IV-XIV
Лайне влетів у каюту Чіро на самому світанку, Куміко стрепенулась і забилась в куток.
— Тебе шо, не вчили стукати? — прохрипів юнак сонним голосом.
— Там-там, їх достобіса цілий ліс арбор, я ледве встиг. Той щур хотів видати нас!
— Навігатор?
— Так, він подавав їм сигнал ліхтарем, здається, вони спускають човна!
— Підіймай усіх на весла, лише нишком, і будь готовий віддати якір, як тільки я свисну!
— Виконую, пане Моро!
— Куміко, заспокойся, все буде добре, лише прошу тебе, не виходь звідси, — дівчина непевно кивнула голівкою та розрівняла халат, звівшись на ноги.
Убийвовк підійшов на місток до непритомного моряка й полив його голову холодною водою, той застогнав.
— Підіймайся, отак, а тепер поглянь туди, — юнак крутнув навігатора за плече, й тієї ж миті приставив місячного клинка до горла. — А тепер кажи, чому б мені не врізати твоє горло прямо зараз?!
— Ви ж обіцяли...
— Я завжди тримаю своє слово, на відміну від тебе. Я тебе зараз запитаю, й від того, шо ти відповіси, залежатиме, як ти покинеш Азову?!
Він кивнув у відповідь і облизав пересохлі губи, гребці нишком займали свої місця по банках.
— Де ми зараз?
— В гирлі Стратіраса.
— Чий це флот?
— Здається, це аракінські галери, не ті, які вони фрахтують, а саме аракінський флот!
— Нам торба… — промовив Любаш біля стерна.
— Ні-ні… — по його шиї потекла цівка крові. — Молода панна, вона має знати аракінську, а ще вона донька пані Азалі!
— Любаш, зв’яжи йому ноги та підв’яжи шмат баласту, викинеш його за борт, якшо я покажу два палці отак, — стерновий кивнув, криво посміхаючись, і помчався виконувати.
Убийвовк спустився у свою каюту, Куміко дивилась пустим поглядом на двері.
— Ні-ні, та шо ж це за нефарт такий! — вигукнув юнак і гепнув кулаком об перебірку.
Дівчина стрепенулась й глянула на нього, наче ніколи не знала, він спробував наблизитись, вона вся напружилась.
— Куміко, я — Моро, пригадай, прошу тебе.
Вона лише ще більше напружилась.
— Пане Моро, — промовив стерновий крізь двері, — два яла скоро будуть під нашим бортом!
— Йди на місток! — юнак стукнув долонею по своїй скроні. — Куміко, прошу тебе, дівчинко моя люба, глянь на мене, подивись прямо у вічі. Згадай Горана, пам’ятаєш?
Куміко нервово труснула головою, заперечуючи, а по щоці збігла сльоза.
— Як же тебе заспокоїти! — звідкілясь донісся викрик, чужий, колючий.
Його підсвідомість спрацювала блискавично, наче хтось у спину гепнув молотом. Убийвовк, як у бою, зробив обманний крок вбік і в один стрибок уже обіймав дівчину, припавши до її вуст. У Куміко спочатку стислась руки на ньому, що аж під нігтями залишилась шкіра, а потім обм’якли, й вона промовила сором’язливо:
— Не так я собі уявляла наш перший поцілунок з… — дівчина відвела погляд в бік.
— Куміко, все потім, зараз ти можеш усіх нас врятувати, треба тільки вийти та поговорити.
Вона швидко поправила волосся, одяг і з готовністю глянула на нього.
— Скажеш, шо ми збились з курсу під час шторму, повертаючись до Кафи. Якшо ж запитає про альбашара, то він лежить з пропасницею й наказав нікому не заходити. Справишся?
— Спробую.
Вони хутко вибігли на місток і виглянули за борт. В ялах сиділо з десяток гребців у кожному й кілька чоловік зі старшини. Один з них проскреготів аракінською, Куміко спочатку зам’ялась з відповіддю, моряк запитав ще щось більш войовничим тоном. Убийвовк стис зуби, місячний клинок сам ліг у долоню, відчувши свого господаря:
— Ну, от і все, час постати перед Всевишнім, як воно є! — прошепотів юнак собі під ніс і, щоб не впасти в шал занадто рано, зашепотів молитву «Одягнувшись завісою ангела твого».
Дівчина зволікала з відповіддю.
— Шкіра моя — панцир залізний, — його очі наливались кров’ю.
— Кров — руда, міцна, кисть — спис булатний, — лівиця міцно вхопилась за планшир для стрибка.
— Швидше стріли, пильніше сокола...
І раптом Куміко випалила, наче бувалий коміт. Убийвовк навіть помітив, як у того моряка вдвічі збільшились очі при згадці ім’я Азалі. Він вклонив голову й продовжив покірним тоном відповідати на якісь запитання, що ними сипала дівчина, а потім віддав наказ, і веслярі налягли на весла.
Чіро видихнув з полегшенням, переводячи дух, вона посміхнулась йому й протерла лоб хусткою, браслет на правиці сховав лезо, легенько клацнувши.
— Шо ти йому сказала?!
— Що ця галера виконує завдання з розвідки від самої хатарі[1] Азалі, й ми тут перечікуємо шторм. Він відповів, що знає про таке завдання і має наказ сприяти таким суднам.
— Ага-а, а ти як про це дізналась?
— Ба підслухала, вона добре знає турукешську й трохи аракінську.
— Хай там як, та все ж ти фартова! — промовив Чіро, перевівши дух. — Знімаємось, вибрати[2] якір!
— Вір-а-а-а якір! — пішло живим ланцюгом на бак.
Моряки налягли на лебідку, Любаш промовив до навігатора, відв’язуючи каменюку:
— Твоя дурна макітра ледь не коштувала нам всім голови, — та втулив добрячого ляща, той ледь не впав.
— Куміко, — промовив Убийвовк ніжно до неї, — глянь на всі ці голови — ти щойно зберегла їх на плечах, бо вони б постинали їх, одразу наздогнавши!
— Мені також подумалось, що ті моряки не мають більше добра в собі. Сок-сонмі ламає волю навіть у найміцніших.
— Ти про шо?
— Мій батько, Савран бай, був великим радником ясновельможного володаря Турукешу. В останнє літо свого життя він багато чого мені розповідав, особливо про Аракін, напевно, здогадувався, ким була його улюблена дружина.. — на цих словах у неї потекли сльози.
Чіро завів її до каюти й залишив на Ба, що трохи відійшла за цю ніч. Азова ж взяла курс на Туз-Куян і помчала по спокійному плесу під променями осіннього сонця.
Наступний ранок розпочався з холодного, противного дощику, гребці гребли без упину вже другий день у розміреному темпі та все ж майже вибились з сил. Убийвовк посадив за весла всіх, кого міг, і сів сам, щоб до вечора таки дістатися безпечного порту. Коли з габби нарешті прокричали «земля», моряки вибухнули криками радості й заволали на всю горлянку веселу пісню. Куміко теж вийшла на місток від того лементу, що зчинився на куршеї. Нарешті берег, і така п’янка й бажана воля. Скільки ж випробувань довелось пройти за ці кілька днів шиурмі — деяким міщанам стільки пригод не випадало за все життя. Лайне підняв стяг, щоб запросити дозволу зайти в порт. Звідти віддали наказ: стати на карантин на зовнішньому рейді до завтрашнього ранку, доки не пересвідчаться, що на борту нема зарази чи чогось забороненого.
— Сьогодні подвійна пайка юшки й потрійна солонини, вино залишилось?
— Звісно, — відповів чорнолюд, — навіть темноморський ром є!
— Ром! Розбав навпіл водою з медом та видай усім по пів кварти, собі можеш цілу, — він аж облизнувся, смакуючи наперед!
— Пане Моро?
—Кажи!
—Є ше одна справа — той щур, шиурма не зрозуміє, якшо його не покарати.
—Куміко, зайди, будь ласка до каюти, — промовив Чіро до неї заспокійливо, — Любаш, приведи його сюди, а ти принеси мою торбу.
За хвилину всі гребці стояли півколом на куршеї, затиснувши навігатора перед надбудовою.
— Я дав тобі слово, шо збережу твоє життя, якшо допоможеш, — промовив спокійно Убийвовк, чоловік підняв на нього свій жалібний погляд, — хоча й мав сумнів щодо цього. От ти й розвіяв ці сумніви власноруч.
— Помилуйте, мене наче шайтан поплутав, коли побачив ті дурні галери!.. — він кинувся в ноги, гребці закричали, сиплячи прокльони та лайку йому на голову.
—Ану стихли, бидло галерне, — гаркнув Лайне!!!
— Ти на це не заслуговуєш, але я дам тобі вибір, — продовжив юнак, — горло чи язик?
В його руці з'явився ніж.
— Пане Моро, ні-ні!
— Якшо не вибереш ти, виберуть вони.
Він затремтів усім тілом, лише глянув на дикий блиск в очах навколо, й повільно висолопив язик. Убийвовк в мить ока вхопив його лівицею та, полоснувши ножем, викинув за борт. Бідолаха скрутився в припадку, дико завиваючи. Чіро дістав з торби гірку полинову настоянку й залив йому до рота, той ледь не захлинувся.
— За борт його, врізати горло! — закричали ззаду.
— Хтось хоче зневажити словами альбашара? — чорнолюд дістав невеличку сокиру з-за пояса й виступив уперед, оскалившись лютою посмішкою. — Якшо хоч одна волосина впаде з його голови, я власноруч затягну зашморг на шиї та підвішу того сміливця на майстрі! Розійшлись, а то хрін вам буде сьогодні, а не ром, і заберіть це на бак.
Азова ліниво похитувалась на якорі, місячна доріжка сріблилась крізь темну воду й відбивалась блискітками в шибці каюти. Куміко майже беззвучно прочинила двері, його ніс одразу вловив аромат дівчини, та Убийвовк навіть не сіпнувся.
— Ти його убив?
— Ні, хоча він й заслуговував на це!
— Мені стало дуже зле від того його крику.
— Тобі шось привиділось? — Чіро встав та підійшов до неї.
— Так, батько! Він також скрикнув, а тоді… — вона притулилась йому до грудей, обпікаючи гарячим подихом та сльозою.
— Ч-ш-ш-ш, з цим доведеться навчитись жити — побороти цього свого демона. На жаль, світ сповнений зла, страждань та отаких криків!
— Чому?
— Я й сам інколи задаюсь цим питанням!
— Невже Всевишній хоче, щоб ми вчиняли зло одне одному?
— Він створив нас вільними, дав можливість самим вибирати — це запитання не до нього, а до нас.
— А де твої батьки?
— Тих, шо породили, я ніколи не знав, окрім баб… — він затнувся на мить, — бабусі.
— То ти виріс сиротою?
— Ні, мене виховав отець Марко, він мені, як батько, й старець Шаміль за дядька, ні, радше за діда зійде. Ну і ше є два названих брата: чорнолюд Гуннар та один пихатий панич, — Чіро посміхнувся від цих слів, — Урсул. Маю надію невдовзі познайомити тебе з ними.
— А та дівчина? Мені Ба розповідала, ти марив нею у гарячці.
Він глянув прямо їй у вічі:
— Вона — найцінніше, шо в мене коли-небудь було.
— Ти й досі кохаєш її?..
— Так, але все змінилось...
— Ти чогось боїшся!
— М-м-м, найбільше себе, хоча думаю, це не єдине, шо може їй загрожувати. Я не хочу приректи її на таке життя, вона достойна тільки найкращого!
Убийвовк раптом підступив до столу й вхопив пузату пляшку з ромом. Питво булькало кілька секунд, Чіро обтер рідкі вуса тильною стороною долоні й скривився.
— А якби я сказала, що хотіла б розділити з тобою всі тяготи?
— Ні, не хотіла б!
— Ти говорив, що відтепер я вільна бажати й робити будь-що!
— Куміко, послухай...
— Ч-ш-ш-ш!
Її халат опустився на палубу, дівчина залишилась у тонкій мереживній сорочці та шовкових штанях.
— Ні-і!
— Зроби мені цей подарунок, хочу тебе за першого свого чоловіка, й тільки тебе!
— Я не...
— Щойно ти сказав, що не можеш бути з нею, — вона потягнула за шнурівку на його грудях, — я не вимагаю, щоб ти мене кохав...
— Кумі, — в нього аж в горлі пересохло, Убийвовк ледь не зірвався на крик, — але це не так, ви обидві достойні кращого життя, якого я не зможу дати жодній з вас! Мені доведеться полювати в темряві, й для цього самому стати демоном в ній. Та кого я обманюю — я вже частково він і є!
— Ні, ти несеш туди світло, я бачу його в тобі, — дівчина стала на носочки й поцілувала Чіро в губи.
Убийвовк спробував зупинити її, та не зміг протистояти цьому бажанню Куміко. Вона стягнула його сорочку й припала до грудей, шепочучи ніжності. Чіро зняв її й поцілував пупок, піднімаючись вище, очі дівчини сяяли у місячному світлі, а гарячий подих обпалював, обіцяючи неземну втіху. Яка ж вона була прекрасна в той момент, наче Дзв'інка на нічному березі в тому його іншому житті!.. Ця думка майже паралізувала юнака, він застиг, пополотнівши в її обіймах, і стояв так якусь мить, занадто довгу мить:
— Куміко, прошу, зупинись.
— Невже я тобі не люба навіть на краплинку?
— Я бачу її в тобі, хоч жадаю тебе з не меншою силою — це рве мене навпіл.
— Убийвовчику, — в нього потемніло в очах, і свідомість скрутилась в малюсіньку точку, залишивши лише пусту оболонку.
Чіро відсахнувся й упав, а правиця стискала сталевою хваткою місячне лезо, й він прокричав:
— Біжи-и-и-и! — а далі зашепотів у гарячці. — Зупинити, треба тікати, зупинити їх, зупинити всіх!
Перше, що Убийвовк побачив зранку, обличчя Гуннара, він дрімав поруч Куміко. Чорнолюд стрепенувся від його зойку.
— Старий, ну нарешті, — промовив на радощах названий брат.
— Нарешті, то твоя чорнолюдська борода проклюнулась! — він посміхнувся йому.
— Як же ти налякав нас!
— Налякав?
Дівчина сиділа тихо, наче мишка, втиснувшись в стіну.
— Звісно ж, я тут ледь не посивів за всі ці дні.
— Дні, а де я?
— Все добре, ти в безпеці!
Убийвовк відчував себе, мов цілу декаду гарував на каменоломні без їжі та відпочинку, він спробував припіднятись на ліктях, Кумко блискавично підставила подушку й відступила на кілька кроків.
— Як ти мене знайшов?
— Щасливий випадок, я тут вже пів декади чекаю на тебе, й шоб не тинятись без діла, ходив разом із Златоусом у його справах.
— Хто це?
— Один мій гарний товариш, а та галера на якій ти був — наробили ж ви переполоху! Рибалки впізнали в ній ту, шо була при тому злощасному набізі, й підняли тут такий ґвалт.
— «Азова» справді брала участь в тому жахітті!
Чіро протер обличчя рукою, Куміко мовчки простягнула кухля з водою Гуннару, а той подав брату.
— Ти не стомився?
— Ні-ні, продовжуй! — напившись, юнак відчув себе трохи краще.
— Так от, я саме був зі Златоусом в ратуші, коли туди вбіг переполоханий натовп з палицями, телепнями, косами. Вони вимагали захопити й спалити цю галеру. На твоє щастя, з’явився сотник Любомир і заспокоїв їх, а ми визвались поплисти в розвідку й оглянути все. Ну й отак знайшли тебе там, а ця дівчина була поруч постійно.
— Кумі, з тобою все добре?
Вона кивнула у відповідь.
— Мовчить відколи ми тебе привезли сюди!
Убийвовк спробував сісти й не зміг:
— Срана неміч, а вони мене ше альбашаром звали!.. — промовив з соромом в голосі юнак.
— Та шо ти таке морозиш?! Я коли почув про вашу пригоду від твого чорнолюда, — Убийвовк здивовано глянув на Гуннара, — ну, того чорнолюда!
— Лайне!
— Ага, в мене волосся дибки встало навіть на спині!
— А де він?
— У темниці.
Це слово прошило Убийвовка, мов блискавка, він стояв на ногах за секунду.
— Хто наказав, за яким правом?
— Охолонь, скажена голова! Всі чекають, доки ти очухаєшся й підтвердиш ті байочки, шо вони несуть всі, як один, бо, признатись чесно, в таке дуже важко повірити!
Юнак опав на лежанку, Куміко вже була поруч і допомагала йому.
— Брате, їх треба звільнити якнайшвидше, вони ні в чому не винні. Все, шо тобі розповів Лайне, правда.
— Та ж бачу!
— Я такий радий, шо ми нарешті знайшлися! — він звівся й обійняв Гуннара.
— А я ж який, як подумаю, шо міг втратити ше й тебе...
— Ше й мене? Шось зі старцем?
— З ним наче все було добре!
— Наче? Гуннаре! — гаркнув Убийвовк. — Шо сталось за моєї відсутності?
— Я тобі все розповім, але пізніше! Зараз повернеться Дзв’інка.
— Дзв’інка?.. — промовив приголомшено юнак, сповз на постіль й відключився.
Він отямився під вечір і одразу відчув її аромат, вона сиділа поруч.
— Убийвовчику, перестань мене так лякати, а то ше молоко пропаде!
— Молоко?
— Молоко, я годую нашого сина.
— Сина?
— Навіть не думай мені зараз знову знепритомніти!
— У мене є син!
— Так, милий, у нас є маленький, і він схожий на тебе, такий самий непосида!
Дівчина присіла поруч і осяяла його своїм оксамитом. Як завжди, він побачив у її очах любов, ласку, тепло й безмежну відданість.
— За шо ж тебе так покарала доля?
— Шо?
— Кажу, чим ти так зобидила свою долю, шо аж я стрівся на твоєму шляху!
У нього аж іскри пішли з очей від ляпаса.
— Я вріжу ше раз, дурень пустоголовий! — вона заридала.
— Заслужено, — Убийвовк звівся та пригорнув її до себе. — Моя Дзв’іночка, я так довго йшов до тебе, шо якоїсь миті вже й надію втратив. Мені здавалось, шо весь світ повстав супроти на цьому шляху!
— Але ти зміг, — промовила дівчина крізь сльози, — ти повернувся!
— Зміг, та не без допомоги!
— Я повидряпую їй очі.
Убийвовк промовив крижаним голосом:
— Дзв’інко, ти ніколи не скривдиш Куміко й не даси зробити це іншим, — Чіро заплющив очі на секунду, щоб зібратись з думками. — Дзв’іночко, так сталось, шо я завдячую їй життям нескінченну кількість разів, а вона думає те саме про себе, й з цим нічого не поробиш.
— Ви були близькі?
— В якомусь сенсі, але не так, як ти думаєш. Я допоміг їй прийти до тями, а вона втримала мій глузд на місці! Може, колись я розповім, та не зараз, тобі доведеться мені повірити.
— Убийвовчику, вибач, я зірвалась, дурні думки в дівочу голову завжди пруть вперед розумних. Головне — ти живий, хай шо там було раніше.
— Можна мені подивитись?
— Шо?
— Подивитись на сина?
— Авжеж, він скоро прокинеться.
— Гуннар десь поруч?
— Він з тією...
— Куміко, її звати Куміко!
— Він з Куміко за дверима!
— Поклич його, їх!
Чорнолюд увійшов зі стурбованим виглядом.
— Вибач, брате...
— Ти також, — промовив Гуннар, — просто стільки всього сталось!
— Сталось… — зітхнув він. — Шо з моїми людьми?
— Чорнолюд вже на волі, інших випустять завтра зранку.
— Добре. Куміко, ти як на новому місці?
— Трохи незвично, — промовила ледь чутно дівчина, — але тут всі дуже ласкаві до мене.
— О-о, ти вмієш розмовляти, — по-доброму всміхнувся Гуннар.
— Себе пригадай, — пирхнув Чіро. — А де зараз Лайне?
— Звідкіля мені, в біса, знати?! Може, напивається на радощах де чи поплентався назад на ту галеру, але вона й смердить!
— Є трохи!
— Трохи?! Та в Блакфорті весь скотний двір штиняє менше!
В кімнаті пролунав веселий сміх — вперше за чотири дні.
Коли Дзв’інка того вечора вклала йому в руки сина, в Чіро аж коліна затрусились. А потім він побачив, як маля усміхнулось, тієї миті світ змінився остаточно й безповоротно. Він заглянув у ті чисті оченята, що так були схожі на його власні, лише вони були по-ангельськи безневинними, світ ще не встиг зіпсувати їх. Хлоп’я кілька хвилин роздивлялось чужинця, який тримав його на руках і пах не так, як ті до кого він звик, і зарюмсав. Дзв'інка посміхнулась, прийняла сина та приложила до грудей, хлопчик одразу заспокоївся.
— Ти йому сподобався!
— Він же розплакався?
— Але ж не одразу, — лагідно промовила молода матуся, — ми любимо нашого татка!
Цього вечора Дзв'інка сяяла від щастя: нарешті двоє найлюбіших їй чоловіків, не рахуючи батька, були поруч і в безпеці.
— Як його звати?
— Тавр, хоч ми ше не відсвяткували наречення ім’ям, очікуємо на Богданку з Блакфорта.
— Мій Таврусь, — ніжно промовив Чіро, — його оченята змінили колір на карий.
— Так, Убийвовчику, наш! Тільки я вперше його побачила й одразу зрозуміла, шо зможу жити далі, адже він такий схожий на тебе.
— Пані Агнешка, напевно, лаяла тебе коли дізналась?
— Лаяла — не пам’ятаю, я тоді була, шо мара. Без їхньої з батьком опіки, а особливо Богданчиної, я б не вичухалась, — промовила в задумі дівчина. — Убийвовчику, там десь має прийти баба Шуня.
— Хто?
— Наша місцева відьмачка, то вона тебе своїми травками-настоянками привела до тями, будь з нею привітний.
— Звісно! — Чіро поцілував її в щоку й посміхнувся.
— Тобі таки полегшало, — дівчина відповіла своєю хитрою посмішкою на його.
— А де мій одяг?
— Я спалила те дрантя, воно було все обдерте та зношене.
Убийвовк раптом сполохався й видихнув, намацавши кресало на шиї, яке вона колись йому подарувала.
— Ти чого?
— Та злякався, шо ти й це спалила, — він дістав й показав оберіг. — Це твій перший подарунок мені, пам’ятаєш?
— Так, я попрохала матінку Дану, шоб вона це тобі дала.
— Ця штука дуже виручила, а де вона сама, я шось не пригадую...
Дзв’інка скліпнула сльозу й сумно відповіла:
— Вона завжди буде в моєму серці.
— Кохана я ж не знав!
— Багато чого тут сталось за твоєї відсутності, та зараз все наладнається.
— Якби ж то!
Гуннар дочекався Златоуса в його домі.
— Як він?
— Наче краще, вже й кпинив з мене!
— Нарешті хоч якась гарна новина, та я маю ще одну добру звістку!
— Яку ж це?
— Отче, заходьте!
В чорнолюда аж щелепа відвисла.
— Панотче!
— Хлопчику мій, — вони обнялись міцно й простояли так мовчки якусь мить.
— Убийвовк теж тут.
— Та ж знаю, я розминувся з ним у Кафі й ледь встиг звідти ноги зробити!
— Небезпечна, мабуть, видалась подорож?
— Не те слово, лише я залишив той град, як в ту ніч його підпалили. Подейкують про якось невільника Моро, начебто то він вчинив бунт на одній галері, а потім запалив порт та саму Кафу!
— Ви сказали Моро?
— Моро — це типу морський шайтан, демон з турукешської!
— Нашого Убийвовка так називає один чорнолюд, і вони приплили сюди на галері.
— Оце так справи… — лише й зміг відказати вражено отець Марко.
— Може, б нам трохи медовухи випити? — запропонував Златоус. — Бо ваш хлопець трохи заслабкий, щоб відповідати на водоспад ваших запитань прямо сьогодні.
Ченець лише погладив бороду й згідно кивнув.
— З ним же все гаразд?
— Я тільки звідти, виглядає він не дуже, але йому значно ліпше, — відповів чорнолюд.
— Отче, ви ж заночуєте сьогодні тут? Бо й ви ледь на ногах тримаєтесь, — з турботою в голосі запитав митник.
— О-о так, я б і від лазні не відмовився.
— Я попрошу Аві, щоб все приготував, доки ми сходимо повечеряти!
— Дякую тобі, Златоусе.
— А в шо ж мені зодягнутись?
— Ти ше хилитаєшся, а вже кудись зібрався?
— Маю невідкладно погомоніти з Лайне.
— Може, він таки почекає до завтра?
— Дзв’ночко, ці люди врятували мій карк...
— Як і ти їхній! — відповіла вона роздратовано.
— З бабою теж розмовляти тільки в одній сорочці, я навіть маю сумнів чи вона чоловіча! Хай хоч Гуннар тоді знайде його та скаже, шоб він дочекався мене до завтра, а ше треба переговорити з твоїм батьком, і ця справа не може чекати!
— Глянь у скрині, я послала за речами ше того дня, як тебе привезли! Я попрошу батька, шоб він надіслав когось, твій брат подався до Златоуса.
— Дякую. Ой! — він дістав зі скрині новісінькі вовняні штани, добрий ремінь та чоботи з буйволячої шкіри. — То ж воно цілу торбу грошей коштує?
— Не переймайся тим.
— У мене є трохи, тільки ж капшук, напевно, на Азові зостався, але ж не стільки...
— Убийвовчику, тепер у нас все буде добре, не переймайся так.
Він лише зодягнувся, як розчинились двері, а на порозі стояла стара худорлява баба, вся завішана намистами та оберегами, що виднілись з-під розхристаного кожушка. Відьмачка зняла височенну чорну шапку з овчини й промовила:
— Дитино, вийди на хвильку, доки я тут буду лікувати тіло й душу цього пана.
— Але ж...
— Ну, не сперечайся, от вже ж затяте, геть звідси, сказала! А ти чого вилупився? Сідай та давай знімай сорочину.
Дзв'інка вийшла разом з синочком за двері.
— Обернись спиною, всенький порваний, наче з псарні втік!
Старечі напрочуд теплі й турботливі пальці пройшлись його спиною, далі відьмачка обмацувала голову, нашіптуючи щось собі під ніс.
— На, випий! — баба тицьнула йому невеличкого міха.
— Шо це? — Убийвовк принюхався. — Мандрагора, календула, лляна олія...
— Пий ліпше, ач, розумник який знайшовся!
Чіро випив та скривився — смак те питво мало такий, що аж блювати захотілось!
— Тримай в собі, — суворо наказала стара, — бачиться мені, з твоєю головою не все добре!
— Так і є, — серйозно відповів він.
— У тобі наче сидить ше одне створіння, й воно дуже лихе. Може, розповіси?
— Шо ж тут розповідати… Я майже нічого не пам’ятаю зазвичай, — Убийвовк замислився, перебираючи скупі скалки спогадів, — хоча, це стається, коли я розгніваний, тоді я впадаю в якийсь дикий шал, оклигую десь у зовсім іншому місці.
Відьмачка злегка нахилила голову набік, пильно вдивляючись в нього, й продовжила:
— Весь у чужій крові, її присмак навіть у роті, зір туманиться, а голова гуде, ніби в ній калатає сам Андріївський дзвін.
— Так... — вражено промовив Чіро. — Ви знаєте шось про це?
— Ти маєш здібність — темну здібність, її називають берсерко[3]. Твій гнів пробуджує в тобі звіра: лютого, як Сіверкко взимку, й такого самого безжального!
— Я можу зашкодити їм? — він вказав поглядом на двері.
— Всяко буває, то буде залежати тільки від твого гніву. Чим більше його носитимеш в собі, тим будеш більш небезпечний та непередбачуваний.
— Воно передається спадково?
— Не зовсім, хоч до пуття ніхто й не скаже!
— Це можна якось вилікувати, навчитись керувати ним?
— Ше за сірої давнини були звитяжці, які вміли використовувати цю здібність на благо, захищаючи невинних, та все давно втрачене.
Відьмачка Шуня вложила в його руку агатового амулета з дивним візерунком, у якому вгадувався наче силует чоловіка з широко розставленими ногами та руками.
— Завжди носи це на собі, я залишу тобі одне пійло й рецепт, як його робити — має велику заспокійливу силу. Й навчись вгамовувати свою жагу до гніву, стережись повсякчас!
Вона дістала бурдючок, мовчки обернулась, вхопила свою торбу й вийшла, не попрощавшись.
— Все добре? — крізь відчинені двері з’явилась голова Дзв'інки.
— Я вже й не знаю… — відповів похнюплено юнак.
[1]Хатарі — (від авт.)ступень в аракінській військові ієрархії.
[2]Вірра — команда на підйом.
[3] Берсерко (від авт.) — початкове значення слова — «перевертень», «людина-ведмідь», стан, в якому воїн здатен бездумно руйнувати все на своєму шляху.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!