II-XI
Герші сидів у своєму покої в ратуші. З самого ранку нила кукса, й від цього настрій був відповідний, ото тільки сміх дочок порадував за сніданком. Він кілька годин продивлявся папери по солеварнях. Виходило не дуже, град ще не оговтався від того лиха: людей не вистачало, грошей також, та й чумаки боялись приїжджати по сіль. Перші галери з прянощами прийдуть (якщо прийдуть), то лише за кілька місяців. Градмайстер потер напружене чоло.
— Дозвольте? — до нього прийшов Златоус. — Тут за останні місяці.
Чоловік обережно поклав книжку на стіл.
— Радий тебе бачити, а то ці кислі пики моїх підмайстрів зранку... Може, чогось гарячого?
— Радо пригощусь з вами, пане градмайстре, якраз і про нові території та обов’язки вирішимо.
— Так-так, скоро має прийти ше один караван з Верхнього Долу, привезуть дерево й будівельників.
— Я кілька днів тому був біля табору на Хаджінському лимані, то княжі вої там?
— Так, наш загін вирушив у дозор на Схід.
— Побоюєтесь хеттів? — запитав Златоус.
Герші віддав розпорядження принести теплого вина.
— Море штормить всю зиму, а от з гуляй-поля можна чекати будь-чого, особливо в нашому теперішньому стані.
— Ви знаєте моє ставлення до князя, — той кивнув, — але мушу визнати, його підтримка дуже доречна.
— Час жити й думати про майбутнє, Златоусе!
— Важко це, пане Герші!
— Знаю, сам колись розпочинав життя заново, а зараз, видно, сплатив за гріхи тодішні, — в його очах заграла туга.
— Сум наодинці не блукає, поряд завжди якась радість бродить.
— Моя радість — мої дівчат...
На цих словах до світлиці влетіла Богданка, що вся аж пашіла, так неслась.
— Батьку, давайте шліть за дідом друїдом! — вона важко відсапувалась.
— Шо там вже сталось? — він аж підскочив від її раптової появи.
— Дзв’інці погано, матінка Агнешка послали мене одразу до вас, вони бояться за дитя!
— О, Всевишній! — він гупнув кулаком об стіл він. — Тільки цього ше не вистачало.
— Я знайду всечеснійшого й відвезу до вас додому, — Златоус зірвався з місця, вхопив дівчину за руку й потяг за собою.
— Богдано, там на задньому дворі мої сани, покажи це, — він зняв свій перстень. — Хай подадуть до входу.
Вона кивнула, міцно стиснула його й прожогом помчала на двір. Злотоус вже біг східцями вежі, нарізаючи круги.
— А шоб тобі...
Він перечепився перед самим дверима й увалився до друїдової світлиці клубком, піднімаючи вікову пилюку з її насидженого місця. Шмига прокаркав замість привітання, чоловік швидко піднявся на ноги.
— Каро-о, всечеснійши-и-й, де ви є, обізвіться, — відповіла лише тиша. — Де він лазить, коли його конче треба!
— Де лазить? — гортанно повторив птах, Златоус від несподіванки аж наморщився.
— А ти, гаспидська душа, часом не знаєш?
— Знає, — прозвучало звідкись згори. — Тут я, зараз спущусь!
— Давайте мерщій, там Гершевій донці зле!
— Та знаю, знаю, вже йду, ти поки що візьми мою торбу на столі й посох.
Друїд зліз з горішнього поверху під дахом так швидко, як тільки міг, і почовгав за нетерплячим митником. Крук несподівано сів тому на плече.
— Не брикайся, він не клюне, — промовив Каро, — сильно!
Богдані здалось, що минула ціла вічність, перш ніж вона їх побачила. Сани рвучко понеслись вулицями. Агнешка плеснула в долоні й промовила молитву, забачивши усіх на порозі дому.
— Де? — запитав Каро.
— У своїй опочивальні, в неї болить низ живота та нудить постійно, майже нічого не їсть кілька днів поспіль!
— Зараз глянемо, — він пройшов до кімнати, скинув кожуха та одразу підступив до змарнілої дівчини, поклавши руку на чоло. — Вийдіть всі геть!
Нервова напруга застигла в повітрі, особливо було помітно по жінці. Агнешка ходила з кута в кут, не в силі стримати сльози, Тамарка підбігла й ніжно обійняла матусю.
— Все буде добре, Богданка знову привела того старого діда, тоді ж допомогло!
— Ой, дитино, твої слова та й Всевишньому в самісіньке вухо!
— А в нього є вуха? — дівчинка зиркнула своїми допитливими оченятами.
— Богдано, зайди! — крикнув Каро крізь двері. — А ти, Агнешко, зроби окропу!
Дівчина боязко увійшла й глянула спочатку на сестру, потім на друїда, той якраз накривав її ковдрою.
— Бери того бистроногого з Долу й блискавкою до старої відьмачки Шуні, хай дасть своєї бурої настоянки для вагітних!
— З Дзвінкою все ж буде добре? — вона задавила в собі сльози й погладила ніжно сестру по чолу, лоб був гарячий.
— Богданко, — прошепотіла та, зачувши її голос, — він знову мені снився…
Її щоку прокреслила сльоза. Старий натужно вдихнув і поліз у свою торбу, жестом наказав поспішити.
— Пане Златоусе, — митник одразу підійшов, — треба в рибацьку гавань до старої відьмачки!
— Авжеж, ходім скоріш!
Вони зіштовхнулись з Герші в дверях, той ледь не впав.
— Дід вже в неї, — відповіла дочка на його німе запитання, — ми до баби Шуні, треба настоянку привезти!
Дівчина викрикувала на ходу, заскакуючи в сани. Златоус відмітив поміж іншим, як вона подорослішала й розквітла. Вся зосереджена, зібрана, рум’яна, чоловік мимоволі зловив себе на думці, яка б не мала зараз крутитись в голові, та вдарив віжками коней, ті жваво понесли їх у бік моря.
— Панно Богдано, — вона трохи знітилась від такого звернення, — ти ж знаєш, де саме живе та відьма?
— Майже в самому кінці гавані у величезному старому піфосі!
— Піфос?..
— Ну, глек такий, — вона прикрилась хусткою від холодного вологого вітру з моря, — в них ще олію возять.
— Ця вже ваша говірка… Я коли сюди лишень приїхав, половини слів не розбирав.
Дівчина навіть усміхнулась, а попереду вже й рибний ринок виднівся й митні ворота. Море трохи штормило — звична справа наприкінці зими, білі буруни перевалювались через насипи, колихали пришвартовані шаланди й байдаки з галерами. Їм довелось спішитись одразу біля брами — солона вода розтопила сніг. Богданка побігла легко й граційно, Златоус аж задивився.
— Бабо, бабо, де ви є? — вона відхекувалась. — Ба...
— Чого розверещалась, наче на пожежу, чи мо когось ріжуть! — гримнула стара. — Шо треба?
— Мене друїд Каро прислав...
— Шо той пройдисвіт вже утворив?
— Та нє, то для сестри, Дзв’інки, треба тої вашої бурої настоянки!
— Бурої… — стара примружила око. — Ти Гершева середущенька, то ж кажи: тої, шо для вагітних, а то б дала зараз!
Ззаду став Златоус і сторожко глянув на відьмачку.
— Будеш в лупанарі на дівок так зиркати! Чом встав, наче засватаний? На, бери, — вона вручила йому глек.
Раптом баба посерйознішала, нахилила голову трохи вбік, роздивляючись його своїми підсліпуватими очима.
— Добре, добре, — промовила стара, — багато від матері взяв, добре. І вона нічогенька, хоч батько ше тим гхарцизякою був по молодості глупій!
Вони переглянулись, баба Шуня ж розвернулась і мовчки зникла у своєму піфосі. Дівчина знизала плечима й швиденько задріботіла скоріш назад.
— Бісова відьма! — пирхнув Златоус вже біля саней.
— Та вони добрі взагалі, то інколи тако кричать, мабуть, знудились на самоті взимку!
Друїд стояв на ґанку й гладив свою густу молочну бороду. Він пильно глянув на молодих людей:
— Знову лаялась? — Богданка легенько усміхнулась.
— Зовсім трішки!
— Давай те вариво сюди скоріш, не будемо марнувати часу, — дівчина на ці слова стривожилась.
— Ви ж допоможете їй? Вона...
Богданці підступила нудота під горло й стало млосно, та чиясь міцна рука лягла їй на плече, й голос тихо промовив.
— Всечеснійший зробить, шо зможе, а ми будемо вірити та підтримувати твою сестру молитвою!
Наступного дня Дзв’інці справді стало краще, вона нарешті поїла. Побачивши те, Каро мовчки зібрався й пішов. Ніхто навіть не помітив, коли. Богданка дуже хотіла подякувати йому, та друїд зник, як вранішній туман на сонці. Дівчина зітхнула на ґанку й пішла до кухні, біля печі спав на лаві Златоус. Вона глянула на нього й відмітила приємні риси обличчя, прямий ніс, хіба з маленькою горбинкою, яка тільки робила його трохи зухвалішим, густе, попілясте волосся й руки — здоровенні та повні сили. Богданці стало трохи соромно від цих думок, він бо ж був дорослим чоловіком.
— А я просто сцикуха, мала та немічна, нерівня тим паннам, які ходять майданом недільного ранку… — тихо прошепотіла вона.
Він щось промугикав, потягнувся й рвучко сів на лавці. Помітивши її схвильоване лице, обережно запитав:
— Шось сталось, як сестра?
— Краще, але ше слабка, а дід-друїд вже зник, матінка Агнешка кажуть, все наладиться!
— От бач! — він підбадьорливо усміхнувся.
— Ви, певно, голодні ше звечора, зовсім з голови вилетіло...
— Я звичний, не хвилюйся про те!
— Та я зараз, швидко!
Митник аж рота роззявив. Її тендітні руки так вправно й легко обходились із ножем і всім кухонним начинням, аж в очах рябіло. Дівча ще й встигало мугикати якусь мелодійну пісеньку. Златоус не встиг навіть змигнути, як на столі вже парував запашний чай, сир, випічка й мед, а на пательні шкварились духмяні млинці. Він вийшов до вітру, вмився, поправився. Коли зайшов, сніданок був вже готовий.
— Прошу, пане Златоус, відснідайте!
Він тихо сів, намастив млинця сонячного кольору медом і відкусив шмат. Чоловік так і застиг з куснем роті, смакуючи.
— Недосмажені? — вона витріщила на нього перелякані очиська.
—Що ти, та я зроду такої смакоти не куштував! — вона видихнула з полегшенням, коли Златоус посміхнувся й відсьорбнув з кухля. — Це ж хто тебе так навчив?
— Дзв’інка, у неї ше смачніше виходить.
— Не знаю, що там виходить у твоєї сеструні, та можна мені ще трішки твоїх?
Дівчина розцвіла від тих слів — він помітив це, але його прохання було цілком щире, він справді не куштував смачніших млинців від тих, якими його сьогодні пригостило це дівча.
— Шо тут у нас так смачно пахне? — голова сімейства прийшов на запах. — Доброго дня, Златоусе!
— Доброго, пане градмайстер! Ваша дочка годує такою смакотою, що звідсіля і йти не хочеться!
— Знову мудруєш! — батько легенько скуйовдив її волосся.
Богданка зашарілась від тієї похвали й ще нижче схилилась над пічкою, щоб часом ніхто не помітив. Поснідавши, чоловіки вийшли на ґанок, матінка Агнешка пильно глянула на доньку, стиснула губи в пряму лінію і суворо поглянула.
— Я віднесу Дзв’інці?
— Сьогодні ше не треба, може, завтра, — її погляд пом'якшав. — Ой ти, горе моє, липове!
Дівчина усміхнулась: знала, коли матінка так кажуть, значить не сердяться, й пішла до сестри.
— Богданко, — промовила вона, — я такого натворила!
— Все минулось, дід-друїд пішов, значить, все наладнається!
— Дарма, його все одно не повернеш, і від цього й життя не миле!
— Може, але ж частина Чіро зараз у тобі, — вона ніжно провела рукою по її кругленькому животику.
— Як подумаю, шо воно ніколи не знатиме його… — вона тихо схлипнула.
— Ми розповімо!
— Ти якась сполохана сьогодні, — раптом промовила сестра свої колишнім голосом, лише тихо. — Дівчино?
Богдана блимнула на неї карими очиськами, бо сестра знала її, як облуплену.
— Я чула тільки голос того митника, більш нікого чужого не було. Ах ти ж, чортеня мале!
Дівча враз почервоніло, наче варений рак. Вона хотіла відповісти, та слова застрягли в горлі, аж подих збився.
— Він зрілий, — промовила Дзв’інка в роздумі, — але статний такий, як там його звуть?
— Пан Златоус, — прошепотіла Богданка неслухняними губами.
— Справи так справи!
— Матінці не треба того говорити, — вона благально підскочила до сестри, зазирнула прямо в вічі, Дзв’інка відповіла посмішкою.
На ґанку Златоус саме розмовляв з Герші, димлячи люлькою в морозне повітря.
— Вчора тут був гонець, та я не став вас турбувати!
— Шо там вже скоїлось?
— Бачили валку заргів в гуляй-полі, десь зо тридцятеро, — він одразу заспокоїв градмайстра, — поїхали на схід до Маріуйської затоки. Я відіслав гінця до сотника й передав від вашого імені, шоб пластуни залишались на зирці.
— Це все добре, — він замислився й промовив за мить. — Шо вони тут роблять, нашо зайшли так далеко на Південь?
— Я теж про це міркував, цілу ніч заснути не міг!
— От зараз тільки набігу від них не вистачало!
— Для набігу на град їх малувато, хіба на хутір чи село. Це ж вони пройшли непоміченими весь Самаркан чи Дол, — він не повірив сам у сказане.
— Якось таки примудрились!
— Златоусе, потрібні гроші, — Герші промовив тоном, який не приймав жодних заперечень.
— Скільки?
— Трохи треба, я вже давненько задумав одну затію. Якшо ми це розпочнемо, то, може, тоді й княжа казна підсобить, зрозумівши вигоду.
— Шо за підприємство?
— Збудуємо байдаків весел на десять, можна ше й одну щоглу з прямим парусом, такі, шоб неглибоко сиділи!
— Байдаки?.. — перепитав митник.
— Ними можна ходити по Либідю, тільки подумай: один такий за декаду перевезе більше, ніж десяток караванів за місяць.
— Там же пороги та бистра течія!
— Лише в одному місці. Треба також знайти людей і навчити лоцманській справі. Навіть якшо пороги не пройти, можна там організувати перевалку суходолом, і все одно буде швидше та безпечніше!
— А Живий міст?
— Притоплювати при проході, розбирати — то дрібниця, — Герші випустив клуб сизого диму.
— І коли ви хочете розпочати?
— Вчора, до наступної осені потрібно збудувати десяток!
— У нас нема дерева, навіть якщо я й знайду гроші.
— Є… — замислено відповів співрозмовник.
— То ж княже на фортеці!
— Нам потрібний ліс, а Даромиру укріплення, так? — Златоус кивнув. — Тут мало доброго дерева, зате багато дикого ракушняку, піску та глини, от з нього і будемо будувати!
— А люди?
— Шукай гроші, а то в скарбниці миші хазяйнують, а я доки зберу всіх охочих — волоцюг, ледацюг, шибеників...
— Я так бачу, ви добре на тому розумієтесь!
— Доведеться пригадати молоді роки, — з дивним поглядом промовив градмайстер.
Герші взявся до справ ще того самого дня, переконавшись, що дочка пішла на поправку. Спочатку він обійшов усіх рибалок і моряків, яких тільки знав і зміг згадати, потім усіх корабельних справ майстрів і теслярів. Під вечір видав розпорядження привезти весь ліс, який приїхав з Долу, до верфі на Солоному лимані. За декаду градмайстру вдалось знайти потрібну кількість людей і розпочати їхнє навчання більш досвідченими, старими майстрами, а його гінці вже нишпорили округами, збираючи каменярів та будівельників для видобутку дикого ракушняку та заготівлі матеріалів на княжі форти. Все розпочалось досить жваво, от тільки грошей у скарбниці як не було, так і не з’явилось, час йшов, а людям потрібно було платити.
Одного суботнього ранку градмайстер зібрав усіх багатих людей граду в ратуші й запропонував доєднатись до підприємства, розповідаючи про майбутній зиск. Вони уважно вислухали його в цілковиті тиші, а в кінці до Герші вийшов один знатний чоловік, великий друг старого градмайстра Вульфа. Люди говорили, багато справ вони разом провернули. Він з неприхованим єхидством мовив:
— Світлійший пан градмайстер хоче нам запропонувати свару з князем, якого ж сам нам нав’язав, — людьми пішов шепіт, — хоче, щоб ми позбулись ы статків, і голови! То ви, мабуть, пане Герші, трохи розумом ослабли через ту вашу приблуду...
В мить ока, наче від удару важкого ковальського молота, з його пащеки вилетіла слина, кров і, здається, кутній зуб. Чоловік скрикнув, захарчав, схопившись за обличчя. Герші ухватив бідолаху за чуприну однією рукою і кілька разів ударив об колону. Запанувала така тиша, що було чутно навіть, як хруснули кістки, коли зламався ніс. Градмайстер відкинув його, як щось гидке в бік, чоловік скрутився й натужно заскиглив. У Герші сіпався шрам на щоці та нервово тремтіла рука, він продовжив рівним, спокійним голосом:
— Всевишній подарував мені три дитини, й хай хтось спробує заперечити, я навіть з однією рукою випатраю його та розірву на малесенькі шматочки, а те, шо залишиться, спалю й попіл розвію за вітром.
— Пане Герші, — з місця встав сотник, — ви скоїли злочин!
— Я сплачу за завдану шкоду, згідно з нашими законами, але тільки коли оце бісове кодло вибачиться привселюдно.
Він розвернувся і вийшов геть.
Златоус знайшов його годиною пізніше в ратуші, він сидів у своєму кріслі лютіший за пораненого віпера.
— Пане градмайстер, — промовив спокійно митник, — здається, про гроші від тих панів можна забути!
Він нічого не відповів, лише скривився з відразою при згадці про ту пригоду.
— У солеварів зараз також в кишенях вітер гуляє, ткачі самі б раді позичити в скарбниці, а про торговців з рибалками навіть згадувати не буду.
— То знайди деінде, я сподіваюсь, мені непотрібно тобі пояснювати важливість цього починання.
— Я, може, й не так, як ви, тямлю в човнах, але трохи порахувавши числа, зрозумів ваш задум. Доправка товарів і навіть княжого війська нам обійдеться принаймні вдесятеро дешевше!
— Це тільки один бік монети.
— Який же інший
— У разі облоги, як думаєш, скільки часу пройде, доки Даромирова дружина буде тут?
—Зібрати обоз, потім самих дружинників, марш — зо дві декади в кращому випадку!
— Ми стільки не протримаємось, а Либідем це займе якихось п’ять днів.
— Гроші будуть, тільки не питайте, звідки вони й від кого, — Златоус енергійно вийшов і додав уже з дверей, — мене не буде десь з декаду!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!