Пробудження

Отже, Максим у лікарні. Поранений? Можливо, навіть, смертельно. Хто схопив його? Зграя песиголовців? Чи вихор? Перед очима знову з’явилося усміхнене обличчя батька. Дрижаки пробивали тіло. Я миттю вистрибнула з автівки. Євген зробив так само.

— Ніє, обережно, — прошепотів він. — Ми ще й досі не знаємо чи бажані ми гості.

Увійшовши до лікарні, я помітила, як Людмила крокує до ліфта. Кинулась за нею. Євгену нічого не лишалося, окрім як зробити те саме. Спиняти мене посеред лікарні було б нерозумно через привертання зайвої уваги. Тож у ліфт Максимова мати зайшла не одна, а у нашому супроводі.

Вона впізнала нас. Її обличчя скам’яніло.

— Чому ви тут? — ледь чутно промовила вона.

— Нам потрібен Максим! Що з ним трапилось? Чому ви його ховаєте? — слова лилися з мене гірким потоком. Я зупинилась саме вчасно, аби не дати волю риданням, які вже осіли в горлі.

Людмила зупинила на мені свій погляд.

— Тобі й справді не байдуже, — зітхнула вона.

У цю мить двері ліфта відчинилися. Першою вийшла у простір коридору Людмила. Ми попрямували за нею. Якщо вона нас не вигнала, то це вже можна було вважати перемогою.

Повз палати ми йшли у цілковитій тиші. Чутно було тільки наші кроки. Біля однієї з дверей жінка зупинилася.

— Я вам усе розповім. Але це має залишатись між нами. Мій чоловік… Він прийняв рішення не афішувати той інцидент. Тож прошу вас поставитись до цього з повагою. Про те, що ви зараз побачите та почуєте ніхто не повинен дізнатись навіть Анатолій. Ви погоджуєтесь на такі умови? Чи мені викликати охорону?

— Погоджуємось, — упевнено відповів Євген.

Мене вистачило лише на ледь помітний кивок головою. Звісно я погоджувалась на будь-які умови. Але й досі не розуміла, що відбувалося.

Людмила неспішно відкрила двері. Лікарняна палата була світлою та затишною. Через велике вікно виднілося вечірнє місто. Уздовж бічної стіни розмістилось лікарняне ліжко. На ньому лежав молодий хлопець.

— А от і мій Максим, — гірко сказала Людмила.

— Але цього не може бути, — видихнув Євген.

І справді цього не могло бути!!!! Волосся у хворого було значно довшим, хоч і так само темним, як у Максима. Шкіра обтягала обличчя тонким шаром, блідим, майже прозорим.

— Я також довго не могла повірити. Так трапилося, нічого не поробиш, — Людмила сумно зітхнула.

Я підійшла до ліжка з хворим. Такі знайомі мені риси обличчя, тонкий ніс з невеличкою горбинкою. Губи, ті самі, що я цілувала. Але в той самий час було щось у цьому хлопцеві мені незнайоме. Смертельно блідий колір обличчя. Темні кола під очима. Тонкі руки, яким ніби не вистачить сили підняти стілець, не кажучи вже про те, як легко Максим підіймав мене на руки, як міцно та надійно стискав мене в обіймах. Легка здогадка проминула в моїй свідомості.

— Що трапилося з Максимом? — не своїм голосом запитала я. — Розкажіть нам, будь ласка.

Як не дивно, Людмила ніби чекала на це питання. Вони присіла на порожнє ліжко, яке стояло попід іншою стіною. Жестом запросила нас зробити так само. Євген слухняно присів поряд із нею.

Але я не могла відійти від хлопця, так неймовірно схожого на Максима. Тому сіла на світлий дерматиновий ослінчик, таким чином, щоб рукою доторкнутися до його руки. Замість очікуваного тепла та міцного рукостискання, я відчула тільки холодну слабкість. Але руку не відпускала. І не відводила очей, ніби нерухомий хлопець міг дати мені відповіді на питання. Людмила тим часом зачаровано дивилась на мене.

— Як дивно, що я вас не зустріла раніше. Ми з Анатолієм вважали, що в Максима були тільки такі приятелі, з якими краще б не бачитись ніколи. І як він із ними товаришував? — вона затулила очі руками, ніби ховаючись від чогось страшного та неприємного. — Я впевнена, що саме через них ця біда й трапилась. Максим тоді переживав не найкращі свої часи. А сьогодні, коли ви розмовляли з Анатолієм, я випадково почула ім’я свого сина. Мене зацікавив ваш візит, однак чоловік моєї думки не поділяв. Він прийняв вас за особливо нахабних журналістів або спеціально найманих акторів. Таких могли замовити конкуренти для того, щоб вибити його з рівноваги. Але я побачила, що Максим вам і справді небайдужий. Особливо тобі, — сказала вона, дивлячись на мене. — Скажіть принаймні, як вас звуть. Мене можете звати Людмилою.

Ми з Євгеном по черзі ледь чутно, ніби боялись розбудити сплячого, промовили свої імена.

— Ніколи про вас не чула, — знизала плечима Людмила. — Хоча це можна пояснити. Останні роки перед трагедією Максим віддалився від нас. Не можу сказати, що він був поганим хлопцем. Навпаки, він завжди був дуже чуйним, з добрим серцем. Анатолій приймав цю рису за слабкість. Тому постійно намагався його притискати — загартовувати характер, от як він це називав. Можливо через цей конфлікт ми й втратили сина. Але мого чоловіка годі було переконати. Хіба ж я не казала йому?

Жінка замовкла. Їй знадобилась хвилина, щоб дістати паперову хустинку та стерти нею маленькі краплини сліз, що зросили її вії.

— Отже, Максим жив окремо. Скільки б грошей йому я не пропонувала, таємно від чоловіка, звичайно ж, він завжди відмовлявся. Жив надзвичайно скромно. Працював. Добре порався з комп'ютерами, але ніколи не затримувався на одному робочому місці надовго. Бо була у нього згубна пристрасть до поганих компаній… Так трапилось і того злощасного вечора.

Він просто сів у машину до приятеля. Водій на превеликий жаль був нетверезий. Та й Максим також. Сам водій обійшовся кількома переломами. А мій син… Він отримав численні ушкодження, найстрашніше те, що постраждав мозок. Після аварії він жодного разу не приходив до тями. Лікарі мають для нас тільки невтішні прогнози. Але я все ще вірю та мрію, що одного дня він прокинеться. І знову заговорить зі мною.

Сльози текли рікою, але Людмила їх більше не намагалась стерти. На мить її очі засяяли теплим світлом надії. Вона знову зітхнула, але цього разу, ніби з полегшенням. Неначе ця розповідь зменшила тягар на її душі, розподіливши його між нами: мною та Євгеном. Важкі думки густим маревом полонили мій розум.

Страшні картини з життя хлопця, про якого я зовсім нічого не знала, але встигла покохати, з’явились у свідомості. Я уявила його маленьким хлопчиком, який крокував світом із відкритим серцем. Потім в уяві з’явився образ Анатолія, який нещадно цькував дитину за чутливість, за доброту, за прояви людяності. Мені стало боляче за Максима. Хлопчик, від якого вимагали бути тим, ким він бути не міг. Якого привчали робити те, що суперечило його природі. Не дивно, що він тамував свій біль алкоголем або й чимось ще небезпечнішим.

Керування в нетверезому стані, приятелювання з ненадійними товаришами… Автокатастрофа та сльози Василя. Те, що Максим майже ніколи нічого не їв. Все тепер набувало сенсу, складалось в одне ціле. Хлопець, якого я тримала за руку й справді був Максимом. Він мав понівечене життя та зламану волю. Але це був не той Максим, якого я зустріла, їдучі в тролейбусі до університету.

Я торкнулась губами руки хлопця. Сльози краплинами стікали на бліду шкіру хворого.

— Ми будемо підтримувати його життя, доки це в наших силах, — з притиском сказала Людмила.

— Ось мій номер, — вона протягнула Євгенові візитку. — Якщо схочете ще провідати Максима, дзвоніть мені. Я влаштую ваш приїзд так, щоб Анатолій про це нічого не дізнався. Він не зрозуміє.

Євген заховав візитку до кишені. Зовні він лишався спокійним, тільки сполотніле обличчя виказувало його потрясіння. Він пробурмотів подяку Максимовій матері та підійшов до мене. Обережно, ніби побоювався, що я розсиплюсь на маленькі уламки, він підняв мене на ноги.

— Ходімо, Ніє.

Людмила на прощання міцно обійняла мене та поділилась своїми запасами паперових хустинок. В останній раз я кинула оком на хлопця, що лежав у комі. Ледве втрималася від того, щоб обійняти його, струснути, покликати. Однак розуміла, що це не допоможе. Хоч яким би рідним не здавався мені цей хлопець. Це однаково був не той Максим, якого я знала. Цей був людиною, а той — воїном. Хоч і досі я не розуміла, що саме означало це слово. Але сумнівів не лишалося. Максим, якого я кохала, був десь дуже далеко від тіла, що однією ногою перейшло на той світ, бо душа йому вже не належала. Дух Максима боровся із нечистю. Його сильний невблаганний дух! А тіло, як би боляче мені не було це усвідомлювати, лишилось позаду цього дивного, незбагненного шляху.

Непомітно, Євген довіз мене додому. Ми не проронили ані слова. Яким би страшним не було нове усвідомлення для мене, воно мало б бути ще більшим потрясінням для нього. Коли двигун змовк, Євген кинув на мене похмурий погляд.

— Ти маєш пояснення?

— Так. Тобто не зовсім пояснення, тільки припущення.

— Кажи! — риси його обличчя загострилися.

На мить, я замислилася, чи зможу розповісти все. Чи повірить він мені? Я сподівалася, що повірить. А як ні, то й краще. Він поїде якнайдалі й ніколи більше не кинеться мені допомагати. Вважатиме мене або занадто небезпечною для дружби, або занадто божевільною.

— Кажи, — повторив він тихіше. І я, зітхнувши, здалась.

— Історія довга, — мляво мугикнула.

— Однаково.

І я почала розповідати. Ніч полонила місто, а привітний та добрий хлопець уважно слухав мою історію про дивовижі. Історію, в яку б я й сама не повірила, якби не опинилась у самому вирії подій. Я розповіла про випадкові зустрічі з Максимом, про його невдалі спроби налагодити зі мною зв’язок. Євген не переривав моєї розповіді, хоча на моменті з моїм проваленим самогубством, в його очах промайнув острах. Він міцно стиснув руками руль автівки, чи то тримаючись за неї, як за нитку, що з’єднувала його з реальністю, чи то намагаючись задушити невидимого ворога.

Потім була дорога до батька, частиною якої він став. Потім бій з вихором та біль втрати. Радість від знайомства з новими друзями. Усі події останніх днів. Усе це виривалося назовні нестримним потоком. Інколи слова плуталися. Неможливо було зрозуміти, чи усвідомлював Євген хід моїх думок, чи просто ввічливо мовчав, чекаючи на ясніші пояснення.