IV-IV

Убийвовк найнявся в помічники до одного рибалки в селищі неподалік Кафи й вже з декаду ходив з ним у море на оселедця та ставриду. Невеличка шаланда йшла під косим вітрилом при попутному вітрі, в іншому разі вони налягали на весла. Його тіло одразу пригадало роботу на Азові, й він влився в роботу без особливих труднощів. Булька, так всі називали чоловіка, який взяв юнака до себе на роботу, одразу визнав у ньому моряка з галер, тому особливо не допитувався, лише трішки скинув платню.

— Гей, хлопче, закінчуй швидше з цими сітями, а коли поносиш все, моя стара сама засолить!

— Там же роботи буде на пів ночі?

— Годі сперечатись, жабу тобі в пельку, підеш спати раніше, завтра їдемо на торг до Кафи!

Чіро кивнув на те й продовжив далі поратись з сітями.

Його збудила Булькина середня дочка: міцна, струнка та смаглява дівчина, ото тільки ганжу мала, що пляма на скроні, яка навіть трохи заходила на віко. Хоча з її лагідною вдачею та живими, кмітливими очиськами то була така дрібниця, а надто якщо її зрівняти з меншою сестрою — пихатою, впертою та надмінною. Убийвовк був вдячний Всевишньому за те, що саме Оксану беруть до Кафи. Він швидко піднявся з соломи, сходив до вітру, умився в діжці та пішов до воза.

— Давай оці діжки, — старий показав на них пальцем, — і вчорашній улов, а я запряжу Жмурка тим часом.

Юнак опустив задній борт, поставив дві дошки й заходився закочувати їх на віз. Хазяїн не особливо спішив з упряжжю, щоб закінчити разом ним. Так і сталось — Жмурко був готовий, якраз коли юнак закріпив останню діжку. Булька закрив задній борт, почепив ліхтаря, всівся й присвиснув на коника. Той фуркнув та з потугами потягнув воза в напрямку Кафи. Убийвовк з Оксаною крокували позаду.

— Якийсь ти неговіркий! — промовила вона до нього десь на півдорозі.

— Та нема особливо чого розповідати… — Чіро поправив бриля на вранішнє ліниве сонечко.

— Чоловікові з такими відмітинами по всьому тілу й знаком гребця на спині — й нема чого розповісти, — дівчина посміхнулась.

Юнак швидко стягнув шнурівку на грудях та застібнув свитку.

— Кмітлива ти Оксанко, але мої побрехеньки нудні й не вартують навіть часу, шоб їх слухати. Ти краще заспівай, у тебе ладний голос!

— Зранку гоже молитись на день прийдешній, а пісеньки — то вже справа вечірня, — вона знову посміхнулась. — Ти в нас надовго?

— Хтозна як там карта ляже, ше трохи, й Сіверкко задує як слід, і тоді твоєму батьку моя поміч стане зайвою!

— Справді, але мій дядечко займається деревним вугіллям, і йому не завадив би ще один лісоруб, — промовила вона з дивними нотками у голосі.

Чіро нічого не сказав їй на це, так вони мовчки йшли майже до самої міської брами. В Убийвовка піднялось усе всередині, коли він побачив варту на воротях. Він поправив бриля, розправив рідкі вуса й глибоко вдихнув, щоб вгамувати гнів, який переповняв усе його єство. Дівчина взяла його руку, коли побачила, як ходять на його обличчі жовна та тріщать кулаки. Відчувши той дотик, його пальці розслабились разом із щелепою, аж руки засвербіли від комариків, що ґзились на пучках, коли туди знову повернулась кров.

— Тихше, а то я лусну від цікавості, — прошепотіла Оксана й швидким рухом стерла піт з його лоба. — Може, якось згодом розповіси!

— А то хто з тобою? — запитав вартовий у Бульки.

— Дочка моя, Оксаною звуть, а це мій робітник — Чіро!

Вартовий ліниво постукав по діжках, наказав відкрити одну і, пересвідчившись, взяв плату за проїзд та почапав до іншої фіри.

Торг йшов непогано, свіжу рибу розкупили сходу, а трохи згодом прийшов якийсь шинкар і взяв дві діжки оселедців. До обіду на возі залишилась тільки одна повна бочка й на дні ще в двох. Дівчина вихопила в батька капшука й пішла скуповуватись, що там мати їй веліла, Убийвовк же тихо сидів у тіньочку, мотаючи головою на всі боки.

— Зараз десь прийде Оксана, підете в доки — треба прикупити доброї смоли й нових голок, вона знає де.

Він кивнув на знак згоди.

— Візьмеш стільки, скільки донести зможеш!

Юнак знову кивнув.

Дівчина вернулась з цілою торбою обновок для себе, сестри та батька й кинула шийну хустку Чіро.

— У мене нема грошей!

— Це мені дісталось майже задарма, виторгувала в однієї самарканки!

— Скільки я тобі винен?

— Одну цукерку чи...

— Годі цятатись[1]! — гримнув Булька на них. — Одною сракою на два базари не встигнеш, хутчій в доки, бо той старий хрін піде до шинку!

Оксанин батько знав, що говорив. Вони встигли в останній момент, коли сивочолий смаглявий чоловік саме збирався закривати свою лавку. Убийвовк швидко накидав повний лантух смоли, а дівчина розрахувалась та вже й збиралась йти.

— Зачекай хвильку, я зараз повернусь!

— Тільки хутко, батько лаятимуться!

Він швидким кроком пішов до пристані з галерами, насунувши бриля майже на самісінький ніс. Повернувшись згодом, виглядав задоволеним. Чіро закинув лантуха й поволік його назад до ринкової площі. Булька саме розпродував оселедці з денця останньої діжки, коли вони підійшли. Убийвовк бахнув смолу на воза, старий окинув лантуха оком:

— Має вистачити, — юнак стер піт з обличчя. — Скоро будемо збиратись.

— Я б залишився тут до вечора?

— Хочеш платню? — він кивнув. — Ти вернешся чи мені шукати іншого помічника?

— Повернусь завтра ше до обіду!

— Тримай, — чоловік кинув йому капшучок, відлічивши його платню. — Завтра день святий, ти мені не потрібен, але після завтра зранку маємо вийти, цей вітер стихне з дня на день, а тоді прийде інший!

— Знаю, ше є десь декада такої-сякої погоди.

Чоловік пильно подивився на нього, хотів щось сказати, але обернувся до дочки, що саме торгувалась з якоюсь перекупкою поруч. Убийвовк чемно вклонився до Оксани й пішов між рядами яток, які вже потрохи рихтувались до закриття. Він блукав містом роздивляючись, що тут змінилось — небагато. Чіро непомітно для себе приблукав до Морени, він одразу сахнувся, відчувши щось дивне всередині, й хотів йти геть. Та відійшов недалечко, став за рогом і пильно спостерігав за людьми, що виходила ти заходили, його очі при цьому блищали дивним блиском. Він простояв так на чатах поки не стемніло й на вулицях позапалювали поодинокі світильники та ліхтарі, що коптили смердючим димом небо. За якийсь час з дверей вийшов чоловік одягнений в жилетку, сіру конопляну сорочку, короткі, зелені, рибацькі штани, шийну хустку, широкий пояс з канчуком та кордом при боці. Убийвовк одразу впізнав того підаргузина, він був гарним приятелем Отто. Кірон пішов у темний кут, бо хотів сцяти від вижлуктаного пива, що йому аж очі вилазили. Убийвовк навіть не зчувся як місячне лезо з’явилось з його руки, він підкрався безшумно, мов кіт і приставив прохолодний клинок до гарячої шиї. Підарзузин від несподіванки замочив собі чоботи й затремтів.

— Гроші на поясі, — прошепотів він сполохано.

— То ти думаєш, світ крутиться навколо монет? — проскрипів Чіро крижаним голосом.

— Бери все, шо хочеш...

— Аякже! — лезо блискавично пройшлось по горлу.

Убийвовк затис долонею рот своїй жертві, щоб ніхто не почув хрипу, та машинально зробив кілька надрізів на лобі. Коли все скінчилось, він провів долонею по обличчю, в ніс вдарив різкий запах крові. Юнак струснув головою, все було, наче в тумані. Убийвовк поглянув на тіло під ногами, йому стало зле, блювотиння підступило під самісіньке горло. Неподалік роздався жіночий вереск, Чіро блискавично вихопив канчука — він сам не зрозумів, навіщо — й кинувся навтьоки, не розбираючи напряму.

Прокинувся він від того, що прибій облизував його голий череп, він страшенно замерз, його трусило від маківки й аж до п’ят. Убийвовк поглянув на себе — вся свита була в блювотинні та ще в чомусь, а поруч лежав дорогий канчук. Він зняв з себе все, нашвидку прополоскав одежу в морській воді, викрутив та кинув на дику оливку за кільканадцять кроків просушитись й покрокував назад привести себе до ладу. Коли прохолодна вода торкнулась його голови, свідомість викинула шматок вчорашньої пригоди. Юнак раптом побачив не своє відображення, а обличчя Кірона з розпанаханою шиєю та страхом, що застиг в його мертвих очах. Він рефлекторно відсахнувся, упавши на спину. Убийвовк пожбурив трофейного канчука з усієї сили в море, схопив свої речі та побіг подалі звідти, до селища добився надвечір. Оксана якраз крутилась на дворі з сестрою, вони наспівували співаночку. Менша першою побачила Убийвовка й вигукнула до нього:

— Шо, пропив все? Бачу, так налигався — ледве ноги волочиш, а завтра ж на...

— Швидко в дім, і щоб ані пари з вуст! — гримнула старша й так подивилась на меншу, що та опустила голову й беззвучно зникла за дверима. Оксана підійшла ближче до Убийвовка, глянула на мокрий одяг та промовила тим самим тоном:

— Тебе хтось бачив?

— Я йшов в стороні від гостинця.

— На сінник, я зараз прийду!

Він поплентався весь зблідлий, холодний та голодний до скотного двору. Там упав на старого кобеняка біля свого наплічника. Дівчина з’явилась згодом, у руках тримала миску вареної картоплі, политої часником, скибку хліба, сир та шматочок сала. В іншій було старе батькове вбрання.

— На, одягни це, бо застудишся ще до ранку.

— Дякую! — промовив тремтячими губами Чіро.

Він здер із себе свою мокру сорочку, зняв ремінь, а потім зупинився. Оксана поставила їдло на пеньок та якось несподівано притулилась до Убийвовка, напосівши. Від несподіванки він гепнувся назад, а дівчина вже сиділа на ньому зверху. Убийвовк глянув у її очі, вони були сполохані, але сповнені цікавості й ще чогось. Це щось він вже бачив у інших очах, які в подібні моменти горіли переливами оксамиту. Оксана піддерла свою спідницю та запаску, торкнувши його живіт своїм жіночим вогнем. Дівчина зніяковіла, весь її запал вивітрився, вона відвела свої вологі оченята вбік, не побачивши взаємності в його погляді, хоча й відчувала її своїми сідницями.

— Ч-ш-ш, — прошепотів він і прихилив її обличчя собі на груди.

Оксана поцілувала їх, але Убийвовк зупинив її:

— Ти повинна мати гарного, розумного та сильного чоловіка.

— У тебе є інша?

— У мене було інше життя, ше до каліцтва!

— Каліцтва? — промовила вона здивовано.

— Каліцтва, — повторив Чіро. — В тому іншому житті, коли моя голова була ціла, мене любила найпрекрасніша дівчина у світі, а я кохав її у відповідь — безтямно кохав!

— Це через неї...

— Просто така моя доля-злодійка — мого щастя крадійка!

— Чому ти не повернешся?

— За шо комусь таке страждання? Жити з калікою — то не мед облизувати зі щільника, я більше не вартий її!

Оксанині чуттєві персти ділились з ним теплом крізь тонку льняну тканину, Убийвовк замовк непорушно, втягуючи в себе це цілюще тепло. Вони так лежали, аж поки десь від крику старого Бульки не залаяли собаки. Дівчина підняла голову, провела своїм пальцем, ще не зовсім загрубілим від роботи, та цьомкнула його щоку, підіймаючись.

— Ти не каліка, я знаю це — відчуваю! Коли наїсися, вимий вухо — там бруд чи, мо, засохла кров!

Чіро рвучко сів, дочекався, доки Оксана вийде, та накинувся на їжу. В ту ніч він кілька разів прокидався від якогось нічного жахіття, хоч не пам’ятав нічого, але відчував липкий, холодний піт на спині й погляд мертвих пустих очей, що дивляться ззаду на нього. Всю наступну декаду Убийвовк провів за роботою. Виходили в море вдосвіта, повертались ближче до вечора, переробляли улов, і він, поївши, просто провалювався в прірву небуття аж до самого ранку, а тоді наставав новий день, точна копія дня минулого.

Як і минулої суботи, вони втрьох поїхали до Кафи на торг. Оксана дорогою не вгавала, щось постійно намагалась розпитати, хоч більше розповідала сама. Убийвовк підтримував розмову, йому навіть було приємно гомоніти з нею. На самому базарі було якось неспокійно, торг йшов непогано, хоч не так добре, як минулого разу. Юнак саме допомагав з непочатою діжкою, коли краєм вуха почув новину, яка ходила між людей: начебто вночі якийсь демон перегриз горлянку одному моряку, а потім помітив його своїм знаком, щоб знайти бідолаху в чистилищі й забрати до найстрашнішої частини пекла та мучити там вічно. Убийвовк крутив ці думки аж до самісінького вечора, заздалегідь кинувши монету малому жебракові, що крутився поруч. Той з’явився якраз, коли Чіро закріпив бочки та закрив задній борт. Старий Булька відсипав плату в його капшук та поплескав по плечі:

— Розважайся, лише пам’ятай, шо треба шось і на зиму залишити.

— Бувай! — промовила сумно Оксана.

— Буду в неділю, може, встигну до обіду.

Він підійшов до малого, протягнув наготованого оселедця на додачу:

— Їх очікують завтра на ранок, — прошепотів той, втерши носа, схопив рибину та зник у натовпі.

— Видно, в неділю мене таки не буде, — промовив він до Бульки, — та я буду в понеділок зранку готовий до роботи.

Чіро обернувся й пішов на північ, залишивши галасливий натовп позаду. Йшов він знайомою дорогою до заміських вілл, де жили багачі. Дехто мав великий борг перед ним, а борги потрібно віддавати. Ночі стали холодними, Хамшарав вже стих, тож розігнати важкі хмари на небі не було й кому. Останні пів години юнак крокував майже наосліп, користуючись лише своїм нюхом, який майже точно вивів його до того будинку, з якого він утік більше пів літа назад. Убийвовк вчуяв псів — багато псів. Він думав про подібне, тому дістав зі своєї торби підібране на вулицях Кафи коняче гівно й натер ним руки, обличчя та свого старого кобеняка. Чіро ще постояв послухав, тоді видерся на паркан перед високим деревом і переліз на гілку. Внизу пройшла варта із собакою при боці. Той принюхувався якусь хвилю, потім ліниво гавкнув і пішов далі за своїм хазяїном. Убийвовк швидко перебіг подвір’ям та виліз на інше дерево, щоб залізти на дах. Там, ледь не зірвавшись, проліз по карнизу й закричав совою у вікно Куміко, потім ще раз. Коли двері до її кімнати прочинились, він присів, щоб його не помітили. Струмінь світла окреслив стрункий силует. Ба, як завжди, була на чатах, пильніша та чуйніша за власну мати Куміко. Убийвовк міркував якусь мить і, зваживши все, легенько постукав у шибку пальцями. Жінка, яка майже закрила двері, полохливо озирнулась. Тоді вона на мить зникла за дверима, Чіро вже подумав про погане й рефлекторно намацав руків’я кийка, якого нещодавно вирізав. Але покоївка повернулась сама, тримаючи світильника в руці. Юнак тихенько промовив її ім’я, ховаючись від світла каганця:

— Ба, це Моро, — він повторив ще раз, — Ба, це Моро!

— Моро помер, пані так сказала, — промовила крізь скло наляканим голосом жінка.

— Добре, коли вона так думає, але ж Куміко не повірила їй.

— Коли вона при тямі, то постійно твердить, що Моро повернеться по неї, наче мантру якусь!

— А Горан, шо з ним?

— Моро, це справді ти?

— Справді, Ба, я повернувся!

— Але ж… Де ти був так довго? — промовила жінка, схлипнувши.

— Шо сталось?

— Після того, як ти втік, зчинивши той безлад, пані наче геть з глуздом розлучилась. Вона стала вдесятеро жорстокішою та злішою, а прознавши про те щуреня — той твій метод лікування, вона наказала зловити його й роздерла на два кавалки власними руками перед моєю дівчинкою, — Ба заплакала сильніше.

Убийвовк брудно вилаявся про себе.

— Куміко проходить до тями?

— Інколи, може, раз чи два на декаду!

— Саїд, її батько, ше заходить?

— Вже ні, десь з початком літа вони дуже сильно сварились, певно, всю ніч, і більше його не було. Я чула, він зараз постійно п’є!

— Ба?

Її, мов блискавкою вжалило, так швидко вона крутнулась на місці. Жінка кинулась до ліжка Куміко.

— Моро, мені снився Моро, він розмовляв з тобою!

Дівчина піднялась та стерла сльози з обличчя, покоївка навшпиньки підійшла до вікна та прочинила його. В кімнату вдерся жорсткий сморід конячої стайні. Куміко кинулась до грат, втиснувши своє сонне личко між прутами.

— Я знала, що ти живий!

— Тихше, — промовив Убийвовк, — і не дивись на мене, а особливо не нюхай.

Вона посміхнулась і сумно продовжила:

— Парфуми моєї матері тхнуть набагато відразливіше! Моро, забери мене звідси, я задихаюсь тут!

— Спробую, ти лише...

— Я не переживу наступної зими… — її голос був спокійний та впевнений.

— Куміко, без допомоги твого батька мені не впоратись. І ще може статись так, шо твоя мати загине, коли стане на заваді цьому.

— Що ж, доведеться раз переплакати… — тихо відповіла дівчина.

— Дай мені шось, шо тобі подарував Саїд.

Ба принесла різну шкатулку.

-Тримайте, - вона протягнула її дівчині, та відкрила кришку, провела пальцем з ніжністю по перламутру й рішуче протягнула Чіро.

— Мені б ше коня у вас позичити, — Убийвовк глянув на покоївку...

Вона вийшла з кімнати.

— Ба казала, ти вірила, шо я повернусь!

— Я часто бачила тебе в снах! Не знаю, чому, але відчувала, що ти живий! Може, тільки раз мені стало дуже страшно за тебе, — Куміко запнулась на секунду, облизала губи й продовжила. — Але потім ти наснився й сказав, що нарешті навчився літати!

Покоївка ввійшла безшумно, як завжди це робила, та протягнула важкого капшука.

— Шо це? — запитав юнак здивовано.

— А на шо воно схоже? Я трохи назбирала, а ше знайшла сховок Ману! — Убийвовку те ім’я різонуло, як по живому. — Послухай-но мене, минулого не вернеш, але якшо це допоможе врятувати мою Куміко, то все буде недарма!

Він почув наближення варти й прошепотів:

— Я скоро повернусь, приготуй трохи грошей чи коштовностей і теплий одяг.

Юнак поповз карнизом назад до дерева, але там загавкав пес. Убийвовк заліз на дах і нишком поповз до іншого кінця. Внизу завовтузилась охорона, вони перекликнулись й відпустили псів, ті з гавкотом кинулись нишпорити двором.

— Що там за гармидер? — промовила Столика сама до себе й гукнула свого вірного помічника. — Куріс!

— Так, пані! — озвався низький басовитий голос.

— Глянь, що там сталось, і принеси ще вина з льоху.

Він повернувся згодом, поставив тацю на важкий різний стіл і промовив:

— Варті здалось, що пси когось вчуяли, й декан наказав обшукати двір, пані, — промовив Куріс турукешською.

Його хазяйка глянула важким поглядом.

— Нічні птахи, — відповів той покірно.

— Накажи обшукати все ще раз і приготуйся до відбуття мого гостя!

Кремезний чоловік вклонив свою короткострижену голову, блиснувши невеликою лисиною, й зник у темряві дверного порталу. Столика продовжила аракінською:

— Прийміть вибачення за цю незручність.

— Продовжуй!

— В Булані все готово, мені вдалось здобути прихильність великого числа впливової шляхти й усунути від влади їхнього володаря. Наші сили не повинні зустріти значного спротиву.

— Магрібники[2] у кількості п’яти десятків прибувають до Кафи разом з нашим авангардом, вони підпорядковуються особисто тобі. До початку зими потрібно сформувати сім нових легіонів з місцевих. Цього має вистачити для встановлення нашого порядку по всьому князівству ще до початку літа.

— Дол, Самаркан та Віллія впритул наблизились до укладення союзу, — вона наповнила келих вином та подала гостю.

— Саме тому дуже важливо закріпитись у Булані. Напад на Туз-Куян не приніс бажаного результату, навіть навпаки!

— Я доносила про таку можливість!

— Прийшов час позбавити благодаті декого з наших воєвод і спустити в зовнішнє коло. Віднині твій голос на військовій раді буде вартувати двох. Тепер щодо твого прохання, — в його погляді проступила нотка зневаги. — Ліга старців відхилила його, твоя донька має в собі нечисту кров, тому тільки круг оновлення.

— Турукеш і всі нові землі, по яких пройшло наше святе воїнство, очистяться тільки після третього покоління, — Столика зусиллям волі подавила свій гнів.

— Саме так, і тоді ці землі та люди зможуть гармонійно влитись у внутрішнє коло священного Аракіну, — чоловік осушив келеха й встав. — Ти не давала приводу сумніватись у твоїй вірі у священний Джихад, роби так і надалі!

Убийвовк сидів нишком на даху, допоки варта не заспокоїлась. Вичекавши вдалого моменту, юнак зліз на землю. Він крався двором до муру, щоб вибратись з цього пекельного місця. З дверей головного входу вийшли троє людей, Чіро впав камінцем додолу та завмер біля найближчого куща самшиту. Він причаївся за якихось десять кроків від них, тієї ночі темрява стала його рятівником. До входу одразу підвели коня, чоловік заскочив у кульбаку та в супроводі ще двох вершників рушив до воріт, кинувши кілька слів аракінською Столикій наостанок. Він знав, може, кількадесят слів цією мовою й нічого не зрозумів, окрім слова «Булан». Коли все затихло, юнак безпечно вибрався за мури й пішов назад до Кафи. Йому конче була необхідна гарна лазня. Викупавшись зранку як слід, Убийвовк пішов до скотного двору купити собі конячку. Не в базарний день вибір був поганийм, та йому вдалось знайти плохеньку гніду трьохлітку за помірну ціну.

Азова швартувалась у Хлібній гавані, Чіро впізнав її обриси, лише вона з’явилась на горизонті. Після закінчення швартовки гребців одразу погнали розвантажувати привезене. Ближче до вечора Убийвовк помітив десяток галер, що кинула якір на внутрішньому рейді. Коли ніч вступила у свої законні володіння моряки та докери потягнулись живими струмками до найближчих шинків та лупанарів. Убийвовк йшов слідом за чималою юрбою в якій був, як йому здалось, Лайне. Чіро прив’язав свою кобилку до конов’язі під Мореною й зачаївся. Чекати довелось довго, аж раптом він почув на вході знайомий крик — то Лілька лаялась, виганяючи якогось п’яного моряка геть.

— Вечір добрий! — промовив Убийвовк, підступивши.

— Добрий, — вона посміхнулась в скупому світлі скіпки, — а тебе, шоб й духу твого тут не було доки не розплатишся,- гримнула вона на неборака!

— Чи не будеш такою ласкавою підказати, є сьогодні тут чорнолюд Лайне?

Для певності він підкинув монету в повітря.

— А де ж йому бути, Азовські завжди тут пропивають свої грошики, — майже з гордістю промовила вона й примружила око. Каптур кобеняка прикривав обличчя незнайомця, та його голос здався жінці знайомим.

— Я щедро заплачу, якшо ти допоможеш мені непомітно переговорити з ним.

— Скільки? — в руці незнайомця дзенькнув невеликий кошіль.

— Цього вистачить?

— Ходімте на задній двір.

Вона завела Убийвовка чорним ходом на другий поверх в одну з кімнат для нічних розваг. Кілька хвилин очікування, й двері розчинились, туди увірвався чорнолюд разом з Лількою. Чіро заступив вихід.

— Геть звідси! — промовив він та кинув їй обіцяного капшука.

Жінка спритно заховала плату собі в пазуху та ступила крок до дверей. Лайне блиснув гнівним поглядом спочатку на незнайомця, потім на Лільку. Вона, швидко оцінивши те, чкурнула за спину Чіро й зникла. Чорнолюд схопив перше, що потрапило під руку, й зготувався кинутись на супротивника.

— Дякую, друже, шо отак любо мене зустрічаєш, — промовив Убийвовк.

— В пеклі мені подякуєш! — гаркнув той у відповідь.

Раптом Лайне застиг на місці, остовпівши. Він втупився в силует своїм лютим поглядом.

— Рано нам до пекла, — Чіро скинув свого кобеняка.

— Всевишні небеса, примара, — він зашепотів молитву.

— Так і будеш там стояти?

— Моро, це справді ти?

Вони обнялися.

— Я думав, тебе лихий забрав, багато різного розповідалось…

— Майже забрав, я був у місці, яке не надто від пекла відрізняється...

— Це ж скільки тебе не було?

— Ти краще скажи, чи згодишся мені допомогти в одній справі?

Той пильно вдивився йому в обличчя.

— Я хочу захопити Азову й вбити альбашара.

— І все?

— Ні, є ше одна пані з неоплаченим боргом!

— Ти зараз не жартував?! — промовив чорнолюд серйозно.

— Часи жартів скінчились, — холодним, мов криця, голосом відрізав юнак. — Ти зі мною?

— Мій карк не вартий навіть сраної монети, а я тут вже стільки літ, шо зламався та прийняв це. Я вважав тебе мрійливим, зарозумілим дурнем, який не доживе й до наступної декади, а виявилось, шо то лише мій страх заважав мені бути вільним!

Лайне замовк, відвів свій погляд вбік і зціпив зуби — у нього аж захрустіла щелепа. Убийвовк простягнув свою руку та притулив його голову до свого чола.

— Вони — всі, хто гнобив та знущався — всі понесуть заслужену кару. А тепер слухай уважно: мені потрібно зустрітись з башаром, а далі подивимось!

— Запросто, він напивається внизу в своєму закутку, якшо ше не заснув.

— Лілька зможе завести його сюди?

— Та гаспидська жінка за добру плату зможе гадюку здоїти, — Лайне вишкірився.

— Отже, не прощаємось, маєш хоч якесь уявлення, наскільки ви у Кафі?

— Чув краєм вуха, як старшина говорила, аби закінчити з вантажем за три дні, а потім наче повинні йти в гирло Стратіраса[3].

— Недалеко від Туз-Куяна.

Чорнолюд вийшов за двері, Убийвовк дістав шкатулку з наплічника та поставив на низький грубо зроблений столик. Пройшло трохи часу, перш ніж двері розчинились знову. Чіро завбачливо загасив каганця й сів у темному куті з розкуреною люлькою.

— Лілько, — промовив, ледь перебираючи язиком, башар, — ше рому!

— Одну хвильку, пане Саїд, — вона втягнула його на собі до кімнати.

Жінка спробувала відійти, та в старого моряка одразу підкосились ноги. Вона, пихтячи, дотягнула його до ліжка й всадовила.

— Зроби міцного чаю, — промовив голос з темряви, — й скажи Лайне, шоб приніс.

— А як...

— Отримаєш, коли я закінчу.

Вона хутко зникла. Саїд гаркнув їй в спину:

— Я хочу рому! А ти ше хто такий, холера тобі в печінку? — гаркнув він до ледь помітного силуету в куті. — Говори, не то твоя голова прикрасить бушприт ще до сходу.

Башар вихопив корда з піхов і спробував встати. Убийвовк глибоко вдихнув тютюновий дим, на його обличчі заграв червоний відблиск, він встав:

— Ти віриш у примар?

Затуманена алкоголем свідомість Саїда відчайдушно намагалась впоратись з приступом панічного страху, якого він не відчував, напевно, ще з молодих літ.

— Вона сказала, шо тебе нема — загинув, — кімнатою пішла луна, коли башар випустив свій корд.

— Доброго вечора, Саїд!

— Ти прийшов за мною?

— Якийсь час я мав такі думки, але твоя донька...

— Вона лише дитина — безневинна, знедолена дитина, не чіпай її, — башар протер очі кулаками, вдивляючись. — Візьми моє життя натомість, хоч воно вже й нічого не варте!

Чіро відчув на нюх його страх, цей лютий чоловік — грізний башар Саїд — цього вечора постав перед ним лише батьком, який, попри всі свої можливості, боявся, що не зуміє врятувати єдину людину, яку по-справжньому любить!

— Аракінці хочуть вторгнутись на твою землю! — випалив він.

— Говори, — промовив Убийвовк спокійно.

— Куміко?

— Говори! — промовив він зловісніше.

— Я випадково прочитав деякі листи альбашара. Один багатий купець хоче найняти Азову для перевезення війська до Булана. Я переговорив з кількома старими знайомими, їх також фрахтують під схожі кампанії. Та головне, шо разом з військом туди переправлять магрібників...

— Магрібники?

— Аракінські жерці чи то шамани — це вони навертають полонених та простих людей, роблячи з них послушних псів, як то було в Турукеші.

В повітрі повисла липка тиша.

— Ше я бачив у Кафі твого наставника.

Темрява не дозволила побачити, як змінилось від цих слів обличчя Убийвовка, але він стримався й продовжив грати далі.

— Ця твоя пропозиція...

— Я маю гроші...

— Мало! — тим же рівним голосом промовив юнак.

— Скажи, чого ти хочеш, заради доньки я піду на все! — рука башара ковзнула за спину й стислась на кривому ножі.

— Перед тобою на столі! Лайне! — покликав юнак чорнолюда.

Він увійшов з каганцем та гарячим кухлем чаю, башар зморщив обличчя від світла. Раптом його очі розширились до неймовірних розмірів, він угледів різну шкатулку, яку ж сам подарував донці. Чоловік повільно протягнув руку до кришки й, поборовши свій страх, відкрив її. Перламутр на секунду вхопив трохи світла від каганця та виблиснув ним, Саїд тієї ж миті закрив шкатулку. Його руки безвладно повисли.

— Я все зроблю, — промовив він повністю спустошеним та зломленим голосом, — уважно слухаю!

— Це вже схоже на пропозицію. Галери на внутрішньому рейді — це ті, про які ти говорив?

— Ні, це аракінські, зайшли поповнити припаси.

— Завтра ти підеш та скупиш всю оливу, яку тільки можна тут роздобути й ножів з кордами, шоб вистачило всьому невільницькому картьє. Ше треба найняти зо два десятки людей, таких, які за добру плату роблять все, шо наказано, й не ставлять запитань.

— Ну а справжня робота ж яка?

— Голова альбашара та пані Азалї!

— Куміко?

— Я не причиню їй шкоди, якшо ти все виконаєш!

— Коли я зроблю те, шо маю зробити, вона не зможе безпечно залишатись на цьому клятому острові. Забери її звідси!

— Я подумаю.

— Це буде справедливо! — промовив рішуче башар.

— Хай буде так! Саїде, ми укладаємо угоду, і я сподіваюсь, ти розумієш всі наслідки в разі її недотримання!

— У мене тільки й залишилось, шо дочка та моє слово!

— Я знайду тебе завтра, й ми обговоримо решту дрібниць.

Убийвовк вискочив у вікно й зник у темряві. Саїд глянув на чорнолюда та вихватив кухля з гарячим напоєм. Лайне приготувався, але башар лише глянув на нього спокійними очима й вказав на двері.

Виходячи із заднього двору, Чіро помітив двох моряків, одягнутих як старшина, й смерділи вони галерним смородом. У миттєвому припадку люті він накинувся на двох одночасно. Вони навіть не встигли зреагувати, його лезо увійшло збоку в шию одного, й він одразу накинувся з гарчанням на іншого. Убийвовк отямився трохи згодом біля двох понівечених тіл. Він глянув на свої руки, вони були чорні майже по лікоть. Юнак швидко підбіг до своєї кобилки й подався звідти геть. Дорогою до рибацького селища в його голові крутились думки про нещодавні події. Тих двох йому було нітрохи не шкода, от тільки йому ставало лячно від свого стану, в якому він себе не контролював. Далі в голові промайнув образ Дзві’нки, отця Марка та Гуннара з старцем Шамілем. Від тієї туги він ледь не закричав. Як же йому хотілось побачити їх! Пригорнути кохану, випити кухоль другий з названим братом та посидіти біля вогнища з наставниками, що були за батьків…

Похмурого ранку, коли ще все Булькине сімейство додивлялось сни, повернувся Убийвовк. Він вимився в діжці, як міг, та ліг спати на свого кобеняка в сіннику. Зовсім скоро його розбудив старий рибалка:

— Ага, встаю, — промовив Чіро стомлено.

— Швидше рухай кістками, сьогодні тре повернутись ше до обіду — небо багряніє!

Юнак вийшов на двір глянув на горизонт — червоний, немов залитий кров’ю від краю до краю.

— Буде шторм! — промовив він неоднозначно.

Булька лише хмикнув на те. Вони швидко закинули спорядження та їдло в шаланду та приготувались відходити. Разом напосівши, зіштовхнули суденце по піщаному дну. Хазяїн одразу сів за стерно, а юнак поставив вітрила.

[1] Цятатись (діал.) — залицятись, грати в чіт і лишку.

[2] Магрібники (від авт.) — жерці, які займаються наверненням нових воїнів з полонених та підтриманням їх у покорі.

[3] Стратірас — прикордонна річка, в нижній течії розділяє Дол та Булан.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.