Пробудження

Простягаючи руки вперед хлопець, ніби намагався намацати щось невидиме для ока. Раптом коло його долонь з’явилося блакитне сяйво, крізь яке проходили десятки невеличких електричних блискавок, здіймаючи гудіння, схоже на бджолине.

— Вона встановила захист на весь дім. Маю надію, ми будемо тут в безпеці… Якщо тільки…

— Якщо тільки що?

— Якщо тільки це все не пастка!

У словах Максима я відчула докір, бо це ж була моя ідея зостатися. Але чомусь пані Оксана зовсім не виглядала, як жінка, що бажає комусь смерті. «Чи можливо я занадто довірлива?»

— Ми ризикуємо зостаючись тут, але йти далі зараз немає можливості, — він подивився на мене скептично.

І справді я ледь трималася на ногах. Телефон задзвонив. Це була мама. Довелося взяти слухавку. Вона галасувала голосно. Уперше я чула її підвищений голос. Сльози потекли щоками, але відмовилась казати, де зупинилась. Розповіла тільки, що маю поговорити з батьком.

Чутно було, як мама тихо схлипнула. Вона благала мене не їхати. «Вибач, мамо, але я мушу... мушу поїхати».

Кинула слухавку, втомлено дивлячись на Максима, сумніваючись, чи справді воно того варте. Але його холодний погляд блакитних очей неможливо було розгадати, він тримався спокійно і впевнено, випромінюючи силу і міць.

Отже, жалітись і сумувати не було часу. Чим швидше ми все вирішимо, тим швидше я зможу повернутись до звичного життя. Буду знову поряд із мамою, без жодних таємниць від неї, як і раніше.

Я покрокувала до ванної кімнати, прагнучи якнайшвидше змити з себе всю напруженість і весь острах цього дня. Стоячи під теплими струменями води, заплющивши очі, уявляла як разом із водою мене полишали страшні видіння аварії, нападу глухані та розмови з мамою. Незрозуміло навіть що було найгіршим.

Після сьогоденних випробувань, свіжість чистого волосся та тіла, хрускіт махрових рушників, що дбайливо були складені господинею, загоював не тільки моє втомлене тіло, але й зламаний дух. Усе, що раніше здавалось звично-нудним і повсякденно-жалюгідним, сповнювало радістю моє серце.

Із собою я взяла для ночівель піжаму, яка складалася з бірюзових шортів та футболки з написом «Love» та рожевими сердечками. Хоч як ніяково було одягати це, та залишатись у тому ж одязі, що був на мені до купання зовсім не хотілось.

Крадькома ввійшла до кімнати. Максим стояв спершись руками на підвіконня, дивлячись зачаровано у нічну темряву, що полонила ліс за вікном. Луна сповнена блідого сяйва визирала з-під темної хмари, зірки, ледь помітні на нічному небі, де-не-де виглядали до нас із нічного неба, сумуючи за своїми сестрами, більшість з котрих була схована за хмарами. Верхівки дерев, чиї силуети вимальовувалися за вікном, стояли незворушно, як закам’янілі, спокійні та зверхні, чарівні.

Наблизилась до вікна. Мимоволі стала поруч із Максимом на стільки, що відчула тепло його тіла й так само зачаровано як він споглядала краєвид за вікном.

— Це просто дивовижно, — прошепотіла я.

Максим рвучко обернувся, наче помітив мене тільки в цю мить. Його погляд був сповнений важкої туги.

— Що саме? — похмуро запитав він.

— Те, якою силою сповнено світ навколо, — я розвернулась обличчям до нього. Побачивши його спантеличений погляд, вирішила роз’яснити.

— Подивись, луна та зорі лишаються незворушними тисячоліттями, ліс може зростати століттями. Вони продовжують невтомно своє буття. Це саме та частина світу, яка була і буде, незважаючи ні на що. Допоки якась невідома, страшна сила не зруйнує їх існування остаточно та назавжди… Мені б хоч краплину їх витривалості.

— Ти сильніша, ніж думаєш, — вимовив він задумливо. Його слова надали сміливості. І я наважилась поставити те запитання, яке не давало мені спокою.

— Максиме, скажи відверто, ти засуджуєш мене?

— За що я маю тебе засуджувати? — брови хлопця здійнялися у здивуванні.

— За те, що я зробила тоді. Удома. Коли ти витягнув мене, — дрижаки побігли тілом від однієї згадки про події тієї ночі.

— Ніє, той вчинок був не зовсім твоїм рішенням.

— Що ти маєш на увазі? Я цього бажала. Та довго не могла наважитись.

— Тобі тільки здається, що ти бажала саме цього, — почав пояснювати Максим. — Насправді ж існує певний вид істот, які здатні інтегруватись у людське тіло та живитись його коштом.

— Як паразити! — я огидло скривилась.

— Саме так, — хлопець ствердно кивнув. — Подібна сутність живиться людськими емоціями, потроху висмоктуючи життя. Часто в людини може з’явитись бажання вбити когось чи вбити саму себе. Тож контроль над думками та діями частково перехоплює підселенець. А людина не усвідомлюючи, що думки ці лише нав’язані ззовні, скоює страшні лиха від чого у світі тільки збільшується кількість зла та страждань.

— Ти хочеш сказати, що якась потвора живе у мені та навіює думки про самогубство? — я схопилась рукою за підвіконня, щоб не втратити рівновагу.

— Угу, — лаконічно відказав Максим.

— Як його позбутися? Як вивести цю сутність? — мене почала огортати паніка.

— Виводиться підселенець дуже легко.

— То виведи його скоріше! — завищала я.

— Це не має сенсу, — Максим відвернувся від вікна.

Він сів на ліжко та продовжував пояснення.

— Як тільки звільниться місце, на ньому оселиться новий підселенець. І так буде допоки людина не усвідомить свою душевну чи психологічну рану й не загоїть її. Коли сутностям не буде за що чіплятися, вони оминатимуть людину, шукаючи іншу здобич.

З жахом я дивилась на Максима. Кров на його кофті різала мені очі. Разом із думкою про підселенця, ця пляма викликала у мене нудоту. Помітивши мій вираз обличчя, Максим зняв свій джемпер, а потім і скривавлену футболку під ним.

Я підійшла до нього, щоб допомогти із пов’язкою. Від його рани лишився тільки свіжий рубець. Жодної кровотечі чи запалення. Здивовано я провела рукою по ньому, перевіряючи чи справді рани загоїлися. Погляд хлопця опустився вниз на мої оголені тонкі ноги та, зашарівшись, я відвернулась, наче сполохана пташка.

Максим залишив мене у кімнаті. І через мить, почувши, як зачинилися двері ванної кімнати, я полегшено зітхнула, швидко переметнувшись до ліжка, огортаючись ковдрою, жалкуючи, що не взяла теплішого та більш сором’язливого одягу. Думки про піжаму розвіялись. Натомість я твердо вирішила вивести гидкого підселенця зі свого життя. Хоч і не мала уявлення про те, як можна загоїти душевні рани. Особливо враховуючи те, що це не вдавалося навіть моєму психологу.

Поступово втома огортала мою свідомість. Останнім, що я почула перед тим, як поринути в сон, був тихий шепіт Максима. Чи то мені лише наснилося?

***

У ліловій заграві світанку я простягнула руки до сонця, наче намагаючись увібрати все світло перед наступною темною порою. Максим сидів на краю ліжка. Його футболка та джемпер були розвішані на стільцях та направлені до радіаторів. Мимоволі я задивилась на широкі плечі та сильну спину хлопця. Він піднявся та одягнув речі, на яких не лишилося й сліду від крові. Тільки прорізи від пазурів глухані нагадували про минулу битву.

Усі наші речі знову було зібрано. Стояла на подвір’ї, дивуючись тому, як рідко мені доводилось зустрічати світанки, і як раніше я не помічала красу щойно пробудженого сонця. З-за спини чула, як відімкнулися двері та господиня ласкаво прощебетала:

— Заходьте до нас ще, обіцяйте мені!

— Обіцяємо, — усміхнулась я.

— Ніє, донечко, бережи себе, — Оксана пригорнула мене ніжно до себе, неначе рідну.

— Пам’ятайте, вам потрібен тридцять четвертий автобус, який прямує одразу до Харкова. Нехай щастить! І не забудьте з’їсти мої бутерброди!

Максим тримався осторонь нашої милої бесіди, накинувши на плечі мій рюкзак. Він зміряв нас крижаним поглядом, нервово підносив ліве зап'ястя до обличчя, щораз поглядаючи на годинник. Оксана, здавалося, зовсім не турбувалось з його відчуженості, тож після мене взялась обійматись і з ним.

До автобусної зупинки йти було близько трьох кілометрів. Сонце здіймалося все вище, обіцяючи сонячний зимовий день. Сніг на вулицях майже весь розтанув, залишився цілим тільки в білих острівках навколо придорожніх дерев. Новий день дарував мені відчуття невловної, майже ілюзорної надії, надії та віри.

День, коли я стояла на краю підвіконня і пірнала у темряву, здавався мені кадром з минулого життя, не мого життя, але чужого. Наче всі дії виконувала не я, а хтось інших, сильніший, більший, як ляльковик, що керує мною, граючись у похмуру щоденну гру. Я здригнулась від цього усвідомлення, розуміючи, що гру ще не завершено.

Страх холодним плазуном стиснув мої груди, щоб втриматись, захиститись від відчаю, несподівано для себе, я схопилась за руку хлопця. А саме за його лікоть, притиснувшись усім тілом, аби тільки повернути собі відчуття надії.

Здивовано Максим поглянув у мої злякані очі. Відчула, як зашарілись мої щоки.

— Вибач, просто, я… я… злякалась, — ніяково пробурмотіла.

Послабивши свою залізну хватку, відсторонилась від нього, зберігаючи допустиму дистанцію між нами — ледь знайомими людьми.

Відчула на собі погляд хлопця, зацікавлений, але дещо похмурий і зашарілася ще дужче. «Що він собі надумав? Можливо вирішив, що я залицяюсь до нього?» Від тієї думки серце моє, неначе схоплене у кайдани стиснулось у грудях, а потім полегшено звільнилось, бо міркувати про залицяння за даних обставин було б абсолютно недоречним божевіллям.

Коли на обрії вималювалися риси автобусної зупинки, а разом із нею й магазинів із гарячою кавою та шоколадом, мій настрій покращився. Як тільки ми підійшли достатньо близько, дівчина за віконцем магазинчика у формі велетенської паперової чашки кави привітливо всміхнулася, кидаючи зацікавлені погляди на Максима з-під насуненої мало не на самі очі шапки з величезним помпоном.

— Чого, бажаєте? — вишкірилася вона, подавши корпус уперед, так, що помпон схилився аж занадто близько до маленького віконця, мало не затуляючи весь отвір.

— Що тобі замовити? — спитав Максим. Очі продавчині затримались на мені лише на мить, і наче зауваживши мене не вартою уваги, повернулись до хлопця. Я обрала лате без цукру та молочний батончик, такий само солодко-приємний, як у дитинстві.

— А мені — американо, будьте ласкаві.

Помпон у дівчини похмуро злетів догори, коли вона відвернулась готувати моє замовлення. Щойно напої було приготовано, Максим простягнув мені мою філіжанку, а разом із нею і смаколик. Продавчиня тим часом продовжувала готувати його каву, ласкаво пропонуючи сиропи різноманітних смаків, на що Максим сухо відмахнувся рукою. Він забрав свою каву, подякувавши.

Тож ми наблизились до зупинки, покинувши на одинці дівчину з тепер уже сумно похиленим помпоном. Стали до черги на тридцять четвертий. Солодка карамель у парі з молочним шоколадом ніжно смакувала, танула в роті, як сніг навесні.

— Здається, ти сподобався продавчині, — чомусь вибовкнула я.

Проте Максим незворушно пив каву, залишаючи мене без відповіді.

— Невже тобі зовсім байдуже? — здається, мою цікавість було не зупинити.

Максим непевно знизав плечима.

— На це немає часу. Я маю робити свою роботу.

— Отже, я — твоя робота?

— Ні, моя робота — допомогти тобі, визволити з полону нечисті.

— Але чому саме мене? Скільки ще людей потребує допомоги?

— Багато, хто потребує, — впевнено сказав Максим, — Але допомога надсилається за покликом. Якщо душа людини відправляє своєрідний сигнал вищим силам. Однак допомога надходить лише за однієї умови.

—Якої?

— За умови, що є надія.

— Надія на порятунок життя?

— Ні, надія на порятунок душі.

— Але я нікого не кликала. Чому ви мені допомогли?

— Свідомо не кликала. А от на рівні душі… Десь у глибині свого серця ти відчувала, що заслуговуєш на краще, — Максим придивився до мене, наче побачив уперше. — Янголи зареєстрували твоє звернення. Тож вищі сили вірять у тебе, Ніє.

— Чому саме ти? Чому призначили тебе?

Замість відповіді я почула, як важко ревів двигун автобуса, що під'їхав до зупинки. Гальмівні колодки пронизливо заскрипіли, наче занурені в пекельний котлован душі.