Початок IA

Незнайомець проковтнув і швидко заснув. Люка слухняно волік свою ношу, Чіро крокував попереду. Отець Марко посміхнувся про себе, відмітивши, як швидко тварина прийняла й полюбила малого, хоч і мала норовливий характер. Трохи ближче до вечора вони вгледіли хижку поромника й купку людей, які чекали на переправу. Кілька возів стояло поруч один-одного з натягнутим шатром, ще кілька обабіч. То тут, то там диміли вогники, кругом яких сиділи люди: чоловіки метушились у своїх справах, жінки порались з вечерею та дітьми. Невеликий курінь займали десяток ратних, неподалік ходили стриножені коні. Двоє вартових біля нього пильно роздивлялись новоприбулих. Отець Марко пройшов повз, вибираючи місце для ночівлі. Знову пустився мілкий, холодний дощ. Він обійшов всіх, сподіваючись знайти прихисток, та люди не надто зраділи йому. Чумаки були привітнішими й таки прийняли, бо були навчені своєю роботою та долею.

— На шляху, як знайдеш, — сказав один і додав, — отче, давайте швидше, доки куліш гарячий!

— Дякую вам, нам би ось цього мосьпана прилаштувати, де тепліше, — ченець вказав на ноші.

— А шо з ним? — запитав старший, як видалось Убийвовку.

— Знайшли на чумацькому тракті, розбійники!

— А-а-а, — відповіли всі гуртом.

— Нема на них ради в степу — гуляй-поле! — додав інший.

— Давайте його туди, — вказав отаман на місце, — і тепло, й сухо, ми самі вночі ватру боялись палили, лишень солонину й жували. Дорогою до Туз-Куяну бачили багато розграбованих возів, — він зачерпнув кулешу, Чіро швиденько підбіг з казанчиком. — Справний у вас знайда, отче!

— Я не знайда, — відповів серйозно малий, — мене звати Чіро Убийвовк!

— І скількох же ти завалив? — ватага розреготалась.

— Він і справді ладний, — відповів ченець.

— Я так дивлюсь, — сказав ще один, — мілкота, а за вашим верблюдом так файно ходить!

— Таки файно, — посміхнувся він до малого. — А скажіть, шановні, хто тут зараз при владі?

— О-о-о, — відказав один з чумаків, — отче, видко давно ви до Долу не заглядали. Горемира, старого князя, убив Каспін Однорукий, а того потім зарубав син Горемира, Даромир Лютий.

— Та цить вже, — гаркнув отаман на молодого чумака, — хто ж ту байку не знає, тобі аби лише язиком поплескати. Бачили тих вояків у курені? — він кивнув у відповідь. — То Даромирові, недавно тут з’явились.

— Суворі такі хлопи!

— Так-то воно так, хочуть переправу тримати з цього боку також, а на тракт потикатись — повні штани наробили.

Біля берега стало гамірно, зачулись крики й відбірна лайка поромника. Він пробирався крізь натовп людей, активно працюючи чоботами та ліктями.

— Сьогодні вже не перевезе! — вигукнув хтось.

— Цей бісів син з кожним літом стає сварливішим і бридкішим, — промовив лисий чумак з довгелецькими сивими вусами.

— Може, у мосьпанства знайдеться рибка-друга? — запитав Чіро.

— Чим тобі наш куліш не милий? — посміхнувся отаман.

— Дуже смачний, але йому треба юшки поїсти, — малий вказав на пораненого. — Бабця завжди давали рибну юшку, коли я хворів!

— Може, у поромника спитати?! — вигукнув хтось і засміявся.

— Візьми отам, — сказав вусатий, — я сьогодні трохи карасів впіймав знічев'я!

Хлопчина взяв ніж у ченця, вправно та швидко почистив рибу. Отець Марко наладнав свій казанчик кип'ятити воду й кинув трохи солі з якимись травами та цибулину. Трохи згодом він поплескав пораненого по обличчю, розбудивши, а малий Убийвовк вже стояв з юшкою напоготові.

— Доброго вечора, як почуваєтесь? — запитав Чіро.

— В голові крутиться й слабкість...

— Їжте, — він згодував йому кілька ложок.

— Хай спробує сам, — сказав ченець, хлопчик дав пораненому ложку.

Чоловік відсьорбнув і одразу закашлявся, але продовжив. Казанчик спорожнів наполовину, він аж спітнів від зусиль.

— Я навіть не знаю, як вам віддячити, — тихо пробурмотів незнайомець.

— Потім, — посміхнувся ченець. — Скажи, як тебе звати, добрий чоловіче?

— Я — Кан Іржавець, — видихнув той. — А ви отець Марко наче?

— Так, Отець Марко, а цей відважний хлопчик — Чіро Убийвовк, піклувався про тебе, доки я спав, — малий так загордився від тих слів. — Як ти втрапив в те лихо?

— Я підмайстер великого майстра бронніка Бурмаки Сірого, він послав мене за кам’яною шкірою й панцирами чотирикрилих смоугів...

— Це чорнолюд з бородою до пояса, що живе в Туманній долині?

— Ви знайомі?

— Ні, але багато чув про нього. Дозволь поцікавитись, де зараз можна знайти кам’яну шкіру?

— Сірої є багато, а от лізардова[1] залишилась лише в одному місці — в поселенні чорнолюдів біля лабіринтового лісу на Півдні Самаркану, — Кан скривився від болю.

— Болить? — стривожено запитав Убийвовк.

— Та шось так стрікнуло, й рука ниє!

Отець Марко зазирнув до своєї торби й відійшов до загалу.

— Хлопці, а що ви палите? — запитав у чумаків.

— Турукешське зілля, тютюном називається, — відказав старший.

— А може, татар-зілля є в кого?

— Є, а чого ж нема, — сказав вусатий і кинув кисет ченцю. Засміявся. — Отче, ви також балуєте?

— Є трохи, та зараз хворому більше треба, ця трава добре біль вгамовує.

Розім’явши дрібку, монах забив маленьку глиняну люльку з чудернацьким морським орнаментом і розкурив її.

— Тягни повільно, — сказав до Кана, той набрав повні легені диму й закашлявся.

— Ви шо туди нігтів напхали, панотче?

— Давай потрошку, — далі пішло краще, — отак!

— Вам легше? — з цікавістю запитав Чіро.

— Та наче, лишень очі сльозяться! Отче, у мене в чоботі є трохи грошей, я б хотів вам віддячити...

—То добре, що є! Завтра я побалакаю з поромником, думаю, він не відмовить за розумну плату доглянути тебе, а за дві декади зможеш вирушити додому.

— Дякую, та я все одно хочу вам якось віддячити! — він обережно заліз рукою за пояс і дістав звідти велику й грубу монету на ланцюжку тонкої роботи. — Натисни отут, — промовив Кан до Убийвовка, передаючи монету.

Хлопчик натиснув з протилежного від ланцюжка боку, й монета розкрилась. На тлі, розмальованому восьмикутною зіркою, світилась оксамитом стрілочка з чорною каймою.

— О, цінний подарунок, давно таких не бачив! — сказав ченець.

— Зелена стрілка завжди вказує на Чумацьку зорю — на Північ.

— Дуже дякую, — Чіро взяв компас і повісив на шию, торкнувшись кресала, згадав Дзві’нку з Даною.

Табір затих. Убийвовк заснув, огорнутий приємними спогадами, лиш де-не-де собаки ліниво брехали на місяць, що пробився крізь плакучі хмари. Майже всі поснули, або лаштувались до сну. Під чумацьким шатром мирно потріскував вогник. Отець Марко, користуючись вільною хвилиною, бережно дістав свою улюблену книжку й намірився почитати. Його увагу привернула зміна, він прислухався й нічого не почув — собаки перестали гавкати.

— Поганий знак, — сказав він сам до себе. — Чіро, може, це лише моя уява, — він розтермусав малого, — але укрийся з Каном оцим, — ченець вивернув свій кобеняк і накрив їх ним.

Сіра підкладка втягнула світло ватри й потроху взялась приймати кольори й візерунки оточуючого пейзажу, маскуючи чоловіка з хлопчиком. Отець Марко збудив старшого з чумаків і швидко прошепотів щось йому на вухо. Той, ані миті не вагаючись, розбудив вусатого та схопив рогатину. Мирослав швиденько підняв братчиків-чумаків і хвацько зняв канчука[2] з пояса, сірі очі аж блиснули при цьому!

— Ви не такий вже й простий, панотче, — шепнув він ченцю й зник в мороці.

— Пригасіть вогонь, — наказав отаман, — і давайте той віз он туди!

Вони майже підтягнули віз у потрібне місце, як у нічному небі роздався свист стріл.

— В укриття! — закричав отець Марко.

— Хетти[3]! — гукнув один з чумаків і за секунду отримав стрілу в плече.

— Вони виріжуть всіх нас! — крикнув хтось інший.

— Ми можемо здохнути, як вівці, або вмерти, як люди, які не здались… — виголосив з металевим відтінком у голосі отаман.

— Хетти вправні лучники й вершники, та без свого коня вони не такі вже й грізні, — додав отець Марко, прив’язуючи камінь до мотузки. — Треба спішити їх, і чим швидше, тим більше нас лишиться живими.

Засвистіли вогняні стріли, в таборі зчинилась паніка. Ченець запалив три скіпки й пожбурив у різні боки, вогонь на мить вихопив силуети вершників. У віз впилось до десятка стріл, борт лизнуло полум’я. Трійка кочівників пустили своїх коней у чвал[4] на чумаків, з флангів неслися ще дві трійки вершників. Один з оборонців захрипів і впав зі стрілою в горлі, ще одному стріла вп'ялась у руку. Отець Марко розкрутив камінь на мотузці та відпустив, влучивши точно в голову одному лучникові. Той з вереском тріснувся на землю й отримав ще кілька каменюк на додачу. Ченець не встиг схопити молодого хлопця, який рвонув з косою на того, що впав. Хлопчина встиг рубанути нападника по обличчю та одразу повалився зі списом і кількома стрілами в спині. З іншого боку табору також доносилися крики поранених і жіночий вереск. Віз горів, нападники нарізали широке коло і намагались поцілити оборонців з луків. Отець Марко скойлав[5] мотузку й приготувався:

— Мирослав влучно підмітив! — вигукнув отаман до ченця. — У вас є досвід у цьому — командуйте!

— Маємо якось збити їх з коней, бо інакше вони всіх переб’ють.

— Як?

— Треба прикритись чимось з двох боків.

— Знімайте обкладки з возів, ворушіться, вражі діти! — викикнув навіжено старший.

— У вас гарна рогатина, у тих двох також. Зараз ми вийдемо, прикриваючись обкладками, як щитом. Вони спробують нас знести...

— Сірко, Тихий, слухайте уважно, — стріла просвистіла над самісінькою отаманською головою.

— Коли крикну, вибігайте з двох боків і спробуйте скинути їх з коней. Я прикрию вас, дасть Всевишній, виживемо, — закінчив ченець й жестом благословив присутніх.

Вони вибігли з-за воза під захистом імпровізованих ростових щитів-обкладин. Вершники кинулись в атаку з бойовим кличем, як передбачав отець Марко. Він пильно стежив за двома лучниками, які хотіли обійти їх з тилу.

— Вперед! — проривів ченець, як робив це сотні разів в минулому.

Хлопці вискочили з одного боку, а їх отаман з іншого. Сірко вилетів так несподівано, що кінь встав на диби, він злякався й у запалі увігнав рогатину йому в живіт. Скалічена тварина страшенно заіржала та в агонії понеслася без тями. Тихому пощастило більше — він лупонув кочівникові прямо в бік, той з тріском звалився, зачепившись у стремені. Йому на допомогу вибіг Тодор Перебендя й рубанув сокирою, попавши в плече ворогу. Отець Марко якраз вчасно метнув свою імпровізовану закидушку[6] в лучника, але другий встиг пустити стрілу. Вона влучила в ногу отаману, він закричав, але не випустив рогатини. Це врятувало йому життя, чумак вчасно зумів відбити спис вершника, й той пройшов трішки вище голови. Ще одна трійка неслася на них з флангу, а лучник вже намірився пустити другу стрілу. Свист канчука в повітрі та дикий крик, вершник звалився з вибитим оком і розсіченим обличчям. Мирослав заскочив на коня, вхопивши спис на ходу, метнув його в одного з трьох, хто мчався на його побратима, схибив.

— Тихий, давай наліво! — крикнув ченець.

— Шо робити?! — закричав той на адреналіні.

Сірко, відійшовши від переляку, зреагував краще — встиг підбігти та впер рогатину тупим кінцем у землю біля пораненого чумака. Один з кочівників, проскочивши отамана, залишився без уваги в запалі бою, крутнув свого коня й понісся чвалом на противників. Він вже заніс спис на беззахисну спину Сірка, аж раптом отримав каменюкою в шолом. Хетт, збитий з ритму, якимось дивом проскочив їх знову й люто смикнув коня за вуздечку, заходячи на наступне коло. Мирослав вчасно підмітив це й знову метнув підібраного списа, цього разу він не схибив. Кінь від болю встав дибки й повалився, придавивши ногу свого вершника. Сірко без вагання підбіг і встромив вістря рогатини тому в шию. Інші нападники розділились, отець Марко вискочив з-за щита, сильно вдаривши посохом ближчого до себе. Хетт упав, але одразу підвівся на всі чотири, потягнувшись за своїм буздиганом. Мирослав вихопив добутий у бою келеп і пустив коня кар'єром[7] навперейми до лучника, який оклигався після падіння й вже тягнувся за стрілою. Чумак звісився з коня вбік, прикрившись, лучник натягнув тятиву й завмер. Кінь мчався, як вітер вночі, в останню мить лучник відскочив, пустивши стрілу. Тихий, який стояв в обороні до вершника, відчув різкий біль під лопаткою, а останнє, що почув лучник, — свист канчука й хрускіт своєї шиї. Хетт з буздиганом зробив випад і відбив чумацьку рогатину, розтрощивши її. Йому на допомогу мчався другий вершник, третій спритним ударом сходу розбив Тихому голову, добивши пораненого, й пришпорив коня, щоб зайти з тилу. Не встиг — чекан Мирослава вп’явся під ребро, перш ніж він зміг його побачити. Не тямлячи себе від болю, лучник з розсіченим лицем повз навкарачки й уперся в віз. Він проліз під ним, протер єдине вціліле око від крові та прохрипів щось незрозуміле, напоровшись на кобеняк з Чіро та Каном. Хетт вихопив ніж, спробував проштрикнути це незрозуміле щось, вістря лишень ковзнуло по тканині. Убийвовк скрикнув від болю, Іржавець, пересилюючи себе, дістав корд з чобота. І якраз вчасно — кочівник смикнув тканину й намірився одразу вдарити. Кан виявився вправнішим: викинувши руку вперед, зустрів нападника, лезо пройшло крізь шкіряний обладунок, дісталося печінки, нападник відсахнувся назад. Вершник, що лишився в сідлі, оцінив ситуацію, мотнув вуздечку вбік, і кінь поніс його геть. Останній кочівник вигукнув якесь прокляття навздогін зраднику й у відчаї кинувся в атаку. Сірко, побачивши скалічене тіло свого друга, зшаленів і наскочив на хетта. Хлопець підкосився, отримавши по нозі буздиганом, отець Марко тим часом вправно поцілив посохом у потилицю й вирубив його.

— Добий! — закричали всі, покидавши обкладки.

— Ми не звірі, — відповів ченець.

— Вони б нас не пожаліли! — вставив Мирослав, спішившись.

— Це тобі за Тихого, вражино триклятий! — прохрипів Сірко й накинувся на ворога з ножем.

— Тримайте його, щоб вас! — вигукнув ченець.

— Спинись! — вусатий схопив хлопця за руку. — Йому вже досить!

Чіро вибіг і вчепився в ногу отця Марка, той закрив своєю рукою очі хлопчика. Табір частково горів, усюди лунав плач і стогони. До ранку нарахували півтора десятка вбитими без нападників і два десятки пораненими. Убийвовк допомагав, чим міг: носив воду, розрізав тканину на перев’язку, й під ранок ледве стояв на ногах. Отець Марко, помітивши втому, підійшов до хлопчика:

— Треба трохи поспати!

— Їм боляче!

— Так, але ти не зможеш допомогти, якщо будеш стомлений!

— Чому вони напали, чого хотіли?

— Зажадали легкої наживи, думали взяти нахрапом, та їхня розвідка недооцінила нас, — сказав Мирослав, який саме підійшов. — Давай до загалу, попоїмо та підеш відпочивати, а панотець розбудить тебе згодом, йому також буде треба поспати, — хлопчик нехотя пішов до возів.

— Дякую вам, Мирославе! Гиденька видалась ніч — напасти верхи, в темряві… — промовив у роздумі ченець.

— Ці шайтани ше й не на таке здатні. Отче, наш провідник порадився з гуртом, і ми скинулись вам на переправу, не заперечуйте, — обличчя чумака було незворушним. — Якби не ваші чуткі вуха, лежали б зараз ми отак, — він кивнув на тіла хеттів. — Ви ж колись були моряком і непростим?

Чоловік примружив ліве око.

— Був — в іншому житті, та й ви маєте не тільки чумацькі навички!

— Маю, також з іншого життя! — Мирослав поправив трофейний келеп за поясом. — Хлопець у вас виросте гарним чоловіком, у нього добра вдача!

— А у вас є родина?

— Аякже, дві донечки й жінка при надії, може, Всевишній нарешті ощасливить сином!

До їхньої компанії пришкутильгав поранений десятник Даромира:

— Ого-о, скільки у вас тут було? — спитав воїн, глянувши на трупи.

— Три трійки, вісьмох ми забили, один втік. А у вас? — швидко запитав Мирослав.

— Ми закололи сімох, хотіли взяти двох в полон, та вони драпнули! Як ви їх помітили? — суворо спитав десятник.

— Це все вуха панотця — собаки брешуть на місяць, а хетти всіх перебили, й стало тихо!

— Я б у житті не звернув уваги на таке! — відказав воїн.

— Вік живи — вік учись, — додав Мирослав. — То як там, щоб скинути трохи мита?

— А це ше за що? — роздратовано вигукнув декан[8].

— За допомогу, — хитро глянув йому прямісінько в очі чумак.

— Підійдеш згодом, побалакаємо, — неохоче відповів той. — І спаліть це сміття!

— Може, вони й не заслужили, але так неправильно! — втрутився отець Марко.

— За їхнім звичаєм, полеглих спалюють, ховають тільки рештки, — відповів Мирослав. — У нас своя могила вийде чималенька, на всіх не встигнемо вкопати, зараза може завестись!

Ченець опустив голову на знак згоди й пішов доглядати поранених.

Через день, трохи підлікувавшись, чумаки заходились збиратись у дорогу. Малому Убийвовкові припав до душі дядько Мирослав, і він в перервах підходив до чоловіка, засипаючи його питаннями. На прощання вусатий чумак потріпав хлопця по волоссю й сказав:

— Ти сміливий, малий хлопчина, слухай свого панотця, й виростеш достойним мужем. А це тобі від мене на згадку! — Чіро взяв згорток майже у свій зріст.

— Шо це? — очі хлопця аж світились від цікавості.

— Відкриєш, коли переправитесь на той берег, добре?

— Дякую вам! — Мирослав заскочив на воза, хвацько вдарив канчуком по голоблі.

Хлопчина помахав на прощання, й воли неквапливо рушили до порома. Отець Марко якраз перев’язував Іржавця, Убийвовк зайшов до хижки поромника й приніс води та сухого звіробою. Так вони пліч-о-пліч працювали ще п’ять днів. Шостого зранку поромник розбудив їх першими:

— Мені тре з того боку забрать одного мосьпана з почтом, хутко збирайте лахи!

— Коли бути на причалі? — запитав Чіро зпросоння.

— Гм, мілкота, — мугикнув чолов’яга і вийшов, хлопчик ображено дивився йому вслід.

— Треба за годину бути готовими, хутчіш запрягай Люку, а я приготую мазь для Кана.

Отець Марко розбудив підмайстра-бронніка:

— Ось цим натирай рани, звіробій запарюй три рази на день, справишся?

— Отче, я і так в боргу перед вами, не смію більше вас турбувати! А якшо будете в Туманній долині, покажіть цей компас у мануфактурі Бурмака Сірого — вам неодмінно допоможуть за потреби, — чоловік вклонився, крекчучи від болю.

— Ну все, все, видужуй скоріш!

— Я вчора вночі підлатав вашого кобеняка й підшив кам’яну шкіру на підкладці, — хитро посміхнувся Іржавець.

Отець Марко подякував і вийшов.

Нав'ючивши верблюда, вони зайшли на пором. Ченець одразу вправно вхопив жердину й став допомагати поромнику. Вони працювали, як одне ціле, розуміючи один одного без слів. Посудина за півгодини легко причалила до другого берега.

— Старого морського вовка тільки короста може з’їсти, — сплюнувши у воду, сказав поромник і додав. — Північно-західний тракт закритий!

— До зустрічі, старий друже! — посміхнувся ченець, і вони рушили на Північ.

Через годину дороги отець Марко зупинився, щось було не так, Люка також настовбурчив вуха.

— Там, — промовив тихо Чіро, — в тих кущах чоловік, може, два!

— Стояти на місці! — долинув звідтіля вигук.

З хащів вийшов воїн в оливковому плащі, поцяткованому бурими й охристими плямами з таким же невеликим круглим щитом і списом. Інший стояв з натягнутою тятивою обабіч дороги.

— Хто такі? — суворо запитав він.

— Отець Марко я, а це — мій учень Чіро, веземо сіль для монастиря!

— Ця дорога закрита!

— Але поромник казав, що закритий північно-західний тракт!

— Казав, — криво посміхнувся воїн і штрикнув один з тюків списом, сіль цівкою посипалась додолу.

— Ідіть за мною, перечекаємо, а тоді я вас відпущу!

— А для кого такі почесті? — запитав ченець.

— Не вашого ума діло, — фиркнув пластун.

— Хутчіш, а то будуть негаразди у всіх.

Вони зійшли з дороги й кроків за сто всілися під деревом. Через півгодини непомітно з’явилась трійка воїнів, вони швидко щось переговорили, поглядаючи на затриманих. Старший зі списом свиснув совою й разом з лучником безшумно побіг далі. Скоро після цього на тракті почулась некваплива ступа[9] кількох десятків вершників. Кавалькада зупинилась, отець Марко глянув через плече, коли почув звук копит. На вигляд вершнику було не більше двадцяти, але численні шрами на руках, обличчі й ще той блиск карих очей видавали досвідченого вбивцю. Ченець напружився, він знав таких людей дуже добре, бо й сам колись був таким.

— Хто це? — запитав вершник, не звертаючи уваги на затриманих.

— Ідуть з вантажем солі до монастиря!

— Перевірили?

— Все, як було наказано, Анжей власноруч оглянув!

— Дозвольте сказати, шановні, — ченець перебив їх, — я отець Марко...

— Марко? — перепитав вершник, ченець кивнув у відповідь.

Хлопець без слів розвернув коня й поїхав назад, це ще більше стривожило ченця. За кілька хвилин прийшли двоє добре споряджених воїнів, молодший звернувся до монаха:

— Князь Даромир хоче поговорити з тобою!

— Не будемо змушувати його довго чекати, — ченець видихнув з полегшенням.

У супроводі тих двох він пішов на дорогу, Чіро хотів побігти за ним, але зловив пильний погляд розвідників і став, як укопаний, біля верблюда.

— Звідкіля будеш? — знічев’я запитав молодший у хлопчика.

— З Кам’яного Дуба!

— Тож, можна сказати, з Самаркану, а звати тебе як?

— Чіро Убийвовк...

—Убийвовк? — перепитав старший та засміявся. — Ти син чи онук старої Убийвовчихи?

— Ви знаєте бабцю? — здивовано запитав малий.

— Хто ж не знає той лупанар[10], кращий по цей бік Межібожа! — чоловік замріявся про щось. — Тісний світ, хлопче, ой, тісний!

— А чого Даромира Лютим називають? — спитав Чіро.

— Бо він їсть малих дітей! — регочучи без упину, відповів молодший.

— Не лякай малого, в самого ще молоко на губах не висохло, — перебив його старший. — Він вправний воїн, а ще справедливий, тому його вороги так і прозвали!

Через пів години отець Марко повернувся без супроводу з мулом, нав'юченим одним невеликим мішком. Почувся совиний переклик, розвідники відповіли й майже беззвучно зникли в хащах. Почет князя Даромира вирушив трохи згодом.

— Шо він хотів від вас? — Чіро згорав від нетерпіння. — А з ним було багато воїнів?

— Багато, Даромир не схожий на типового пихатого князя! Він розпитав, що я думаю про напад хеттів і пожертвував трохи нашому монастирю та особисто тобі як великому сміливцю — оцього мула.

— А можна мені Люку? — хитро запитав Убийвовк.

— Може, колись, а наразі дай йому ім’я!

— М-м, Гарбуз?

— Добре, хоча краще щось коротше!

— Хан?

— А це ти гарно придумав! Що ж, давай збиратись. Нам би встигнути пройти Верхній Дол до того, як задує Сіверко[11].. Якщо ж не встигнемо дістатись Почайного монастиря до перших сильних снігів, буде тяжко, — отець Марко говорив це більше для себе.

— Зараз, тільки гляну нарешті подарунок дядька Мирослава! — хлопчик з нетерпінням розгорнув його.

— Хеттський трофей — ламінат з тису і рогу! О-о, а тятива яка — з коноплі та шовку, ще й посилена. Чудова робота.

— Ви навчите мене? — малий спробував натягнути її, але нічого не вийшло.

— Ти ще не доріс до нього, зробимо тобі менший, — промовив ченець підбадьорливо до Убийвовка. — А цей поки почекає.

Дорога Верхнім Долом давалась добре, ченець гарно знав це князівство. Охоронна грамота з рук самого князя допомагала уникати зайвих затримок на тракті. Та й отець Марко йшов перевіреним контрабандистами та життям шляхом, оминаючи пропащі місця. Вони заходили в міста, містечка, села та хуторки, інколи залишались там на день чи два у справах панотця. Перший легенький сніг зустрів їх якраз на кордоні Верхнього Долу з Віллією, до початку справжніх холодів залишалось недовго. Ченець підігнав мула та накинув попону на Люку:

— Треба й Хану таку дістати, — промовив малий Убийвовк.

— Знайдемо в наступному містечку, там є один чорнолюд, у нього завжди файний товар, — відповів монах.

— Отче, гляньте, — він дивився в бік гайка, — там шось біле?

— Може, сіроманці? — він придивився пильніше. — Барс, вже й одів снігову шубу!

— Барс?

— Велика кішка, трохи менша за вовка, на людей нападає вкрай рідко. Добрі очі маєш!

— Та я спочатку відчув запах, тільки потім побачив, — відповів хлопчик.

Отець Марко задумався, закінчуючи з попоною, й вони рушили далі. Дорогою все частіше зустрічались голі дерева, гайки та лісочки, скуті зимою. Вони петляли ними, наче в лабіринті, але завжди виходили до потрібного місця. Ставати на ночівлю в полі чи лісі ставало дедалі складніше, тож намагались дійти до шинку чи заїжджого двору. Їхній маленький караван вийшов зранку другого дня третьої декади на добре втоптану дорогу. Морозець помітно дошкуляв, та й втома давалась взнаки, бо йшли цілий день і цілу ніч. Отець Марко поглядав на Люку, бо знав: якщо тварина ляже посеред дороги відпочити, то підняти її буде неможливо ані словами, ані різками. Малий Убийвовк також плентався з останніх сил.

— Ще трошки, мої хороші, — примовляв ченець, — ще трошки!

— Отче, Люка втомився, давайте кинемо одного в’юка на Хана, він свіжіший.

— Як це я сам не допетрав, — посміхнувся він на те, підхопив малого та всадив на мула.

— Але Люка! — запротестував хлопчик.

— Ми з ним бували й в гірших ситуаціях, а от ти зараз звалишся. Упасти перед самою Лаврою — це не про нас, там за ліском вже й ратуша видніється.

Хлопчик міцно обійняв теплу шию тварини, втома миттєво далася взнаки, отець Марко постійно говорив з ним, щоб малий не впав. Так знесилені, але не переможені, ще до обіду вони зупинились перед Економічною брамою. Ченець зсадив малого й взяв за руку:

— До Лаври треба заходити пішки — давня традиція!

— Яка велика брама! — Чіро протер сонні очі й рушив слідом за отцем Марком.

— Лавру збудовано на розвалинах стародавнього граду, деякі споруди ще з тих давніх часів.

Ченець доплентався до найближчого шинка й кинув кошіль на прилавок. Шинкар з’явився, як з-під землі, й улесливо глянув йому прямо в вічі:

— Шо панотець бажають? — завів чоловік медовим голосом, скоса поглядаючи на калитку.

— Два спальні місця, ваш конюх вже прийняв мого верблюда з мулом. Потурбуйтесь, щоб не жалів вівса та сіна!

— Звісно, звісно, на скільки залишаєтесь?

— До ранку, тоді й розплатимось!

— Як панотець забажають, тільки ж невеличка застава зробить перину м’якішою й  овес свіжішим, — рот шинкаря розтягнувся у неймовірно награній посмішці.

Дві монети дзвінко впали на шинквас, чоловік із спритністю штукаря впіймав та оглянув їх. Після доби на ногах вони заснули так міцно, що навіть ґвалт та бійки, які зчинились ближче до вечора, не завадили їхньому сну, а спали вони, як вбиті. Чіро прокинувся тільки під ранок і одразу кинувся шукати вихід, бо дуже хотілось до вітру. Хлопчик на ходу збив молоду дівчину з тацею й навіть не встиг вибачитись. Коли повертався, застав шинкаря, який кричав на неї, а потім навідліг ударив по щоці й хотів ще раз.

— Зробиш це, і я тобі вухо відгризу, смердючий щур! — викрикнув Убийвовк.

— А ти шо в біса за щеня?! — люто гаркнув шинкар, обернувшись назад, і знову замахнувся.

Чіро з розгону посунув лавку прямо йому під коліно, той від несподіванки повалився, як лантух гівна, покриваючи світ і малого добірними матюками. Чоловік швиденько встав на свої дві й шкутильгнув назустріч Убийвовку із занесеним кулаком.

— Не варто, — той голос прозвучав так, що шинкар аж здригнувся.

— О-йой, панотче, це ваш? — від погляду ченця в нього аж виступив холодний піт. — А я думав, це якийсь зайда знадвору, чи...

— Мені байдуже, що ти собі думав. Лупити чужих дітей, — очі отця Марка блискотіли чимось дуже поганим, — грішно!

Він розплатився й швиденько розпочав збиратися в дорогу без сніданку. Коні, налякані виглядом та запахом Люки, сахались в різні боки, коли Чіро виводив його. Біля конюшні малого перестріла та сама дівчина. Вона була старша за нього десь літ на шість:

— Мілкота, дісталось мені через тебе… — вона посміхнулась.

— Вибач, я не хотів...

— Та я вдячна тобі, за мене ше ніхто в житті не заступався! Тримай, — вона дала йому кілька гарячих пиріжків з горохом.

— Дякую, я Чіро — Чіро Убийвовк, а тебе як звати?

— Анна-Дея! Де ця клята дівка знову пропала? — шинкар верещав на весь ганок.

Вона посміхнулась малому на прощання й зникла в проході.

Убийвовк з отцем Марком спочатку зайшли на центральний ринок, скупились та ще до обіду покинули Лавру. Короткий зимовий день квапив їх, сонце хилилося все ближче до горизонту. Отець Марко спинився, став обличчям на Північ, набрав повні груди морозного повітря, потім наслинив пальця й простягнув кулак вперед.

— Треба поспішати, сьогодні вночі буде буран, — він похмуро глянув на сонце. — Сіверкко розійдеться не на жарт.

— Навчите мене так у вітрах розбиратись?

— Я навчу тебе всього, на що буде твоє бажання, — вже привітніше посміхнувся ченець. — Знання нам даровані Всевишнім, тож нерозумно ними нехтувати.

Вітер посилювався, мороз дужчав з кожною хвилиною, день згасав останнім сонячним промінчиком. Хан нервово ржав, і тільки спокійний вигляд Люки підбадьорював хлопчика. Вони йшли погано втоптаним снігом. Малий Убийвовк глянув в небо на Чумацьку зірку — вона швидко сховалась за хмарою. Вперше в житті він почув спів Сіверкка, й це завивання проймало аж до кісток, а десь у лісі в унісон вили сіроманці. Малий щосили стиснув поводи й продовжив йти, аж раптом:

— Я чую дим, отам, — вказав напрям перед собою, — там вогник! — закричав Чіро, не тямлячи себе від щастя.

— Майже прийшли, — отець Марко також зітхнув з полегшенням, — давай швидше! Якщо піде сніг… — він зашепотів молитву.

— Шо буде, якшо піде сніг?

— Заблудимось...

— У мене ж є компас! — гордо відповів хлопчик.

— Я й забув, та все одно хутчіш, а то старий Шаміль всю вечерю з’їсть без нас.

За пів години вони стали біля невеликого тину, й якраз вчасно. Буран люто завивав свою морозну пісню й кидався снігом навсібіч. Вони могли бачити трохи далі витягнутої руки, стало важко дихати, температура різко впала. Отець Марко зв’язав всіх мотузкою одразу після заходу, й зараз це дуже допомогло. Майже навпомацки, але він таки дійшов до невеличкої стайні, й вони швиденько розв’ючили тварин. Затуливши дверний отвір попоною, ченець щільно закрив браму. Одразу біля входу в стайню вони намацали мотузку й по ній дійшли до дверей, які вже на чверть замело.

— Відкривай, — отець Марко тарабанив щодуху у двері, — хай Всевишній пошле послід на твою глуху голову!

— Хто там в біса такий? — з-за дверей почулось шаркання. — Марко, ти чи що?

— Відкривай хутчіш, а то ми вже на бурульки схожі! — закричав ченець у відповідь.

Двері розчинились, світло ліхтаря вдарило в очі. Вони ввалились в сіни разом з парою та купою снігу. Монах смикнув шарф з обличчя й скрикнув від болю — той примерз до бороди.

— Давайте хутчіш всередину, а я зберу сніг до відра. На столі є теплий чай та хліб, юшка майже готова, — прохрипів старий Шаміль. — Сьогодні цілий день ногу крутило на погоду, — промовив старий сам до себе.

[1] Лізард — (від авт.) з англійської мови хамелеон, тканина, яка змінює забарвлення під навколишнє середовище.

[2]Канчук — (від тур. kamčɪ — «нагайка»), рідше пліть — сплетені разом мотузки або ремені на руків'ї.

[3]Хетти — (від авт.) степові кочівники, що проживають на території від Нижнього Долу до узбережжя Темного моря, дуже рідко переходять Межібож, який і вважають межею своїх угідь.

[4]Чвал або галоп — тритактний спосіб пересування чотириногих тварин (середній — від 400 до 700 м\хв)

[5] Скойлати — морський термін — скрутити канат у бухту.

[6] Закидушка — (морський термін) кидальний кінець (провідник), використовується при швартових операціях судна.

[7] Кар’єр — тритактовий швидкий біг коня (від 1000 метрів в хвилину і більше)

[8] Декан — від грец. Δέκα — десять; буквально — «десятник».

[9] Ступа — найповільніший алюр.

[10] Лупанар — бордель в стародавньому Римі.

[11] Сіверко — від праслов'янської назви Сівер (Північний вітер).

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.