Пробудження

— Максиме, — я ніжно торкнулася його щоки, — я бачила тебе… у лікарні… Тебе колишнього, тобто… — я шукала правильних слів, однак вони ніяк не надходили.

— Моє фізичне тіло, — Максим прибрав мою руку зі своєї щоки та поцілував її ледь торкаючись губами.

— А чи є можливість, чи міг би ти повернутись до нього? — я намагалась зробити свій голос максимально невимушеним, однак він зрадливо забринів на останніх словах.

— Це дуже складно, Ніє, але можливо. Однак таке повернення буде для мене гіршим за смерть, гіршим за переродження, гіршим навіть за небуття!

— Чому? — я здригнулась. — Що може бути гіршим за небуття?

— Це як з осяяного сонцем лугу потрапити одразу до темного підземелля. Через різкий перехід від світла до темряви нічого не буде видно. Так і дух невитримавши стрибку втратить свої орієнтири й загубиться в нетрях розуму.

— Я не розумію.

— Цей перехід затьмарить розум і тіло на стільки, що повноцінно вони працювати вже ніколи не зможуть. До того ж я обрав свій шлях і звертати з нього я не маю наміру.

Я притислась до його плеча, загорнувшись у міцні обійми.

— Так чи інакше, я буду вимушений покинути тебе, Ніє. Але тільки тоді, як ти будеш у безпеці. Тому я так боявся почуттів, що спалахнули в мені, коли зустрівся з тобою. Бо я не маю на них права.

Він дивився в мої очі, сповнені сліз.

— Чи хотів би ти побачити своїх батьків? Пояснити їм, що твій шлях продовжується? — я не бажала міркувати про те, що Максим мене полишить.

Не тоді, коли він щойно повернувся. Зовні він зовсім не змінився за місяць ув’язнення. На ньому була та сама толстовка, що йому дала Ірбіс. Волосся не відросло й на пів сантиметра. Але зміни з ним відбулися. Ледь помітні, та від того не менш значущі. Кілька разів траплялося, що він стояв нерухомо, мов статуя, вдивлявся кудись не блимаючи, ніби його розум блукав місцями мені недоступними.

— Спілкування з людьми з земного життя недопустиме. Це одне із правил Воїна.

— Але ж вони страждають, тужать за тобою…

Максим знизав плечима.

— Якщо дізнаються про мою місію, то страждатимуть ще більше.

— Чому? — я не хотіла вірити, що страшний біль батьківської втрати був необхідною умовою для того, щоб рятувати світ від темряви.

— Зазвичай люди не готові до правди. Їм краще та легше жити у звичному світогляді, простішому, хоч і химерному, вигаданому світі.

— А твоя мама? Я бачила, як їй боляче!

— Вона б не зрозуміла. Вона б ніколи не відпустила мене. Але той шлях, який я обрав, він важливіший, ніж спокійне життя однієї людини. Це жертва, яку мені доведеться принести, мій хрест.

У серці якимось відлунням замліло від слів Максима. Я відчувала, як мій власний біль затремтів хвилями сили на кінчиках пальців. Аби стримати напруження, я струснула руками. За вікном березень полишив місто, відлига повільно окутувала береги Дніпра. Але мені було так холодно, ніби тепло назавжди покинуло моє серце. Я підійшла до Максима й притулилась до його плеча. Він притиск мене до себе.

Опинилась в теплих міцних обіймах. Хоч і розуміла, що по суті Максим, якого я знаю, це тільки ментальна проєкція, безтілесний дух, однак жодна деталь його тіла не видавалася мені несправжньою. Я занурилась обличчям у його плече. Здавалося, що весь світ зупинився на мить. Тільки його серцебиття та тепло рук — усе, що було мені потрібно. Якби ж тільки залишити десь далеко монстрів та відьом, уявити, що не існує наших понівечених доль. Якби ж тільки існував такий світ, де ми могли б бути поряд без того, щоб битись із кимось та виживати.

Максим лагідно провів рукою по моїй щоці, торкнувся мого чола своїм. Струменями по моєму тілу пробіг жар. Хвиля моїх власних емоцій поєднувалась у шаленому вогні з його відчуттями, які я тепер могла відчувати завдяки своїм здібностям. Ніяково я відірвалась від його обіймів. Боячись того, що може статися, якщо емоції поглинуть мене і я втрачу над силою контроль. На кінчиках пальців з’явився тремор.

— Максиме, вибач, але… — пробурмотіла я.

— Це ти мені вибач, я не повинен був, — ніяково хлопець відвернувся.

— Не в тім річ. Мої сили. Я не завжди даю їм раду.

Максим уважно подивився на руки, які тремтіли, ніби від холоду.

— Тобі потрібна допомога. Розкриття твоїх сил відбувається занадто швидко.

— Ірбіс допомагає мені. Якщо чесно, мені наснилося, що й ти також мені допомагав. Уві сні. Ти казав, що я маю сяяти, — я соромливо посміхнулась, розуміючи, що можливо це був тільки сон, плід моєї уяви.

— Я шукав контакту з тобою. Цікаво, що моє посилання ти інтерпретувала саме в такій формі.

— Що саме ти хотів сказати? — через цікавість я на мить забула про розкриття моїх здібностей.

— Там, у неволі, я усвідомив дещо… Дещо важливе про тебе. Твоя здатність чути закляття — це не простий збіг. Він свідчив про те, що ти маєш здібності. До того ж твоє щире серце, що приймає найдивніших створінь, як рівних собі — усе свідчить, що ти народжена для того, щоб поповнити ряди Легіону у боротьбі зі злом. Я кричав тобі крізь чарівні мури про необхідність пробудити твою власну силу, — пояснив Максим. Від думки про свої сили, мої руки знов почали тремтіти.

— Допомога тобі потрібна, однак Ірбіс — перш за все боєць. Вона не має кваліфікації наставника, — продовжив хлопець.

— А ти маєш?

— Маю. Але всі мої знання з цієї галузі тільки теоретичні, — Максим сумно посміхнувся.

Я відчула стрімку хвилю його хвилювання і відчуття провини. Руки затремтіли сильніше. Тим часом хлопець вичаклував білу, напівпрозору сферу. Вона поплила до мене й зупинилась навпроти.

— А тепер вдихай її.

— Як це? — здивовано вигукнула я.

— Заплющ очі та уяви, як разом із кожним вдихом світло цієї сфери потрапляє до твого тіла.

Я старанно виконувала вказівки Максима. Біле сяйво заполонило спершу мої легені, а потім поступово поглинуло всі куточки мого тіла. Тремор у кінчиках пальців згасав. Коли я розплющила очі, навколо мене кружляло безліч яскравих зірочок. Світлом мерехтіли мої руки та одяг, наче зорі зійшли з небес, аби сповити мене своєю красою. Дивне відчуття легкості охопило мене. Напруження спало, ніби відлига весняного ранку.

***

Радість від того, що Максим знову поруч, внесла новий присмак до мого життя. Однак разом із тим у нетрях душі заселилося неспокійне передчуття, що ніби невеличка комашина гуділа на фоні щоденних турбот. За винятком цього, кілька днів минули швидко, пролетіли ніби у чарівній казці… Максим замінив Ірбіс у моїх тренуваннях. Ми вдвох приїздили на берег Дніпра задовго до того, як перші промінці світла починали свій танок на гладі могутньої річки.

Мама дивувалась моїй завзятості в щоденних вранішніх підйомах. Спершу вона відмовляла мене, аргументуючи це моєю фізичною слабкістю. Але врешті решт здала позиції під моїм впевненим натиском. Майже увесь час Максим був поряд. Навіть уночі з’являвся тоді, коли я його кликала й погоджувався стерегти мій сон до самого ранку. Він зазвичай магічно переміщався з моєї кімнати на двір уранці та чекав там на мене, щоб не викликати зайвих підозр та запитань у мами.

Кіль та Ірбіс ще лишались у місті. Євген інколи виходив на зв’язок, продовжував допомагати з навчанням. Приступів не було. І мені навіть почало здаватися, що прокльон наче зник сам собою, таким справжнім та чарівним здавалося мені моє життя. Однак ейфорія швидко обірвалась.

П’ятничний вечір став для нас із командою визначним. Ми зібрались так, як і раніше в гаражі, тільки цього разу зі мною був Максим. Усі жваво вирішували та прораховували наш наступний крок. Кіль наполягав на контакті з моїм психологом задля виявлення того, хто стоїть за всім цим. Євген пропонував вийти на зв’язок із моєю бабусею за батьком.

Другий варіант мене зацікавив найбільше. Навіть не тому, що можна було б знайти та вивести на чисту воду злу бабусю, а тому, що це давало можливість дізнатися, що сталося з батьком. Імовірність хоча б і найменша, що він залишився живим після сутички з вихором, мене дуже тішила. І залишатись у невіданні мені вже не було сили. Тому я активно підтримувала ідею Євгена.

Ірбіс майже не розмовляла. Вона з під лоба дивилася на всіх нас. Час від часу діставала з піхов свій меч і проводила ним по м’якій ганчірці, поліруючи його ще раз і ще раз, ніби він не був блискучим як дзеркало.

Було вирішено розділитися. До бабусі, яка могла виявитися злою відьмою, виїхали ми із Максимом. А слідкувати за психологом мали залишитись Євген, Ірбіс та Кіль.

— Я з цим зрадником не працюватиму! — вибухнула Ірбіс, розмістивши клинок у піхвах.

Євген зреагував швидше, ніж я встигла зрозуміти, кого вона мала на увазі. Він стиснув руку в кулак та гучно вдарив ним по столу.

— Якого дідька? Я ризикував життям плечем до плеча поряд із тобою!

— Чи так вже й ризикував? — скривилась Ірбіс. — Якщо ти засланий, то нечисть тебе б і не чіпала!

— Не чіпала? Я власноруч вбив одного песиголовця. Невже це ні про що не говорить?

— Авжеж говорить! Навіть більше, ніж ти можеш уявити! — дівчина по злому посміхнулася.

— Про що ти, Ірбіс? Поясни, — втрутився Максим, побачивши мій розгублений погляд.

— Справді, подружко, чому це ти так напосілася на хлопа? — поцікавився Кіль, протираючи свої квадратні окуляри.

— Хм… З чого ж розпочати? — Ірбіс демонстративно здійняла голову вгору, притуливши руку до чола. — По-перше, ти пішов у бій за хлопця, якого ненавидиш і який є твоїм суперником…

— Я не йшов би. Але не міг пустити Нію саму, — відрізав Євген.

— По-друге, у битві ти тримався впевнено, ставав у бойові позиції, реагував вчасно.

— Це ти мені лестиш, — буркнув хлопець.

— Але ж не забуваймо про те, що ти нібито зовсім нещодавно дізнався про весь світ надзвичайних та магічних істот і сутностей. Скільки часу минуло? Тижні три? Чотири? Як так трапилось, що ти спокійно прийняв цю інформацію? Не спростовував? Не відвернувся від хворої дівчини? Не злякався ризику?

Євген сидів мовчки, вивчаючи поглядом свої все ще стиснуті в кулак долоні. Мені згадалась та легкість із якою, він сприйняв мою розповідь. Тінь підозри прокралась до мого серця та вжалила отруйною змією.

— І найголовніше. Вбитий песиголовець. Ми всі тут знаємо, хто такі песиголовці. Величні монстри, з напівзвіриними лапами замість рук та ніг. З пащею, в котрій вирують гострі ікла. Ми всі їх зустрічали раніше. Я винищила їх не менш ніж три десятки. Але ти, побачив їх уперше! Ти не тільки не злякався, ти й не здивувався зовсім. Ніби вже чекав на них. Я знаю, бо весь час краєм ока стежила за тобою.

— Я підготувався. Налаштувався на бій із ворогом. От і все.

— І найголовніше, — продовжила дівчина не реагуючи на його слова, — ти підготував зброю. Кулі зі специфічним сплавом. Тим самим ти й виказав себе! Подібні речі не знайти в інтернет-мережі. Таку зброю знаходять тільки через людей або істот. Часто на чорному ринку, який не керується і не підпорядковується легіонерським військам.

Євген здійнявся.

— Я тільки хотів допомогти, — він дивився тільки на мене, ніби саме мені заборгував відповідь.

— Допомогти кому? — їдко вичавила Ірбіс.

— Факт лишається фактом, друже, ти нам збрехав. Можливо в тебе є логічне пояснення, чому так сталося. Тоді ми готові тебе вислухати, — Кіль діловито підправив свої окуляри.

— Я не винен вам жодних пояснень, — сухо відмовив хлопець. — Раніше я міг би ще пояснити все Нії, але тепер запізно. Вона тепер одна з вас…

Євген ще раз подивився на мене очима повними жалю та розвернувся геть. Стукіт його підошов лунав у моїх вухах ударами зловіщого бубна. Я спробувала вхопитися за його емоції, але натомість відчула тільки порожнечу. На останок зблиснула його антрацитова куртка та чоловіча постать зникла за металевими дверима гаража, який всі вже називали «нашою базою».

— Я нічого не відчуваю від нього, жодних емоцій.

— А від інших? — запитав Максим.

— Ірбіс розлючена, наче голодна пантера.

— Я завжди розлючена.

— А Кіль засумував, — я з цікавістю глянула на хлопця. У його очах бриніли не пролиті, стримувані волею, сльози.

— Він мені подобався. Нібито гарний хлопець, — Кіль зашморгав носом, відвернувшись від нас.

— А в тебе… — я подивилась на Максима. І нова хвиля тепла огорнула мене, на мить перехопивши дихання, я заплющила очі. Ці солодкі хвилі блаженної радості, що йшли від Максима затьмарювали мій розум. Однак я шукала далі. Шукала емоцію, за яку могла б зачепитися. І десь в глибині цього вирію невимовного щастя, я знайшла її.

— Ти стривожений. Так, в тебе тривога… — видихнула я, струшуючи з кінчиків пальців напруження від зчитаних емоцій. — А в нього нічого. Чому так?

— Євген явно знає більше, ніж ми могли припустити. Дізнавшись про твої сили, він міг знайти спосіб захисту.

— Це можливо?

— Можливо, якщо до справи береться відуюча людина чи істота.

— Така, наприклад, яка могла б накласти прокльон на Нію? — сумно підсумувала Ірбіс, виказавши підозру, якої всі найбільше боялись.

— Це неможливо… це просто неможливо… — я згадала яким вірним другом Євген був для мене весь час, навіть тоді, коли не було поряд ані Максима, ані Ірбіс. У гаражі встановилась гнітюча тиша, яка ніби хвилиною мовчання проводжала друга, що вмить перетворився на ворога.