II-III

Сніг зійшов, і шляхи швидко підсихали. В Блакфорті закипіла робота — будували кілька бурс одночасно, лагодили та облаштовували цитадель під бібліотеку й авдиторії, приводили до ладу скотний двір та ставили частокіл на місці зруйнованої стіни. Вже до Кресу в фортеці було з пів сотні дітей. Даромир не жалів грошей на цю свою забаганку, як це називали при княжому дворі. Урсул, Гуннар та Убийвовк більшу частину літа проїздили князівством у пошуках здібної дітвори. Одного вечора друзі зупинились у корчмі на околиці маленького містечка заночувати. Гуннар ще з ранку помітив дивний настрій свого побратима.

— Чуєш, старий, шо сталось?

— Нічого, чому питаєш?

— Глянь на себе, я з тобою не один пуд солі разом з'їв і знаю тебе, як облупленого. Розказуй!

— Та особливо нема чого розповідати… — чорнолюд з усього розмаху стукнув кухлем об стіл, що аж піна вихлюпнулась. — За пів дня верхи кордон з Самарканом.

— Кам’яний Дуб так близько, а ти сидиш отуто й киснеш мені в кожуха!

— А якшо бабці вже нема? — він поглянув з тінню страху в очах на Гуннара.

— А якшо я пердну, а ти все винюхаєш? — з сарказмом у голосі сказав чорнолюд. — Я б віддав все, що маю, лише б дізнатись, де могилки моєї сім’ї.

— То годі пиво сьорбати, завтра зранку в путь, — Убийвовк встав і швидким рухом притримав кружку в момент, коли чорнолюд пригубив її. Пиво потекло вусами та борідкою, він аж закашлявся, корчмою прокотилась хвиля реготу.

Урсул не мав нічого проти незапланованої поїздки, лише ліниво потягнувся та заліз в кульбаку, готовий до цілоденного жаркого переходу.

— Дивак ти, — сказав йому Гуннар, виїхавши з шинка.

— Чому ж це?

— Паничам аби перини м'якіші та подушок побільше й всю ніч до ранку молодих дівок псувати, а зранку відсипатись аж до вечора. Ти ж бо поперся на жару, цілий день верхи, навіщо?

— Десь з тих же причин, що й ти.

— І з яких же це?

— Підтримати побратима. Я ж не просто так втік з батьківського дому з усіма його забавами, — з ноткою суму в голосі відповів Урсул.

— Якшо чесно сказати, позаяк ми вже сьогодні такі щирі, весь цей час я думав, шо ти трохи, ну, того, з макітрою не в ладах.

— Я й сам попервах так думав, а зараз вже знаю, що це було найправильніше моє рішення в житті.

— Ти точно того, — побратими розреготались на весь тракт.

Молодик вийшов з-за хмарки й підсвітив їм шлях. До містечка залишалось зовсім трохи, Чіро зупинив Люку й натужно вдихнув. Гуннар з Урсулом порівнялись з ним, і чорнолюд підбадьорливо штовхнув його в ногу. Убийвовк підігнав верблюда, й вони рушили далі під цвірінькання цикад. Десь за пів години хлопці вгледіли вогники, згодом почули гамір:

— Тпру-у-у, приїхали! — вигукнув Убийвовк за мить. — Я пам'ятаю це місце, майже нічого не змінилось.

Вони прив’язали коней та Люку до конов’язі, одразу підійшла молодиця й покликала їх за собою:

— О, бачу, паничі з далекої дороги потомились, чого бажаєте?

— Поїсти й попити! — вигукнув Убийвовк перед усіх і непомітно штовхнув Гуннара, який вже й рота розкрив.

— То ви добре приїхали, у нас найкраща печеня за особливим рецептом і дуже холодне пиво, — жіночка люб’язно посміхнулась. — А ще ми відомі своїми...

— Ми чули, слава про ваш заклад вийшла далеко за межі цього містечка...

— Йой, то паничі знають про нас? Ходьмо за мною, зараз влаштую вам все, як найкраще!

Вони пройшли крізь гамірний двір, де за столами на лавах сидів різний люд. Одні хотіли випити й поспівати, інші — поїсти, були ще й ті, що грали в кості чи карти. Молодиця провела хлопців у дальній кут, і вони сіли за невеликий стіл. Урсул глянув через плече, відмітивши кількох файних дівчат зі жбанами — вони розливали меди й пиво за столами. Одна з них підбігла до них і дуже любо посміхнулась, наповнивши кухлі пивом.

— Паничі будуть бенкетувати тут чи пройдуть до внутрішніх покоїв?

— Нам би спочатку попоїсти, — промовив Гуннар, роздивляючись її.

— Що в вас сьогодні є? — підхопив Урсул.

— Печеня з косулі за особливим хазяйським рецептом, варені раки, карпи тушковані в сметані, галушки, качка запечена з яблуками та перепілки, — вона запитально поглянула на них.

— А чогось простішого не маєте? — промовив Убийвовк.

— Куліш та горохова юшка, ще з обіду залишились!

— Значить, кулешу давайте… — розпочав Чіро.

— Барильце свіжого та неодмінно холодного пива, — Урсул поправив волосся рукою, — а ще тих ваших перепелів і раків з десяток, тільки якщо свіжі, за вчорашні не заплачу.

— Хай лукавий мені межі очі плюне, якшо в нас залишилось хоч шось з учора, тут пани гуляли до ранку з самої столиці, повипивали та поз’їдали все, що було! — вона так чарівно посміхалась, що Гуннар ледве з лави не звалився.

Дівчина пішла, файно виляючи стегнами, Урсул облизнувся і накинув бриля на чорнолюда. Вона швиденько повернулась з повною тацею наїдків та піднесла барильце холодного, пінного пива. Двоє друзів накинулись на страви, а Чіро ганяв куліш ложкою з одного краю в інший.

— Чому ти тут сидиш? — промовив з набитим ротом Гуннар.

— Чуєш, Убийвовк, — навмисно голосно звернувся Урсул, щоб дівчина почула, — ми цілий день сюди їхали.

— Ага, зараз тільки… — він вихлебтав все пиво зі своєї кружки, налив ще одну й знову випив до самісінького дна.

Чіро встав з-за столу в той момент, коли з дверей вийшла жінка поважного віку. В неї одразу по щоках побігли сльози, прокресливши шлях між зморшок, перш ніж упасти на сорочку. Стара хотіла щось сказати, та в неї ніяк не виходило. Вона підійшла й обійняла онука, він відповів на обійми руками, які враз стали ватяними, відчув, як і в нього течуть сльози.

— Онучку… — нарешті спромоглась вимовити жінка. — Як же довго я тебе не бачила, я вже й мріяти забула. Думала, так і помру. А це твої друзі?

— Так, мої побратими, — він протер очі рукавом і облизнувся. — Бабцю, вибачте, я страшенно боявся, що спізнився, і не...

— А на йому, спізнився він! Всевишній почув мої молитви, ходімо поговоримо, розкажеш все, що з тобою сталось за весь цей час!

Вони вийшли десь у двір подалі від галасливих гостей. Гуннар радісно дивився їм у слід, таки не втримався і також пустив скупу сльозу. Певно, то був другий раз у житті, коли він плакав, та Чіро цього не бачив. Убийвовк повернувся близько опівночі зі змішаними почуттями. За столом сидів чорнолюд у компанії молодої помічниці шинкарки й медовим голосом нашіптував її щось на вухо.

— Друже, сідай до нашої компанії та розповідай, — промовив чорнолюд, ледве ворушачи хмільним язиком.

— Де Урсул?

— Інший панич пішли з Іванкою, ну… — вона підняла тонкі й красиві брівки вгору.

— А панна Божена залишилась скласти мені компанію. То як твоя бабця, Убийвовче?

— Ви — молодий хазяїн? — запитала дівчина приємним голосом. — Пані частенько говорили про вас, та ми думали, то вони з поважного віку таке вигадали, — посміхнулась Божена приязно.

— Молодий хазяїн! — розсміявся Гуннар. — Це так тепер до тебе звертатись?

— Завтра вирушаємо до схід сонця, — відрізав Чіро та вийшов.

— Я шось не те спитала? — Гуннар ніжно посміхнувся на це запитання.

— Хто ж його розбере, він завжди тримає все в собі.

— Молодий хазяїн хочуть залишити нас вже зранку?

— Ти чула те, шо і я! Сам здивований. А зараз можна я тебе щось спитаю?

— Ні-ні, вам до внутрішнього двору з такими справами! — він здивовано поглянув на Божену й замислено погладив борідку, змірявши поглядом її на зріст.

— А ти-и...

Вона зашарілась й глянула на Гуннара крізь повіки:

— Я не засуджую інших дівчат, але таке робити не можу, хоч в мене й нічого нема, крім хворої матері!

— Я повернусь за тобою наступного літа, дочекайся, — чорнолюд дістав кошіль з-за пояса, поклав до тендітної долоні й швидко вийшов, щоб вона навіть оговтатись не встигла.

Кров грала в скронях, серце калатало, як навіжене, якесь внутрішнє полум’я обпалювало зсередини, але вперше за довгий час він відчув себе повністю щасливим.

Гуннар прокинувся ще вдосвіта й одразу пішов готувати коней в дорогу. Убийвовк вже був там і порався біля Люки. У повній тиші вдвох вони запрягли коней з верблюдом, набрали вівса, спакували сакви та вивели тварин на двір.

— Дякую, старий, — промовив Чіро до побратима.

— Як же інакше, розповіси, коли забажаєш, — чорнолюд пішов до внутрішнього двору за Урсулом, якого знайшов в обіймах двох чарівних дів.

— Ви що, показились? Я заснув годину чи дві тому, о-йо-й моя голова… — хлопець натужно застогнав.

Одна з дівчат відкрила очі та ніжно посміхнулась:

— Панич Урсул мусить йти?

— У панича Урсула скажені друзі. Якби його воля, він би тут залишився назавжди, — промовив спросоння й гнівно блиснув червоними очиськами на побратима.

— Ми будемо чекати на щедрого панича...

— Ага, й ніколи мене не забудете, — вже веселіше додав він, натягаючи підштанки.

Хлопці заскочили на коней, Чіро на Люку і вже майже рушили, як з дверей вийшла стара Убийвовчиха й заговорила:

— Онучку, я не чекаю, що ти мене пробачиш, але так тре було вчинити! Я помру щасливою зі знанням, що ти виріс таким гарним юнаком. Не повертайся сюди більше, це може коштувати тобі життя. Благослови тебе й друзів твоїх Всевишній, — стара схлипнула й зайшла в двері.

Чіро не промовив жодного слова за всю багатоденну дорогу до Блакфорта. Та зустріч відкрила рану, яку він за багато літ навчився не чути. Дорогою до бурси вони привезли зі Святогора ще кілька десятків сиріт та двох нових вчителів, яких направив з Віллії та Самаркану отець Марко. Справи зі школою йшли навіть дуже добре — у Шаміля відкрилось друге дихання. Він займався з дітьми з завзятістю, якій можна було позаздрити, і навіть трохи полагіднішав, як це відмітив про себе Гуннар. Чорнолюд від раннього ранку до пізнього вечора пропадав у кузні. Через його руки пройшли всі жала та клинки гарнізону фортеці, воїни відзначили майстерність, з якою він перекував їхню зброю. Убийвовк інколи допомагав йому, та більшість часу проводив десь у лісі якомога далі від усіх. Одного дня пізно ввечері старець зайшов до кузні, глянув на чорнолюда й промовив:

— Хто вона?

— Звідки ви це взяли? — він намагався стриматись, але все одно вийшло гучно.

— Хлопчику, я знаю тебе з того часу, коли ти ще шмарклі жував замість м’якуша. То хто вона?

— Чиста й порядна дівчина, — ледь видушив він з себе.

— І ти готовий заради неї на все? — хитро посміхнувся старець.

— Готовий!

— Хлопчику мій, вони можуть піднести нас до небувалих вершин і зробити життя солодким, як мед. Але бережись: є й такі, що пройдуться душею, як орда, й не залишать нічого живого!

— Вона не така...

— Я дуже надіюсь на це, Гуннаре, — Шаміль лагідно поплескав його по плечу й продовжив. — То коли ж ти збираєшся їхати по неї?

— Наступного літа десь після Кресу, — старий забив люльку в задумі, розкурив її та кинув важку калитку на ковадло.

— Ви ж з півдня повертались?

— Так, — відповів той, витріщивши очі.

— То й добре, скоро Марко приїде подивитись, що у нас і як. А потім поїде з Убийвовком до Туз-Куяна, от і їдь з ними, — він випустив велике кільце диму.

— Я не можу...

— Не будь йолопом, грошей у неї небагато, бо ж ти зустрів її десь у придорожньому шинку!

— Звідки ви… — старець жестом наказав йому замовкнути.

— Забирай її звідти, якщо поїде, звісно, бо злидні штука така, що змушує робити різну роботу, — багатозначно відповів старець.

— Вона не така! — гнівно повторив Гуннар.

— От ти й допоможеш її залишитись не такою! Хлопче, ти ні хріна не петраєш в жінках, не дав тобі Всевишній цієї мудрості. І якщо тобі поталанило зустріти своє щастя, тримай його так міцно, як отой молот, що у тебе зараз в руках, — старий розвернувся й пішов геть, наче нічого й не трапилось.

За кілька днів до приїзду отця Марка Урсул напросився поїхати на полювання з Чіро. Той довго відпирався, але зрештою погодився. Вони виїхали ще до схід сонця, Убийвовк на турукешському жеребці сивої масті, а його побратим на своєму гнідому, подільському мерині з білою плямою на носі. То були дуже прудкі й жваві коні. Вони мчали у вранішніх сутінках кудись на схід, назустріч сонцю. За кілька годин звернули на північ і так легким чвалом проїхали аж до обіду.

Убийвовк спішився першим, роззирнувся навкруги, дістав кілька стріл і змазав вістря зіллям на основі беладони.

— А це ще для чого? — здивувався Урсул.

— Щоб вони не мучились.

— Яка різниця, все одно ти пускаєш стрілу, щоб забрати життя!

— Я полюю, шоб було шо їсти, а не задля розваги! — відрізав Убийвовк і додав. — Тихо!

Він швидким рухом наставив стрілу на тятиву й пішов на запах косулі, точніше, кількох. Дві години вони йшли підліском, намагаючись вислідити здобич. Але звір був якийсь полоханий, зривався з місця від кожного шурхоту. Стриножені коні плентались десь ззаду. Чіро глянув на побратима, який вже  встиг знудитись й позіхав на весь рот — Я думав, буде трохи веселіше… — пробурчав Урсул.

— Тварини чимось сильно налякані, наче тут є ше шось, крім нас. Сьогодні діла не буде, може, тут зграя сіроманців лютує, — він закинув лук та стріли назад до сагайдака.

Хлопці зняли пута з коней і вже збирались повертатись, як Урсул помітив зайця й швидким рухом вистрелив у нього.

— Не повертатись же додому з пустими руками!

Тваринка сполохалась й рвонула в глиб лісу. Хлопець в запалі пришпорив коня навздогін. Убийвовк вилаявся та поскакав за ним крізь хащі. Він гнав Сивка на звук копит Урсула. Той зопалу заїхав глибоко в ліс, і раптом щось гучно тріснуло та гепнулось. Переляканий Чіро пустив жеребця чвалом і майже злетів додолу, аж раптом тварина інстинктивно зупинилась, вставши на диби, та гучно заіржала. Убийвовк зіскочив з кульбаки, у два кроки доскочив до Урсула, який лежав на землі з розбитою головою.

— А шоб тебе, вічно ти зі своїм гонором в якесь гівно влізеш! — крикнув він до непритомного друга.

— Боляче-е… — простогнав той.

— Дякуй своєму мерину, шо в нього в голові більше розуму, ніж у твоїй макітрі, — Чіро сховав пляшечку зі смердючою рідиною назад у торбу.

— Та в нього наче біс вселився, встала дибки й скинула мене...

Вони тільки зараз помітили та розгледіли лабіринтовий ліс, зелені стіни якого злякали їхніх коней.

— Що за холєрні дерева, вони ж якісь… — хлопець не міг дібрати слів.

— Ага, наче стіни в будинку з безліччю кімнат — це лабіринтовий ліс!

— Ти бував тут?

— Так глибоко я не заходив, — він доторкнувся зеленої стіни, принюхався. — Дивне тут все якесь: ані мертве, ані живе!

— Як накажеш тебе розуміти?

— Як хочеш, так і розумій. Треба забиратись звідси — тут всюди запах смерті, — в Убийвовка пішов мороз поза шкірою.

Не на жарт наляканий Чіро підізвав коней, тварини були також налякані, форкали, ржали й гарцювали. Він допоміг побратиму забратись до кульбаки, заскочив на Сивка й майже пришпорив коня. Раптом його слух вловив якийсь рух, хлопець на рефлексі із блискавичною швидкістю випустив туди стрілу. Лісом пронісся звук битого скла та сухе стрекотання. Жеребець заіржав в агонії, востаннє встав дибки та повалився замертво на бік, придавивши собою ногу вершника. Чіро хотів кричати від болю та спромігся затиснути рот долонею, хапаючи повітря носом. Нападник був десь поряд, а Урсула ніде не було видно. «Так навіть краще, хоч один виживе», — подумав зопалу хлопець. Він спробував поворушити ногою, вона послухалась, значить, не зламана, але під важелезною тушею. Чіро принюхався, але не відчув живого запаху, хоч його вуха ясно чули кроки чотирьох лап. «Шо за гаспидська штука?», — подумав він і рукою нишком прощупав м’який лісний ґрунт під ногою. Хлопець чув, як щось обходить його широкою дугою. «Ну, от і все…», — подумав він і приготувався до невідворотного, зашепотів подумки молитву. Це щось зупинилось, потім розвернулось в інший бік. Убийвовк також почув гучне шелестіння. Нападник знову застрекотав своїми болтами, Чіро побачив невелике полум’я, яке виривалось у нього з боків. Воно було схоже на великого вовка, лише з гладкою шкірою й головою дивної форми. З того боку гучно заіржав мерин Урсулу Орлик, звір кинувся за ним. За мить підбіг й він сам і з такою силою потягнув Убийвока під руки, що його чобіт залишився під Сивком.

— Йти можеш? — прошепотів йому на вухо побратим.

— Та наче...

— Шо то за відьомське кодло? — його очі переповнював страх. — Ти всадив стрілу йому межи очі, а воно навіть не почухалося?!

— Не знаю, пане-брате, не знаю, та дякую, шо не залишив отак згинути!

— Рано дякувати, ми залишились без коней, а воно прудке, як віпер.

Чіро присів, закрив очі Сивку, зняв торбу з луки, оперся об нашвидкуруч виламану палицю й пошкандибав за Урсулом. Той зайшов у перший-ліпший прохід лабіринтового лісу. Звернули праворуч, потім ліворуч. Сонце ледве пробивалось крізь зелень верхів’я. Вони почули швидкі кроки звіра й заклякли. Убийвовк повів очима в бік загрози, побратим кивнув на знак розуміння.

— Що робити? — прошепотів переляканий хлопець і дістав мисливського ножа з-за пояса.

— Сховайся отам, я виманю його на себе, а ти втікай! Я з такою ногою багато не набігаю!

— Але ж...

— Дякую, брате, ти вже й так врятував мій карк, зараз моя черга, — Чіро штовхнув його у сусідній прохід та прокричав бойовий клич дядька Мирослава, який запам’ятав ще з часів своєї першої переправи через Межібож.

Звір у стрибку вперся ногами у вертикальну площину зеленої стіни, відштовхнувся, центруючи своє тіло в польоті, та вже готувався знести хлопця. Убийвовк в останній момент зробив блискавичний крок вбік і з усієї свої сили всадив в нього чекан. Жало застрягло в його дивному тілі, й хлопця за інерцією потягло за ним, та так, що аж щось в плечі хруснуло. Убийвовку потемніло в очах від болю в суглобах та спині. Чіро рефлекторно прикрився рукою, хоча встиг побачити, як тварюка звелась над ним на свої чотири, й з її правого боку вилетіло полум’я, випльовуючи розпечені болти, що глибоко впивались у землю, й ця стрічка швидко повзла до його голови. Раптом він почув глухий стукіт, звір видав дивний звук і звалився. Каменюка, кинута Урсулом, прочесала його чуприну, ледве не розкроїла голову. Тварюка піднялась, Убийвовк помітив уламок своєї стріли в лівому, скляному оці. Воно кинулось на його побратима, Чіро в останній момент вхопився за топорисько свого келепа, змінивши траєкторію стрибка, й цим врятував друга від вірної смерті. Ривок був такої сили, що він підняв хлопця на ноги. Тварюка вдарилась об стіну й на мить застигла. Убийвовк, не вагаючись ані секунди, вирвав чекан із туші та з усієї сили всадив жало в інше око, а потім ще багато разів з криком і гарчанням. Осліплений звір спробував встати й ще раз плюнути своїми смертоносними болтами. Урсул нагодився якраз вчасно із ще більшою каменюкою та з шаленством трощив йому бік, проламуючи тіло. Хлопці зопалу майже розірвали те дивне створіння надвоє. Воно не ворушилось і не подавало ознак активності вже деякий час, але Убийвовк не заспокоївся, доки не відірвав звірячу голову. Дивна жовто-прозора кров витікала з його ран. Вони глянули один на одного — скривавлені, з обдертими до м’яса руками, але живі. Адреналін спадав, хлопців трусило й морозило.

— Ого-о, — відхекуючись, прохрипів Урсул, — оце ми з тобою лихі вої!

— Ага, — облизнувся Убийвовк, відчувши в роті солону кров, — треба вибиратись звідси.

Чіро пошкандибав до виходу:

— Ти чого там стирчиш? Чекаєш, шоб ше хто прибіг?

— Я не залишу такий трофей. Нам з тобою не повірять… Ох, і важке курвисько! — Урсул тягнув тушу, задкуючи.

— І як ти збираєшся вивезти це звідси? Ми залишились без коней, скоро вечір, і хтозна, кого ми ше тут зустрінемо!

— Старий, або допоможи, або не заважай, — він витягнув тушу на світло, дістав чекан і кинув Чіро, підбадьорливо посміхнувся. — Тримай, зброя переможців. Зараз виріжу тобі костура.

Убийвовк відчув, як у нього паморочиться в голові й німіє права рука — у гарячці бою він навіть не відчув поранення. Хлопець роздер багряний рукав, розгледів глибокий поріз, і в той самий момент відчув пекучий біль. У нього підкосились ноги, Чіро присів і поліз до своєї сумки за полиновою настоянкою.

— Він мене таки дістав, — промовив до себе хлопець й відпив з пляшки. — Урсул, мене треба підлатати, допоможи!

Він підійшов з палицею, глянув на рану, зблід і виблював:

— Кепський з мене помічник в таких справах, — відповів Урсул, витираючи рота рукавом.

— Я сам буду шити, тільки подай мені все, — Чіро кинув йому торбу й пляшку з полиновою настоянкою. — Ковтни, лише небагато, воно крепельне! А тепер дістань шкіряну торбинку й знайди там криву голку з ниткою, добряче полий настоянкою, отак!

Убийвовк зажав зубами свій шкіряний ремінь.

— Лий мені на рану, не жалій!

Урсул нахилив пляшку, настоянка полилась, Чіро заверещав крізь ремінь так несамовито, наче його розривали навпіл. Він ледь не втратив свідомість, потім вирвав лівою рукою пляшку в Урсула і допив залишок. Вони дивились один на одного переляканими та змученими очима, настоянка ще не встигла подіяти. Убийвовк оглянув рану ще раз, і стібок за стібком зшив її. Трохи захмілівши, він перестав так гостро відчувати біль. Він закінчив шити і зав’язав вузол, дістав ще один флакон.

— Давай руки!

— Нащо? — злякано запитав Урсул.

— Спочатку обробимо й перев'яжемо тебе, це швидко, а потім замотаєш мене, — Урсул кивнув у відповідь і теж закричав не своїм голосом, коли Убийвовк полив на живу плоть «Звіробій».

— Замотуй! — він кинув йому шмат тканини.

Урсул справився зі своїми руками та перев’язав друга. Закінчивши, хлопець озирнувся й швидко побіг у хащі, присвистуючи. Трохи згодом Чіро відчув запах коня. Кров Сивка неподалік та його власна забивала ніс, але він вчуяв Урсула з Орликом. За хвилину той з’явився з мерином, якого вів за вуздечку, кінь накульгував на задню ногу.

— Ні на що в світі тепер не проміняю його, — хлопець ніжно прижався чолом до конячої голови. — Наш ти рятівник! Чіро, поглянь на рану.

Хлопець пришкутильгав, почесав заспокійливо тварину під шиєю, подивився на верх лівого крупа, обережно протер вражене місце шматком тканини. Мерин тупнув копитом.

— Нічого страшного, ті болти, шо вилітали з цього, — він гидливо глянув на тушу, — лише прочесали йому шкіру, поріз неглибокий.

Убийвовк дістав зі своєї торби бурий порошок і «Звіробій», обробив і присипав рану. Урсул допоміг йому залізти до кульбаки, закинув тушу й повів Орлика лісом на північ. Надвечір вони вийшли до узлісся, і він мовив до Убийвовка:

— Нам треба десь заночувати!

— Давай під тим деревом.

— А якщо ще щось прибіжить? — серйозно запитав Урсул.

— Вже б прибігло, не схоже, що це жило в зграї!

— Ти впевнений?

— Ні, та хіба в нас є інший вихід? Розпалимо ватру, натягнемо волосінь та будемо чатувати по черзі!

Так вони й зробили: розвели велике багаття, натягнули нитку по периметру. Орлика вирішили не стриножувати, щоб він міг втекти, якщо хижак нападе. Убийвовк дістав зі своєї торби сухарів, шмат солонини та протягнув Урсулу, той уважно роздивлявся трофей.

— А в мене вже й шлунок до хребта прилип, не думав я, що ми застрягнемо тут так надовго.

— Їдеш на день, готуйся, як на три, — хлопці розсміялися з солониною в зубах.

— Глянь, якісь літери! — промовив Урсул з повним ротом.

— Схоже на клеймо, дивне якесь, не знаю цієї мови.

— Я теж. Може, старий Шаміль щось розбере?

— Може. Я — спати, розбудиш мене.

Чіро покрутився деякий час, перш ніж заснути. Тієї ночі йому наснилась мати. Як і раніше, він бачив її силует, але обличчя завжди було приховане. Вона пожурила його за безпечність, а потім ніжно погладила поранену руку й промовила:

— Не гнівайся на бабцю. Все, що вона зробила — все заради тебе.

Мати зникла, він обернувся й побачив берег моря, йому махала та світловолоса дівчина, сміючись тим своїм сміхом, чистішим за гірський кришталь. Убийвовк підійшов ближче й привітався:

— І тобі гарної ночі, — відповіла світловолоса. — Ти став сьогодні чоловіком.

— Я дуже злякався й думав, що мені вже гаплик.

— Лише дурні нічого не бояться!

— А чого ти боїшся?

— Я, — вона опустила погляд, — шо ми ніколи не зустрінемось.

Чіро помітив синці на її зап’ястках. Він хотів її розпитати, але хтось торсав його.

— Прокидайся, чуєш, я ледве на ногах стою, — промимрив сонно Урсул.

Він сів біля вогню — гарячого, рятівного й водночас небезпечного. Гілки тріскали й сипали снопи іскор у зоряне небо. За чотири години на сході засіріло, сонечко торкнуло рожевим горизонт, обіцяючи гарний, погожий день. Вранці хлопці догризли рештки сухарів, запрягли Орлика й вирушили додому, Урсул затягнув жартівливу пісеньку:

— А наш Убийвовк добрий звичай має,

Клевцем по ребрах звіра торкає!

Ярун, Даромирів воїн з Блакфорту, зі своїм товаришем зустріли їх за пів дня пішими від фортеці. Вони спочатку хотіли надавати хлопцям лящів за те, що вже другий день у сідлі, але коли побачили, що вони везуть, принишкли й уважно слухали, не перебиваючи.

— Я б сказав, що ви добре брешете, якби почув це десь у корчмі, але, — він скосив очі на тіло звіра, — добре, що цілі, а то Оса нам би голови повідривав, а той монах відспівав би того ж дня...

— Отець Марко в Блакфорті! — радісно вигукнув Убийвовк. — То чого ж ми плентаємось?!

Вони пришпорили коней.

Орлик фиркнув, накульгуючи, та прискорився також, його прив’язали за вуздечку до луки Ярунової кульбаки. Коли вони в’їхали на міст перед брамою, дітвора побігла двором з криками: «Убийвовка з Урсулом везуть, знайшлись, везуть-везуть!!!» Всі, хто чув, це повибігали на двір, Гуннар летів стрімголов серед перших, позаду йшли Шаміль з отцем Марком.

— Наробили ж ви галасу! Шо сталось? — чорнолюд  підхопив вуздечку коня, на якому вони їхали.

— Та трохи поплювали, — відповів Урсул. — А ти чого такий змучений?

— Я ж через вас, гаспедських дітей, два дні з кульбаки не злазив, обнишпорив усі закапелки в окрузі, ми перевернули та заглянули під кожнісінький камінчик, кущик...

Чіро сповз з додолу та міцно обійняв побратима однією рукою й додав тихо на вухо:

— Чуєш, старий, я й не сумнівався: навіть якшо б загинув, ти все їдно мене знайшов би.

— Та не мели дурниць, ти ж поцілований у тім’ячко самою долею, — відповів і подумав, що Чіро зробив би теж саме.

Того вечора влаштували святкову вечерю, дітям насипали подвійну порцію гуляшу, а на десерт кожному дали пряника з медом. Дітвора бігала кругом хлопців і випитувала про їхню пригоду, а особливо спритні та цікаві намагались глянути на ведмедя, як їм сказав дядько Ярун. Після вечері Шаміль зібрав усіх, хто бачив звіра, у малому залі бібліотеки, де вже було завершено будівництво. Останніми увійшли Ярун з Гуннаром, внесли тушу звіра та поклали її на стіл.

— Ми випадково натрапили на це біля Кийського лабіринтового лісу, — розпочав Убийвовк, та Урсул перебив його.

— Це моя провина, я погнався за тим клятим зайцем, а Убийвовк поскакав вже слідом за мною. Зайця ми так і не вполювали, але знайшли ось це, — він театральним жестом зняв кобеняка з туші. — Воно було прудкішим за барса і сильнішим за вовка, а ще з його боків вилітали розжарені болти.

Шаміль підійшов у роздумі, торкнувся пальцем уламка стріли в скляному оці.

— Чіро наніс йому з двадцять ударів чеканом, перш ніж ми обезголовили його. Живуче падло. А тут якесь клеймо, ми не змогли прочитати цієї мови.

Отець Марко уважно вислухав і підійшов, аби розгледіти напис.

— Дуже давня, мертва мова — Boltom чи Bolton, — він пильно розглядав клеймо при світлі масляної лампи.

— Boston Dynamics[1], — несподівано сказав старець.

— Ви знаєте, шо це? — промовили хлопці в унісон з непідробною цікавістю.

— Це гончак титанів, — старий спохмурнів і виглядав чорнішим від нічного неба.

— Розкажіть, майстре!

— Вам пощастило, бісенята. Видко, Всевишній таки має на вас якісь плани, — він замовк та за мить продовжив. — Ви живі лише того, що ти, Чіро, влучив йому в око й осліпив його лівий бік. Титани охороняють проходи до лабіринтових лісів, вони розміром трохи вищі за чоловіка та при собі мають два чи три гончака.

— Цей був сам! — промовив Убийвовк до старого.

— Я ж кажу — пощастило, титан вистрелює болтами, які можуть розірвати надвоє вікове дерево. Є давня легенда, в ній розказується, що їх створив стародавній народ з країни, яку називали Гілдерія Спейська, й залишив охороняти свої секрети.

— Ви бились з ним? — спитав Убийвовк, і це було більше ствердженням, аніж запитанням.

— На жаль, я був юний, пихатий і дуже дурний… — ще ніколи вони не бачили Шаміля Осу таким похмурим. — На ті бійні я втратив найвірніших друзів.

Він обернувся до вікна й більше не промовив ані слова за той вечір.

— Це не зовсім звір, — усі присутні запитально глянули на отця Марка, — тобто він не зовсім живий. Якщо зняти його шкіру, то кістки в нього будуть з металу, секрет виготовлення якого втрачено ще за сивої давнини, цей матеріал дуже легкий, міцний, не іржавіє та не розсипається. Одно слово — в живих тварин такого не буває.

— Так це якась відьомська штука — магія? — запитав Ярун з острахом.

— Один друїд з Самаркану якось повідав мені про големів,[2] і це дуже схоже на те, що він розповідав.

— Я таке тільки в казках та легендах чув, — промовив Урсул.

— Як бачите, не всі казки брешуть, — посміхнувся до них отець Марко, щоб трохи розрядити атмосферу. — Я думаю, всім буде краще, якщо цей голем залишиться великим ведмедем.

Урсул з Чіро кивнули на знак згоди.

— Але отче, — Ярун підвищив на пів тона голос, — світліший князь Даромир має знати, що водиться в його землях.

— Звісно, друже Ярун, ви тільки в шинках не патякайте зайвого. Заздалегідь прошу вибачення, якщо образив ваш гонор!

— Панотче, від мене ані пари з вуст, і за своїми лобуряками я простежу.

[1] Boston Dynamics — американо-японська інженерна компанія, що працює в галузі  HYPERLINK  "https://uk.wikipedia.org/wiki/Робототехніка" робототехніки. Відома своїми розробками для військових потреб на замовлення  HYPERLINK  "https://uk.wikipedia.org/wiki/DARPA" DARPA. 

[2] Голем — (від авт.) персонаж з міфології, істота, штучно створена за допомогою магії чи чогось подібного.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.