II-V

Люка кілька годин поспіль ніс Дзв’інку легким чвалом, бо був він не простим верблюдом, а з тої особливої, білої, одногорбої породи, що могла навіть зі скакунами позмагатися. Звісно, джіблі він не наздогнав би одразу, але й той не зміг би чвалувати по пустелі весь день без води. А ще він був відданий своєму господарю, як пес. Він міг піти за ним і у вогонь, і у воду, хоч всі інші породи дуже обережні й просто втекли б.

Калейдоскоп кольорів проминав повз дівчину одномоментною вічністю, вона просто не могла усвідомлювати час та простір, всі її думки линули до нього. Дзв’інка дивилась пустим поглядом сухих, виплаканих, безбарвних очей в нікуди. Вона ще не могла усвідомити, а радше прийняти його жертву, хоч підсвідомо про все здогадувалась. Хмарки пустили мілкий дощик, і їй здалось, що навіть небо оплакує разом з нею ту втрату. Слабесенька надія жевріла десь дуже глибоко всередині, та колюча реальність знання про світ навколишній загнала її так глибоко всередину, що звідти вона навіть не мріяла пробитись назовні. Дівчина більш рефлекторно, ніж осмислено підганяла Люку. До міських мурів залишалось недалечко, аж раптом її периферійний зір вихопив пляму, якої просто не могло бути — вона не могла існувати в Солоному лимані. Дзв’інка вийшла зі свого заціпеніння й вгледілась у сутінки, протерши очі. Вітер розвівав чорні стяги з поганськими символами на високих щоглах.

— Спаси нас, Всевишній, — пробурмотіла вона.

Корсари невідомо як зайшли в Солоний лиман, обійшовши укріплену частину міста, й рухалися повним ходом під Ткацькі ворота — найслабше місце в обороні граду. Люка невдоволено фиркнув, коли його пустили в стрімкий чвал, але підкорився. Вона прошмигнула перед самим їхнім носом, перша галера якраз підходила на веслах до берега. Вони вискакували з обох бортів прямо в воду з криками й реготом. Дзв’інка злетіла з кульбаки на ходу, не втримавшись на ногах, покотилась клубком. Вона забула про біль та з несамовитим вереском гукала сторожу. Вартовий вийшов з каземату, в руках тримав кухоль браги, його вже от-от мали змінити. Вони все розрахували: вибрали найвдаліший день декади й годину, нападники були так в собі впевнені, що навіть не дочекались повної темряви. Коли дівчина тицьнула пальцем на них, у чоловіка відняло мову, а кухоль вивалився з рук, як таке можна було прогледіти?! Виявилось, можна, бо звідтіля ніхто їх ніколи не чекав, вони б могли просто підійти та постукати в міську браму, і їм би відчинили. Ворота натужно ляснули засувом, але це не затримає надовго корсарів — вони через одного тримали в руках абордажні гаки та штормтрапи. Все виглядало дуже паскудно. Дзв’інка, вся розпатлана й обдерта, фурією влетіла до свого будинку й несамовито закричала:

— Ховайтесь, вони скоро будуть тут, швидше-е-е!

— Ой! — Дана аж сплеснула в долоні.

— Дитиночко, що з тобою, що сталось, дочечко, хто… — в Агнешки взагалі мову відняло, Тамарка заплакала.

— Матусю, беріть матінку Агнешку й дівчаток, ховайтесь, вони прийшли за ясиром! — від цього слова жінка ледь втрималась на ногах.

— За ясиром… — повторила блідими, як молоко, губами Дана, Дзв’нка ляснула її по щоках.

— Швидко ховайтесь! Де батько, отець Марко, хто-небудь?

— Вони, вони, вони...

— Вони в ратуші, — швидко відповіла Богданка, — мали слухати зібрання представників!

— Заспокой Тамарку та допоможи матінкам, давайте хутко!

— А ти ж куди? — нарешті заговорила Агнешка.

— Треба попередити їх! — викрикнула вона вже у дверях. — Давай, мій миленький, ше трішки!

Дівчина погнала верблюда вулицями, з околиць чулись перші крики полонених та поранених.

Отець Марко вже встиг настільки знудитись тим зібранням, що дістав свою улюблену книжку з торби й вкотре перечитував затерті місця. Герші взагалі задрімав і мирно собі посапував. Раптом його увагу привернув чорний крук, він видався до поганого знайомим. Ченець обережно встав, пройшов до віконного отвору, крук не зводив з нього своїх чорних, як смола, очиць.

— Шмига? — птах не злякався, монах провів легенько долонею по холці. — Що ти тут забув, друже?

Крук дзьобнув свою ліву лапу, потім ще раз.

— О-о, дозвольте, — отець Марко зняв пергаментну стрічку, пригледівся і прочитав: «За будь-яку ціну вбережи дівчину!»

Внизу був знак друїда Каро. Крук каркнув так голосно, що всі присутні повернули голови в його бік.

Дзв’інка вся подерта, у лахмітті вбігла до ратуші, варта заступила їй дорогу.

— Вони вже в передмісті, підіймайте всіх, треба рятувати,- дівчина говорила швидко, ковтаючи букви й запинаючись...

— Геть звідсіль, а то зараз почастую києм! — гаркнув один.

—Ти як посміла сюди зайти, сцикуха?! — додав старший. — Ану, забирайся, шоб очі мої тебе не бачили й ніс смороду не чув!

Вона щодуху зацідила старшому між ніг, той склався вдвоє, й рвонула колонадою до головної зали.

Представники роздратовано гляділи в бік ченця й пихатого чорного птаха, який посмів перебити їхні такі важливі слухання. Двері брахнули, як грім в нічному небі, й з такою силою, що аж луна пішла. Дзв’інка з останніх сил закричала:

— Корсари взяли Ткацькі ворота, доки ви тут сраної немочі чекаєте!

Зал заполонила абсолютна тиша, вони не могли так одразу сприйняти ті слова, їхня свідомість просто відмовлялась чути таке. Нарешті вбіг вартовий з києм і вже навіть заніс його над дівчиною, яка впала на коліна.

— Не смій! — викрикнув отець Марко тим своїм крижаним голосом, за який його прозвали колись Сівер, вартовий аж здригнувся. — Вам що, позакладало? Ти, хутко підіймай всіх, відкрийте арсенал і озбройте кожного, кого зможете, збирай людей на майдані!

— Я, панотче? — розгублено перепитав вартовий.

Герші підбіг до дочки, обіймаючи, притис її до грудей.

— Ваше місто зараз палять, ваших жінок ґвалтують, а дітей в’яжуть на ясир, дідько б вас побрав! Підіймайте свої жирні сраки! — загорлав ченець. — До зброї!

То все нагадувало отару овець без вожака перед бійнею, вони бігали з кута в кут, лементували й кричали один на одного. Отець Марко потягнув вартового назовні, над північною частиною міста вже виднілась заграва — спалахнуло десь в передмісті. Невеликі групки сторожі крутили головами в пошуках старшини, задзвенів гонг. Струмочки наляканих міщан неслись на майдан.

— Де воєвода, хто у вас за головного?

— Та він такий товстий, що до півночі хіба сюди дійде без коня! — відповів котрийсь.

— Ти, — ченець тицьнув його пальцем, — збирай усіх чоловіків, яких тільки побачиш! Ви вдвох, оті ятки в ту вулицю. Хто може відкрити зброярню?

— Наш сотник, десятник Любомир і ше градмайстер! — відповів невпевнено ще один з варти.

— Двері можна зламати?

— Ні! — відповів голос ззаду.

— Пане Любомир, шо робити?! — закричали всі разом до нього.

— Боронити місто, ви чули панотця — виконувати! Олав, Хіро, Полян — за мною до арсеналу.

— Панотче, шо ж його робити, вони ж поперерізують нас, як курей?

Він задумався на хвильку.

— Ви чули про башара Сівера?

— Я чув, слава Всевишньому, бо було то багато літ назад! — відповів найстарший.

— От і добре, так от він колись спромігся відбитись половиною шиурми[1] від двох турукешських галер, з яких одну спалив і одну захопив. Якщо будете слухати мене, то, може, й збережете голови на в’язах! Люди вже збігаються, жінок, дітей у ратушу, чоловіків озброїти й розставити в отих проходах!

— Чим озброїти? — з неприхованою отрутою у голосі відповіли вартові хором.

— Та хоч коромислами, з нами Всевишній.

— А з ними сила та кількість! — вигукнув хтось з-за спини.

— На вузьких вулицях це не має значення, вони без обладунку й щитів, розішліть кінних гінців у незайняті квартали, хай попередять всіх, кого встигнуть!

Словами важко було описати ту паніку та розпуку, з якою люди прибігали під ратушу. Ченець дивився в їхні очі й бачив там тільки відчай та страх. Такі люди нічого не вдіють, навіть якщо їх різати по-живому, вони будуть стогнати, кричати й стояти на місці з очима бика перед м’ясником. Він своїм могутнім голосом гукнув, всі, хто був поряд, озирнулися. Ченець схопив першого-ліпшого й одним сильним рухом опустив на коліна, поклав руку й розпочав читати молитву. Інші самі попадали й навіть ті, хто сповідував інші вірування. Майданом пішов гул. Саме в такі моменти й проявлялась твердість духу, чоловік показував, з чого його зліплено та чим заповнив він себе протягом життя. Отець Марко на підсвідомому рівні вмів користуватись своїм голосом: тембр, обертони, наголоси, паузи й ритм. Ще в ті давні літа, коли його знали, як башара Сівера, він міг підняти свою абордажну команду на будь-яку авантюру, якою б химерною вона не здавалась. Вони готові були піти за ним у самісіньке пекло й вірили, якщо будуть слухати, то повернуться звідти живими та неушкодженими. Те, що сталось того дня там, на майдані, всі назвали потім провидінням, що то сам Всевишній послав ченця врятувати їхній град. Може, в тому й була частка істини.

Ченець вихопив в далині статну молоду фігуру, яка пробиралась між припалих на коліна людей. Златоус швидко підійшов і промовив:

— Отче, вартові передали, що ви у нас тут за головного!

— Виходить, що так, як же вчасно ти згодився, — він протер рукавом спітнілий лоб.

— Крім вас ще є хтось з нашої доблесної гарнізонної старшини? — в його голосі відчувалась іронія.

— Десятник Любомир зі своїми побіг до арсеналу. Златоусе, ставай до віжок, треба поспішати!

— Так, отче, але я не впевнений, що зумію краще за вас… — ченець зупинив його жестом.

— Ми зробимо все разом, або загинемо — в будь-якому випадку краще, щоб накази віддавав той, кого вони знають і довіряють.

— Довіряти митнику?! — він знову іронічно посміхнувся.

— Ти говорив, що ходив з княжою дружиною в походи, — він кивнув у відповідь, — значить, я твій сотник, а ти мій десятник. Ті, хто напав на нас, озброєні здебільшого абордажними сокирами, кордами, гаками та баграми, вони без обладунку. Збирай усіх, хто має панцир чи щит, біля виходів головних вулиць, зв’яжіть по кілька возів, яток, будь-чого...

— Гуляй-город!

— Щось схоже на те. Всіх інших озброй хоч киями на крайній випадок і хай закидують їх камінням — коротше всім, що під руку попаде. Знайди надійних людей на основні напрями. Якщо нам вдасться їх стримати й посунути до передмістя, виживемо!

Десятник Любомир з’явився згодом, визнавши отця Марка за головного, чітко виконував його розпорядження. Герші вів дочку, підтримуючи під руку, вона виглядала, як тінь колишньої себе. Дзв’інка заговорила дуже тихим голосом, сповненим туги:

— Там на хуторах те саме, а ше Чіро сказав, шо це градмайстрових рук діло, вся його родина покинула місто чи, принаймні, збиралась це зробити!

— А й справді! — вигукнув вражений Герші. — Я нікого з них не бачив сьогодні, суча кров!

— Він залишився там? — запитав ченець сумно, заздалегідь знаючи відповідь.

— Залишився…— вона припала до нього чолом і дуже тихо заридала, гучніше просто вже не могла.

Ченець похапцем втер свою скупу сльозу, стис зуби й продовжив, хоч як би важко йому не було тієї миті:

— Герші, відведи її до решти в ратушу й хутчій повертай.

Корсари встигли захопити добру половину міста, доки оборонцям так-сяк вдалось згуртуватись і дати їм хоч якусь відсіч. Отець Марко знав їхню тактику з перших рук і грамотно все спланував, якби вони прийшли лише за ясиром. Та цього разу їхньою основною метою була саме різанина. Градмайстер найняв їх, щоб вони вибили більшу частину активного чоловічого населення й заразом опозиційну до нього фракцію, а ясир був лише додатком до основної плати. Й морські головорізи попервах чудово виконували своє завдання, відпрацьовуючи все до копієчки — того вечора вулиці почорніли від крові невинних. Та зрештою вони зупинили їх і навіть змогли відкинути на кілька кварталів назад. Коли міщани й захисники зрозуміли, що пощади не буде, й вони б’ються за своє життя, лють сповнила їх та виплеснулась на кривдників. Отець Марко не взяв зброї до рук, та розумів: його слова вбивають не гірше списа чи сокири. Він відчув десь в закуточку своєї душі той старий вогник, що колись палав у ньому вогнищем, і злякався, адже він п’янко манив роздмухати його знову, ченець постійно шепотів молитву.

Коміт[2] альбашара Граку забіг на місток головної галери, вклонився, дочекавшись дозволу, розпочав доповідь:

— Яснійший, ми вперлись, вони б’ються, як скажені шайтани.

— Де наші загони зараз? — надмінно запитав Граку.

— Біля бань, башар з «Кутані» перед солеварнями, Сухореброго відкинули майже до стін…

Він зупинив його:

— Кидайте резерв!

— Вже, наші люди б’ються люто й хоробро, та їх добряче прорідили, — альбашар суворо глянув на град. — Скільки в нас ясиру?

— Ми й Кутань завантажені під зав’язку, а в інших двох ледь чверть набереться.

— Спалити все й попіл розвіяти за вітром! — гаркнув Граку.

— Попалим своїх, на весла не вистачить людей, — дуже обережно відповів ад'ютант.

— Де той шайтана син — градмайстер, він обіцяв, що опору майже не буде?!

— О, найяснійший, башар Саїд мав доправити його в місто на ранок.

— Свистати всіх на борт, знімаємось, два десятки бранців на рамбад[3] і ще стільки ж на правий борт! Ми чесно все відпрацювали!

— На весла, сучі діти! — прокотилось луною по каторгах[4]. — Чи хто хоче поцілунку від альбашарової дочки[5]? Готуватись до відходу!

 Коміт несамовито кричав через своїх аргузинів[6].

Герші першим перескочив через ятку, яка слугували їм непоганим захистом, зі скаженим криком обрушився на голову своєму ворогові. Кров фонтаном бризнула йому в обличчя, він сп’янів від адреналіну й такого знайомого йому відчуття, коли ти балансуєш на грані. Чоловік забув про свій вік і недуги, що даються з ним в придане, в той момент не існувало нічого крім них і нього. Добута в бою абордажна сокира вросла в руку, ставши її гармонічним продовженням. Скільки ж часу пройшло, тоді ще й пух на щоках не треба було голити, а руки робили все, наче вчора. Він вгризався в них, трощив їхні тіла без жалю й сумніву. Гарний ворог заслуговує на достойну смерть, а шолудивий пес на собачу — саме смердючими псами він їх і вважав.

Якоїсь миті загарбники видихлись, втратили той шал, з яким напосідали в перші години бою. Він одразу це помітив, вони вже не дивились так нахабно вперед, а все частіше оглядались назад. Якою ж солодкою була та мить, наче тоді, коли солоний вітер обвівав юнацьке обличчя, а він закидав свою кішку[7] й вже відчував відчай у їхніх очах, бо до них у гості йшла абордажна партія самого башара Сівера. Чоловіки, які знали Герші-торговця та підмайстра міської управи, бачили в ньому щось інше, й воно було дуже схоже на тих, від кого вони боронились. Рухи, манера ведення бою, навіть мова — все, що Герші так ретельно ховав всі ці літа, враз зникло, й у ньому без зусиль вгадувався старий морський вовк.

Несподівано над містом пролунав низький гул рога, й корсари організовано драпанули до галер, залишаючи своїх поранених на милість захисників. В той день дуже мало милості залишилось у серцях оборонців, як і тих, кого пощадили. Герші з двома вправними хлопами гнався за ними таким маршрутом, щоб якнайшвидше потрапити до власного дому в надії, що його жінки встигли добре сховатись. Він влетів на обійстя, щось зразу насторожило його досвідчене око. Герші жестом зупинив своїх товаришів по зброї, підійшов до вікна, заглянув. У нього похололо серце: двоє здоровецьких лоба нишпорили в будинку, а ще двоє в’язали його крихітку, щастя, так важко отримане, — його Богдану. Герші-батько ледве стримав себе, щоб не наробити лиха. Він поставив хлопів за рогом, а сам став біля входу й причаївся. Вони виходили поспіхом — вже й так забарились, але така молода бранка — куш, вартий ризику, на ринку в Кафі за юну незайману дівицю можна взяти особливо гарну ціну. Першого він пропустив, другий, який і тягнув його дівчинку, отримав з-за дверей вістря прямо в шию, хруст і клекотання — все, що спромігся видати той корсар. Хлопи накинулись на першого й забивали киями. Герші хотів кинутись до дочки, щоб заспокоїти, обійняти, але треба було закінчувати розпочату справу. Він увірвався до власного будинку зі зброєю в руках, вони були готові — чули борсання на дворі. Пірати перезирнулися й пішли на нього з двох боків, він майстерно відбивався й парирував їхні удари, намагаючись зіштовхнути їх в обмеженому просторі. Башар Сівер був учителем від народження й підходив до всього змістовно — ганяв своїх хлопців до сьомого поту, й цього дня Герші вже кілька разів подумки дякував своєму старому другу за те знання. Хоч і каявся за кривду, що причинив в минулому, та він знав: убиває не знання, а людина, яка спрямовує його в своїх злих цілях, як тоді, в минулому, та не вимушено для захисту своїх близьких, як от сьогодні. Герші спритно заступив і контратакував, вперіщивши руків’ям одному в щелепу, що той аж влетів у стіл, перевернувши його. Він вже й заніс сокиру над собою — Дана лежала в неприродній позі бліда, зі скляними очима, її біла сорочка потемніла від крові, яка блищала темною плямою на підлозі. Його рубанули знизу в праву руку, лезо за інерцією прочесало щоку й лоб, він майже не відчув цього, лише сокира випала. Його кат, зраділий тому помутнінню, облизав губи й з диким оскалом заніс руку для останнього удару. Корсар занадто довго любувався безпорадністю свого ворога. Йому б ще хвильку, та Герші вибрав собі в помічники справних хлопів, один з них саме вчасно нагодився з рогачем і штовхнув очманілого чоловіка, врятувавши його. Другий підбіг на допомогу за мить, вони загнали розбійника в кут і забили, як барана, без тіні співчуття, не забувши й про іншого. Першою до батька підбігла зашугана, з червоними від сліз очима Тамарка, яку не втримала Агнешка. Вони були такі налякані, що боялись розмовляти й навіть дихати. Чоловіки звільнили Богданку й побігли далі. Дівчинка підійшла до батька, вхопила полотняного рушника й приклала до скаліченої руки, він майже не відреагував. Агнешка, тихо схлипуючи, відірвала від Герші Тамару та вивела її на двір.

Отець Марко йшов вулицею, його вражала безпідставна й невиправдана жорстокість, з якою вчинили цей набіг. Всюди лежали тіла чоловіків — старих і молодих. Смерть збирала гарну жатву за їхніми ногами. Ченець в іншому своєму житті був у таких кампаніях сотні разів, і цей набіг був точно не за ясиром. Вони прийшли знекровити град, ослабити його на літа, щоб потім в потрібний час взяти без зусиль й мороки.

— Аракінськими грошима тхне за милю!

— Шо, отче? Вибачте, не розчув, — перепитав Златоус.

— Підозрюю, тут не тільки ваш градмайстер замішаний. Щоб штовхнути чесних розбійників на таку різанину, треба втричі більше, ніж він уміє рахувати!

— Ви думаєте… — він вловив нитку його роздумів.

— Так, Златоусе, я думаю! — він продовжив за мить. — Вони прийдуть сюди: гарна бухта, є стіни, навкруги нічийні землі гуляй-поля.

— А та смердюча собака купить собі місце в новому порядку коштом наших життів… — у нього іскри полетіли з очей від люті та усвідомлення своєї немічності.

— Отче Марко, отче Марко! — гонець шукав його серед людей тимчасової ради, які стали на захист міста у хвилину скрути.

— Хто гукав мене?

— Я, отче, Полян, ви мене бачили, я від десятника Любомира!

— Говори.

— Вони знялись і їдуть до виходу в Темне море, — його очі горіли бажанням помсти. — Якшо вилити зараз…

Чоловік хижо посміхнувся.

— Ви послали розвідку?

— Звісно, вони мають десь повернутись, якраз прибуває вода — дуже вчасно!

Златоус з ченцем побігли на берег до каналу, що з’єднував Солоний лиман з Темним морем. Бочки з оливою стояли штабелями наготові, поряд них крутилося з десяток лучників. По берегу неслась трійка вершників у їхньому напрямку!

— Де ви так довго барились, сто чортів би вам в печінку! — гаркнув десятник. — Говоріть скоріш!

Чоловік відсапався, прокашлявся:

— Вони вивели на борт і на бак наших людей, на двох передніх галерах набереться десь зо сім десятків разом.

— Шо ж його робити?.. — Любомир дивився на Златоуса й отця Марка. — Вони ж так втечуть!

— Якби ти спитав у мене це літ з п’ятнадцять назад, я б звелів тебе висікти біля майстри[8], може, ще й під днищем протягнути, й сам би вибив клепки з бочок, — він стис свої губи, чоло наморщилось, а на скроні виступила та пульсувала жилка. — Це більше не мій шлях. Може, ми б навіть змогли врятувати більшість, та я не можу обректи цих стражденних на вірну смерть.

— Там десь і мої є, — відповів наче собі у виправдання за нерішучість десятник.

— Марко, ти ж знаєш, це, напевно, останній раз, коли так можна вчинити без особливих наслідків, — він упізнав голос друїда за спиною. — Рішення приймати доведеться, як і приймати їхні наслідки!

Він так нічого йому й не відповів того вечора, як ніхто й не випустив оливу в канал.

— Беріть все, що є в скарбниці, скиньтесь всім містом, переодягніться в турукешських торговців і рушайте до Кафи, й то мерщій! — продовжив Каро.

— Чом ми не можемо поїхати тими, ким є? — запитав хтось з міщан у приступі гордості.

— Бо вони не продадуть їх вам, так можна було б відкупитись від любого набігу одразу на місці — це їм не вигідно. Володарі Кафи прагматичні, жадібні й дуже злі!

Наступних три дні здались ще важчими, ніж день самого набігу. Потрібно було рятувати поранених, ховати полеглих, щоб бува не розпочалась епідемія. Яму для тієї братської могили копали всім містом, вірніше, тими, хто вцілів у тій жахливій різанині, а трупи корсарів поскидали на кілька зв’язаних одна до одної шаланд, облили все добряче дикою оливою[9], запалили й пустили за відливною течією, щоб навіть крупинки праху їхнього тут не залишилось. Отець Марко третій день не злазив з вороної кобили, в нього нили ноги, поперек та срака, але справи не чекали. Спочатку він зі Златоусом за підказкою Каро знайшли, як корсари потрапили до Солоного лиману непомічені. Він розсміявся, як божевільний, дивлячись на глибокі борозни в твердому ґрунті солончаку, бо й сам колись таке зробив.

— Отче, що з вами? — Златоус перелякано глянув на нього.

— Вони перетягнули їх з Ходеського лиману волоком, — сказав він холодним, мов крига, голосом. — Напевно, робили все вночі!

— Як таке можливо?.. — в чоловіка округлились очі,. — Перетягнути такі здоровидла, вони ж важать…

Йому не вистачило в той момент навіть уяви, щоб оцінити це.

— За допомогою фаланг, це не так вже й складно. Як же вправно все продумано! — він не стримався й нишком вилаявся.

Розібравшись з цим, вони помчались на хутори. Там було ще гірше — забрали майже всіх молодих. Пощастило тільки Білярі: один пастушок побачив їх, саме коли Убийвовк прикривав втечу Дзв’інки. Хлопець не розгубився і встиг попередити односельців, врятувавши цим усіх. Він показав згарище з їхніми трупами й розповів про того лютого юнака, що боронив дівчину несамовито, як демон. Отець Марко не стримався, застогнав і, відвернувшись, заплакав. Златоус не тривожив ченця в його горі, він заради інтересу полічив полеглих і нарахував аж чотирнадцять. Вже коли вони повернули назад, він не втримався й запитав:

— Отче, ким він вам був?

— Сином, Златоусе, люблячим сином, який кинеться на допомогу без тіні сумніву в своїй душі… Бовдур я, старий бовдур!

— Отче, що ви таке кажете?!

— Це я вклав в його ще зелену голову всі ті догми, я навчив його володінню зброєю, а міг би до книг прикувати!

— Отче, з того, що я почув, про такого сина мріяв мій батько!

— Ми лише тупоголові тварини, які не розуміють, якою благодаттю наділив нас Всевишній, безглуздо гаємо відведений час… — він скривився й замовк. — Треба буде послати когось зібрати останки, він може бути серед них, — додав згодом ченець.

— Звісно, панотче, я розпоряджуся, щоб ці останки поховали окремо на почесному місці, раз ми не можемо дізнатись, хто з них ваш Чіро!

Так в тиші вони в’їхали назад до Туз-Куяна через злощасні Ткацькі ворота, вже й ткачів там не залишилось — так, сама назва. Старий місяць підсвічував дорогу, ченець, ледве плентаючись сам, вів кобилу за собою до дому Герші. В нього навіть часу не було за останні дні провідати пораненого друга, не кажучи вже про те, щоб помитись чи виспатись і оплакати втрату.

— Як він? — запитав Марко в Агнешки.

— Маркусю, рятуй! Глянь на його очі, — вона запнулась. — Я хочу сказати, він втратив жагу до життя, чахне з кожною годиною.

— Як ти, друже? — він поправив йому залишки волосся на лисині.

У відповідь отримав лише пустий погляд і тишу. Отець Марко зняв пов’язку, глянув на очницю, скривився й промовив:

— На смерть не схоже, подивімось руку!

А тут він налякався, принюхавшись: пальці потемніли, рана ятрилась й вже помітно відчувався сморід.

— Треба відняти руку! — сухо промовив ченець до Агнешки.

— Спаси Всевишній, та вона ж наче...

— Агнешко, кажу тобі, якщо цього не зробити, він згорить за кілька днів у гарячці! Я б сам зробив, та у мене зараз власні не з того місця, а це потрібно зробити сьогодні ж. Знаєш кого?

— Та де там… — вона тихо схлипнула. — Гершику мій милий, любий мій, за шо ж така кара?!

Це слово, як громом, ударило в ченцевій голові.

— Ваш друїд має знатись на цьому, лише от де він зараз?

— Отой сивий такий? — запитала Богданка. Вона подорослішала за ці кілька днів на п’ять літ одразу. — Ше й з величезним круком на плечі?

— Це він!

— Я бачила цього діда сьогодні на сусідній вулиці, там шинок, шо в нього поранених знесли! Я хутко збігаю за ним, а цей дід зможе таточку допомогти? — у дівчини заблищали очі.

— Думаю, зможе, — промовив отець Марко.

Їй було достатньо почутого, Богданка прожогом вибігла в двері, аж вітер засвистів. Агнешка хотіла кинутись за нею, ченець стримав її.

— Златоусе! — крикнув він. — Златоусе!

— Так, панотче?

— Бачив дівчину, що вибігла?

— Ця, шо щойно вилетіла, наче на пожежу?

— Ага, то Богдана — Гершова середня, маю прохання: допоможи їй привести друїда Каро!

— Це той дивний старець, що з круком ходить? — він кивнув, чоловік одразу розвернувся та вийшов.

Каро у супроводі Златоуса й Богдани прийшов за дві години з величезним наплічником за спиною.

— О, в нього до ранку стане погана кров, і тоді все! Добре, що покликали, його шлях ще не скінчено — він важливий! Шкода тільки, в мене грибків не залишилось, доведеться різати так, — він зняв наплічника, понишпорив і дістав згорток цупкої тканини. — Принеси найміцніший батьків ремінь.

Богданка кивнула налякано й вийшла.

— Агнешко, як ваша старша? — запитав він з дивною інтонацією.

— Як мара, майже не їсть, не п’є — пропадає дівка!

— Серце під серце може багато, — неоднозначно відповів друїд, отець Марко дрімав навсидячки.

— Шо ви сказали, всечеснійший? — перепитала Агнешка.

— Дочку пильнуй, кажу, щоб часом дурниць не накоїла. Й треба окропу!

— Навіщо Дзв’інці окріп?

— Агнешко, ти, видно, стомилась, окріп треба мені!

Каро перетягнув Гершеву руку пасом, ченець заклав йому до рота ремінь, принесений дочкою, і приготував криву голку з ниткою.

— Виведи дітей звідси! — друїд глянув на Агнешку.

— Я не піду, — твердо відповіла Богдана, — я допомагатиму!

— Доцю, не сперечайся, ходімо!

— Йому буде боляче!

— Буде, — відказав Каро, — та інакше він помре в ще гірших муках. Златоусе, допоможи юній панні.

Він зайшов мовчки, міцно, але обережно взяв її руку. Вона хотіла спротивитись, та погляд старця спинив її. Богданка вийшла в супроводі чоловіка та матінки з сестрою.

— Ти робив таке? — запитав друїд у ченця.

— Колись в іншому житті, й доволі часто!

— Що ж то за морські походи без файної пригоди! — він хитро посміхнувся.

— Всечеснійший, звідкіля?

— Шмига нашептав, — друїд поправив лезо й зробив надріз.

Стогін і клекотання вилітали з Гершевої горлянки, ченець вчасно нахилив його на бік, той виблював і відключився, а його правиця назавжди розлучилась з тілом.

Отець Марко вийшов з ратуші такий розлючений, у нього аж нервово смикалась ліва рука. Після набігу пройшли дві декади, а віз був й нині там. Вони не чули його, ба більше, міська знать чи те, що від неї залишилось, навіть не змогла обрати собі нового градмайстра. В час найбільшої скрути місто зупинилося, й не знайшлось у ньому сміливця серед вцілілих, хто б прийняв на себе тягар відповідальності та очолив би цю громаду.

Ченець глянув такими суворим поглядом на варту, що вони пропустили його до митного дому без жодного питання.

— Златоусе, чому?

— Я не гідний цього!

— О Всевишній, ти пролив за цих людей цебро крові, захищав цей град, не шкодуючи свого тіла і...

— Панотче, якби ви стали градмайстром, я б з великою радістю й честю став вашим підмайстром в будь-якій царині, хоч то були б вигрібні ями, але лізти в те зміїне кубло самому! — він похитав головою.

— Як влучно сказано! В мене складається враження, що майже вся ваша сеньйорія сидить на аракінських грошах.

— Скорше за все, старий градмайстер не був самотній у своїй жадобі, щоб йому м’яко висіти десь на гілляці.

— Не богохульствуй, хоч той чоловік і заслужив на покарання, та краще б його зловити й засудити, більше б користі з того було!

— Я відправив кількох справних хлопців, якби ж лише трішки фарту...

— Вони знайдуть?

— Якшо йому вийде винайняти човна, — він скривив губи, — але ті хлопці й справді спритні.

— Ти ж не наробиш дурниць?

— Дуже хочеться, та я розумію важливість суду!

— Златоусе, сам Всевишній тебе обрав і прислав у цей град.

— Ні, панотче, я вже відповів вам і не зміню рішення, знайдіть гарну людину, і я прийму будь-яку пропозицію біля нього.

— Це через Даромира?

— Отче, я розумію вірність княжого рішення, після цього набігу все стало ясно, як вдень, але я не зможу забути батькову смерть та служити йому!

— Ну що ж, я зрозумів тебе.

Він вийшов від Злотоуса у ще більш паскудному настрої, ніж зайшов. Якщо град занепаде, то й весь край пропаде. Аракінці зможуть вступити на ці землі без краплини супротиву й вклиняться під м'який живіт незахищеного Нижнього Долу. Отець Марко йшов у своїй задумі, аж раптом гучне каркання привело його до тями:

— Що сумний такий?

— Доброго дня вам, Каро, гнітить мене пустка в людських душах і головах!

— Святе місце пустим не буває!

— От я ж про це і думаю!

— Ходім зі мною, допоможеш з ношею, якщо часу не шкода, — сказав друїд, крук всівся йому на плече.

— Так-так, звісно, все одно я не можу достукатись до цих людей сьогодні й боюсь, що завтра також!

— Не злись на молодість, його час прийде пізніше, — вони йшли в напрямку гавані.

— Всечеснійший, здається, ви маєте вуха скрізь у цьому граді та за його межами, може б, порадили кого, це ж і ваше місто також.

— Я не можу прямо втручатись у мирські справи, — хитро відповів друїд, — тож допомагаю, як вмію.

— У вас завжди все так заплутано?

— Аякже, от іду — з тобою розмовляю, з тим, хто навертає моїх людей у свою віру.

— А я питаю у вас поради, й ці люди наші з вами, то, може, ви все ж знаєте когось достойного?

— Я — ні, а от відьмачка може багато чого розповісти по курячих тельбухах!

— Жартуєте?

— Ну, зовсім трішки, ми таки справді йдемо до баби Шуні, в неї є гарні травки для твого друга й думки інколи такі ж бувають.

Він нічого не відповів, вони так і йшли вздовж пришвартованих шаланд та байдаків, а печальні чайки додавали свою дрібку плачу до шуму моря. Друїд зупинився біля великого піфоса[10], Шмига голосно каркнув.

— Мой, чого стовбичиш там, розказуй, з чим прийшов?

— І тобі гарного дня. Травок трошки тре, а то мої вже скінчились.

Її худе старече обличчя визирнуло з мороку глека.

— Доброго дня вам! — привітався ченець.

— Голос крижаний, як подих Сіверкка, ти не за травками, — вона пильно глянула на отця Марка своїми підсліпуватими очима.

— Я за компанію.

— Чудна ж вона: друїд гуляє в компанії монаха, а я пам’ятаю час, коли ви здирали з них шкіру й живцем палили!

— Дурниці ти завжди згадувати гаразд! Краще дай беладони, татар-зілля, трохи борцю й кинь карту! — промовив буденним голосом Каро.

— Карту, кажеш?.. Чом би й нє, — баба Шуня примружила одне око, в неї в руках десь взялась колода, стара присіла на мішок, вправно тасуючи їх. — Ану-но подайте якого ящика, негоже землю святу цим ображати.

Ченець підкотив пусту діжку, перекинув її догори дном.

— Збий! — вона протягнула колоду отцю Марку.

— Чому я?

— У тебе ж ціла купа питань, — вона посміхнулась, жовті старечі зуби блиснули на сонці. Він збив, вона кинула кілька карт, глянула, потім ще одну. — Не треба тобі блукати в пітьмі, є вже пів чоловіка для того, що ти задумав!

— Пів чоловіка? — отець Марко іронічно посміхнувся, баба Шуня дістала глиняну люльку, затягнулась і випустила кілька кілець диму.

— Отой теж сміявся з мене, коли я йому говорила, що з нас залишиться лише половина, й та без голови.

— Ну, це мені більш зрозуміло, а от пів чоловіка?

— Горе велике таке, що воно зжерло половину душі його, — стара кинула ще карту, — і тебе їсть своє зсередини. Будь обережний, світло може згаснути, а той темний вогонь в тобі — він ще є!

— Він є в кожного, всі ми не без гріха!

— Не кожен вертить такі-ото справи, як ти зараз! Ти довго йшов, переніс багато, навіть вогонь Божий витримав, не оступись — рішення будуть дуже важкі, а зараз гайда звідсіля!

— Травки? — промовив Каро.

— Он та торбинка, гроші кинь у море, не візьму з твоїх рук більше нічого.

Отець Марко взяв торбинку, глянув — там і справді було все, що перелічив друїд. Вона посміхнулась на це й зайшла назад у тінь свого піфоса.

Герші майже нічого не їв, схуд і став, як тріска. Ходив, наче привид, лише з недоглянутою бородою. За дві декади він промовив кілька слів, поцікавившись, чи з Дзв’інкою все гаразд, Тамарку майже не помічав, а при вигляді Богданки взагалі виходив на двір — так вона йому Дану нагадувала. Дівчинці дісталось більше за інших, вона враз подорослішала, довелось перейняти Дзв’інчині обов’язки та ще й за молодшою глядіти — Агнешка не встигала скрізь сама.

Друїд Каро разом з отцем Марком зайшли на Гершеве обійстя, Тамарка вибігла їх зустріти, та цього разу її дзвінкий сміх не вітав гостя з ченцем. Багато нещастя звалилось одразу на цей дім.

— Ой, а чом оченята аж такі сумні? Втрату переживати важко, та так і заблукати можна в своєму горі, — друїд погладив дівчинку по голові. — Як твій батько?

— Татко дуже сумні, відколи матінки не стало, не їдять майже — того й не одужують!

— Така маленька, а вже розумниця!

— А ви допоможете йому?

— Тільки він сам зможе собі допомогти. А ми йому трішки чаю зробимо, щоб краще думалось. Скажи матінці, хай закип'ятить воду.

Друїд дістав маленьку ступку, вкинув туди бабині травки, ще кілька своїх і розтер. Хазяйка їх за цим і застала:

— Маркусю, ти вже вернув? Доброго й вам дня, всечеснійший, — жінка учтиво вклонила голову.

— Світла тобі й солі, Агнешко, давай окріп!

— Зараз Богданка винесе.

— Середущенька твоя?

— Так, всечеснійший.

— Приголуб її зайвий раз, невинне дитя, що так на матір схоже.

Дівчина принесла глек, Каро заходився заправляти свій чай, її очі зблиснули надією.

— Це допоможе таточку, всечеснійший? — запитала зі сльозами на очах Богданка.

— Вір в це і помолись за нього, — промовив отець Марко до неї.

— А що з вашою старшою? — знову поцікавився старець.

— Дзв’інка десь на стайні! — відповіла Агнешка.

— Вона все верблюда панотця вичісує, розмовляє з ним, — додала Богдана, — розмови ті сумні про…

Вона змовкла.

— Про те, чому не накажеш, — відповів за дівчинку друїд. — Приглядай за нею!

Каро віддав вариво Агнешці, освятив двір і пішов. А отець Марко зайшов до друга, спробував поговорити, той лише низько нахилив голову й втупився в свої ноги. Гершева дружина з червоними очима зайшла з кухлем до чоловіка, він навіть не глянув на неї. Богданка глипнула на батька мигцем, змусивши його ще більше опустити голову, він аж закрихтів від того погляду таких схожих очей!

Дні йшли, він пив друїдів чай, отець Марко лікував його куксу, що вже затягнулась і зажила, а от біль душевний навіть не думав вщухати. Важко було й ченцеві, він навіть не мав часу й права оплакати, як слід, утрату, та Дзв’інчиних сліз вистачало за двох. Якось одного ранку Агнешка зайшла до чоловіка, глянула й побачила те, що й вчора, позавчора й декаду до цього. В двері влетіла Богдана, вся біла, з очима, повними страху:

— Там-там, у неї кров на руці!

— Дзв’інка! — жінка сполохалась і прожогом кинулась до стайні.

Вона стояла біля Люки, вся її ліва рука нижче ліктя була червона від крові, яка скапувала на землю, дівчина навіть не реагувала на це.

— Та шо ж за це холєрна напасть на мою сім’ю! — заголосила Агнешка й підбігла до неї.

— Га? — Дзв’інка повернулась на той лемент.

— Доцю, ти шо хотіла зробити?! — вона струснула її. — Шо з ручкою?

— Дрібне, врізалась!

— Та ти вже побіліла, ану, стань, — вона роздивлялась глибокий поріз біля зап’ястя. — Богданко, швидше клич панотця! Дочечко, скажи, ти це сама зробила?

— То випадково, я хотіла втяти трохи… — вона задумалась, Агнешка зупиняла кров на зап’ясті подолом своєї сорочки.

— Чом же ти не прибігла, перев’язати ж треба?

— Я не хочу жити далі без нього — нема толку в цьому світі… — її очі закрились, дівчина зомліла, Агнешка вчасно встигла її підхопити.

Отець Марко прибіг і допоміг жінці занести її до будинку, обробив рану.

— Там нічого страшного, але вона трохи ослабла, все загоїться!

Дзв’інка щось мугикнула, протерла неслухняною рукою обличчя, в ніс ударив сильний запах настоянки, їй стало зле і знудило.

— О-о, — промовив ченець, — часто таке буває?

— Кілька разів, коли запахи відчуваю… — відповіла байдуже дівчина.

— Серце під серцем… Вітаю тебе, Агнешко!

— Маркусю, ти про шо?

— Про онука! А тобі, юна панно, треба трішки поберегтись.

— Я говорила з ними, його там не було! — відповіла на те Дзв’інка.

— З ким і про що? — запитав ченець дівчину.

— З тими, кого вдалось викупити в Кафі, ніхто й ніде його не бачив, — вона перевернулась на інший бік, тихо схлипуючи.

— Ой, дитино, — він натужно зітхнув, — навіть якщо він уже з Всевишнім, частина його зараз живе в тобі — подумай про це!

Агнешка дивилась витріщеними очима на свою дочку й не знала, радіти їй чи горювати. Думки калатали в її черепі, наче кості об чашу! А тоді вона влетіла в покій свого чоловіка й гримнула на нього:

— Гаспид сухоребрий, скільки ти будеш ше отак сидіти й чекати пришестя з небес?!

Він підняв на неї свій каламутний погляд.

— Думаєш, ти один, хто тут Даночку оплакує? Ти думаєш, я не знаю, чим їй зобов'язана? Як би не її добре серце, ти мене в монастирі згноїв би, а якби не її утроба, не мали б ми повну хату діточок! У мене не менш душа болить, ніж у тебе! Хочеш мене з дітьми по світу з простягнутою рукою пустити? — вона плеснула долонею йому по цілій щоці. — Ти, хто волів цих дітей більш за все на цій грішній землі, а зараз оцего тутка твориш? Ти хоч знаєш, шо з Дзв’інкою, як їй зараз? Вона ж не тільки Дану втратила, ше й того, кому серце віддала!

Він глянув на дружину більш усвідомлено та ясно.

— Шо ти вилупився? Так-так, полюбились вони в нас під носом! Справні ж батьки — навіть не вмітили! В тебе онук буде, Герші! Давай, вичунюй, кажи, чим лікувати, шо робити, ти нам треба тут і зараз!

— Дзв’іночка, квіточка моя примелесенька… — з його ока потекли сльози. — Агнешко, Багданка, Тамарка?..

Він поглянув на свою першу дружину так, як дивився колись.

— Гершичку, соколику мій буйний… — жінка пригорнулась до нього, чоловік опустив свою голову їй на груди.

— Вибач мені, та на мене, наче ціле небо звалилось, і груди сперло, не в силах я й дихнути.

— Ти лише скажи, чим, як допомогти, — вона припала губами до його щоки. — Соколику мій сизокрилий, ми ж пропадемо без тебе, кому треба стара з трьома дітьми!

— Агнешко, — він обійняв і палко поцілував дружину, відчувши м’якість її вуст, як багато літ тому.

Сталось поміж ними те, чого не бувало вже дуже давно. Вона знайшла слова, підібрала ключ, змогла запалити жагу до життя в момент найбільшої скрути, й попри все, Агнешка ще кохала свого чоловіка. Прийшовши до тями, Герші зміг опанувати біль утрати та вчився потроху жити далі заради своєї сім’ї. Його тіло йшло на поправку значно швидше за дух, і за декаду він зміцнів настільки, що дошкандибав до ратуші, де й знайшов свого старого друга в компанії друїда.

— Ну, нарешті ти тут, — промовив до нього Каро,. — Може, ще не весь, та половина точно є!

Отець Марко глянув на друїда, потім на Герші й посміхнувся.

— Ти ж ще підмайстер тут?

— Ну-у, мене ніхто не виганяв, — відповідав він розгублено.

— Як у вас по-правильному призначається градмайстер?

— Люди обрали представників-трибунів, а вони вже й обирають градмайстра...

— Я можу надати непрямі, але достатні докази, що ваш старий міський очільник напряму причетний до цієї різанини!

— Тоді його визнають винним у злочині проти граду й з ганьбою засудять на… — він скривив обличчя в моторошній гримасі, — смерть!

— Так, друже, засудять, а далі?

— Далі треба нового градмайстра обирати!

— Треба, але ніхто не хоче брати град у такому стані, ти ж мене розумієш? — він пильно глянув у його єдине око.

— Не зовсім! — відповів Герші стурбовано.

— Її не повернути — тієї твої половини, та вона не щезла без сліду, — Каро гладив свого крука, — вона живе в них, вони живуть в цьому Граді.

— Всечешнійший, у мене в голові холодець і без ваших натяків, — Герші обвів їх поглядом. — Кажіть прямо!

— Впізнаю тебе колишнього, — отець Марко посміхнувся. — Ти вже зрозумів, до чого я веду!

— Думаю, шо так — ти хоч, шоб я став градмайстром!

— Нарешті хоч якийсь конструктив, ти згоден?

— Є інший вихід?!

— Ні, — відповів Каро замість ченця. — Буде тяжко, в іншому випадку — гаплик!

— Аракінці підберуть цей град, треба поспішати, — додав ченець.

— Мені ше є, шо втрачати, шоб просто скласти руки та безпорадно спостерігати. Цей град таки став домом для моїх дітей. Буде не просто — наші знатні нічим не кращі за будь-яких інших. Дехто жадібний настільки, шо у них потьмарилось у голові від грошей, і вони продались тим псам!

— Тоді вперед, я до Златоуса, потім до ваших суддів, а ти — шукай прибічників, — Марко міцно обійняв свого друга. — Всевишній нам у поміч!

— Герші, — Каро суворо глянув на нього, — розділи свою любов порівну на трьох, вони всі однаково її потребують, щоб там не сталось!

Справи в Туз-куяні закрутились швидше, нарешті вдалось хоч якось зрушити ту кам’яну глибу, яка здавалась непід'ємною. Старого запроданця-градмайстра визнали тим, хто зрадив своїх людей. Златоусові молодці не змогли його впіймати, в останню мить хтось попередив його, й він замість винайняти човен, утік на схід. Та все ж їм вдалось схопити його дружину, племінника та дочку з доброю частиною обозу, непосильним трудом нажитою.

Їх завели в град крізь Ткацькі ворота — ті самі, що ледь не стали для міста роковими. Від старого до малого висипав люд на вулицю й жбурляв у них недоїдки, а дехто навіть і каменя не пошкодував. Зупинили їх на майдані перед ратушею й хотіли закувати в кайдани до ганебного стовпа, щоб вони так посиділи до холодів, а потім котрийсь з представників закричав:

— Продати їх до Кафи, гаспидське кодло! — його обличчя аж перекривило від злоби, він пожбурив гнилу цибулину в обдерту жінку.

— Люди, — раптом викрикнув Герші, — невже ми уподібнимось до тих нелюдів, шоб без суду чесного приректи когось на таку долю?

Майдан звернув свій погляд на чоловіка, який втратив дружину та шмат тіла в тій різанині й все ж вимагав справедливого суду.

— Мудрість мовить твоїми вустами, — промовив отець Марко до них, — ви знаєте Герші Гоціанка і знаєте про біль, який завдав йому старий градмайстер Вульф, але зберіг він ясність погляду та розуму, тож не опускайтесь до скота бездушного — людина народжується вільною, бо такою її створив Всевишній. Ти, хто кинув у цю жінку недоїдка, хто кричав на неї, як пес ошалілий, — він суворо глянув на того трибуна, — ділив ті самі аракінські гроші, продаючи людей своїх у те пекло.

— Як смієте ви, панотче, наклеп зводити...

— Ніякого наклепу, ось, — Златоус кинув оберемок важезних калиток біля стовпа ганьби, — в присутності декана Любомира та інших свідків знайшли сховок у твоїй оселі...

Той неборак кинувся навтьоки, та чіпкі людські руки одразу вхопили зрадника, варті ледь вдалось витягнути його від суду людського живим.

— Ваш доблесний сотник також має трішки добра заморського, — сказав Герші, й варта одразу обступила товстуна, заковуючи в кайдани. — Все їхнє майно треба вилучити та розпродати, кошти ж направити на відновлення солеварень та ткацьких мануфактур...

— Аякже, — почав ще котрийсь з трибунів, — може, й ви станете солеваром за чужий кошт?Хто дав вам право одноосібно приймати такі рішення?

— Я пропоную це в присутності всіх мешканців, шоб ви, бува, все не розікрали, як це робите зазвичай. Я до того ж один з двох живих підмайстрів у цьому граді.

— Але ж не градмайстер! — викрикнув той голосом, сповненим жовчі.

— Ні, та якшо на те буде благословення люду міста цього й воля більшості представників, я очолю Туз-Куян у цю важку годину. Ви всі мене знаєте, — він викрикнув до натовпу, — я з вами не один пуд солі з'їв і не можу дивитись на цю пустку та руїну, прошу вашого благословення!

Натовп замовк, всі погляди втупились у Герші, вони розглядали його скалічене обличчя та куксу. Раптом хтось ззаду вигукнув:

— Чесні солевари з тобою, мосьпане! — натовп загудів.

— Ткачі також! — закричали з іншого кінця.

За мить поодинокі крики виросли в шторм, який починається з легкого вітерцю на північному сході. Його опоненти, заскочені зненацька, втратили мову й навіть не намагались сказати щось всупереч. За дві декади на зборах представників таємним голосуванням Герші обрали новим градмайстром. Отець Марко перший привітав його з цим, обійнявши. Вони разом пішли до його дому, Агнешка притулилась до чоловіка та обцілувала. Дівчатка, крім Дзв’інки, також накинулись на батька. Великого бенкету не робили — в серцях всіх важким каменем лежала печаль утрати та сум великий, але все ж хазяйка накрила стіл білою скатертиною, внесла трошки вина, а Богданка поклала деко з гарно запеченою рибиною та деруни в сметані. Батько підійшов і приголубив її, як робив це колись, вона аж заплакала від несподіванки.

— Вибач мені, донечко, квіточка моя! Ти так схожа на свою матір… — і поцілував дитину в лоб.

— Таточку, я вже думала, ви розлюбили мене! — промовила дівчина, схлипуючи.

— Ой-йой, хто ж розлюбить такий скарб! — батько ще раз поцілував дочку в лоба. — А де ж наша Дзв’інка?

— Біля печі сидить, пальцем глину копирсає! — в домі знову лунав Тамарчин дзвінкий сміх.

— Ану, давай жени сестру сюди, бач, шо видумала!

Дівчинка радісно вибігла на кухню.

Змарніла старша сестра, як вже в неї повелось з того лихого часу, присіла біля Богданки й сумно зітхнула, глянувши на рибину. Вони не промовляли тостів, не співали пісень, та надія на краще знову зажевріла в їхніх душах, і тільки Дзв’інка була невблаганна в своєму горі.

Отець Марко після вечері того вечора читав свій затертий псалтир на лежанці. Старша Гершева дочка поглядала на нього, навмисне затримуючись з прибиранням столу.

— Питай, — добродушно відповів ченець на її погляд.

— Отче, ви тоді сказали, шо на нього чекає важка доля, і в нас мало часу. Ви знали, шо станеться саме так?

— Ні, дитя, що станеться саме отак і так зашвидко, — ні, Всевишній тому свідок! Та це я повинен, що виховав його саме таким — відважним, чесним, добрим, готовим до самопожертви, — її очі спалахнули жаром вогняної саламандри. — Він ще хлоп’ям ходив на полювання, й коли вперше добув віпра, то навіть не зміг підняти тушу. Тоді Чіро прив’язав її до Люки й притяг волоком.

Цей спогад водночас тішив і печалив його обличчя.

— За шо нам таке? Всевишньому геть не потрібно добрих людей на цій грішній землі?

— У мене нема на це відповіді, річки життя сплітаються в дуже затійливий візерунок, і часто буває так, що в нас відбирають найкращих так рано... Живи сьогодні, дихай наповну, принеси в цей світ його частину, що носиш під серцем своїм!

— Шоб і воно отак колись згинуло? Отче, ви його виховали саме таким, бо такий він був вам і потрібен для ваших справ! — в її словах вчувався докір.

— Ти б покохала його з першої ж секунди, якби він був інший? — вона промовчала. — Я б без вагань обміняв свою макітру на його життя, якби була така можливість, і він би вчинив так само без тіні сумніву. Коли стало питання ти чи він, у нього просто не було вибору, бо така думка навіть не посміла б закрастись у його голову. Я це знаю, як і те, що сонце Всевишній нам дарує на Сході, й ти це знаєш, тож виховай своє дитя достойним свого батька! Якщо ця земля може дати світу таких мужів, як він, і жінок, як ти, вона достойна того, щоб за неї віддати життя, захищаючи.

Дзв’інка притулила руку до живота, глянула на ченця, міцно стисла губи й вийшла.

[1] Шиурма

[2] Коміт (від авт.) — старший офіцерський чин.

[3] Рамбад — надбудова для абордажної партії на носовій палубі.

[4]Каторга — галера.

[5] Альбашарова дочка (від авт.) —  канчук, аналогія з капітанською дочкою.

[6] Аргузин — безпосередній начальник галерної команди, а саме гребців.

[7] Абордажна кішка — це пристрій з кількома гачками (відомі як лапи), які прикріплені до мотузки; її кидають, спускають, топлять, вистрілюють або кріплять напряму руками для того, щоб хоча б одна лапа зачепилася й трималась.

[8] Майстра — грот-щогла на французьких галерах 16-18 ст.

[9] Дика олива — сира нафта.

[10]Піфос — давньогрецький глиняний глек яйцюватої або кулястої форми, зазвичай, із широким горлом, яке накривали цегляною чи кам'яною лядою

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.