Пробудження

— Так, любий мій хлопчику, це була я. Зрозумій, я все це зробила для тебе. Для твого повернення. Коли лікарі втратили надію на твій порятунок, я звернулась до інших спеціалістів. Шукала знахарів та мольфарок. Але жоден із них не зумів мені допомогти повернути тебе. І от коли я майже втратила надію, мені порадили одну жінку. Яка тямила й у традиційній медицині. Таке поєднання мене зацікавило. І, як ти вже здогадався, я знайшла її.

— Лідія. Ти вийшла на Лідію, — сухо вставив я.

— Так. Вона просвітила мене. Розповіла про новий етап розвитку твоєї душі.

— Але ж я міг би обрати інший шлях. Міг обрати переродження.

— Міг, Максиме, але не зробив цього. Хто, як не мама, знає свого сина найкраще. Я чудово розуміла, що ти обереш. Тож разом із Лідією ми вигадали досить непоганий план, — мама ледь помітно всміхнулась, ніби ці спогади навіяли щось приємне.

— І ти погодилась на це? Готова була пожертвувати життям Нії?

Вона невиразно відмахнулась.

— Авжеж я готова була піти на ці жертви. Але не думай, що це рішення далося мені легко. Я постійно відчувала докори сумління, що під’їдали мою впевненість, наче хробаки стигле яблуко. До того ж я абсолютно не розуміла позицію Людмили щодо своєї доньки. Розумієш? У нас двох є кардинально різні погляди на материнство. Вона вбачала в донці тільки інструмент, я ж навпаки, у всьому шукала інструмент повернення тебе до життя.

— До життя? Мамо, про що ти говориш? Моє життя було повністю розбите на сотні скляних уламків. Я шукав забуття в будь-якому вигляді, не цураючись алкоголю. Чи ж ти не бачиш, що життя в мене давно вже не було, тільки існування. Від ночі до ночі. Заповнення порожнечі. Здобуття грошей. І знову забуття. Мамо, навіщо ж мені повертатись до цього?

Матір тільки стиснула губи так щільно, що вони майже зникли з її обличчя.

— Звісно ти повернувся б до кращого життя. Я б умовила батька… Тепер я знаю методи. Він став би більш поступливим. І ти переїхав би додому, — її голос забринів, скотившись до низьких нот, так погрозливо близьких до ридання.

Вона й справді вірила, щиро вірила, що зможе повернути мене до себе, приголубити, наче мале дитя. Я підійшов до неї впритул. І зробив уперше те, чого не робив ніколи за своє доросле життя. Пригорнув свою маму. Мені стало болісно соромно за те, що я не усвідомлював її любові, що не знайшов за життя слів, щоб висловити їй свою вдячність. Можливо тоді їй було б легше відпустити мене.

— Мамо, я не можу бути тільки твоїм дитям, не можу назавжди лишатись у твоїх обіймах.

Я відсторонився аби зазирнути їй в очі. З них тонкими струмочками стікали сльози.

— Тепер я живіший, ніж будь-коли попри те, що моє тіло ледь дихало на лікарняному ліжку. Тільки тоді, як отримав нові знання та вміння, як знайшов нову мету, тільки тоді я відчув силу життя. Тоді, як став поряд із Нією, відчув силу кохання. Назад дороги немає. Навіть провалена місія мене не в змозі зупинити тепер, коли я знаю свій шлях. До того ж Лідія не розповіла тобі всієї правди. Моє повернення означало б життя у стані, де не буде усвідомлення межі між реальним та вигаданим. З таким самим успіхом, я міг би лишатись у комі. Вона просто використала тебе.