Пробудження

Я прокинулась від млосного відчуття голоду, що огортало шлунок слизькою ящіркою. Розплющувати очі зовсім не хотілось, такого міцного сну і відчуття безпеки ще ніколи не було в моєму житті. Хлопці мовчки вдивлялись у вечірню млу. Побачивши моє ворушіння на задньому сидінні, Євген радісно промовив:

— З пробудженням! Який тепер план? — запитав у мене, наче я за головного.

Мимоволі я кинула погляд на Максима, чекаючи, що скаже він. Проте хлопець відсутнім поглядом оминав околицю дороги.

— До батька їхати запізно. Треба десь перечекати ніч.

— Готель згодиться? Зараз знайду на карті якийсь, — Євген призупинив автівку на узбіччі.

Досить швидко було знайдено зручне в розташуванні місце і заброньовано два номери. Дорогою ми швидко перехопили бутерброди, які приготувала пані Оксана.

Коли на рецепції нас зустріла привітна дівчина, вручаючи ключі від номерів, я впевнено взяла свій. Ліфт доставив нас на п’ятий поверх, і я вже почала відчувати піднесення від можливості побути на самоті бодай ніч.

«Забагато контактів було протягом останніх кількох днів, справді забагато». Оминула п'ятсот перший номер, п’ятсот другий… Хлопці мовчки йшли поряд по обидва боки від мене. П’ятсот п’ятий! Мій.

— Ну тоді до завтра, хлопці.

— Бувай, — промимрив Євген.

Проте Максим лишився поряд зі мною, покинувши Євгена самого йти до свого п’ятсот сьомого. Мене чомусь зненацька пробили дрижаки. Максим стояв за моєю спиною, дуже близько, я б воліла, щоб він став трохи далі. Євген різко зупинився, зіщуливши очі, дивився на нас.

— Ти не підеш із нею! — раптом гарикнув він.

— Піду!

— Ні! — Євген стрімко наближався до Максима. — Я тобі не дозволю! Ти не маєш права. Тримай свої руки від неї якнайдалі! Чуєш?

— Не в тому річ, Євгене!

— Саме в тому!

— Тільки я зможу її захистити у разі небезпеки, — намагався пояснити Максим.

— Маячня… Ніє, скажи йому, що ти з ним не лишишся! Ніє!?

Я розгублено дивилась на них, розуміючи про що каже Максим, знаючи, що він мав рацію. Але мені ставало боляче від того, як усе виглядало для Євгена.

— Євгене, — тремтячим голосом промовила я, — вибач, але…

— Та до біса! — він кинув ключі Максиму і швидко покрокував назад до ліфта. Я зробила кілька кроків навздогін.

— Євгене…

Ліфт швидко відчинився і проковтнув парубка у своє металічне нутро, залишивши нас із Максимом наодинці. Понуривши плечі, я зайшла до кімнати. Максим зробив так само. Я намагалась уникати його погляду. Чомусь хотілось плакати.

— Ти все зробила правильно, — раптом сказав він, зачиняючи за собою двері.

— Справді? — сльози вже пекли очі. — Що ж саме я зробила правильно?

— Не зупинила його. З нами небезпечно. Розумієш?

Я кивнула головою, ледь стримуючи клубок у горлі, що от-от погрожував розірватись істеричними риданнями.

Максим розпочав свої незвичні рухи руками. Легеньке сяйво розліталось від кінчиків його пальців і осідало на стінах, на вікні та навіть на стелі. Ледь стримувалась, аби не схопити телефон і не зателефонувати Євгенові, благаючи, щоб він забрав мене звідси й повернув додому. Розуміючи абсурдність цього бажання, я поринула в обійми м’якої пір’їни, якою були вмощені ліжка.

Жаль та провина обпікали зсередини, навіюючи розпач. Я уявила маму, що не знаходила собі місця від болю, Євгена, який, розсердився на мене.

Гнів, бридкою потворою, скалив усередині мене свою пащеку. Не маючи куди дітись, він обпікав мене бридким відчуттям ярості та болю. Я зірвалась з ліжка й побачила його — винуватця моїх нещасть!

Саме з його появою в моєму житті все перевернулося з ніг на голову! Саме через нього я опинилася бозна-де в пошуках свого батька, котрий не лишив мені нічого від себе окрім по батькові, навіть, прізвище мені мама віддала своє. Максим стояв прихилившись до вікна. Жоден м’яз хлопцевого обличчя не ворушився. Його спокій ще більше дратував мене.

Не маючи сил далі стримуватись, я схопила перше, що трапилось під руку, але, як на зло, то була м’яка подушка, що безтурботно лежала на ліжку. З усією силою, я кинула її в хлопця, сподіваючись, що завдам йому хоч якогось болю. Однак Максим, не обертаючись у мій бік, простягнув руку вперед та легко схопив нею знаряддя моєї помсти.

— Ах ти ж!!! — з безсилою ярістю загарчала й узялась за наступну подушку.

— Що з тобою? — очі Максима округлилися у той час, як сам він зграбно ловив другу подушку.

— Що зі мною?!! — мій голос загрозливо здійнявся на височезні ноти, які раніше були мені невластиві. — А ну ж дай подумати! Я відправилась до батька, якого зневажаю за те, що він мене покинув!!! Я лишила маму саму!!! Я зробила боляче другові!!! І все це через тебе! Через той прокльон, що ти його мені нав’язав!!! Можливо його й не існувало ніколи?! Можливо ти все вигадав?! А я дурепа повірила тобі!

Максим дивився на мене спантеличено, усе ще тримаючи подушки в руках. Не даючи відповіді на несправедливі звинувачення, він одвернувся до вікна.

«Ну от тепер і він матиме мене за зрадницю», — з розпачем подумала я. Дивовижним чином усі, хто мною опікувався, зазнавали болю. Разом із цим усвідомленням прийшов і мій особистий біль. Він повернувся, пронизуючи легені, паралізуючи мене зсередини.

Я зробила крок ближче до ліжка, ноги ледь підіймаючись, спіткнулися. Заточившись, намагалась схопитись бодай за щось і зачепила невеликий вазон із квітами. Вазон із гуркотом гепнувся на підлогу та розлетівся на дрібні скалки.

Максим наблизився до мене.

— Знову напад? — запитав він, дбайливо огортаючи міцними руками, наче крилами. Коли він опинився поряд, біль почав танути, як туман із приходом сонця. Я мовчала, міркуючи над тим чи мав Максим рацію, коли витягав мене з вікна, чи можливо краще б було зупинити мої страждання. «Чи можливо, що я зуміла образити чи не єдину людину, окрім мами, яка про мене дбала?»

Обережно розташувавши мене на ліжку, Максим став осторонь, стурбовано озираючись навколо, ніби у пошуках невидимого ворогу. Дивно, однак після того, як він відсторонився від мене, біль із новими силами повернувся.

— Максиме, — ледь чутно прошепотіла я, стримуючи болісний стогін, що от-от мав би вирватися з вуст.

Хлопець наблизився, схилившись наді мною.

— Побудь зі мною... — дихання уривчастими нападами болю підривало мою здатність говорити.

Максим сів поряд, стиснув мою руку. Я притислась обличчям до його передпліччя й відчула, як повітря почало легше струменіти легенями. Ніби розчепилися розпечені лещата, що стискали їх під час кожного вдиху. Моя свідомість сповнилась повним відчуттям спокою. Коли біль ущух, очі заплющились під вагою повік, і я відчула сонливу невагомість.

***

Крик. Гучний крик. Він лезом пронизав слух. Я озирнулась, шукаючи в темряві джерело цього, крику, що роздирав душу. Він десь поруч, я відчувала.

Однак коло мене була лише темрява, крізь яку не було шансів щось розгледіти. Обережно я зробила кілька кроків у напрямку страшного звуку.

Лемент ставав сильнішим. Раптом на підлозі вималювалась постать людини, яка вочевидь корчилась від болю. Я підійшла ближче, сподіваючись допомогти, схилилась над нею. Поглянула на обличчя. На мене, сповнені ненависті, дивились мої ж власні очі.

Мій подвійник верещав усе гучніше. Побачивши мене, друга я вчепилась мені в шию, позбавляючи можливості дихати.

— Це ти винна!!!! Це ти в усьому винна!!! — закричала моя копія, стискаючи пальці на моїй горлянці все дужче. Я хотіла відповісти, однак мені вдалось лишень щось невиразно прохрипіти. Своїми долонями я намагалась відчепити від себе важкі холодні пальці нападниці.

— Ти маєш вмерти! І ти помреш! — промовила вона крижаним голосом.

Смикнувшись у відчайдушній змозі вирватись з лещат смертельної небезпеки, я раптово прокинулась у ліжку готелю. Нічну пітьму кімнати розвіювало сяйво ліхтарів, яке линуло крізь вікно. Максима поруч не було й від цього стало непевно на душі. «Куди він міг подітись у таку пізню годину?» Загорнувшись щільніше ковдрою, я запевняла себе, що це тільки сон, що мені нічого боятися.

Але самозаспокоєння не працювали. Високі тіні за вікном наганяли ще більше страху.

— Максиме, — прошепотіла я.

Зненацька посеред кімнати з самого повітря з’явився він. Навіть не встигнувши збагнути, що відбувається, я прожогом скочила з-під полону теплого ліжка й кинулась йому назустріч.

— Пробач мені, — вимовила тихенько. — Те, що я казала вчора, це все було неправдою. Твоєї провини немає в моїх нещастях.

— Заспокойся, Ніє. Це не має значення!

— Ні, це важливо! Ти врятував мені життя. Я маю тобі дякувати, а не винуватити, — я зазирнула до його очей.

У нічній пітьмі вони здавалися темнішими, та все ж виблискували теплим сяйвом.

Максим обома руками міцно стиснув мої плечі, й на якусь мить я припустила думку, що він мене чи то приголубить, чи то поцілує. Однак на його обличчі відбився тільки невимовний біль. Хлопець відвернувся.

Мене пройняв жаль від того, що так легковажно втратила контроль над емоціями. Моє тіло проймали дрижаки, хоча в кімнаті було тепло. Щоб якось сховатись від сорому, я повернулась до ліжка. Думки про смерть знов накривали мою свідомість. Аби позбутись їх, я розпочала розмову.

— Як це в тебе вийшло?

— Що саме? — втомлено запитав хлопець.

— З’явитися, тоді, як я вимовила твоє ім’я? Ти виринув просто з повітря!

— Це одна з переваг моєї роботи. Я чую клич підопічного незалежно від того, як далеко ми один від одного.

— То ти був далеко?

— Ні, просто мав поміркувати, — раптом Максим схопився за передпліччя.

— Нас викрито! — хрипко вимовив він.

— Що? Як ти знаєш?

— Моя мітка на плечі! Вона сигналізує про наближення нечисті.

Я вже вдруге за ніч підстрибнула з ліжка, на цей раз, аби сховатися за Максимову спину. І зробила це саме вчасно, адже за нашим єдиним вікном, де раніше можна було розгледіти нічне небо та освітлену ліхтарями вулицю, з’явилось обличчя вкрите чорною шерстю. Лишень на мить наші погляди поєднались і я перелякано скрикнула. Страшне видиво зникло так само раптово, як і з’явилося.

— Що це?

— Це вихор. Він знає де ми, але не може увійти через захисні бар’єри. Поки ти у кімнаті, ти — у безпеці! Це не песиголовець, він не може атакувати лише грубою фізичною силою.

— А коли ми вийдемо?

— Він на нас чатуватиме!

— Нападе? — я здригнулась від жаху.

— Сподіваюсь, що ні. Не на людях. Мабуть, він слідкуватиме, шукатиме вдалого часу. І вже тоді атакуватиме.

Про сон було й годі мовити. Я нервово огортала кола у кімнатці, яка єдина наразі була безпечним місцем для мене. Раптом стисло груди від усвідомлення.

— Євген! Де він? — жахливі картини того, що могло з ним статися, постали перед моїми очима.

— Якщо він достатньо кмітливий, то вже має бути за межами міста.

— Він розумний, але, — я намагалась знайти правильні слова для пояснення, — але він розлючений! Невідомо, що саме він зробив покинувши нас. Максиме, тобі треба перевірити чи з ним усе гаразд… — сказала я зламаним голосом.

Обличчя Максима раптом набуло жорстокого вигляду.

— Перевірити, як він? — ледь не загарчав він. — Залишити тебе саму?! Ні, цього не буде!

— Але ж я у безпеці!

— Я сказав: цього не буде! Я тебе не полишу! Не тоді, коли навколо чатує нечисть!

Щось у виразі Максимового обличчя зупинило мене від подальших суперечок. Залишалось тільки сподіватись, що Євген у безпеці. Написати йому я не наважувалась.

У тягучій мовчанці минала хвилина за хвилиною. Сонце здійнялось за обрієм, розмальовуючи небо рожевими, бузковими та фіолетовими барвами.

Безтурботне місто, що проглядалося з нашого вікна виглядало спокійним та затишним. Таким, що ледь прокинулось, сьорбаючи гарячу каву з улюбленої філіжанки. І не вірилося, що десь по закутках, зачаїлися темні сили, ладні на будь-який злочин, такі сили, в існування яких донедавна я не мала віри.

Коли сонячне проміння почало жваво прогрівати зимове повітря, Максим зателефонував і замовив їжу до номера. За двадцять хвилин хтось постукав у двері. Хлопець відчинив, впустивши до кімнати смачні аромати смаженої яєчні, пухких круасанів та свіжозвареної кави.

Після сніданку ми зібрались проміняти безпеку готелю на невизначеність навколишнього світу. Думка про темне летюче створіння, що може напасти кожної хвилі, не полишала мене ні на мить. Я стиснула в руці конверт з батьковою адресою. Чи він удома? Чи, можливо, він узагалі переїхав, і ми нікого не знайдемо? Питання безперервним роєм гуділи в моїй голові, коли прохолодне повітря зустріло нас на вулиці.

— Як вони знаходять нас? — нервово озирнулась я.

— Хотів би і я знати як, — пробурмотів Максим.

— Здається, нікого не видно, — намагалась я заспокоїти себе.

— На жаль, він дуже добре маскується.

Переляканими очима я вдивлялась в обличчя людей навколо, намагаючись збагнути чи хтось із них може бути замаскованим вихором. Максим легенько усміхнувся побачивши мою реакцію.

— Вихор може ставати невидимим, — пояснив він. — Не хвилюйся, наразі він тримається осторонь. Якби вихор підійшов близько, я б відчув це.

— Як працює твоє «відчування»?

— Кожен воїн має мітку на лівому передпліччі. Коли поряд темна істота, відмітка починає пекти.

— Своєрідна сигналізація. — усміхнулась я, — дуже зручно.

— Так, але спрацьовує вона лише на справжніх темних істот. На людину з темною душею, наприклад, не спрацює. Також не реагує мітка на істот, котрі можуть бути як добрими, так і лихими.

— Таких, як ліснича пані Оксана?

Максим мовчки кивнув, зосереджено розглядаючи номери будинків. Заздалегідь він устиг розпитати маршрут до цікавої нам адреси. І тепер уміло вів мене за собою. Виявилось, що домівка мого батька була розташована зовсім недалеко від готелю. Тож за кілька хвилин моє серце затріпотіло, наче загнана в клітку пташка.

Ми оминули охайні кав’ярні й затишні магазини. Суботній ранок заполонив вулиці перехожими, що неспішно крокували по вимощеному камінням тротуару. Будівлі були здебільшого невисокі, оздоблені закрутистими візерунками. Віяло від них якоюсь величною мудрістю, що накопичувалась роками їх існування. Заринули до цегляної арки, й вже за мить стояли навпроти брунатних залізних дверей, які відразливо вмостились на вході до старого будинку.

Максим ледь торкнувся кодового замку, роздався ляскіт, двері відкрились. Ми потрапили до будинку, залишалось тільки віднайти квартиру під номером тринадцять. Вона знаходилась на першому поверсі. Я завмерла біля дверей, міркуючи, що казатиму та робитиму, коли вони відчиняться. Максим підбадьорливо поклав мені руку на плече. Назад дороги не було, я натисла кнопку вхідного дзвоника. Заливиста трель, наче солов’їна пісня, залунала з-за дверей.

Почулись важкі кроки. Згодом стихли, мабуть, хтось зазирнув у вічко. Двері ледь відчинились і до нас визирнув чоловік. У щілині можна було помітити лишень відблиск товстого скла на окулярах і пасмо посивілого волосся.

— Доброго дня, Валентине, — привітався Максим.

Моє серцебиття пришвидшилося. Чоловік мовчав.

— Ми… еее… у справі… — продовжив хлопець.

— Мене звуть Антонія! — раптом додала я.

Двері відчинились повністю. Тепер я побачила сумні, сіро-зелені очі, такі самі, як і в мене. Вони виблискували з-під величезних лінз. Русяве волосся чоловіка, скрізь забарвлене сивиною, неохайно стирчало вусебіч. Високий на зріст, худорлявий чоловік уважно дивився на мене, обличчя його лишалось нерухомим. Тільки очі були дивно примружені чи то з підозрою, чи то зі зневірою.

— Антонія Солоненко… — у глибині душі я сподівалась хоча б на крихту приязні від батька.

Не кажучи ані слова, він помахом руки запросив нас у квартиру. Ми сунулися тісним коридором. Двері позад мене зачинились. Зачинились самі собою, бо позаду нікого не було.

Можливо, протягом, заспокоювала себе я, однак мороз пробіг шкірою. Мені одразу ж захотілось піти звідси. Чи то через те, як скупо привітав мене батько, чи як лячно розмовляти про особисте з абсолютно незнайомою, хоч і рідною, людиною. Чи так діяли на мене посірілі шпалери тісного коридору, заставленого коробками різних розмірів та кольорів.

Замислившись, я випадково врізалась у Максимову спину, бо він різко спинився.

— Хто ти? — раптом запитав хлопець.

Я визирнула з-за його плеча, аби подивитись, що відбувалося. Однак у кімнаті, яка простягалась перед нами, знаходилася тільки одна людина — мій батько, який виглядав абсолютно безглуздо. Він беззвучно відкривав і закривав рота.

— Здається, він нам не допоможе, — гірко промовила я, дивлячись у його нерухомі очі.

«Чи він завжди був таким? Чи лише після розставання з мамою втратив розум?» Біль розчарування гіркотою оселився на душі.

— Ніє, це пастка, — сказав Максим. І тієї миті з сусідньої кімнати пролунав страшний гуркіт. — Він тут!

Почувся тупіт ніг за тонкими дерев’яними дверима, які були розташовані ліворуч від Максима. Я ринулась відчиняти вхідні двері, проте вони не піддавалися. Озирнулась у пошуку рятунку. Максим стояв посеред коридору, огорнений блідим куполом світла. Наче ліхтар, він осяював тьмяну кімнату. Руки витягнув уперед, приготувавшись до битви. Його долоні, ніби наелектризовані, потріскували іскрами.

Двері, які відділяли нас від небезпеки, гучно злетіли з петель, трощачи та розкидаючи коробки. Жахливе, волохате обличчя з яскраво-червоними очима, що наче краплинки крові червоніли на страшному сплетінні з шерсті. Викривлені злою усмішкою вуста, на місці черева — випущені назовні внутрішні органи, висушені, як листопадне листя. Лише один вигляд потвори паралізував та знищував страхом. Пролазячи крізь отвір у стіні, чудовисько склало свої крила. Воно наближалось до Максима.

— Colliganteonem! — іскри з хлопцевих рук набули зеленого кольору, вони видовжилися, наче змії.

Замість того, щоб вразити монстра, огорнули його міцними обіймами. Він гарчав, розриваючи зелене хитросплетіння магічних пут. Однак на місці одного розриву з’являлися нові паростки, які продовжували захоплювати у свій полон усе більше й більше частин тіла потвори.

Однак вихор не здавався. Він зі свистом втягнув повітря, а потім дмухав зі своєї пащі страшним, сильним вітром. Від того вітру сльозилися очі, підкошувались ноги. Я нічого не могла розгледіти. Сильний поштовх повітря жбурнув мене до дверей. Максим щось вигукнув. Фонтан червоних іскор вдарив чудовисько, збивши з ніг. Нові й нові паростки обплітали потворне обличчя, повністю забираючи можливість ворухнутися. Сяйво навколо Максима зникло, залишаючи нас, майже у цілковитій темряві.