Пробудження

Чи може один цілунок змінити життя, розділивши його на до та після? Я чомусь відчувала, що може. І до нього я усвідомлювала, як мене вабить до Максима, як хочеться бути поряд, залишатись у його обіймах. А після — відчула бажання не тільки бути з Максимом поряд, але й сміятись, радіти, страждати. Одним словом — жити.

На обличчі Максима заграла ледь помітна усмішка, коли я вранці доїдала залишки від піци. Наче йому подобалося дивитись, як я поглинала їжу, хоча сам він її ледве торкався.

— Чого це ти такий щасливий?

— Поки ти тримаєш у руках піцу, я можу бути спокійним, — відповів усміхаючись.

— Чого б це?

— Бо тоді, ти не зможеш запустити в мене подушкою.

— Ну тоді все стає на свої місця, — засміялась я, згадуючи свої невдалі спроби поцілити в Максима.

Хлопець і собі зайшовся сміхом. У ту мить я усвідомила, що це вперше почула, як він сміється. Таким справжнім та живим сміхом.

— Ми ж їдемо додому, так? — запитала я, ковтнувши шматочок салямі.

— Так… Шукатимемо ще зачіпок. Опитаємо всіх твоїх знайомих, родичів та друзів твоїх родичів. З кого думаєш розпочати? Можливо з твоєї мами? Вона, як ніхто має знати, хто міг бажати зла тобі чи їй, чи, можливо, навіть твоєму батькові.

— Моєму батькові?

— Так. Пам’ятаєш, як він казав, що не міг бути з тобою, бо оберігав. Тоді це здалось мені недолугим виправданням. Однак це може мати сенс, якщо хтось бажає зла твоїй родині та свідомо робить усе можливе, аби зашкодити їм через тебе. Можливо цей зловмисник шантажував Валентина чи погрожував йому.

— І можливо тому, батько лишив нас із мамою самих, гадаючи, що оберігає.

— Я припускаю, що твоя мама може щось знати, щось із його минулого, варте нашої уваги.

— Але вона завжди уникає тем, що стосуються батька. Як ми вмовимо її допомогти нам? — мені годі було й уявити мамину реакцію на подібні запитання.

— Пояснимо, що це питання життя і смерті.

— Смерті? Та вона сама мене вб’є. Я вже другий день не відповідаю на її дзвінки, — на мить я уявила вираз обличчя матері після мого повернення, чомусь й песиголовці в купі з іншими монстрами здалися не такими вже й страшними.

Ми продовжили наш шлях. Дивно, адже я — саме та людина, яка ніколи в житті не виїжджала далі аніж до бабусі, чи то до лікарні, а тепер за кілька днів змінила декілька автівок, зустріла, мабуть, більше нових людей та істот: чудових та страшних, знайшла й одразу втратила батька, й, здається, відшукала для себе щось нове, щось справжнє, від чого хотілось співати й танцювати. І це щось було точно пов’язане з Максимом.

Він упевнено кермував автівкою, а я писала мамі повідомлення-вибачення й обіцяла скоро бути вдома. Усе ще ніяковіла перед невизначеністю, яка чекала на нас із нею під час розмови, однак усвідомлення, що правда зможе врятувати мене й нашу родину, можливо, навіть батька, якщо якимось дивом він ще залишився живим, підігрівало мою рішучість.

У моє рідне місто ми повернулись швидко й без пригод. Я вийшла на вулиці біля під’їзду, в якому промайнуло все моє хворобливе дитинство. Саме тепер, як ніколи, я була сповнена бажанням виправити своє життя, заполонити його новими мріями. І саме тепер я відчувала себе найближче до одужання. Максим крокував поряд, супроводжував мене, неначе тінь. Але вже на сходовому майданчику на нас чекала несподівана зустріч. Біля дверей моєї квартири чатував молодик, одягнений у вугільно-чорну куртку з червоним черепом намальованими на спині. Хлопець обернувся, почувши наші кроки.

— Привіт, — гірко посміхнувся він. — Ви, як я бачу, знову разом. Нерозлучні.

— Євгене, я… — мову ніби відняло, чомусь відчуття провини перед цим хлопцем млоїло моє серце.

— Є розмова, — він кинув на Максима недобрий погляд. — Наодинці, будь ласка.

— Кажи, що ти маєш казати тут і зараз! Немає часу на недомовки, — брови Максима звелися докупи.

— Це вже не тобі вирішувати! — зблиснув очима Євген. — Ніє, послухай, це дуже важливо.

Я стурбовано перевела погляд з одного хлопця на іншого. Турбуючись про те, щоб не завдати жодному з них болю, спробувала знайти правильні слова.

— Євгене, ми обов’язково поговоримо. Тільки не зараз, добре? На мене чекає мама. Вона хвилюється.

— Тоді сьогодні ввечері, о сьомій. На нашому місці, — запропонував він.

Я кивнула. Євген стрімко спустився сходами, ніби випадково зачепив Максима плечем. Максим стиск кулаки з такою силою, що я здивувалась, як з них досі не повилітали магічні іскри.

— На нашому місці… У вас є своє місце? — стиха запитав він.

— Це він каже про кафе. Це просто… а… це взагалі неважливо, — почервоніла я, під його важким поглядом.

Нарешті ми потрапили до моєї квартири. Пройшли вздовж коридору до кухні. Там на нас чекала мама. Її долоні повністю закривали очі так, ніби руками вона бажала зняти втому.

— Мамо? З тобою все гаразд?

Замість відповіді жінка повільно відкрила обличчя. Її вигляд злякав мене. У неї з’явились темні кола під очима, порцелянова блідість… Але було ще дещо. Якась нова невловна зміна.

— Ну то що, доню, нарешті повернулася? — відстороненим голосом запитала вона.

Лещатами в горлі застигло моє привітання. Чомусь я очікувала на теплішу зустріч, але, вочевидь, заслужила саме таку.

— А ви, мабуть, той хлопець, через якого моя хвора донька полишила домівку та мало не загинула? — вона окропила пекучим поглядом Максима.

— Вибачте, пані Лідія, але ми саме тому й виїжджали з міста, щоб допомогти Нії вилікуватися.

— Вилікуватися? Ви їздили до лікарні? Чи може до видатного професора медицини? — скривилась вона.

— Мушу перш за все пояснити…

— Ви мусите перш за все привітатися!

Раніше мені не доводилося бачити маму в такому стані. За всі ці довгі роки наших поневірянь по лікарнях вона була найпривітнішою людиною з усіх, хто мені траплявся. Мама залишалась сонцесяйною й у довготривалій черзі до лікаря, й у кабінеті дитячого психолога.

Кожного разу вона отримувала нові рекомендації у різних фахівців й кожного разу ці рекомендації не спрацьовували. Але Лідія Солоненко залишалась доброзичливою та ввічливою з кожним, хто їй зустрічався, коли справа стосувалась мого здоров’я.

А коли не стосувалась, то я й найменшого поняття не мала, як мама спілкується з людьми. До нас майже ніхто ніколи не заходив, окрім бабусі. І навіть вона тримала з мамою певну дистанцію, ніби боялась потурбувати її хитку рівновагу життя, викроєну з опікування мною та зароблянням на життя.

Я залишилась стояти на місці. Збентежена й оніміла. Максим прийняв увесь удар на себе.

— Пробачте. Я — Максим.

— А ваше прізвище можна дізнатись?

— Так… ем… Сотий. Максим Сотий, — Максим зберігав спокій, не дивлячись на допит.

— Що ж прошу вас, сідайте, Максиме. І ти, Ніє, не стій стовпом, не перевтомлюйся, — додала вона вже більш м’яким тоном. І мені на серці полегшало, найгірше лишилося позаду.

Поки мама готувала нам зелений чай із саусепом, я розмірковувала про те, як саме варто було б розпочати розмову. Запашний напій вабив приємним ароматом.

— Мамо, — нарешті наважилась я, — я познайомилась із батьком.

— О, я так і знала, що це колись має статися! — вона так сильно стисла ручку чашки блідими пальцями, що та ледь уціліла від натиску.

— Розумієш, ми шукали відповідей.

Від цих слів очі мами звузились і чай загрозливо затремтів у чашці.

— То що? Вдалося? Які відповіді ви знайшли?

— Якщо чесно, ми так і не отримали те, за чим їхали, — зізнався Максим. — Мабуть, варто розпочати історію з початку.

— Так, почніть, бо це ж ви змусили мою доньку ризикувати життям! Чи ви не знали про її хворобу?

— Я вважаю, що Нія не хвора, а знаходиться під дією прокльону, — випалив він.

Мама опустила філіжанку з чаєм та схопилася за край столу, ніби боялась впасти.

— Що? Це все бздури! Ви — просто божевільний, — пробурмотіла вона, оминаючи мій погляд. І саме зараз у білому світлі кухонної лампи я побачила, що саме змінилось у мамі. Вона ніби постаршала на кілька років, хоча мене не було тільки три дні.

— На жаль, це правда. Ми шукаємо людину, яка наклала прокльон. Першим під підозрою був батько Нії.

Очі мами зблиснули.

— О, якби прокльони існували, то це справді міг би зробити він. Він такий нікчемний, — її губи викривились у бридкій посмішці. — Але прокльонів не існує.

— Я тепер не певен, що Валентин був винуватцем.

— Он як? — прискіпливо жінка звела брови.

— Так, мамо, — ледь чутно промовила я. — Він навіть урятував мене. Виявляється, тато не такий уже й поганий.

— Урятував?! Один раз за життя щось путнє зробив і став хорошим! У той час, як я… — мама стихла, але я розуміла, що саме вона хотіла сказати: «В той час, як я змарнувала все своє життя на тебе».

— Оскільки, він виявився поза підозрою, ми хотіли б поговорити з вами про те, хто ще, на вашу думку, міг проклясти Нію, — повернувся до справи Максим. — Можливо, це був хтось із родичів Валентина? Хто міг би бажати зла вам або йому. Часто, найстрашнішим горем для людей є страждання їхніх дітей.

— Хоч, як не приємно це визнавати, але ви, юначе, у цьому маєте рацію, — задумливо відповіла вона.

— Це означає, що ви згодні на співпрацю?

— Це просто безглузде витрачання часу! — набурмосилась жінка.

— Мамо, будь ласка, принаймні спробуй згадати.

— Ну добре, — вона, тяжко зітхнувши, відкинулась на спинку стільця. — Події того часу, коли ми з Валентином познайомилися, я намагалась відкласти якнайдалі у шухляду своєї пам’яті. Але, бачить Бог, забути все це повністю мені так і не вдалося. Мабуть, прийшов час зустрітись зі страшним минулим.

Мама заплющила очі. Здавалося, що її обличчя ще більше осунулося за останні тридцять хвилин нашої розмови. Ми від неї вимагали згадати про найтяжчі дні життя. Колючий біль докору защемив у мені знову, стискаючи серце. Вона зітхнула й почала свою оповідь.

— Ми з Валентином познайомились, коли я була ще зовсім юною. Майже такою, як Нія зараз. Я була сповнена віри в людство, у любов та безмежне щастя. Таку наївну дівчину покохав наш викладач — молодий, талановитий аспірант, на ім'я Валентин Свиридович. Чи принаймні мені здавалося, що він мене кохав. Ми завжди при зустрічі обмінювались тривалими поглядами, а коли він щось розповідав, мені здавалося, що все моє тіло слухало й реагувало на його мову. Такими цікавими лекції з історії медицини не були ніколи.

Одного разу, в студентській їдальні, я купувала склянку чаю, однак виявилось, що гроші на неї десь загубила. Валентин тоді саме опинився поряд. Поки я розгублено нишпорила своїми кишенями, він сплатив моє замовлення. Так і розпочались наші зустрічі. Вони були огорнені завісою таємничої романтики. Роман зі мною міг коштувати Валентинові професійного успіху. Якби все стало відомо, його могли б позбавити посади. Тож я мріяла про закінчення навчання, щоб ми могли бути разом відкрито. Я хотіла, щоб про нас знав увесь світ!

— А потім… — мама зажурено опустила очі. — Не пройшло й пів року, як я вже носила під серцем його дитя. Дізнавшись про це, Валентин дуже розхвилювався. Він радів майбутній дитині, але й переймався своєю посадою в університеті. Тож я продовжувала навчання. Мій стан згодом не можливо було приховувати, а я нікому не могла розповісти, хто батько дитини. Усі однокурсники проводжали мене співчутливими поглядами. Але я вірила, що всі незручності є тимчасовими, що вже дуже скоро ми будемо жити душа в душу, усі разом.

Однак одного літнього дня всім моїм мріям прийшов кінець. Валентин запросив мене до своїх батьків. Господи, як же я чекала цього дня. Я гадала, що знайомство з його батьками нас зблизить, але сталося навпаки. Батьки Валентина прийняли мене, м’яко кажучи, з прохолодою. Його матір була певна, що я навмисне завагітніла, аби одружити його на собі. А його батько лише мовчазно погоджувався з дружиною.

Валентин просив її вгамуватися, та вона, наче скажена, повторювала як мантру ті самі слова: «Згинь, нечиста, згинь». Я вилетіла прожогом із тієї квартири, навіть не пам’ятаю як дісталася студентського гуртожитку. Потім перевелась до іншого навчального закладу, в іншому місті, якнайдалі від того страхіття. По перших порах, я ще сподівалася, що Валентин відшукає мене й поверне. Але минали дні. А він так і не з’являвся. Крапля за краплею в мені помирало кохання до нього. Натомість з’явилася палка ненависть.

Лідія припинила свою розповідь. Ніхто не поспішав перервати дзвінку тишу, що тяжко висіла в повітрі.