Пробудження

Тихо і темно. Навколо ні душі, порожня кімната, порожнє серце. Я відчувала, як важко повітря заповнювало легені, наче воно загустіло, перетворилось на рідину. Тремтячи усім тілом, підвелась до вікна.

Поодинокі вогники світла, наче марево розпливалися перед очима. Навпомацки знайшла заповітну ручку на вікні та відчинила його. Свіже крижане повітря обпалило легені, однак мені стало краще.

Кинула погляд униз. Моторошна прірва на висоті дев’яти поверхів лякала, та все ж, якимось дивним чином, зачаровувала. Один крок міг завершити страждання. Летіти, заткнувши страх висоти в найдальші куточки душі — це все що було мені потрібно для вивільнення. «Чи болюче зіткнення з бетонною поверхнею, холодною, як сама смерть?» Можливо, так. Проте хіба всі ці дев’ятнадцять років життя не були суцільним болем?! На страхіття перетворене життя близьких, нескінченні консультації, аналізи, розмови. Приступи болю під час вдихання повітря чергувались з болями від самого життя, чи скоріше від відсутності самого життя.

Розлючена, через несправедливість світу, неспроможність розірвати цей понівечений ланцюг заборон та слабкостей, від відрази до самої себе, я сіла на підвіконня, усім тілом розвернулась до обіймів холодної зими. «Чому я тут? Чому народилася саме такою? Яку я несла користь світові? Де ж моє трикляте призначення?» Відкриті питання роз’їдали душу і тіло, залишаючи бліду тінь людини, яка приречена зникнути в яскравому сяйві світла.

Раптом темно-синя тиша розбилась дзвінким виттям сирен. Здригнувшись від несподіванки, я побачила на розі як стрімко мчала швидка допомога, можливо, рятувати чиєсь життя, тільки не моє. Радісне хвилювання від можливості завершити свій шлях, розвіялось, наче зникла непомітна завіса інтимності та особливості моменту.

Повільно злізла з вікна, занімілими кінцівками схопила ковдру. Закуталась у ній із головою. Усе ж цей крок потребував підготовки. Наприклад, написання останнього листа з проханням піклуватись про Філіпа.

Дуже довго я міркувала про це. Моє життя було марним. Усе, що я могла робити — це заважати іншим. Хоча моя хвороба не була смертельною, життя з нею стало нестерпним. Тож я мала нестримне бажання з цим покінчити.

Посміхнувшись, засинала з відчиненим вікном. Можливо, скоріше прийде смерть від застуди, якщо не поквапитись з приготуваннями.

***

Відбувалося щось дивне, я це відчувала кожною клітинкою свого тіла. Спершу телефонували з деканату з проханням приїхати якнайшвидше до університету, залагодити питання щодо дистанційної здачі заліків. «З якого б це дива?»

— Ти поїдеш сьогодні, сонечко? — ласкаво запитала мама. Вона сиділа на кухні й повільно підносила чашку чаю до своїх світло-рожевих вуст.

— Поїду, як треба, — тихо відповіла я. Їхати зовсім не хотілось, але засмучувати маму хотілось ще менше.

— Сонечко, твоя хвороба не повинна позбавляти тебе майбутнього! Ти зможеш прожити довге життя. Краще в ньому мати освіту.

— Так, мамо.

Звісно ж я могла прожити життя сповнене болю, що супроводжував мене час від часу під час дихання. Не щомиті, однак коли це ставалося, я мріяла про смерть.

— Викличу тобі таксі! — поквапилась до телефону мама.

— Не треба. Я доїду, як і всі інші студенти, міським транспортом. Усе буде добре, — запевнила її, розуміючи, що добре мені ніколи не буде. Вона хотіла щось заперечити, але я стояла на своєму.

— Ліки зі мною, як стане погано — наберу!

Поцілувала легенько її в щоку, усміхнулась, відчуваючи аромат польових квітів.

— Люблю тебе, Ніє.

***

Вже через дві години я абсолютно нещасна їхала в тролейбусі. Сама відмовилась від таксі, але ЧОМУ СТІЛЬКИ ЛЮДЕЙ? Інтроверт у мені казився від люті. У цьому пасажири-сплачуємо-за-проїзд хаосі мені дивним чином вдалося втратити рівновагу, поручень підступно вислизнув з пальців, лишивши мою руку самотньо простягнутою. У той час як я стрімко падала на сусідів по нещастю.

Зненацька відчула позаду себе міцну підтримку, хтось упевнено схопив мене попід спину й тримав. Лише мить мені знадобилась для відновлення рівноваги. Я боязко здійняла погляд на свого рятівника. Світло-блакитні, як весняне небо, очі усміхалися мені. Коротке чорне волосся. Це все, що я встигла помітити. Сміявся з мене, мабуть! Пробурмотівши похмуре «дякую», я відвернула погляд до сірих пейзажів, які стрімко минали за брудним вікном, так стрімко, як і дні мого життя.

Відчула на собі важкий погляд й обернулась. Хлопець, що врятував мене від падіння, продовжував усміхатись дуже приязно. Він мав такі правильні риси обличчя, неначе був з іншого всесвіту. «Що знав він про мене, що так радів моєму порятунку від брудної підлоги тролейбуса?» Я ще більше спохмурніла. Але хлопця це не зупинило.

— Як добре, що я опинився поруч, чи не так? — його турбота і самовпевненість почали мені набридати. — Мене звуть Максим. А тебе як?

Недоброзичливо і тихо я назвала своє ім’я, навіть не дивлячись на хлопця. «Вже незабаром зупинка і все закінчиться!»

— Бувай, Ніє! Якщо падатимеш знову, я впіймаю! — я здригнулась від цих слів, а Максим лишень ширше всміхнувся. Наостанок сповила поглядом його, чомусь карбуючи у пам’яті високий зріст, широкі плечі.

Стрімкою течією люди виходили з тролейбуса. Я випливла разом із ними. Перші хвилини на вулиці дарували радість свіжого повітря. Я крокувала вперед ненадовго забувши про все на світі. На якийсь час у моїй свідомості лишився асфальтний безкрай та відлуння кроків.

Але дуже скоро біль повернувся. Ілюзія спокою розлетілася на друзки. Думки про самогубство знову поглинули мене. Навіщо я тут? Мені байдужі оцінки та заліки, я мріяла лише про спокій, про припинення страждань. Повернутись додому? Щось вигадати для мами? Нестерпно було б брехати їй.

Спинилася на хвильку. Вийняла з наплічника ліки та ковтнула, не запиваючи водою. Дісталась найближчого дерева, аби спертись на нього та чекала, доки вщухне біль.

Швидко оминувши осиротілі, безлисті дерева, я підійшла до свого корпусу. Піднялась сходами. Стіни сходинкових майданчиків було викрашено в зелений колір вицвілої на сонці трави. Усюди зарозумілі обличчя студентів, які збиралися невеличкими групами та голосно реготали. Я ловила на собі зацікавлені погляди й мріяла вже повернутися додому.

П’ятий поверх, кабінет декану. Мені було нестерпно ніяково. Ледь чутно я постукала у двері. Повільно потягнула їх на себе.

— Можна? — мій голос тоненький, неначе дитячий, тремтів від хвилювання.

Чоловічий бас сильний і впевнений лунав із-за столу.

— Так, проходьте, — чоловік трохи старший середнього віку, пильно придивлявся до мене з-під окулярів. Від цього погляду я ніяковіла ще більше. — Отже, з ким маю честь?

— Я — Антонія Солоненко.

— А я от думаю, що ж це за студентка, якої я зовсім не пам’ятаю. Оскільки ви мене теж навряд знаєте, я відрекомендуюсь. Мене звуть Анатолій Семенович, — його погляд суворішав і я вкотре пошкодувала, що приїхала.

— Вибачте, але у мене виняткові обставини…

— Це ви мені вибачте, Солоненко, але в нас усіх виняткові та складні обставини життя! Я не маю жодного бажання вислуховувати ваші виправдання!

Голос декану гуркотів громом по кабінету, і я стиснулась, наче зменшуючись у розмірах. Мені хотілось жбурнути йому в обличчя свою байдужість до нього, до навчання, до життя. Але я стримала себе.

— Ваші прогалини в заліках критичні! Моє останнє попередження: ви маєте місяць, щоб закрити всі свої хвости. Інакше, виключення!

Чомусь на очі навернулися сльози. Він не знав, що в мене не було й місяця. Тому його виховні бесіди були марними. Але з увічливості, я подякувала за другий шанс. І пообіцяла все виправити.

— Було б сказано! — скептично зауважив Анатолій Семенович. — Дисципліни дуже складні. Ваша завідувачка кафедри просила вас помилувати, тому я призначив вам куратора. Він уже, мабуть, чекає на вас у п’ятсот п’ятому кабінеті.

Я понуро та слухняно пішла до вказаного кабінету. «Боже, коли ж уже можна буде піти звідси якнайдалі?» — подумки страждала я. Під час лекцій всюди було порожньо і тихо. Гомін лекторів та студентів посилювався при наближенні до дверей.

Коридор малоосвітленим тунелем давив на мене своєю сірістю. Від цього не було куди втекти. Усюди зі мною воно — сіро-злиденне відчуття понівеченості, наче весь цей світ непридатний до мого існування.

Думки обірвались усвідомленням, що навпроти мене п’ятсот п’ята аудиторія. Тихенько відчинила двері, перед очима з’явилась комп’ютерна кімната. Ряди парт заставлені моніторами межували з обладнанням, застосування якого мені було невідоме. За одним зі столів сидів русявий хлопець. Його волосся стирчало в різні боки, не зрозуміло чи з неохайності, чи так було замислено саму зачіску. Обличчя хлопця зовсім не було видно з-за монітора ноутбука.

Моя поява залишилась непоміченою, і знову в глибині душі я відчула бажання розвернутись і тікати додому. Адже виправлення оцінок найменше, що мене цікавило. Однак саме в ту мить хлопець відірвав погляд від комп'ютера. Першу секунду він розгублено дивився на мене.

— Привіт! — обличчя прояснилось. — Ти, мабуть, Антонія, так?

— Можна просто Нія.

— Ніє, я — Євген, твій порятунок у світі комп’ютерних технологій.

Я усміхнулась хлопцеві, на диво, щиро.

— Боюсь, що ця місія нездійсненна.

— Ти кажеш це людині, яка вже пройшла всі завдання в GTA 4! Для мене безвихідних ситуацій не існує.

Євген запросив сісти поруч. Я підійшла ближче, помітивши вогнедишного дракона на чорній толстовці десь на два розміри більшій за самого хлопця. Вправно він бігав пальцями по клавіатурі, друкуючи текст в інтерфейсі програми. Потім відкрив документ з переліком предметів, лекцій та завдань, які потрібно було опрацювати.

Надиктувавши свою електронну адресу, я усміхнулась його здивуванню щодо моєї відсутності у соціальних мережах. Хлопцю навіть довелось встановити собі той єдиний месенджер, яким я користувалась для листування з мамою та лікарем.

— Встановлюю тільки заради тебе!

Я спробувала стримати сміх. Але усмішка, широка як Дніпро, не зникала з мого обличчя. Ми домовились залишатись на зв’язку.

Дивувалась своїй сміливості, коли ми домовились за кілька днів зустрітись та опрацювати практичні завдання. Ця розмова була однією з небагатьох можливостей пожити звичайним життям: навчатися та знаходити друзів, жити так, наче не було нападів, які відбирали крапля за краплею моє життя.