IV-III

Гуннар сидів зі слідопитом та іншими в гайку неподалік Тіри. Пообідавши печеною картоплею з салом, цибулею та кухлем молодого вина, Іов кинув йому сокиру, й вони продовжили управлятись. Чорнолюд і компанія провели все літо в пошуках відьми, та вона вміла добре ховатись. А з декаду назад, наче випадково, одна шльондра, яку собі взяв Златоус в одному придорожньому шинку, обмовилась про Ладмору. Здобрена важким капшуком жінка погодилась звести їх з бандершою, яка знає того, хто мав би знати відьмин сховок.

— Шось довго він, — промовив Гуннар до слідопита, підіймаючись з землі.

Той знизав плечима та встав у оборонну стійку, Гуннар з криком накинувся на супротивника, та за хвилину вже лежав на пузі.

— Нема для чоловіка більшої кари, ніж нудьга та отаке очікування, сам не зна чого, — він рвучко звівся на ноги та з обманним кроком напав. Іов посміхнувся та заклив жестом продовжував. Цього разу Гуннару витримав дистанцію і вправно перейшов у захист, слідопит спинився та показав, як краще розпочати контратаку. Чорний ліниво поглянув на них, клацнув зубами муху та поклав сонну голову собі на лапи.

Ближче до вечора дозорний подав сигнал — наближався вершник. Гуннар одразу відкинув книгу, яку йому дав Іов, та пішов назустріч.

— Тебе тіко по смерть посилати, шо так затримало?

Златоус злетів з кульбаки весь мокрий та брудний від дорожньої куряви.

— Вона була в Тірі вчора.

— Вчора, — Гуннар стиснув руків’я свого чекана. — То ти знайшов схованку цієї відьмацької курви?

— І так, і ні.

— Поясни? — гаркнув чорнолюд.

— Вчора згорів будинок головного градового підмайстра разом з ним, а до цього умертвили ще з десяток знатних людей.

— І?

— Цей чоловік сказав, що убиєнні якоюсь мірою пов’язані з Ладморою, а сам він виглядав дуже наляканим і зажадав подвійної плати за допомогу.

— Дивно воно якось мені! — промовив Гуннар на те.

Слідопит кивнув на знак згоди.

— Думаєш, на неї полює ше хтось?

— Можливо! Я там трохи розпитався, всі ті люди тим чи іншим способом були в жорсткій опозиції до Святогора. В Лютого нема милосердя до своїх ворогів, він би давно стратив їх власноруч, якщо б на те був привід.

— Я такої ж думки, значить, є ще якась третя сила, яка теж хоче Ладморину голову, а якщо так, потрібно справді поспішати. Тримай, — Гуннар кинув свій кошіль —останнє!

Митник перерахував, подумав якусь хвильку та віддав а назад.

— Трохи не вистачає, а ще треба ж з хлопцями розрахуватись за цей місяць. Іов, я візьму твого коня, буду завтра зранку.

Слідопит кивнув. Златоус заскочив в кульбаку та погнав чорного, мов ніч, скакуна джіблі на схід.

Вночі задув Хамшарав. До нервової нетерплячки, яка огорнула чорнолюда, додалась ще й задуха. Слідопит поглянув на нього, похитав головою та розмішав збір трав у кухлі з вином.

— Якого дідька тицяти мені цим під носа? — той незворушно тримав витягнуту руку перед його обличчям. — Вибач, якесь хрінове в мене передчуття.

Після того трунку чорнолюд упав на підстілку та заснув міцним сном аж до самого ранку, поки його не збудили заступити на варту. Добряче виспавшись, він відчув себе значно краще, й задуха трохи спала. Гуннар вдивлявся в степ — безмежну руду площину, яка жила своїм розміреним життям. Весняне буйство барв змінювала оксамитова зелень раннього літа, трохи згодом сонце вбирало його в усі можливі відтінки охри, й так аж до самої зими, допоки перші сніги не укутували це все своєю білосніжною ковдрою — незмінний рух життя. Ці роздуми нагнали на нього тугу за домом та сім’єю, перед очима повстали Сміяночка та Божена. Гуннар відчув, як страшенно скучив за ними. З цього стану чорнолюда вирвав вартовий, який спостерігав за околицями Тіри. Він подав сигнал: Златоус повертався.

— Вона в лабіринтовому лісі, пів дня на південь звідси, — митник відхекувався, ледве тримаючись на ногах, Гуннар притримав його, щоб той не гепнувся.

— Тобі треба відпочити!

Іов кивнув на знак згоди та прийняв свого коня, мовою жестів сказавши щось митнику.

— Я вишлю трійко людей наперед, хай роздивляться підходи, — промовив чорнолюд.

— Слушна думка!

— А основному загону краще вирушити надвечір, ти якраз встигнеш відіспатись.

— Добре, будемо на місці якраз зранку!

— Несподіванка — то наш найбільший козир, — Гуннар пригадав слова Сивого. — В котлику є каша з м’ясом, підкріпись перед сном!

Він підійшов до слідопита, який саме щось видобув зі своїх сакв. Чорнолюд пильно поглянув на болти з бронебійним жалом.

— Потрібна дуже туга тятива.

Той кивнув і кинув йому самостріл, що дістав з іншої сакви. Гуннар оглянув зброю, його вразила система двох маленьких блоків на кінцях плечей. Він спробував звести самостріл для пострілу, слідопит лише посміхнувся.

— Як правильно користуватись?

Іов пристебнув спеціальну мотузку до пояса, на кінці якої висів невеличкий гак, вставив ногу в стремено, зачепив тятиву та рвучко підвівся, замок клацнув — самостріл був готовий до бою. Він вклав болт в ложе та подав його чорнолюду. Гуннар прицілився та вистрелив у дерево, що знаходилось за сто п’ятдесят кроків, болт з тріскотом увійшов у стовбур, аж шмаття полетіло. Вони підійшли та оглянули — із дерева стирчав тільки кінчик з пір’ям, Гуннар аж присвиснув.

— Таке може пробити навіть смоугів панцир, а якшо навіть не проб’є, то сила від удару виб’є все повітря з легенів!

Готувались весь день, а коли сонце торкнуло горизонт своїм нижнім краєм, згорнули табір та поскакали на південь. Нічний степ підсвічував повний місяць, тож їхати верхи було досить легко. Під ранок їх зустрів розвідник та коротко описав усе, що побачив. Слідопит показав місце для табору в гущавині біля стіни лабіринтового лісу, залишив коня та одразу зник разом з Чорним. Він повернувся за два дні, поспав кілька годин, розставив нові спостережні пункти та покликав Златоуса з Гуннаром. Іов дістав згорток цупкого паперу з картою, намальованою від руки.

— Це тут смоуга зображено? — Запитав Гуннар, той кивнув у відповідь.

— А хто казав, що буде просто, — промовив Митник. — Охорона?

На папері з’явилась цифра сімнадцять, він провів лезом маршрути підходу з трьох боків і показав щось мовою німих.

— Підеш з ним, ще треба кілька днів поспостерігати.

— А я в Тіру, треба прикупити особливого спорядження!

Гуннар сидів у засідці вже другий день, його всенького покусали комарі та надоїдлива мошкара, страшенно хотілось їсти та спати. Але понад усе дістала власна срака, яка затекла від сидіння на гілці. Іов давав йому ляща кожного разу, коли той пробував поворухнутись при денному світлі. Чорнолюд вже знав напам’ять кожного вартового й час, коли вони мінялись, та слідопит чекав на ще щось. Це щось трапилось за дві години до заходу. Ладмора з’явилась на вершині невеликої скляної гори. Відьма щось почаклувала, й раптом вони побачили два велетенських крила, які розвелись в боки, а потім і саму тварюку. Могутні бивні стриміли вперед, гнучкий хвіст звивався з боку на бік. Відьма різко заскочила йому на спину та полетіла на північ. Чорнолюд роззирнувся й не побачив жодного вартового, вони вийшли трохи згодом.

— Чортівня якась, — прошепотів він, — кажуть, для таких в пеклі є особливе місце. Тільки б трохи фарту, благослови Всевишній цю праведну справу!

Слідопит перервав його, торкнувши за лікоть, і вручив самостріл. До його болта була підв’язана мотузка, він вистрелив зі свого в стіну позаду, потім звів та позначив дерево попереду. Гуннар перебрав мотузку, щоб та не сплуталась, прицілився та спустив тятиву, вціливши також. Іов схвально кивнув та підв'язав кінець до стовбура, припасував спорядження, поліз по ній на інший кінець. Чорнолюд, матюкаючись, послідував за ним. Златоус вже чекав на них у таборі, Гуннар першим ділом побіг справити свої потреби, яких назбиралось чимало за весь той час сидіння на дереві.

— А ти молодець, Іов хвалив тебе.

— Лящі тоді за шо були? — пирхнув він у відповідь. — Хоч найгірше — то ті кляті комарі, цебро крові з мене випили. Він вже розповів?

— Ага! Значить, зробимо отак: ти із трьома хлопцями підеш на старе місце, коли буде знак, натягнеш мотузку до дерева, яке помітив Іов.

— Воно ж якраз біля тої клятої гори, з якої злетів смоуг...

— Не перебивай, ось глек із дикою оливою — вам потрібно закинути його туди за сигналом. Те саме буде зроблено з двох інших боків.

— Шо за сигнал?

— Іов запалить багаття, щоб викурити Ладмору, розпочинай одразу, як спалахне чи то задимить.

Митник показав місце на карті.

— З вартовими ж як бути?

— Один з твоїх — Міхал, гарно вправляється з луком. Коли спалахне, зносьте всіх. Там є кілька виходів, якими може скористатись Ладмора, твій найімовірніший!

Слідопит показав пару жестів Златоусу.

— Голова — то її вразливе місце, та пам’ятай про руки, їх потрібно пильнувати повсякчас.

— А якшо вона почує неладне й не вийде?

— За це не хвилюйся, ще і як вилетить, що ошпарена! — слідопит криво посміхнувся на ці слова. — Головне, щоб Хамшарав не стихнув! А зараз усім відпочивати, виступаємо одразу по її поверненню.

Гуннара розбудили ближче до ранкових сутінків. У таборі відчувалось сильне напруження, воїни натягували обладунки й готували спорядження. В тій нервовій метушні Іов був, мов острівець спокою в штормовому морі. Він накинув своєму псу на спину лускатий обладунок та затягнув його на животі, Чорний смиренно терпів.

Вийшли на світанку, хоч у Ладмори було ще зовсім небагато людей, та від відьми потрібно чекати відьомських штук, тому пробирались лабіринтами потайки дуже обережно та повільно, щоб не виявити себе раніше запланованого. Ближче до обіду Гуннар видерся на стіну, перевірив мотузку та поліз на позицію. За ним по черзі з'явились троє його людей з рештою спорядження. Чорнолюд одразу роздав накази та приготував самостріл і глек з оливою.

— Міхале, вартовий на тому виступі твій, знімеш його одразу, як розпочнеться.

— Так, майстре!

— І всіх, хто вийде потім, а ше будь готовий запалити все там в разі чого, — Гуннар глянув на скляну гору, Міхал кивнув у відповідь. — Перевірте все спорядження ше раз, як все розпочнеться — будьте готові до всього.

Воїни кивнули у відповідь та перезирнулися між собою.

Чекали до самісінького вечора, голод втамували солониною з сухарями та розбавленим водою вином. Нарешті він помітив вогник недалеко від входу до скляної гори, одразу повалив густий дим, який підхопив Хамшарав та погнав коридорами. Гуннар схопив свій самостріл, на мить у нього затремтіли руки, чорнолюд проговорив коротеньку молитву для концентрації та заспокоєння, як його колись навчав старий Шаміль, зробив кілька глибоких вдихів та вистрелив. Болт зі свистом розмотав мотузку. Він шарпнув за неї, перевіряючи на надійність, вибрав слабину та закріпив до стовбура. Позаду дзенькнула тятива, вартовий бездиханно опав. Гуннар перекинув через натягнуту линву шкіряний ремінь, пристебнув його до свого пояса, вхопив глек з оливою та приготувався:

— Прийшов час поквитатись, суче стерво! — промовив він та заткнув вуха кульками з воску.

— Всевишній в поміч, щасти! — Міхал подав йому зведений самостріл.

Чорнолюд закинув його за спину, відштовхнувся та полетів мотузкою до іншого дерева. Він ледь спинився, щоб не розбитись об стовбур, і одразу запустив свій глек на невеличку площадку скляної гори, туди ж полетіли два інших за мить. У сутінках палаюча стріла виглядала зіркою, що падає, вона з шипінням ввіткнулась в ґрунт, просякнутий оливою. За мить полум’я жбихнуло вгору, неначе вогняний демон. Вартові, уражені стрілами та болтами, волали про допомогу, принаймні ті з них, хто ще міг. Хамшарав гнав їдкий Іовів дим лабіринтами, окутуючи Ладморине укріплення. Скляна гора біля Гуннара розгоралася все сильніше страшним пекельним вогнем. Раптом звідти заревло, що аж полум’я закрутилось у дикому та шаленому танці, щось величезне шмигнуло в гору, здіймаючи клуби диму за собою. Над лабіринтовим лісом роздалось моторошно-громове ревіння. Ладмора, зачувши крик свого смоуга, з’явилась на площадці недалеко від місця, де гуділа пожежа. Град болтів та стріл одразу полетів у неї, але відьма була напоготові: блискавки спопелили їх за мить до цілі. Іов, побачивши це, виліз зі свого укриття та нишком поповз ближче до місця майбутнього бойовища. Златоус скинув мотузку вниз, чорнолюд та ще один воїн зробили те саме й спустились на землю. Митник приєднався за мить, і вони кинулися в атаку. Відьма саме метнула блискавицю в дерево, звідти з жахливим лементом упали два палаючих тіла. Вона приготувалась знову метнути заряд, чорнолюд хутко зняв самостріл та вистрелив. Його болт також підсмажила блискавка, та він все ж стукнув об її лоб, відьма схибила. Слідопит дістав свого важкого списа з-за спини, прикріпив до нього невеличку керамічну посудину з оливою та затих в очікуванні потрібного моменту, поруч харчав у передсмертних конвульсіях Ладморин охоронець. Вона спалила ще кількох лучників та закричала на трійцю, що дерлась вгору до неї. Відьминим крик — він не подіяв. Ладмора крутнула посохом і жбурнула чергову блискавку. Гуннар аж скривився, коли побачив, як розірвало воїна біля нього. Златоус вистрелив своїм самострілом, болт застряг в її лицьовій масці, відьма похитнулась і зробила крок назад. Тоді вона скинула свого кобеняка, з голови й до п’ят закута в темну лускату броню. Світло від пожежі виблискувало на скельцях очниць її лицьової маски — вигляд вона мала воістину демонічний, а надто коли її тілом пройшла синювата блискавка. Ладмора зібрала її на кінці свого посоху та метнула в нападників, вони розлетілись у різні боки. Гуннар труснув головою, щоб прийти до тями, глянув на Златоуса, той також підводився. Чорнолюд схопив міцніше свій чекан і з бойовим кличем понісся на ворога, митник обходив з іншого боку. Гуннар налетів на неї з ураганними ударами, відьма вправно парирувала його та Златоуса. Чорнолюд таки зловчився, щоб непогано вперіщити її в живіт дзьобом свого чекана. Ладмора впала, одразу перекинулась через плече та звелась на ноги, роздвоївшись, і так ще раз. На них дивилось одразу чотири однакові постаті. Гуннар зробив крок назад і приготувався: відьма знову збирали заряд, щоб метнути блискавицю.

— Холєра! — прокричав він, та кинувся вперед, вибравши одну в центрі.

Його чекан зі свистом розсік повітря замість обладунку. Замах був такий потужний, що юнак не втримався на ногах. Це врятувало йому життя — блискавиця пронеслась біля його потилиці, тільки трохи підсмаливши шию. Златоус також схибив з ціллю! Чорнолюд звівся на ноги й разом із митником зготувався.

Пожежа підступала все ближче, дихати ставало все важче, обличчя обдавало жаром та пекло очі. Відьма крутнула посохом, збираючи черговий заряд. Чорний взявся нізвідки, мов химерна тінь, в шаленому кидку пес збив її з ніг та вгризся в руку. Ладморин посох відлетів на кілька кроків, примари одразу пропали. Побачивши таку можливість, вони кинулись на свого ворога, Гуннар із замахом опустив келеп і відступив. Златоус також замірився вдарити, але відьма викинула руку вперед, на мить все навколо освітило сліпуче світло. Пес відлетів від неї, наче ошпарений. Ладмора в один рух звелась на ноги та зробила замах, щоб вдарити митника кігтями в пів ліктя кожен, що стриміли з руки замість пальців. Гуннар не пам’ятав, як то в нього вийшло так стрибнути кроків на сім, та він встиг відбити її удар, ногою відштовхнувши побратима по зброї. Чорнолюд кричав, сипав прокльонами та лаявся, обличчя пашіло, очі горіли. Пригнувшись під її руку, він з такою силою вперіщив по лицьовій масці, що та аж тріснула. Відьма відскочила на кілька кроків і одразу замахнулась рукою, щоб вичаклувати ще щось, та раптом розвернулась. Чорний знову летів у кидку на неї. Ладмора встигла зробити крок назад, зайнявши оборонну позицію та викинула руку назустріч псові. Її кігті пошкребли панцир, і пес пролетів повз. В цю ж мить важкий спис ударив їй в голову, по ній потекла рідина з розбитої посудини. Біля Гуннара впала палаюча скіпка, слідопит крутнув списа над головою вже двома руками та ще раз вгатив відьму по голові. Якусь коротку мить юнак тупо дивився на полум'я, заклякши, а тоді все знову прискорилось. Він вхопив з землі ту скіпку й кинувся в атаку ззаду. Юнак ще встиг побачити, як вона прогребла кігтями по Іову, перебивши списа надвоє, а потім спалахнула синюватим полум’ям. Вогонь вмить охопив її тіло, відьма повалилась на землю з диким завиванням, борсаючись у вогні. Гуннар одразу підскочив до слідопита й допоміг сісти. Він ще дихав, затискаючи рану на шиї долонею, звідки цибеніла струмками кров. Чорний присів біля господаря, за мить важко дихаючи, пришкутильгав і Златоус. Він перевів свій погляд з палаючої Ладмори, що вже майже й не теліпалась, на Іова, той лише мотнув головою на його німе запитання. Гуннар видлубав віск з вух і прокричав:

— Здохла нарешті курва! А зараз гайда, а то й нас чекає те саме! — він спробував підхопити слідопита, чоловік відвів його руку. — Я не залишу тебе отак, Златоусе, допоможи!

Вони спробували вдвох, та Іов слабшав крок від кроку, життєві сили полишали його з кожною втраченою краплиною крові, а пожежа в той час підібралась до них майже впритул. Слідопит відняв тремтячу руку від шиї, показав кілька знаків Златоусу, спльовуючи кров.

— Шо він робить? Геть здурів! — прокричав Гуннар та кинувся затуляти глибоку рану на шиї.

— Він попрощався… — промовив не своїм від горя голосом митник. — Сказав, що для нього велика честь — вполювати цю здобич!

Чорнолюд відчув, як згасає життя в цьому могутньому чоловікові, Чорний натужно завив, митник повалився на коліна поруч. Іов зробив ще один подих і затих назавжди. Вони поглянули на слідопита. Він, як завжди, мав умиротворений вигляд.

— Бери! — примовив крижаним голосом Гуннар.

— Так, він має спочити з миром в достойному місці, — сказав Златоус й підхопив тіло.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.