Пробудження

Нія втомлено заплющила очі. Долонями затулила вуха.

— Я не вірю. Просто не вірю, що це могло статися, — прошепотіла вона.

Втиснувши педаль газу, я міркував про наше положення. Воно видавалося безвихідним. На обличчі Нії чітко відстежувалась рішучість. І це мене лякало найбільше. Ми увірвались до міста, коли сонячне проміння вже сягало горизонту.

Нія безвиразно дивилась у вікно, по-дитячому закусуючи нижню губу. Несвідомо я потягнувся до неї та стиск її руку у своїй долоні. Нетривале, секундне поєднання рук, замість підтримки, викликало тремтіння сліз у її очах. Вона взяла до рук телефон та повідомила друзів про жахливу новину.

У затишному теплі гаражу, який прогрівався електричними обігрівачами, зібралась уся наша кампанія, крім Євгена.

— Краще його не кликати, — ніби прочитавши мої думки, відповіла Ірбіс. — Занадто ризиковано.

— А те, що Нія кинеться в самісіньку пащу лева? Хіба це не ризиковано? — пронизливо скрикнув Кіль.

— Я хочу поговорити з ним… Можливо він збрехав, але зараз це не має значення. Навіть, якщо він зрадник, я однаково не маю чого приховувати від прокльонщика, яким судячи з усього виявиться мій власний батько.

Її руки затремтіли. На кінчиках пальців, ніби маленькі блискавки, почали юрмитися згустки енергії. Наші емоції та власні переживання Нії, жодним чином не сприяли покращенню в керуванні новими силами. Я сформував магічну сферу для заспокоєння та врівноваження її стану.

— Ні, Максиме, дякую, але ні! Я повинна все це пройти сама. Бодай раз. Без сторонньої допомоги.

Сфера завмерла на пів шляху між мною та дівчиною. Відчувши свою непотрібність, вона розвіялась повітрям, залишивши по собі ледь помітні блискітки світла. Відчай пронизав мою свідомість. Її відмова від допомоги означала більше, ніж просто зниклі чари. Від того усвідомлення в мене хололо в грудях.

— Я зателефоную Євгенові, — звівся зі свого місця Кіль. — На твій поклик він примчить миттєво.

— Спілкуйся з ним обережно. Жодних повідомлень чи спойлерів про наш план! — спокійно додала Ірбіс.

Я позаздрив її спокою. Тому, як легко вона сприйняла новину про найближчі події. Тому, як послідовно вона діставала з піхов мечі та обирала ті, що підуть до бою саме сьогодні. По черзі вона складала своє озброєння на пластиковий стіл. Першою обраницею стала катана, від якої вже встигли постраждати песиголовці. Потім у хід пішли невеликі кинджали. А також короткий меч із чорним руків’ям. Кожен із них вона перевертала в руках, відбиваючи сонячних зайчиків від самотньої лампи, що висіла під стелею. Потім полірувала та складала у порядку зростання на старому металевому столі.

Згодом знадвору почулося ревіння мотора. Євген і справді швидко приїхав. З нетерпінням заскреготіли залізні двері. Хлопець увійшов до приміщення швидкою ходою. Обдарував мене крижаним поглядом і попрямував до Нії.

Удвох вони сховались за завісою з брезенту, яку Ірбіс для себе оздобила для усамітнення та медитативних практик. Розмова велась пошепки. І хоч якби мені не хотілось в цьому зізнаватись, однак жало ревнощів змушувало серце битися сильніше. Хоч як я не нагадував собі, що моє тіло не фізичне, а ментальне. Все одно кров продовжувала шуміти в скронях від однієї думки, що він поряд із нею. Але найгіршим було відчуття власного безсилля.

— Ніє, не кажи дурниць! Має бути вихід! Інший вихід! — Євген втратив контроль над інтонацією свого голосу й мало не кричав.

— Немає іншого виходу, Євгене, — підвищила голос і Нія. — Я не знаю, чому ти зі мною був весь цей час. Не знаю, чому брехав мені. Але хочу подякувати тобі. Бо… бо…

— Бо йдеш на самогубство! Свідомо!

— Ні!!! Це не самогубство! Я йду рятувати маму! Я йду битися! Навіть, якщо й на смерть! Але битися я буду, повір мені! У перше за життя я не здаюся! Розумієш?

Замість відповіді, я почув як хлопець гарячково рвонув брезентову заслінку. Усі удавали, ніби не помічають його гнівних та різких кроків. Слідом за Євгеном вийшла Нія. Очима вологими від сліз вона проводжала хлопця. Знову бридкий напад ревнощів та жаху скував моє нутро. Увесь спектр емоцій, які не повинні були б існувати у воїна, розривали моє єство на частини. Бажання врятувати Нію змагалося з основним правилом, на якому базувався весь кодекс ангельських легіонів: «Свобода волевиявлення».

Я зволожив язиком сухі вуста, але здавалось, що волога покинула моє тіло. Десь мав би бути вихід. Я відчував це, ще мав надію. Я повинен його знайти, а якщо ні… якщо ні, то мені лишатиметься вибір. Вибір тяжкий та кривавий. Але такий необхідний.

Перед тим, як зникнути за дверима, Євген обернувся і зустрівшись зі мною поглядом, махнув головою. Я пішов за ним на подвір’я.

— Слухай, Максиме, ця твоя гра дещо затягнулася тобі не здається? — поспіхом промовив він.

— Що ти маєш на увазі?

— Гра в боротьбу добра зі злом, гра в ангела-охоронця? Хіба вже не прийшов для неї врешті решт кінець? Якщо ти янгол, то врятуй її! — Євген із силою гатив старі гумові покришки, які оточували все навкруги.

— Якби це було так просто! Якби я тільки міг! Я б залюбки пішов замість неї. Але не можу. У мене теж є обмеження. Ми поважаємо вибір людей!

— І до чого це призвело? Кому потрібна ваша повага, якщо люди через це можуть загинути? — хлопець гарчав на мене, блискаючи очима.

— Я зроблю все, що в мох силах, аби допомогти їй, — вичавив я. — Ті сили, що на неї полюють… Ми зупинимо їх. Я обіцяю. Але Нія робить те, що вважає за потрібне.

— Знаю, що ви мене усунули від справи, що не довіряєте мені, — скоромовкою випалив Євген. — Але я хочу допомогти. Не можу лишатись осторонь, розумієш?

Я кивнув, бо чудово розумів.

— Нам потрібні докази. Докази твоєї непричетності до тих негараздів, які спіткали Нію.

— Ви їх матимете. Поїхали зі мною. Я все поясню.

Десь із хвилину я вагався. Усі готувалися до бою. Не було жодного сумніву, що нас з Ірбіс та Кілєм чекатимуть темні істоти. А Євген, можливо, хотів затримати мене, або ж заманити до пастки. З-за поіржавілих дверей до нас приєдналась Ірбіс. Вона кинула холодний погляд на Євгена.

— Поїдете вдвох зі мною. У тебе, хлопче, є одна година. Аби я повірила тобі.

— Звідкіля ти… — розпочав був Євген.

— Ти верещиш, як песиголовець на повню. Чутно за кілометр.

— Дякую! — промимрив Євген.

— Не дякуй. Я роблю це не заради тебе.

Поки Ірбіс заводила свого чотириколісного монстра, я дивився на Нію. Сльози вже встигли висохти на її обличчі. Вона залишалась спокійною і, навіть, усміхнулась нам із Євгеном.

За його проханням, ми приїхали до навчального корпусу. Попри пізню годину на стоянці ще лишалось кілька машин.

— За мною, — скомандував хлопець.

— Говоритиму тільки я. А ви мовчіть, — додав він скосивши погляд на Ірбіс. Дівчина тільки зблиснула лезом короткого кинджала, що висів у неї на поясі.

Євген демонстративно звів очі догори, однак промовчав. Ми промайнули повз центральний вхід, та обійшовши будівлю, зупинились біля чорного входу. Хлопець спустився на кілька сходинок та постукав у двері, відбиваючи певний ритм.

— Азбука Морзе?! — усміхнулась Ірбіс. — Розумно, як на тебе.

Двері відчинилися та Євген не отримав можливості відповісти на їдке зауваження. На вході нас зустрів худорлявий молодик з непропорційно великою головою, яку обрамляли русяві кучері. Він спинив погляд на мені, а потім швидко глянув на Ірбіс. Його рот розкрився в німому запитанні.

— Вони зі мною! — коротко відрізав Євген. Кучерявий хлопець знову глянув на Ірбіс, зашарівся й мовчки потупив погляд у монітор смартфона.

Після того усі разом ми просувались сірим коридорчиком, в якому було щільно наліплено білих та млявих дверей.

— Де ми? — запитала Ірбіс, як тільки кучерявоголовий зник із поля зору.

— У штабі, — відповів Євген, відчинивши одну з десяти безликих дверцят.

За дверима на нас чекав чи то кабінет, чи то лабораторія. Половину простору займали великі комп’ютерні монітори, а другу половину дивні пристрої та предмети. З усього різноманіття мені вдалось розгледіти засушені трави, електрометр, книги та безліч речей, назви яких я не знав. Ми з Ірбіс терпляче чекали, доки Євген включав усі свої монітори та комп’ютер.

— Дивіться, — розпочав він. На першому екрані з’явились зображення темних магічних істот. — Це темні сили, що тягнуть світ у хаос та знищення.

— А ось тут, — увімкнувся другий монітор, той що стояв ближче до вікна. Він показував ангельські легіони, — світлі сили, які боронять всесвіт від занепаду.

— Так, так… Усе це дуже цікаво! Ближче до справи, будь ласка! — Ірбіс швидким рухом перевірила чи на місці її зброя.

— А тут, — хлопець увімкнув монітор, що знаходився посередині. — Тут нейтральні сили: люди. Ще сюди можна віднести флору та фауну, далебі, усю нашу планету.

— А тут я не погоджусь, — вставила дівчина. — Всесвіт існує здебільшого завдяки творчому потенціалу вищих істот. Тож уся планета, як частина Всесвіту, залишається здобутком архангелів.

— Саме так! Здобутком! Власністю! Іграшкою! — Євген зіскочив із місця.

Його розкуйовджене волосся стирчало в усі боки. В очах нестримно палали вогники ввімкнених моніторів.

— Але люди не хочуть бути лише трофеєм у чужій війні. Війні, в якій умовні світлі б’ються з умовними темними! Ми — Вільний Корпус — організація, яка шукає шлях до визволення від магічних загарбників.

Хвилину в кабінеті панувала повна тиша. Ірбіс тихо вилаялась і ще раз перевірила зброю.

— Отже, саме в цій організації ти дізнався про зброю, яка може спинити песиголовців?

— Не тільки про це. Я знав про твою місію. Ми отримали анонімне повідомлення. За збігом обставин, дівчина за якою полювали, виявилась студенткою нашого факультету. Шеф назначив це завдання мені.

— То Нія була для тебе тільки завданням? — прошипіла Ірбіс.

— Так. На початку. Нія була тільки моїм завданням. Але ж вона була завданням і для нього, — Євген направив на мене вказівного пальця.

— Моє завдання — врятувати її життя! А в чому полягає твоє?

Євген недбало знизав плечима.

— Збір та аналіз даних. Створення алгоритму за яким ви працюєте. І, мабуть, найважливіше, усвідомлення ваших мотивів.

— Ах ти ж клятий шпигун! Навіщо тобі це? — Ірбіс дістала кинджал, однак під моїм твердим поглядом, повернула його до піхов.

— Для того, щоб віднайти шлях визволення від магічних істот, для того, щоб людство мало свій власний шлях, своє власне бачення життя та розвитку.

— Це повнісінька маячня, Женя, — Ірбіс сказала втомленим, якимось навіть дорослим голосом. — Більшість людей не знають про магічних істот через свою неготовність взаємодіяти із правдою. Тільки згадай вогнища інквізиції та тобі стане зрозуміло, чому ми маскуємо свої надприродні здібності.

— Ти так говориш тому, що належиш до їх роду! — загарчав Євген.

— А ти гадаєш я просила про це? Гадаєш, що стоїть черга на місце рекрута? Аж ніяк ні! І знаєш чому? Тому, що більшість рекрутів не дочекаються сивих пасм волосся. Бо жоден із них ніколи не матиме супутника життя чи то не дай Боже дітей. А якщо й матиме, то саме вони стануть найлегшою мішенню для нечисті.

— Але ж ти могла не погоджуватись на таку роль! Могла обрати звичайне нудне життя людської дівчини, — хлопець, здавалося, шукав для себе причини, аби продовжувати зневажати представників магічного світу.

— Не могла! — сухо відповіла Ірбіс. — Не після того, як матір сконала від відьомського закляття на батькових руках. Не після того, як на моїх очах упир висмоктав усю батькову кров, поки я схована захисним закляттям сиділа під столом на кухні. Я зробила свій вибір. Рано чи пізно, доведеться зробити й тобі.

Нависла тягуча тиша. Ми вдвох із Євгеном приголомшено розглядали дівчину, що високо тримала підборіддя, хоча її очі й придбали ледь помітного додаткового блиску.

— Ірбіс має рацію. Кожен із нас робить свій вибір, — сказав я. — Чи будеш ти, Євгене, битися з нами пліч-о-пліч проти сил темряви заряди порятунку дівчини, яка для нас обох була завданням, однак стала чимось більшим? Чи лишишся в підвалі свого уявлення про те, яким має бути Всесвіт та жалітимешся, що він не виправдовує твоїх очікувань?

— Мій вибір очевидний. Інакше, навіщо б я вас сюди приводив? — хлопець вмостився на чорний офісний стілець. — У мене є ще бажання показати ТЗ, тобто технічну задачу, яку поставило мені керівництво.

Євген відкрив на одному з моніторів текстовий документ.

— Зверніть увагу сюди, — хлопець виділив частину тексту.

15.12. Повідомлення від анонімного джерела: Дівчина — Антонія Солоненко — жертва прокльону. Новобранець, Максим Сотий, має завдання знайти зловмисника. Однак він його провалить.

— Справді, дуже детальне повідомлення. І що з того? — запитала Ірбіс.

— По-перше, автор цього повідомлення знав і про Нію, і про статус Максима у цій грі. Зверніть увагу на дату надходження повідомлення. Того самого дня наші люди зробили так, аби Нії зателефонували з деканату. А ти, Максиме, пам’ятаєш, коли отримав завдання?

Усередині мене все захололо від дивного передчуття.

— Шістнадцятого грудня. Я отримав завдання шістнадцятого грудня. І того ж дня вперше…

— Зустрів Нію! Я також! — вигукнув Євген розпушуючи своє волосся ще більше.

— Хтось знав про твоє завдання раніше за тебе? — Ірбіс невідривно дивилась на монітор.

— Невідомий не тільки знав про завдання, раніше ніж воно було задане. Він ще й наголошував на тому, що ти не виконаєш його. Ще й надто, він про тебе написав більше, ніж про Нію. Розумієш? Комусь ти напрочуд цікавий, Максе!

— Чи можливо, суто теоретично, що й саме завдання було підлаштоване саме для мене? — запитав я, скоріше сам у себе.

— Хтозна, — зауважила дівчина. — Для тебе пастка чи для Нії, нам однаково нікуди діватись. Після того, як Нія перетне межу зазначену відьмою…

— Чи відьмаком… Бо під підозрою ще лишається батько Нії, — автоматично виправив її я.

— Байдуже чи то він, той зловмисник, — роздратувалась Ірбіс. — О третій годині ночі Нія піде самотужки в пащу звіра. Вона зробить це аби врятувати свою маму, яку тримають у заручниках.

— Вона просить дати їй пів години часу. Але це забагато. Ми погодились тільки на п’ятнадцять хвилин, — продовжив я, — потім ми вступаємо до бою.

— Я з вами, — швидко додав Євген. — Визнаю, я вже здав усі звіти, які тільки міг. І розповів про вас керівництву. Однак я відчуваю, що потрібен саме там. На полі бою.

Ірбіс зітхнула. Хлопець дістав із шафи темну спортивну сумку. Він швидко почав набивати її різноманітним приладдям. Прихопив і кілька видів вогнепальної зброї, невеличкий бронзового кольору ноутбук та деякі незрозумілі за призначенням речі, як то гусяче перо, наприклад.

— Ходім! Швидко! — Євген розвернувся та промайнувши повз нас покрокував непоказним коридором.

Ми з Ірбіс послідкували за ним. Кучерявий хлопець, що слугував за охоронця, зустрівшись поглядом із дівчиною, удав ніби нас не існувало.

— Не можу повірити, що хтось на стільки заморочився з цією дурнею, що створив цілий штаб, — пробурмотіла Ірбіс, коли ми повернулись до затишку автівки.

— Я не здивуюся, якщо таких штабів існує багацько. Люди зазвичай не приймають те, чого не в змозі осягнути, — додав я.

— Ви ж розумієте, що я тут з вами в одному салоні їду. І все чую, — роздратувався Євген.

— Угу… — Ірбіс заковтнула сміх, що вирвався на волю невимовно щирою усмішкою. Кумедність ситуації додавала ще й абсолютна серйозність хлопця на задньому сидінні. — Авжеж, Євгене, вибачте. Ми з Максимом ще не звикли до спілкування з людьми, що планують змінити світобудову Всесвіту.

— Смійтеся скільки завгодно, але майбутнє світу за людством!

— Можливо й так. А може за людством тільки величезна гординя та нескінченне самозвеличення, — замислився я, дивуючись, як легко почав відокремлювати себе від звичайних людей, яких намагався відстоювати Євген та його керівництво.

Раптом телефон Ірбіс, зручно влаштований на панелі, задзвонив, наспівуючи Nothing else matters Металіки. На моніторі з’явилось опромінене усмішкою обличчя Кіля. Усе ще сміючись, Ірбіс свайпнула зелену слухавку та ввімкнула гучний зв’язок.