Пробудження

Люба моя донечко Антоніє!

Я пишу тобі листа, хоча й знаю, що ти ще замала, аби його прочитати.

Так сталося, що наші з мамою дороги розійшлись, але з тобою я волів би познайомитися ближче. Сподіваюсь, що колись моя мрія здійсниться і ти з радістю кричатимеш “ТАТО!” й бігтимеш до мене. А поки… А поки я ладнаю деякі справи, залагоджую гострі кути. Твоя бабуся була така ласкава подарувати мені твоє фото, можливо так само вона зголоситься прочитати тобі листа.

Коли зустрінемось, обіцяю виконати будь-яке твоє бажання. Підготуйся ретельно, аби загадати його.

З любов'ю, твій Тато.

Вітаю вас, Олесю Петрівно!

Пишу вам листа, оскільки телефонувати та тим більше приходити до вас, з відомих причин я не можу. Прошу спробуйте вплинути на рішення вашої доньки й прочитайте Нії мої листи. Вона має право знати про мене і про моє щире бажання познайомитись із нею.

З нетерпінням чекаю на вашу відповідь, Валентин.

Прочитавши обидві частини листа, я відчувала спустошеність, наче випалена сонцем пустеля. Хто ця людина, що так ніжно кликала мене донечкою? Здається, що я мала б плакати, але сліз не було, тільки порожнеча. Єдине, що цікавило мене — це зворотна адреса. Однак чомусь із горища я спустила всі листи та сховала їх у своєму наплічнику.

Мама зателефонувала і, вперше за життя, я відхилила дзвінок. Відписала тільки коротеньке повідомлення, що зі мною все добре. Потім поспішила за Максимом, аби вирушити в нову мандрівку. Бабуся відчужено проводжала нас поглядом, проте, можливо, в її очах зблиснули ледь помітні сльози, чи мені тільки здалося. Їй я лиш злегка кивнула, розмовляти чи підходити ближче зовсім не хотілося. Виходило, що все моє життя будувалось на брехні та замовчуванні. Можливо, чоловік від якого мама залишила мені тільки по батькові допоможе віднайти правду.

Хто ж він? Хто ця людина, що судячи з листів могла б бути доброзичливим, люблячим батьком? Однак не знайшла часу та сили віднайти свою дитину? Як він дозволив такий перебіг подій? Чи, можливо, я йому була зовсім не потрібна? Чи потрібна для якихось жахливих речей, що їх розповів Максим? Можливо, мама просто захищала мене від нього, тому й не казала, що він шукав мене, що шукав зустрічі зі мною? Злість і образа на людину, що здавалося б повинна бути найбільшою опорою в житті, роз'їдали отруйним зіллям мою душу і серце.

Доки Максим їхав до Харкова, я впадала в обійми Морфея, краєм свідомості міркуючи, коли ж це Максим востаннє спав. Але дрімота різко обірвалася, коли страшенний скрегіт коліс по асфальту розірвав залишки сну, замінивши їх величезним страхом, і, наче навиворіт викрутив м’язи мого тіла. Розплющивши очі я відчула, як наша автівка стрімко крутнулася на дорозі у спробі оминути велику вантажівку, що неслась, наче лютий монстр по зустрічній смузі.

З’їхавши на узбіччя Опель зупинився, врізавшись переднім бампером у дерево. Якимось дивом моє обличчя не опинилося в лобовому склі. І коли я міркувала, що можна видихнути з полегшенням, в дзеркало заднього бачення із жахом побачила, що озвіріла вантажівка розвернулась пустинною трасою та прямувала на нас. Тремтячими руками я розімкнула паски безпеки, які ще секунду назад були такими рятівними, а тепер диявольською силою кріпили до сидіння. Зненацька біля моїх дверей, начебто нізвідки, опинився Максим. У той самий момент, як я позбулась паска безпеки, він відімкнув двері та допоміг вилізти. Позаду нас гучноголосо заскреготав понівечений метал. Я злякано заверещала, відступивши на кілька кроків. Максим стояв переді мною. Його руки були виставлені вперед.

З величезного синього ваговоза вийшов спантеличений водій. Він розгублено дивився на нас.

— А хай йому! Заснув, мабуть. Хлопче, викликай, поліцію… Бо так діла не буде.

— Обійдемось і без поліції. — відповів Максим.

— А ну без, то й без… Живі всі залишились і то добре. — бурмотів водій, повернувшись до свого авто. Через хвилину, він підійшов до Максима та протягнув йому гроші.

— Це за руйнування! Дав би більше, але більше не маю. — роз’яснив чоловік.

Максим невпевнено дивився на стосик з грошима.

— Бери. Так буде правильно. — водій потиснув Максимові руку, знову перепросив і від’їхав на своєму залізному коні у світлу далечінь дороги. А ми лишились на узбіччі серед холодного зимового дня.

— Що це було? — ледь оговтавшись від жаху промовила я.

— Ворог активувався.

— Але ж водія я бачу вперше. Як це може бути пов’язано?

— Водій — тільки пішак у грі. Безвольний, бо виморений втомою, він став легкою здобиччю для лиходія, якому твоя смерть стає тим більш бажаною, чим ближче ти підбираєшся до правди.

Мені зовсім не хотілось у це вірити. Але понівечена “пташка”, на наших очах зім’ята, ніби полеглий в бою друг, роздирала серце болем. На додачу настрій псувало усвідомлення того, що всередині авто могли опинитись понівеченими й ми.

Отже, ми мали мій майже розряджений телефон, горстку листів, які Максимові вдалося дістати з автівки, гроші, які нам віддав водій, напівпорожню пляшку Моршинської та й більше нічого. Швидко зібравши те, що залишилось, ми почимчикували до лісової прогалини, що сховала нас від цікавих очей та прибуття поліції. Адже, як констатував Макс, на роз’яснення та оформлення дорожньо-транспортної пригоди в нас не було часу.

Хоча сонце й гріло пробиваючись струнким промінням поміж галузок й оголених стовбурів дерев, я відчувала, як холод потроху відбирав у мене сили й наснагу рухатись далі. Аби не показати своєї слабкості, я мовчки крокувала за Максимом. Однак за стурбованими виразом його обличчя, розуміла, що прикидатись сильною мені не вдавалося. Щоб якось зарадити нашим невдачам, я раптом зробила те, що зовсім мені не притаманно, розпочала розмову.

— Як так вийшло, що в тебе навіть мобільного телефону немає?

— Він не потрібен мені зараз.

— Хм… еее… а коли ми знов плануємо поїсти? — це питання Максиму сподобалось ще менше, ніж перше, бо очі його нестримно закотились догори.

— Коли дійдемо до найближчого кафе чи їдальні.

— Сподіваюсь, це станеться скоріше, ніж пізніше. — я вичавила з себе усмішку.

Але Максим не відповів. Він раптово зупинився і підняв догори руку, даючи знак, що мені також потрібно зупинитись. Тепер і я відчула якийсь дивний, неприємний неспокій. У лісі навколо нас усе смертельно стихло так, що тиша аж бриніла у вухах, жодна гілочка не колихалась, наче повітря і весь простір засмоктало у надприродний вакуум. З’явилось відчуття, що нас піймано у пастку.

Зненацька з-за галузок до нас наблизилась невисока на зріст істота, із покритою капюшоном головою. Рухалася так, ніби її ноги не торкалися землі, жодного звуку чи хрускоту вона не видавала. Оніміння все більше напружувало повітря. Намагаючись вимовити бодай слово, я з жахом усвідомила, що через мої вуста ні звуку не вилітало. Безсилі зусилля закричати розбивалися об пустку. Слова вмирали так і не народившись.

Істота насувалась, з-під її бурого плаща виринули кістляві, обтягнені блідо-синьою шкірою руки. Я відчула, як повітря знов обпікало мене зсередини, позбавляючи рухомості. Крізь пелену пітьми, що покривала мої очі, я бачила, як жахливе створіння підходило все ближче. Не до мене, а до Максима. Він щось вимовив, принаймні вуста його ворушилися. Потім різким рухом простягнув руки вперед, знов чи то промовляючи, чи то викрикуючи щось до істоти. Від його рук розлилися вусібіч промені світла. Істота відлетіла на кілька метрів. Вона вперіщилась спиною в широкий гіллястий дуб, що стояв неподалік. Від удару капюшон її злетів, відкриваючи понівечене, страхітливе обличчя. На місці рота і вух була порожнина, оздоблена чорними рубцями, ніс гачкуватий, наче пташиний дзьоб. Та очі вицвілі від ненависті та болю. Палаючи ненавистю, вони були спрямовані на Максима, а разом з тим і кістяні кінцівки поривались у наш бік. Істота скочила на ноги напрочуд швидко, і відступати не збиралася.

Як завжди не вчасно розпочався напад. Від болю, що охопив моє тіло, ноги підкосилися, але свідомість не полишала мене. Стоячи на колінах, я бачила, як Максим продовжував боротьбу. Руки хлопця здійнялись догори випустивши новий поштовх світла. Потвора швидко, розвернувшись усім тулубом, пригнулась. Її мертвенно-синя рука опинилася на рівні з черевом хлопця. Уп’явши свої темно сині кігті Максимові в живіт, вона намагалася роздерти його. Ухопивши однією рукою страшне ручище потвори, Максим вільною долонею, спрямував промінь світла прямісінько в зморщене чоло, оповите сивими вихорами рідкого волосся, що де-не-де проривалося крізь блакитну поверхню скальпа, наче очерет на заводі.

Тишу розірвав страшенний виск, що певно йшов від істоти, хоча її понівечений рот не ворушився. За вереском прийшли слова. Сказані нашою мовою, вони все ж здавались потойбічними. Слова відлунювали по кілька разів, щораз викликаючи дрижаки. І хоча біль скував моє тіло і затьмарив розум, кожне слово усвідомлювалося мною, й доводило до відчаю.

— Це тільки початок! Дівчина вже не жилець… Ти, воїне, її не врятуєш!!!

— Це ми ще подивимось! — різко викрикнув Максим і притиск долоню ще дужче до гидкого чола.

Новий лемент роздирав вуха, проймав слух. Вивертаючись у руках Максима, немов оскаженіла зміюка, істота вільною рукою викреслила щось перед собою, та безпосередньо під її ногами земля розсипалася. З’явився темний отвір, наче сповнений вугільно-чорним сипучим піском. У ньому вона почала зникати. Страшною рукою схопила Максима та тягнула за собою. Хлопець пручався, чіпляючись руками за краї землі, котрі стали навдивовижу зрадливими. Земля руйнувалась, вислизала з-під рук.

— Це якась чорна магія, левітація та переміщення в ній не діють… — спокійно констатував хлопець, поступово зникаючи у чорній млі.

Швидко я почала повзти (бо стати на ноги не вистачало сили) до найближчого кленочку. Попри біль, що здавалося б розривав мої легені на тисячі маленьких шматочків, я продовжувала рухатись. Міцно схопилась за молодий, гнучкий стовбур, який був достатньо довгим та міцним. Сил на те, щоб зігнути його не вистачало, тож я підтягнулась та лягла на лозину, всім тілом притискаючи її до землі.

— Хапайся, — крикнула я. Максим встиг зачепитися за гілля, саме в останню мить перед тим, як істота зникла в прірві. Підтягнувшись, йому вдалося витягнути себе з виру. За мить він стояв поряд зі мною, допомагаючи злізти з кущів, у яких я встигла добряче заплутатись.