IV-XIV

Лайне влетів у каюту Чіро на самому світанку, Куміко стрепенулась і забилась в куток.

— Тебе шо, не вчили стукати? — прохрипів юнак сонним голосом.

— Там-там, їх достобіса цілий ліс арбор, я ледве встиг. Той щур хотів видати нас!

— Навігатор?

— Так, він подавав їм сигнал ліхтарем, здається, вони спускають човна!

— Підіймай усіх на весла, лише нишком, і будь готовий віддати якір, як тільки я свисну!

— Виконую, пане Моро!

— Куміко, заспокойся, все буде добре, лише прошу тебе, не виходь звідси, — дівчина непевно кивнула голівкою та розрівняла халат, звівшись на ноги.

Убийвовк підійшов на місток до непритомного моряка й полив його голову холодною водою, той застогнав.

— Підіймайся, отак, а тепер поглянь туди, — юнак крутнув навігатора за плече, й тієї ж миті приставив місячного клинка до горла. — А тепер кажи, чому б мені не врізати твоє горло прямо зараз?!

— Ви ж обіцяли...

— Я завжди тримаю своє слово, на відміну від тебе. Я тебе зараз запитаю, й від того, шо ти відповіси, залежатиме, як ти покинеш Азову?!

Він кивнув у відповідь і облизав пересохлі губи, гребці нишком займали свої місця по банках.

— Де ми зараз?

— В гирлі Стратіраса.

— Чий це флот?

— Здається, це аракінські галери, не ті, які вони фрахтують, а саме аракінський флот!

— Нам торба… — промовив Любаш біля стерна.

— Ні-ні… — по його шиї потекла цівка крові. — Молода панна, вона має знати аракінську, а ще вона донька пані Азалі!

— Любаш, зв’яжи йому ноги та підв’яжи шмат баласту, викинеш його за борт, якшо я покажу два палці отак, — стерновий кивнув, криво посміхаючись, і помчався виконувати.

Убийвовк спустився у свою каюту, Куміко дивилась пустим поглядом на двері.

— Ні-ні, та шо ж це за нефарт такий! — вигукнув юнак і гепнув кулаком об перебірку.

Дівчина стрепенулась й глянула на нього, наче ніколи не знала, він спробував наблизитись, вона вся напружилась.

— Куміко, я — Моро, пригадай, прошу тебе.

Вона лише ще більше напружилась.

— Пане Моро, — промовив стерновий крізь двері, — два яла скоро будуть під нашим бортом!

— Йди на місток! — юнак стукнув долонею по своїй скроні. — Куміко, прошу тебе, дівчинко моя люба, глянь на мене, подивись прямо у вічі. Згадай Горана, пам’ятаєш?

Куміко нервово труснула головою, заперечуючи, а по щоці збігла сльоза.

— Як же тебе заспокоїти! — звідкілясь донісся викрик, чужий, колючий.

Його підсвідомість спрацювала блискавично, наче хтось у спину гепнув молотом. Убийвовк, як у бою, зробив обманний крок вбік і в один стрибок уже обіймав дівчину, припавши до її вуст. У Куміко спочатку стислась руки на ньому, що аж під нігтями залишилась шкіра, а потім обм’якли, й вона промовила сором’язливо:

— Не так я собі уявляла наш перший поцілунок з… — дівчина відвела погляд в бік.

— Куміко, все потім, зараз ти можеш усіх нас врятувати, треба тільки вийти та поговорити.

Вона швидко поправила волосся, одяг і з готовністю глянула на нього.

— Скажеш, шо ми збились з курсу під час шторму, повертаючись до Кафи. Якшо ж запитає про альбашара, то він лежить з пропасницею й наказав нікому не заходити. Справишся?

— Спробую.

Вони хутко вибігли на місток і виглянули за борт. В ялах сиділо з десяток гребців у кожному й кілька чоловік зі старшини. Один з них проскреготів аракінською, Куміко спочатку зам’ялась з відповіддю, моряк запитав ще щось більш войовничим тоном. Убийвовк стис зуби, місячний клинок сам ліг у долоню, відчувши свого господаря:

— Ну, от і все, час постати перед Всевишнім, як воно є! — прошепотів юнак собі під ніс і, щоб не впасти в шал занадто рано, зашепотів молитву «Одягнувшись завісою ангела твого».

Дівчина зволікала з відповіддю.

— Шкіра моя — панцир залізний, — його очі наливались кров’ю.

— Кров — руда, міцна, кисть — спис булатний, — лівиця міцно вхопилась за планшир для стрибка.

— Швидше стріли, пильніше сокола...

І раптом Куміко випалила, наче бувалий коміт. Убийвовк навіть помітив, як у того моряка вдвічі збільшились очі при згадці ім’я Азалі. Він вклонив голову й продовжив покірним тоном відповідати на якісь запитання, що ними сипала дівчина, а потім віддав наказ, і веслярі налягли на весла.

Чіро видихнув з полегшенням, переводячи дух, вона посміхнулась йому й протерла лоб хусткою, браслет на правиці сховав лезо, легенько клацнувши.

— Шо ти йому сказала?!

— Що ця галера виконує завдання з розвідки від самої хатарі[1] Азалі, й ми тут перечікуємо шторм. Він відповів, що знає про таке завдання і має наказ сприяти таким суднам.

— Ага-а, а ти як про це дізналась?

— Ба підслухала, вона добре знає турукешську й трохи аракінську.

— Хай там як, та все ж ти фартова! — промовив Чіро, перевівши дух. — Знімаємось, вибрати[2] якір!

— Вір-а-а-а якір! — пішло живим ланцюгом на бак.

Моряки налягли на лебідку, Любаш промовив до навігатора, відв’язуючи каменюку:

— Твоя дурна макітра ледь не коштувала нам всім голови, — та втулив добрячого ляща, той ледь не впав.

— Куміко, — промовив Убийвовк ніжно до неї, — глянь на всі ці голови — ти щойно зберегла їх на плечах, бо вони б постинали їх, одразу наздогнавши!

— Мені також подумалось, що ті моряки не мають більше добра в собі. Сок-сонмі ламає волю навіть у найміцніших.

— Ти про шо?

— Мій батько, Савран бай, був великим радником ясновельможного володаря Турукешу. В останнє літо свого життя він багато чого мені розповідав, особливо про Аракін, напевно, здогадувався, ким була його улюблена дружина.. — на цих словах у неї потекли сльози.

Чіро завів її до каюти й залишив на Ба, що трохи відійшла за цю ніч. Азова ж взяла курс на Туз-Куян і помчала по спокійному плесу під променями осіннього сонця.

Наступний ранок розпочався з холодного, противного дощику, гребці гребли без упину вже другий день у розміреному темпі та все ж майже вибились з сил. Убийвовк посадив за весла всіх, кого міг, і сів сам, щоб до вечора таки дістатися безпечного порту. Коли з габби нарешті прокричали «земля», моряки вибухнули криками радості й заволали на всю горлянку веселу пісню. Куміко теж вийшла на місток від того лементу, що зчинився на куршеї. Нарешті берег, і така п’янка й бажана воля. Скільки ж випробувань довелось пройти за ці кілька днів шиурмі — деяким міщанам стільки пригод не випадало за все життя. Лайне підняв стяг, щоб запросити дозволу зайти в порт. Звідти віддали наказ: стати на карантин на зовнішньому рейді до завтрашнього ранку, доки не пересвідчаться, що на борту нема зарази чи чогось забороненого.

— Сьогодні подвійна пайка юшки й потрійна солонини, вино залишилось?

— Звісно, — відповів чорнолюд, — навіть темноморський ром є!

— Ром! Розбав навпіл водою з медом та видай усім по пів кварти, собі можеш цілу, — він аж облизнувся, смакуючи наперед!

— Пане Моро?

—Кажи!

—Є ше одна справа — той щур, шиурма не зрозуміє, якшо його не покарати.

—Куміко, зайди, будь ласка до каюти, — промовив Чіро до неї заспокійливо, — Любаш, приведи його сюди, а ти принеси мою торбу.

За хвилину всі гребці стояли півколом на куршеї, затиснувши навігатора перед надбудовою.

— Я дав тобі слово, шо збережу твоє життя, якшо допоможеш, — промовив спокійно Убийвовк, чоловік підняв на нього свій жалібний погляд, — хоча й мав сумнів щодо цього. От ти й розвіяв ці сумніви власноруч.

— Помилуйте, мене наче шайтан поплутав, коли побачив ті дурні галери!.. — він кинувся в ноги, гребці закричали, сиплячи прокльони та лайку йому на голову.

—Ану стихли, бидло галерне, — гаркнув Лайне!!!

— Ти на це не заслуговуєш, але я дам тобі вибір, — продовжив юнак, — горло чи язик?

В його руці з'явився ніж.

— Пане Моро, ні-ні!

— Якшо не вибереш ти, виберуть вони.

Він затремтів усім тілом, лише глянув на дикий блиск в очах навколо, й повільно висолопив язик. Убийвовк в мить ока вхопив його лівицею та, полоснувши ножем, викинув за борт. Бідолаха скрутився в припадку, дико завиваючи. Чіро дістав з торби гірку полинову настоянку й залив йому до рота, той ледь не захлинувся.

— За борт його, врізати горло! — закричали ззаду.

— Хтось хоче зневажити словами альбашара? — чорнолюд дістав невеличку сокиру з-за пояса й виступив уперед, оскалившись лютою посмішкою. — Якшо хоч одна волосина впаде з його голови, я власноруч затягну зашморг на шиї та підвішу того сміливця на майстрі! Розійшлись, а то хрін вам буде сьогодні, а не ром, і заберіть це на бак.

Азова ліниво похитувалась на якорі, місячна доріжка сріблилась крізь темну воду й відбивалась блискітками в шибці каюти. Куміко майже беззвучно прочинила двері, його ніс одразу вловив аромат дівчини, та Убийвовк навіть не сіпнувся.

— Ти його убив?

— Ні, хоча він й заслуговував на це!

— Мені стало дуже зле від того його крику.

— Тобі шось привиділось? — Чіро встав та підійшов до неї.

— Так, батько! Він також скрикнув, а тоді… — вона притулилась йому до грудей, обпікаючи гарячим подихом та сльозою.

— Ч-ш-ш-ш, з цим доведеться навчитись жити — побороти цього свого демона. На жаль, світ сповнений зла, страждань та отаких криків!

— Чому?

— Я й сам інколи задаюсь цим питанням!

— Невже Всевишній хоче, щоб ми вчиняли зло одне одному?

— Він створив нас вільними, дав можливість самим вибирати — це запитання не до нього, а до нас.

— А де твої батьки?

— Тих, шо породили, я ніколи не знав, окрім баб… — він затнувся на мить, — бабусі.

— То ти виріс сиротою?

— Ні, мене виховав отець Марко, він мені, як батько, й старець Шаміль за дядька, ні, радше за діда зійде. Ну і ше є два названих брата: чорнолюд Гуннар та один пихатий панич, — Чіро посміхнувся від цих слів, — Урсул. Маю надію невдовзі познайомити тебе з ними.

— А та дівчина? Мені Ба розповідала, ти марив нею у гарячці.

Він глянув прямо їй у вічі:

— Вона — найцінніше, шо в мене коли-небудь було.

— Ти й досі кохаєш її?..

— Так, але все змінилось...

— Ти чогось боїшся!

— М-м-м, найбільше себе, хоча думаю, це не єдине, шо може їй загрожувати. Я не хочу приректи її на таке життя, вона достойна тільки найкращого!

Убийвовк раптом підступив до столу й вхопив пузату пляшку з ромом. Питво булькало кілька секунд, Чіро обтер рідкі вуса тильною стороною долоні й скривився.

— А якби я сказала, що хотіла б розділити з тобою всі тяготи?

— Ні, не хотіла б!

— Ти говорив, що відтепер я вільна бажати й робити будь-що!

— Куміко, послухай...

— Ч-ш-ш-ш!

Її халат опустився на палубу, дівчина залишилась у тонкій мереживній сорочці та шовкових штанях.

— Ні-і!

— Зроби мені цей подарунок, хочу тебе за першого свого чоловіка, й тільки тебе!

— Я не...

— Щойно ти сказав, що не можеш бути з нею, — вона потягнула за шнурівку на його грудях, — я не вимагаю, щоб ти мене кохав...

— Кумі, — в нього аж в горлі пересохло, Убийвовк ледь не зірвався на крик, — але це не так, ви обидві достойні кращого життя, якого я не зможу дати жодній з вас! Мені доведеться полювати в темряві, й для цього самому стати демоном в ній. Та кого я обманюю — я вже частково він і є!

— Ні, ти несеш туди світло, я бачу його в тобі, — дівчина стала на носочки й поцілувала Чіро в губи.

Убийвовк спробував зупинити її, та не зміг протистояти цьому бажанню Куміко. Вона стягнула його сорочку й припала до грудей, шепочучи ніжності. Чіро зняв її й поцілував пупок, піднімаючись вище, очі дівчини сяяли у місячному світлі, а гарячий подих обпалював, обіцяючи неземну втіху. Яка ж вона була прекрасна в той момент, наче Дзв'інка на нічному березі в тому його іншому житті!.. Ця думка майже паралізувала юнака, він застиг, пополотнівши в її обіймах, і стояв так якусь мить, занадто довгу мить:

— Куміко, прошу, зупинись.

— Невже я тобі не люба навіть на краплинку?

— Я бачу її в тобі, хоч жадаю тебе з не меншою силою — це рве мене навпіл.

— Убийвовчику, — в нього потемніло в очах, і свідомість скрутилась в малюсіньку точку, залишивши лише пусту оболонку.

Чіро відсахнувся й упав, а правиця стискала сталевою хваткою місячне лезо, й він прокричав:

— Біжи-и-и-и! — а далі зашепотів у гарячці. — Зупинити, треба тікати, зупинити їх, зупинити всіх!

Перше, що Убийвовк побачив зранку, обличчя Гуннара, він дрімав поруч Куміко. Чорнолюд стрепенувся від його зойку.

— Старий, ну нарешті, — промовив на радощах названий брат.

— Нарешті, то твоя чорнолюдська борода проклюнулась! — він посміхнувся йому.

— Як же ти налякав нас!

— Налякав?

Дівчина сиділа тихо, наче мишка, втиснувшись в стіну.

— Звісно ж, я тут ледь не посивів за всі ці дні.

— Дні, а де я?

— Все добре, ти в безпеці!

Убийвовк відчував себе, мов цілу декаду гарував на каменоломні без їжі та відпочинку, він спробував припіднятись на ліктях, Кумко блискавично підставила подушку й відступила на кілька кроків.

— Як ти мене знайшов?

— Щасливий випадок, я тут вже пів декади чекаю на тебе, й шоб не тинятись без діла, ходив разом із Златоусом у його справах.

— Хто це?

— Один мій гарний товариш, а та галера на якій ти був — наробили ж ви переполоху! Рибалки впізнали в ній ту, шо була при тому злощасному набізі, й підняли тут такий ґвалт.

— «Азова» справді брала участь в тому жахітті!

Чіро протер обличчя рукою, Куміко мовчки простягнула кухля з водою Гуннару, а той подав брату.

— Ти не стомився?

— Ні-ні, продовжуй! — напившись, юнак відчув себе трохи краще.

— Так от, я саме був зі Златоусом в ратуші, коли туди вбіг переполоханий натовп з палицями, телепнями, косами. Вони вимагали захопити й спалити цю галеру. На твоє щастя, з’явився сотник Любомир і заспокоїв їх, а ми визвались поплисти в розвідку й оглянути все. Ну й отак знайшли тебе там, а ця дівчина була поруч постійно.

— Кумі, з тобою все добре?

Вона кивнула у відповідь.

— Мовчить відколи ми тебе привезли сюди!

Убийвовк спробував сісти й не зміг:

— Срана неміч, а вони мене ше альбашаром звали!.. — промовив з соромом в голосі юнак.

— Та шо ти таке морозиш?! Я коли почув про вашу пригоду від твого чорнолюда, — Убийвовк здивовано глянув на Гуннара, — ну, того чорнолюда!

— Лайне!

— Ага, в мене волосся дибки встало навіть на спині!

— А де він?

— У темниці.

Це слово прошило Убийвовка, мов блискавка, він стояв на ногах за секунду.

— Хто наказав, за яким правом?

— Охолонь, скажена голова! Всі чекають, доки ти очухаєшся й підтвердиш ті байочки, шо вони несуть всі, як один, бо, признатись чесно, в таке дуже важко повірити!

Юнак опав на лежанку, Куміко вже була поруч і допомагала йому.

— Брате, їх треба звільнити якнайшвидше, вони ні в чому не винні. Все, шо тобі розповів Лайне, правда.

— Та ж бачу!

— Я такий радий, шо ми нарешті знайшлися! — він звівся й обійняв Гуннара.

— А я ж який, як подумаю, шо міг втратити ше й тебе...

— Ше й мене? Шось зі старцем?

— З ним наче все було добре!

— Наче? Гуннаре! — гаркнув Убийвовк. — Шо сталось за моєї відсутності?

— Я тобі все розповім, але пізніше! Зараз повернеться Дзв’інка.

— Дзв’інка?.. — промовив приголомшено юнак, сповз на постіль й відключився.

Він отямився під вечір і одразу відчув її аромат, вона сиділа поруч.

— Убийвовчику, перестань мене так лякати, а то ше молоко пропаде!

— Молоко?

— Молоко, я годую нашого сина.

— Сина?

— Навіть не думай мені зараз знову знепритомніти!

— У мене є син!

— Так, милий, у нас є маленький, і він схожий на тебе, такий самий непосида!

Дівчина присіла поруч і осяяла його своїм оксамитом. Як завжди, він побачив у її очах любов, ласку, тепло й безмежну відданість.

— За шо ж тебе так покарала доля?

— Шо?

— Кажу, чим ти так зобидила свою долю, шо аж я стрівся на твоєму шляху!

У нього аж іскри пішли з очей від ляпаса.

— Я вріжу ше раз, дурень пустоголовий! — вона заридала.

— Заслужено, — Убийвовк звівся та пригорнув її до себе. — Моя Дзв’іночка, я так довго йшов до тебе, шо якоїсь миті вже й надію втратив. Мені здавалось, шо весь світ повстав супроти на цьому шляху!

— Але ти зміг, — промовила дівчина крізь сльози, — ти повернувся!

— Зміг, та не без допомоги!

— Я повидряпую їй очі.

Убийвовк промовив крижаним голосом:

— Дзв’інко, ти ніколи не скривдиш Куміко й не даси зробити це іншим, — Чіро заплющив очі на секунду, щоб зібратись з думками. — Дзв’іночко, так сталось, шо я завдячую їй життям нескінченну кількість разів, а вона думає те саме про себе, й з цим нічого не поробиш.

— Ви були близькі?

— В якомусь сенсі, але не так, як ти думаєш. Я допоміг їй прийти до тями, а вона втримала мій глузд на місці! Може, колись я розповім, та не зараз, тобі доведеться мені повірити.

— Убийвовчику, вибач, я зірвалась, дурні думки в дівочу голову завжди пруть вперед розумних. Головне — ти живий, хай шо там було раніше.

— Можна мені подивитись?

— Шо?

— Подивитись на сина?

— Авжеж, він скоро прокинеться.

— Гуннар десь поруч?

— Він з тією...

— Куміко, її звати Куміко!

— Він з Куміко за дверима!

— Поклич його, їх!

Чорнолюд увійшов зі стурбованим виглядом.

— Вибач, брате...

— Ти також, — промовив Гуннар, — просто стільки всього сталось!

— Сталось… — зітхнув він. — Шо з моїми людьми?

— Чорнолюд вже на волі, інших випустять завтра зранку.

— Добре. Куміко, ти як на новому місці?

— Трохи незвично, — промовила ледь чутно дівчина, — але тут всі дуже ласкаві до мене.

— О-о, ти вмієш розмовляти, — по-доброму всміхнувся Гуннар.

— Себе пригадай, — пирхнув Чіро. — А де зараз Лайне?

— Звідкіля мені, в біса, знати?! Може, напивається на радощах де чи поплентався назад на ту галеру, але вона й смердить!

— Є трохи!

— Трохи?! Та в Блакфорті весь скотний двір штиняє менше!

В кімнаті пролунав веселий сміх — вперше за чотири дні.

Коли Дзв’інка того вечора вклала йому в руки сина, в Чіро аж коліна затрусились. А потім він побачив, як маля усміхнулось, тієї миті світ змінився остаточно й безповоротно. Він заглянув у ті чисті оченята, що так були схожі на його власні, лише вони були по-ангельськи безневинними, світ ще не встиг зіпсувати їх. Хлоп’я кілька хвилин роздивлялось чужинця, який тримав його на руках і пах не так, як ті до кого він звик, і зарюмсав. Дзв'інка посміхнулась, прийняла сина та приложила до грудей, хлопчик одразу заспокоївся.

— Ти йому сподобався!

— Він же розплакався?

— Але ж не одразу, — лагідно промовила молода матуся, — ми любимо нашого татка!

Цього вечора Дзв'інка сяяла від щастя: нарешті двоє найлюбіших їй чоловіків, не рахуючи батька, були поруч і в безпеці.

— Як його звати?

— Тавр, хоч ми ше не відсвяткували наречення ім’ям, очікуємо на Богданку з Блакфорта.

— Мій Таврусь, — ніжно промовив Чіро, — його оченята змінили колір на карий.

— Так, Убийвовчику, наш! Тільки я вперше його побачила й одразу зрозуміла, шо зможу жити далі, адже він такий схожий на тебе.

— Пані Агнешка, напевно, лаяла тебе коли дізналась?

— Лаяла — не пам’ятаю, я тоді була, шо мара. Без їхньої з батьком опіки, а особливо Богданчиної, я б не вичухалась, — промовила в задумі дівчина. — Убийвовчику, там десь має прийти баба Шуня.

— Хто?

— Наша місцева відьмачка, то вона тебе своїми травками-настоянками привела до тями, будь з нею привітний.

— Звісно! — Чіро поцілував її в щоку й посміхнувся.

— Тобі таки полегшало, — дівчина відповіла своєю хитрою посмішкою на його.

— А де мій одяг?

— Я спалила те дрантя, воно було все обдерте та зношене.

Убийвовк раптом сполохався й видихнув, намацавши кресало на шиї, яке вона колись йому подарувала.

— Ти чого?

— Та злякався, шо ти й це спалила, — він дістав й показав оберіг. — Це твій перший подарунок мені, пам’ятаєш?

— Так, я попрохала матінку Дану, шоб вона це тобі дала.

— Ця штука дуже виручила, а де вона сама, я шось не пригадую...

Дзв’інка скліпнула сльозу й сумно відповіла:

— Вона завжди буде в моєму серці.

— Кохана я ж не знав!

— Багато чого тут сталось за твоєї відсутності, та зараз все наладнається.

— Якби ж то!

Гуннар дочекався Златоуса в його домі.

— Як він?

— Наче краще, вже й кпинив з мене!

— Нарешті хоч якась гарна новина, та я маю ще одну добру звістку!

— Яку ж це?

— Отче, заходьте!

В чорнолюда аж щелепа відвисла.

— Панотче!

— Хлопчику мій, — вони обнялись міцно й простояли так мовчки якусь мить.

— Убийвовк теж тут.

— Та ж знаю, я розминувся з ним у Кафі й ледь встиг звідти ноги зробити!

— Небезпечна, мабуть, видалась подорож?

— Не те слово, лише я залишив той град, як в ту ніч його підпалили. Подейкують про якось невільника Моро, начебто то він вчинив бунт на одній галері, а потім запалив порт та саму Кафу!

— Ви сказали Моро?

— Моро — це типу морський шайтан, демон з турукешської!

— Нашого Убийвовка так називає один чорнолюд, і вони приплили сюди на галері.

— Оце так справи… — лише й зміг відказати вражено отець Марко.

— Може, б нам трохи медовухи випити? — запропонував Златоус. — Бо ваш хлопець трохи заслабкий, щоб відповідати на водоспад ваших запитань прямо сьогодні.

Ченець лише погладив бороду й згідно кивнув.

— З ним же все гаразд?

— Я тільки звідти, виглядає він не дуже, але йому значно ліпше, — відповів чорнолюд.

— Отче, ви ж заночуєте сьогодні тут? Бо й ви ледь на ногах тримаєтесь, — з турботою в голосі запитав митник.

— О-о так, я б і від лазні не відмовився.

— Я попрошу Аві, щоб все приготував, доки ми сходимо повечеряти!

— Дякую тобі, Златоусе.

— А в шо ж мені зодягнутись?

— Ти ше хилитаєшся, а вже кудись зібрався?

— Маю невідкладно погомоніти з Лайне.

— Може, він таки почекає до завтра?

— Дзв’ночко, ці люди врятували мій карк...

— Як і ти їхній! — відповіла вона роздратовано.

— З бабою теж розмовляти тільки в одній сорочці, я навіть маю сумнів чи вона чоловіча! Хай хоч Гуннар тоді знайде його та скаже, шоб він дочекався мене до завтра, а ше треба переговорити з твоїм батьком, і ця справа не може чекати!

— Глянь у скрині, я послала за речами ше того дня, як тебе привезли! Я попрошу батька, шоб він надіслав когось, твій брат подався до Златоуса.

— Дякую. Ой! — він дістав зі скрині новісінькі вовняні штани, добрий ремінь та чоботи з буйволячої шкіри. — То ж воно цілу торбу грошей коштує?

— Не переймайся тим.

— У мене є трохи, тільки ж капшук, напевно, на Азові зостався, але ж не стільки...

— Убийвовчику, тепер у нас все буде добре, не переймайся так.

Він лише зодягнувся, як розчинились двері, а на порозі стояла стара худорлява баба, вся завішана намистами та оберегами, що виднілись з-під розхристаного кожушка. Відьмачка зняла височенну чорну шапку з овчини й промовила:

— Дитино, вийди на хвильку, доки я тут буду лікувати тіло й душу цього пана.

— Але ж...

— Ну, не сперечайся, от вже ж затяте, геть звідси, сказала! А ти чого вилупився? Сідай та давай знімай сорочину.

Дзв'інка вийшла разом з синочком за двері.

— Обернись спиною, всенький порваний, наче з псарні втік!

Старечі напрочуд теплі й турботливі пальці пройшлись його спиною, далі відьмачка обмацувала голову, нашіптуючи щось собі під ніс.

— На, випий! — баба тицьнула йому невеличкого міха.

— Шо це? — Убийвовк принюхався. — Мандрагора, календула, лляна олія...

— Пий ліпше, ач, розумник який знайшовся!

Чіро випив та скривився — смак те питво мало такий, що аж блювати захотілось!

— Тримай в собі, — суворо наказала стара, — бачиться мені, з твоєю головою не все добре!

— Так і є, — серйозно відповів він.

— У тобі наче сидить ше одне створіння, й воно дуже лихе. Може, розповіси?

— Шо ж тут розповідати… Я майже нічого не пам’ятаю зазвичай, — Убийвовк замислився, перебираючи скупі скалки спогадів, — хоча, це стається, коли я розгніваний, тоді я впадаю в якийсь дикий шал, оклигую десь у зовсім іншому місці.

Відьмачка злегка нахилила голову набік, пильно вдивляючись в нього, й продовжила:

— Весь у чужій крові, її присмак навіть у роті, зір туманиться, а голова гуде, ніби в ній калатає сам Андріївський дзвін.

— Так... — вражено промовив Чіро. — Ви знаєте шось про це?

— Ти маєш здібність — темну здібність, її називають берсерко[3]. Твій гнів пробуджує в тобі звіра: лютого, як Сіверкко взимку, й такого самого безжального!

— Я можу зашкодити їм? — він вказав поглядом на двері.

— Всяко буває, то буде залежати тільки від твого гніву. Чим більше його носитимеш в собі, тим будеш більш небезпечний та непередбачуваний.

— Воно передається спадково?

— Не зовсім, хоч до пуття ніхто й не скаже!

— Це можна якось вилікувати, навчитись керувати ним?

— Ше за сірої давнини були звитяжці, які вміли використовувати цю здібність на благо, захищаючи невинних, та все давно втрачене.

Відьмачка Шуня вложила в його руку агатового амулета з дивним візерунком, у якому вгадувався наче силует чоловіка з широко розставленими ногами та руками.

— Завжди носи це на собі, я залишу тобі одне пійло й рецепт, як його робити — має велику заспокійливу силу. Й навчись вгамовувати свою жагу до гніву, стережись повсякчас!

Вона дістала бурдючок, мовчки обернулась, вхопила свою торбу й вийшла, не попрощавшись.

— Все добре? — крізь відчинені двері з’явилась голова Дзв'інки.

— Я вже й не знаю… — відповів похнюплено юнак.

[1]Хатарі — (від авт.)ступень в аракінській військові ієрархії.

[2]Вірра — команда на підйом.

[3] Берсерко (від авт.) — початкове значення слова — «перевертень», «людина-ведмідь», стан, в якому воїн здатен бездумно руйнувати все на своєму шляху.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.