IV-XII

Дзв'інка саме заколисала свого синочка, як легенько прочинились двері, Агнешка тихенько заглянула крізь щілинку й призвала її жестом.

— Ви шось хотіли, матінко?

— Звісно, шо хотіла. Тобі час переодягтись, скоро прибудуть гості, йди чепурись, а я тут посиджу біля онучка!

— Не хочеться воно мені...

— Батько дуже прохав, сказав, шо буде зовсім небагато гостей!

— Минулого разу він напоїв ледь не весь град, тільки лінивий тут не бенкетував… — прошепотіла вона.

— Доцю, він не міг інакше, ти навіть не уявляєш, яким щасливим ти його зробила.

— Він лише поїв та заснув, позвете мене, коли прокинеться й буде капризувати.

Дзв'інка навшпиньки вийшла й подалась до лазні, прихопивши з собою Тамарку.

— Златоусе! — крикнув чорнолюд. — Ти не підкажеш, хто вкрав мій жупан?

— Зараз буде, Аві тільки приведе його до ладу.

— А з ним хіба шось не так?

— Звісно, він же пролежав у сакві бозна скільки...

— То й шо з того?

— Після того, як його випрали й відпрасували, виглядає, як новий.

На порозі беззвучно з’явився дідок з одежиною в руках.

— Дякую, — промовив чорнолюд і прийняв жупан, він одразу натягнув та принюхався. — А чим це він смердить?

— Сандалом з лавандою, — відповів прислужник.

— Справді? — якось сумно відповів чорнолюд.

— Майстру не подобається цей аромат?

— Та ні, то просто спогад… Урсул любив всякі такі штуки!

— Ваш побратим?

— Більше — названий брат.

— Мої щирі співчуття!

— Так-так, дякую.

Гуннар вийшов у двір, Златоус доєднався за мить, і вони поїхали верхи до будинку градмайстра.

— Тамарко, постій спокійно хоч хвильку! — промовила благально Дзв'інка.

— Ти мені все волосся так повискубуєш!

— Хто ж тобі винен, шо воно в тебе таке кучеряве!

— А чому в тебе не таке?

— Ше трішки...

— Хочу того пирога з малиною та вишнями!

— Авжеж, його подадуть до чаю.

— То дуже довго чекати, а-ай!

— Ну, от і все, глянь-но, яка файна паняночка!

Дівчинка вибігла геть, сміючись, Дзв’інка й собі посміхнулась. У дверях з’явився Герші, він виглядав щасливим.

— Батьку!

— Ходім, доцю, гості вже за столом!

— Вже йду!

Вона застібнула червоні коралі — подарунок Убийвовка, й ніжно провела пучками по відполірованих намистинках.

Златоус сидів поруч Гуннара, по діагоналі від них посідали Гершеві підмайстри. Служка закладав стіл вишуканими наїдками, Тамарка прошмигнула до кухні, скориставшись відсутністю нагляду. За мить з’явився сам хазяїн та посадив Дзв’інку навпроти чорнолюда з митником, а сам вмостився в голові столу, Агнешка сіла поміж ним та донькою, залишивши онука на покоївку.

— Вечір добрий, шановне товариство! Сьогодні я зібрав вас тут, шоб відсвяткувати велику подію, до якої ви всі доклали своїх рук — завтра ми спускаємо два нові човни, — він підняв свого кубка з вином. — І це тільки пів новини. Ясновельможний князь Даромир оцінив нашу прозорливість та старання й хоче, шоб ми збудували ше два десятки таких самих та звели верф у самому Святогорі! За Туз-Куян!

— За Туз-Куян, за нашого градмайстра та князя Даромира! — світлицею рознісся дзенькіт кубків.

— Прошу, пригощайтесь!

За столом запанувала тиша, було чутно тільки дзенькіт виделок, служка лише встигав доливати вина гостям до калкана із запеченими овочами, потім принесли грибний пиріг, рулети, голубці та мариновані овочі. Гуннар так наперся, що ледве дихав, давно йому не доводилось куштувати такої смачної їжі. Раптом він зловив на собі пильний погляд Дзв’інки. Він хотів заговорити, та Герші запитав його першим.

— Шановний Гуннар, мені дуже радісно вітати тебе в нашому славному граді.

— Навзаєм.

— Хотів би потурбувати тебе деякими запитаннями!

— Звісно, пане Герші.

— Як йдуть справи в Блакфорті та як там моя Богданка?

— Дяка Всевишньому, було все добре. А напередодні від’їзду я мав розмову з травницею, яка її лікує, вона запевняла, шо дівчинка на стійкому шляху до одужання!

— Так-так, панна Зо, вона писала про неї, а ше розповідала, шо її там навчають.

—Богданка виявила гарні здібності до чисел. Джун, наш вчитель, був приємно здивований.

— Он як, а я думав, вона трохи прикрашає все в листах. Мені от шо ше цікаво, як би тут таку бурсу обладнати?

Дзв’інка також зацікавилась розмовою.

— Справа марудна, та й грошей потребує немаленьких, окрім всього іншого.

— Мене більше цікавить, де взяти гарних вчителів, бо в сиротах у нас нестачі нема, — він добродушно посміхнувся, — а інше я вже якось владнаю.

— То ви справді задумались про бурсу?

— Так! — серйозно відповів Герші.

Гуннару довелось докладно описати, як все влаштовано в Блакфорті, й дати обіцянку знайти кількох здібних вчителів, які б погодились приїхати до Туз-Куяна. В кінці званого вечора чорнолюд підійшов до Дзв'інки, яка саме повернулась від сина, й промовив:

— Убийвовку завжди щастило з жінками!

— Він розповідав про тебе, — відповіла сумно вона, — ви...

— Ти нічого не знаєш?! — вражено запитав Гуннар.

— Шо я маю знати? — спантеличено промовила дівчина.

— Чіро живий...

— Ні, перестань, я не зможу знести цього ше раз… — у неї потекли сльози. — Він і так мені сниться ледь не щодня!

— Та кажу ж тобі, він живий, його бачили таким минулої зими.

— Як?.. — він підхопив її, щоб вона не впала.

— Златоусе, води!

Всі переполошились навколо дівчини, Гуннар винувато дивився на Агнешку.

— А ти знав?! — гаркнула вона на чоловіка, що Герші аж виструнчився.

— Ну-у...

— Знав таки!.. — дружина шепотіла найбруднішу лайку, на яку була тільки спроможна.

— Як я мав це розповісти? Він був живий, але знову зник, і ніхто навіть не знає й не гадає, де вже цього разу шукати!

— Вибачте, це моя провина, — вклинився чорнолюд у суперечку, — але він має бути живий. Панна Зо не тільки травниця, але ше й провидиця, і я не маю сумніві в її віщуваннях.

— Зо, — промовила ледь чутно Дзв'інка, — так-так, вона не помилилась, він скоро з’явиться, дуже скоро.

— Про шо ти, доцю?

— Я про батька мого сина, але він став іншим, — дівчина вдивилась своїм затуманеним поглядом у Гуннареві очі. — Тобі потрібно залишитись тут, дочекайся його!

Її обличчя розслабилось, і вона відключилась, Агнешка сплеснула в долоні, а Гуннар вже встиг намацати яремну вену.

— Тихо, замовкніть! — гаркнув він. — У вашої доньки, певно, було видіння. З нею все добре, віднесіть її в опочивальню.

Чорнолюд прокинувся наступного ранку в паскудному настрої — вчорашній вечір розпочався значно краще, ніж закінчився. Він одягся та вийшов до кухні, де й зустрів Златоуса з Аві.

— Кепсько виглядаєш, доброго ранку!

— І так само почуваюсь, потягнув же лихий за язика.

— Випийте цього турукешського напою, — промовив дідок і подав маленьке горнятко, — ше є каша, вівсяна.

Чорнолюд пригубив ароматний напій майже чорного кольору й скривився.

— Гірке, шо той дьоготь, як це можна пити? Хоч пахне й приємно.

Златоус посміхнувся й запитав:

— Що хочеш робити сьогодні?

— Навіть не знаю, а ти?

— Треба сходити у митний дім, глянути, як там справи.

— То, може, я з тобою, заодно й місто огляну, бо я тут швидко знуджусь без діла, а скільки ше треба чекати, уявлення не маю.

— Скоро прийдуть шторми, пане Гуннар, — промовив Аві, — і в порт перестануть заходити судна.

— Скоро — це коли?

— Декада, щонайбільше півтори, — відповів прислужник.

— Аві добре на цьому знається, — додав Златоус, — він пів життя провів на галерах.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.