IV-XIX

— Дівко, ану-но хутчій зви Марка сюди, маю йому негайно сповідатись та розповісти дещо! — прохрипів Шаміль до Богданки.

— Пані Зо, пані Зо-о! — вона хортом кинулась на двір. — Там ваш дід нарешті отямився й зве отця Марка.

— Отямився! — здивовано промовила травниця. — Ну, тоді давай хутчій за ним до бібліотеки!

— Ото по мені чорти кзились, тягнули за бороду прямісінько до шайтана в обійми, — промовив старець і посміхнувся, одразу застогнавши.

— З поверненням, — вигукнув захеканий ченець.

— Бачу, ви вже й не думали й не гадали!

— Наробив ти тут переполоху, хто тебе так напоумив, га?

—То все через жінок, заніс же мене лихий до того клятого лупанару, — він скривився в посмішці. — Я коли з півночі повертався, за мною йшло двоє заргів з Соколиних. Одного вполювали мисливці Роана, а про іншого я вже й думати забув, бач, старість таки бере своє. Я ж з думкою про безпечне повернення на радощах зайшов у те розпусне місце й там вже геть пильність втратив, а надто зранку. Видко, їй видалась моя плата замалою, та й та бісова дочка вирішила взяти ще й від того. Він накинувся на мене ззаду, горло йому розпанахати я встиг, але ж ті їхні ножі з обітницею… Він вломив кам’яне лезо в мені наостанок. Пам’ятаю, як виїхав зі Святогора, ще наче Яруна на брамі, бо як доїхав ніц не знаю! Так що ж це я, але ж й жар в неї був. Казали розумні люди, що згубить мене ця моя ганжа колись… Марку, зарги попруть на Самаркан з першим снігом, може й Лісний край зачеплять.

— Значить, вже поперли, ще вчора.

— А скільки це я тут пролежав?

— Та трохи більше місяця вже буде.

— Он як, а я ж думаю, що то як так ослаб, поворухнутись не можу! Розказуй, що тут сталось за час цієї мої сраної немочі?

— Аракінці зайняли південну частину Булану, Даромир з військом ледь не спізнився, та все ж встиг подавити заколот тамтешньої знаті й визволити Валеріана. Той зібрав хоругви, й об’єднаними силами вони стали по обидва береги Стратіраса з півночі. До серйозного протистояння ще діло не дійшло, всі гостинці були розквашені, але невеличкі сутички між передовими загонами траплялись ледь не щодня. А ще у Святогорі якась дурня коїться — за цей місяць кількадесят разів влаштовували погроми проти чорнолюдів та массарі. У Віллії нічим не краще, там з’явилось «Біле братство», я вперше почув та зустрівся з ними в Дангарані, коли тікав з того забутого Всевишнім острова — скажені фанатики! Нещодавно отримав листа від Румати з Почайної. Він пише, що має вагому причину підозрювати деяких високих братів у лояльності до цієї білої напасті!

— То все — справи рук аракінців. Медвежий сказав, що інших шаманів спокусили заморськими дарами на великий набіг.

— Я теж такої думки, вони вдарили одразу в усіх можливих місцях.

— Стара, як світ, тактика тисячі порізів! Що там з нашими хлоп’ятами?

— Гуннар працює, не покладаючи рук, з його кузні виросла добряча мануфактура, роблять обладунки для княжого війська.

— Я в ньому ніколи не сумнівався!

— А от Убийвовк...

— Ти знайшов його?

— Він сам знайшовся. Я ж чого з того острова втік, він же спалив там порт та більшу частину Кафи й ледь Столику на той світ не відправив. Але та жінка все ж вижила й надіслала своїх асасинів глупої ночі прикінчити його та всіх нас заразом у домі Герші.

— Чого це ти замовк? — гаркнув Шаміль.

Отець Марко відчинив двері, упевнився, що нікого нема, й продовжив:

— Для чужих вух та очей його було тоді вбито, весь Туз-Куян бачив, як спалили зранене тіло, — ченець притих знову й продовжив, зловивши погляд старця на собі, — Чіро вирішив зникнути, а Дзв'інку з сином відправив сюди під наш захист.

—У нього завжди були яйця, щоб приймати складні рішення, так де він зараз?

—Зник, я й гадки не маю.

—А треба, йому б згодилась наша порада, чи ти думаєш він залишить отак тих хто спробував у нього відібрати рідних людей! Марку, не те ти закладав у його світлу голівку від коли він переступив наш поріг.

—Знаю, за це й картаю себе щодня!

—Помізкуй, пошукай — маємо знати де він, щоб змогти підсобити в скрутну хвилину.

—Ти мені тільки видужуй, без твого досвіду буде дуже важко!

Всю наступну декаду Зо розам з ченцем провели біля старця, криза минула і він пішов на правку, от тільки ж ноги у нього відняло. Шаміль більше не міг ходити й Гуннар змайстрував йому візка гарної конструкції й приставив бурсаків позмінно допомагати. Сам чорнолюд прокидався з третіми півнями та йшов у свою кузню, яка збільшилась учетверо й займала ледь не третину подвір’я, а дещо й за мури винесли. Він працював до самісінької ночі разом з бурсаками та найманими робітниками. Гуннар заробив стільки грошей на своїх обладунках, які  відправлялись до княжого війська, що навіть задумався над відбудовою зовнішніх мурів. Отримати лати його роботи з особистим клеймом бажала ледь не вся розбещена знать, що замість походу разом з князем, пропивала батьківські гроші у найдорожчих закладах Святогору.

—Доброго вечора, Сивий,- промовив він й поправив свою вже по-справжньому густу чорнолюдську бороду!

— Вітання, майстер чорнолюдик. Не бережеш ти себе.

— А-а, та вже майже закінчуємо! Зараз тільки підготуємо все на ранок, — бурсаки робили канавки у воску по лекалах для майбутніх частин.

— Я колись думав, шо найскладніше знайти жало з хвоста чотирикрилого гаджугського смоуга, а зараз полюю тобі за воском, наче за коштовністю якою. 

— З часом деякі речі втрачають свою цінність, поступаючись нею зовсім несподіваним штукам,- посміхнувся Гуннар й добавив, — так шо там з воском, знайдеш?

— Коли Леміш почув з чим я до нього звернувся, то розреготався ледь не до всрачки, але потім ми почали рахувати. Буде тобі віск, хоч може й з кількаденним запізненням — цей привезуть аж з Лісного краю! Певне вже твоя Божена зрадіє.

—Все тобі жарти.

—Тут не до жартів, за молодою жінкою треба не згірш доглядати, ніж ото ти коло свого горна ходиш, а то ше візьме та й повіється вечором за яким молодим і вправним вітром.

Чорнолюд наморщився, та просебе відчував, що й справді недодає уваги донці з дружиною.

—А й от і ше, за цю послугу Леміш хоче, шоб ти зробив його сину обладунок.

—Він зараз у війську?

—Хто, — розсміявся чоловік на все горло!!!

—Я не приймаю ніяких замовлень, у Святогорі є ціла купа гарних майстрів, які вже навчились працювати за моїм методом.

—Хлопчику, я ж тобі колись казав, шо ти станеш найбагатшим і заодно найуславленішим майстром у своїй справі, — він зиркнув на свою нову ногу,- зараз ці ледарі навіть до лупанару натягають твою лицарію. Ходять чутки, шо сам уславлений Булат з Туманної Долини прикупив твої лати, шоб роздивитись шо там і до чого.

—І ти хоч сказати, шо без цього ніяк,- чоловік кивнув,- ну добре, є у мене кілька штук: хлопці робили. Для війська не годиться, а в лупанар в самий раз буде!!!

—З Лемішем краще дружити.

—То хай купить своєму любому сину-паничу гарного коня й відправляє туди — де всі справжні чоловік, от тоді я власноруч все зроблю від найменшої клепки, застібочки!!!

—З твоїм чорнолюдським гонором сперечатись, шо сцяти проти вітру — собі ж дорожче буде.

Сивий поплескав його по плечу, й ледь помітно прикульгуючи, пішов до кухні, бо вже й там знайшов собі любку. Біля воріт вчинилась якась метушня, варта виструнчилась навіть Ярун підійшов, що саме закінчував школити на подвір’ї тих бурсаків, які захотіли записатись до сотника Світозара.

—Кого там ше лихий приніс темної години,- подумалось йому, — закінчуйте та загасіть все й потім ше раз загасіть та перевірте,- кинув він своїм та подався до брами.

—Звісно, майстре!

Підійшовши ближче, чорнолюд одразу впізнав Орлика, Урсулового мерина. Саяна саме зіскочила до долу і варта прийняла скакуна.

—Майстер Гуннар, — вона вклонила чоло й раптом обійняла його, що він аж розгубився.

—Саяно, яким вітром!? Тобто я завжди радий тебе бачити, та чи не сталось чого..?

—Все погане вже відбулось, — відповіла дівчина з тінню смутку, — я трохи стомилась від метушні Святогора та його інтриг. І тоді згадала про тихий Блакфорт, твоє запрошення!

—Ну він також трохи поголоснішав, та надіюсь це йому лише на користь! Ходімо до гостини, пані посол, все жіноцтво десь має саме чаювати та всяких ваших премудростей вчиняти. Ти одна?

—Так, на моє превелике щастя,- якось дивно відповіла Сая.

Гуннар не помилився — його Божена саме зібрала Зо, Дзв'інку, Богданку та ще кількох дівчаток з найстарших. Вони пряли пряжу, співали співанок та розповідали всілякі небилиці, її ж мати колисала люльку зі Сміяночкою та Таврусем.

—Приймайте до компанії шанованого гостя, — промовив чорнолюд й завів Саю, — посланець самого Баруксім-Дайрі з дружнім візитом у Блакфорті, — він реготнув.

Божена накинулась з обіймами на дівчину, вона відповіла взаємністю. Гуннар одразу зник, щоб пропустити саме цю частину вечора й повернувся трохи згодом, вимитий навіть з духмяним милом.

—Шо ж пані посланець тут розповідає?

—Багато всякого цікавого, новини зі столиці, Булану.

—Булану, — перепитав чорнолюд зацікавлено?

—Я нещодавно мала справу до вашого світлійшого князя.

—Туди-назад кілька декад буде!

—Я вмію трішки швидше, — загадково посміхнулась вона, — Даромир дуже хвалив твої обладунки, говорив — ними вже не одне життя врятоване.

—Ну раз я сам поки шо не там, то хоч так, — він наче аж засоромився, — є привід ховатись за сукнею дружини.

Божена тільки зітхнула й продовжила:

—Він лише недавно повернув з того небезпечного полювання на відьму Ладмору, як вже моєму любому чоловіку не сидиться біля мене, знову хочеться йому слави й подвигів!!!

—Боженко, годі тобі з мене кепкувати,- дівчата завжди усміхались гуртом коли він її так називав,- я лише простий чорнолюд, якому колись пощастило бути підібраним добрим ченцем.

—А де ж сам отець Марко,- поцікавилась Сая?

—Він зараз у своєї келії разом з іншими братами.

Саяна пробула чотири дні в Блакфорті, то було ніби як затишшя перед руйнівною бурею. Всі ці дні стояла ясна, морозна погода і всі тракти, гостинці, поля й навіть луги знову стали придатні для пересування пішими та верхи. От тоді все й розпочалось - в Булані відбулись перші серйозні битви по обидва береги Стратіраса, комбатанти спробували одне-одного на міцність й по князівствам поповзли сумні звістки про перших полеглих. Невдовзі запалала й Півні Самаркану, такого нашестя заргів не пам’ятали навіть найстаріші його мешканці. Було спалено, розграбовано та вирізано майже все, що траплялось їм на шляху, вони залишали позаду тільки випалену землю, наче та сарана чорне поле після себе. Даромир з Валеріном з перемінним успіхом то відступали, то тіснили ворога, в будь-якому разі кожна наступна битва проходила на замерзлих кістах полеглих напередодні. Трохи легше стало з настанням справжніх січневих морозів, бо навіть навернені турукешці все одно залишались людьми з Півдня, багато їх там обморозилось й померзло. Але для джихаду це не мало ніякого значення, із щойно замерзлого воїна знімали обладунок і на його місце присилали менш досвідченого новонаверненого буланця, або навіть двох. Та перша зима далась всім дуже важко, матері не розуміли чому мають віддавати своїх дітей на чужу війну в сусідній Булан, вої котрі там тримали рубежі не могли прийняти боягузтво своїх людей, за яких пішли вмирати в цю чужу землю. Трійка з головного судді, вогневого тивуна та градового сотника, призначена Даромиром управляти князівством за його відсутності, ніяк не могла навести лад у Святогорі. Погроми проти чорнолюдів та массарі траплялись із завидною періодичність, дійшло діло навіть до чорнолюдського бунту. Ця частина населення спробувала згуртуватись й вигнала зі своїх будинків усіх хто був не їхнього вигляду й оголосила ті кілька кварталів своїми. Массарі в більшості втекти з граду й подались до Лісного Краю. Багато їх не дійшло туди, розбійників розвелось, що грибів після осіннього дощику, а ще ж були дикі звірі та лютий мороз.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.