Пробудження

Мама тихенько схлипувала витираючи сльози. Весняне сонце здіймалося понад обрієм, заливаючи місто золотавими барвами. На секунду я заплющив очі, шукаючи Нію. Але вона все ще була схована від мене.

— Мамо, я знаю, що ти не хотіла нікому зла. Тому, будь ласка, допоможи мені виправити те, що трапилося. Скажи, де Лідія може тримати Нію.

— Я одразу зрозуміла, що все це більше, ніж завдання, коли побачила її. Така чуйна дівчина. Вона старанно шукала можливостей тобі допомогти. Вона ж чимось тебе зачепила, чи не так? — мама за старою звичкою пірнула до сумочки в пошуках серветок чи хустинки. Але їх там не знайшлося, тож вона витирала сльози по дитячому, тильною стороною долоні. — Невже все так банально? Ти кинеш матір заради дівчини?

— Пригадай, мамо, чи часто я звертався за допомогою до тебе? Чи часто розмовляв? Тут і зараз я поряд. Тут і зараз я благаю тебе про допомогу.

Вона з сумнівом подивилась на мене.

— Зрозумій, моя перемога — це й твоя перемога також. Мій здобуток, одночасно є й твоїм. Бо хіба ж не щастя дитини завжди було для тебе найважливішим?

Вона втомлено підійшла до сірої лавки та повільно сіла на неї. Руки її безвольно розстелилися уздовж тіла, голова понуро схилилася донизу. Здавалося й саме життя от-от покине її тіло.

— Мамо? — прошепотів я.

— Вона щось казала про лікарню. Там вона чергує мало не щодня, — мати сумно поглянула на мене.

— Дякую, — я ледь торкнувся губами її отяжілих рук.

Швидко сфокусувавшись на лікарні, в якій працювала Лідія, я здійснив переміщення. Поступово мій силует танув у промінні світанку. Мама дивилась на мене лагідними очима.

— Я пишаюся тобою, — прошепотіла вона.

Мій образ повністю зник із набережної Дніпра та перемістився до сірих стін лікарні. Навкруги тихо. Біля входу вишукалось кілька машин швидкої допомоги. Ніхто не зустрівся на моєму шляху окрім чергового, що дивився відео з екрана свого смартфона. Десь тут у цих бетонних нетрях мала бути Нія. Я напружено пригадував назву відділення, в якому працювала Лідія.

Недарма Ден постійно наголошував на важливості найменших деталей. Після кількох хвилин блукання тьмяними коридорами, знайшов табличку з вказанням усіх відділень. Світла було недостатньо, тож я сформував невелику сферу, яка сяяла в моїй долоні на кшталт ліхтарика. Неврологія! Так саме те, що потрібно. Дев’ятий поверх. Ще одне напруження волі і я опинився на потрібному поверсі.

Крокував поміж моторошних палат. Нудотний запах ліків та хвороби неприємно дратував ніздрі. Щось було страхітливе в невблаганному мерехтінні ламп, які то дарували світло, то ненадовго викрадали його, залишаючи неспокій та тривогу. Хоча надворі вже запанувало вранішнє сонце, жоден промінь світла не потрапив до лікарняного коридору.

Діставши телефон, я відправив Ірбіс повідомлення. Заклинання світла було одним із найлегших, тому я скористався ним удруге за вечір без ризику втрати зайвих сил. Крокуючи коридорами лікарні, помітив дивну деталь. Поміж усіх тихих палат, одна здавалася мені найтихішою. Надприродно тихою. Зволікати часу не було. Я спробував відчинити двері, але вони не піддавалися. Тоді вичаклував невеличкий розряд енергії, який неначе блискавка, врізався в замкову шпарину. Двері відразу відчинилися. Напрочуд легко. Тепер окрім освітлення, я мав напоготові захисне закляття й пірнув до сутінок лікарняної палати.