IV-XIII

Шаміль сидів у довбанці вже кілька днів поспіль, у нього страшенно нив зад та коліна, але зійти на берег для ночівлі було дуже небезпечною затією — у землях заргів за ним пильно спостерігало дві пари хижих очей. Старцю вдалось одурити їх на шляху до Лебідки, однієї з численних приток Либідя, тільки через свій вроджений хист та величезний життєвий досвід. Він, може, міг би їх вполювати при бажанні, але та затятість, з якою ці два молодих зарга намагались його вполювати, подобалась Шамілю. Вони не спали дві ночі й два дні, та все не полишали свого полювання й бігли за ним лісовими стежками й хащами. «З такими завзятими воями, — подумалось старцю, — буде важко звести кінці з кінцями самарканскому володарю». Він наліг на весло й ще засвітла пересік границю Лісного краю. Його трохи здивувало, що ці двоє продовжили його переслідувати, хоч тепер вони самі перетворились на здобич. Лісні мисливці були безжальними до всіх хто намагався попасти на їхні землі з Півночі, тому старець стишив хід щоб дочекатись темряви. Коли смерклось Шаміль відпив трохи зілля, щоб сон не зморив його у найвідповідальніший момент і наліг на весло.

Наступного ранку лиш розсвіло, він підняв в гору руки, тримаючи лук над собою, і якийсь час його так несла течія. В старця все позатікало від такої пози, та по-іншому біло ніяк — мисливці були поруч і могли в будь-який момент нашпигувати його стрілами, зробивши схожим на їжака.

— Я — Шаміль Оса! — прокричав він на все горло. — Підданий князя Даромира Лютого!

Старець спробував позвати ще кілька разів, але вони навіть натяком не давали про себе знати. Шаміль надто довго жив на цьому світі й знав, почім ківш лиха. І коли сил не залишилось взагалі, він одним рухом перехилився через борт та пірнув під днище. До десятка стріл майже одночасно вп’ялись в довбанку, декілька навіть пробили борт вище ватерлінії. Випірнувши за мить, прокричав скаженим голосом:

— Сучої мамки діти, щоб вам здристатись ще до заходу, ви хоч би глянули спочатку, курвляче кодло!

— Шаміль, це справді ти?

— Ні, хрін конячий, Роане, я таки відірву тобі твою довбешку й натовчу половою! Я ж попереджав твоїх, що буду вертати невдовзі.

— Ми сьогодні вполювали одного лютого дикуна, та й подумали, це якась нова їхня хитрість, бо так далеко вони вже давно не заходили!

— Вилізаю, стримай своїх пришелепків, бо я тут скоро задубну!

Старець заповз назад до човна й погріб до берега. Роан вже стояв там з посмішкою на вустах та сухим кобеняком у руках.

Шаміль відігрівався біля ватри кілька годин у сторожовому таборі, молоді мисливці нагодували його своїм особливим кулешем з сухарями, а старий товариш по зброї повернувся ближче до вечора.

— Вже не бурчиш?

— Я б навіть привітався, якби ви отак мене одразу зустріли.

— Ну, вибач, старий друже, в нас тут неспокійно останнім часом, і розвідники приносять дурні вісті, а хлоп’ята в мене молоді, гарячі.

Оса підступно усміхнувся й прийняв від Роана назад свій лук.

— А що, скажи на милість, ти там робив? — у його руках з’явився ритуальний кам’яний ніж заргів. — Бо це призначалось тобі, дикун навіть пику свою намастив синьою глиною.

Старець взяв ту зброю й пильно розглянув візерунок агату на лезі.

— Цей не з ведмежих, — відповів він спокійно, — мабуть, соколине плем’я, вони найбистроногіші!

— А чому соколиний шаман хоче почепити твої вуха собі на посох?

— Сподобались, напевно, а може, я знаю, що не слід було б.

— Це твоє знання не приведе цілий рій на хвості?

— Хіба ще одного.

— Цей вартував мені двох мисливців, — сумно промовив Роан, — сподіваюсь, воно варте того!

— Я теж.

— Друже, ти нічого мені не розповіси?

— Ви можете більше не чекати ведмежих!

— Вони й так були нечастими гостями в Лісних землях.

— Тіло спалили?

— Звісно, одразу! Цій скверні тут не місце!

Шаміль прийняв горнятко з духмяним напоєм від молодого мисливця, юнак був десь одного віку з Убийвовком та Гуннаром. Це навіяло різні спогади про минуле й думки про майбутнє його любих хлоп’ят.

— Дякую, — старець відпив і промовив до товариша, — коли будеш в Гаї, перекажи, що перший сніг може бути багряним!

Роан промовив мовою лісних, вона мала одне коріння з массарською, та за багато літ самостійного розвитку зазнала чималих змін. Юнак вклонився й зник у Шаміля за спиною.

— Зима буде ранньою, Нарвален[1] вже прокинувся, і скоро його подих принесе багато снігу.

— Могло б бути й краще. Скільки мисливців визвалось йти в похід?

— До семи сотень, — промовив воєвода й замислився на мить.

— У вас вистачить людей в разі чого?

— Даромир минулої зими прислав п’ять сотень своїх списоносців на кордон з Віллією. Як там заспокоїлось, я перекинув їх до Острогу на східний кордон.

— Наковальня, а твої мисливці — молот!

— Так, вони показали себе з гарного боку минулого разу. То кажеш, одразу після першого снігу?

Старець лиш погладив свою бороду й відпив ще варива. З дальнього кордону саме прибула розвідка, мисливці виглядали добряче пошарпаними, особливо наймолодший.

— У мене в торбі є гарна настоянка на гіркому полині й трохи звіробою.

— Дякую за турботу, друже, — він посміхнувся, — наша цілителька Міва має гарний збір трав, у лісі є все!

З куреня неподалік, куди завели поранених, пролунав натужний стогін.

— Скільки ж це ми з тобою не бачились? — спитав Шаміль у товариша.

— Останнього разу зустрічались у Святогорі ще за князя Горемира.

— Ох, летять літа, а тебе все ніяка боляка не чіпа, як погана, так і добра!

— Знову ти за старе.

— Звісно, я б не відмовився, щоб ти мене прийняв у своєму домі, чи то гнізді, як ви там кажете. І щоб там дітлахи галасували, а дружина твоя стіл гарний приготувала.

— Ти ж знаєш, моя кров...

— Ще скажи, від того у вас гівно різне, й ти не можеш взяти жінку, яка тебе любить й чекає стільки літ поспіль.

— Я не можу так знеславити Ютару. Ти бачив її?

— Як був дуболобий, так і зостався… Звісно ж, бачив!

— Шамілю, тобі б мені дорікати!!

— Мені, бо якби тієї злощасної години мав би хоч на краплинку того, що зараз, я б нізащо не залишив мою Юрану, вберіг би її!

— Жодна з них не могла дозволити собі такого мезальянсу, а їхня сім’я...

— Посцяти з великого горба на всю ту хрінь! Вона чекала на мене, все було готове до втечі. От тільки в останню мить мене вхопила така от гарячка, яку ти зараз несеш — ніколи собі не пробачу.

— То події минулі!

— А болить, наче вчора. Ютара досі чекає на тебе!

Роан опустив свій погляд вниз і більше не зронив ні слова.

[1] Нарвален (від авт.) — назва північно-східного вітру (Сіверкка) в Лісного народу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.