Пробудження

Переді мною на колінах стояла людина, яка була мені біологічним батьком. Стало лячно і неприємно водночас. Людина, яка мене прокляла, прирекла на жалюгідне існування, стояла поруч на відстані витягнутої руки. Злість та гнів надали мені рішучості нарешті висловити всі ті образи, що дикими осами роїлись у моїй душі.

— Відійди від мене! — різко вимовила я. Валентин чи то здивовано, чи то злякано дивився на мене. — Відійди!

Він слухняно повернувся на диван.

— Дякувати Богові, з тобою все добре, — прохрипів батько.

— Добре? Якщо не враховувати смертельний прокльон та невиліковну хворобу, то начебто все добре. А то я ще про підселенця забула!

— Ти хвора? Чим? Від коли?

— Тобі це повинно бути відомо краще ніж будь-кому. Мій прокльон — це твоїх рук справа! — уїдливо зазначила я.

— Прокльон?! — перепитав батько, притискаючи долоню до скроні, ніби намагаючись захистити себе від болючої правди.

— Зачекайте, дещо не клеїться у вашій теорії. Якщо це твій батько навів прокльон, то чому він був атакований вихором? — втрутилась Ірбіс.

— Можливо, це частина плану. Аби відвести від себе підозри. Чим довше ми шукатимемо винного, тим довше Нія залишатиметься на межі життя та смерті. Цього йому й треба. Висмоктати з неї всю живильну силу, — пояснив Максим.

— Це навряд було частиною плану. Бачили б ви, як вихор на нього напосівся.

— Але ж не вбив. Чому?

— Бо вбивство може викликати підозри. Спровокувати архангеліат, — припустив Максим.

— Стривайте, шановні, я достеменно не знаю про що ви наразі говорите, але все своє життя я тільки й робив, що намагався захистити доньку.

— Я маю спосіб це перевірити, — Максим дістав з кишені невеличкий камінь, який мав визначити винуватця.

— Стій! — сказала Ірбіс. — Це приміщення закрите для чарів. Жодне магічне втручання тут здійснити неможливо.

Максим повернув камінчик до кишені.

— Що ж дізнаємось про це пізніше! — він подарував сповнений презирства погляд моєму батькові.

— Друзі, нам потрібно розробити план дій, — раптом активувався Кіль. — Ми з вами тепер в одній команді. Маємо працювати злагоджено, підтримувати одне одного. Якщо когось цікавить моя думка...

— Нікого не цікавить! — роздратовано обірвав його Максим.

— Вибач, Желейко, але тут вирішуватимуть дорослі, — усміхнулась Ірбіс.

— Дорослі? Та мені вже триста рочків, щоб ви розуміли, якого досвідченого радника залишаєте без уваги! Я можу набувати будь-якої подоби, змінювати голос. Я знаю більш як десять мов, серед них п’ять нелюдських, між іншим!

— Що робити далі, слід вирішувати разом. Нехай Кіль також візьме участь, — я з розумінням дивилась на Кіля. — Мабуть, краще тобі якнайшвидше дістатись безпечного місця. Ірбіс можливо ти підкажеш, де Кілю буде безпечніше?

— Так, у нас за містом є хутір. Там живе чимало істот, що пристосувалися до людського існування. Людям там не раді. А от мокравину приймуть з розпростертими обіймами.

— Я згодом обдумаю цю пропозицію і повідомлю, чи це мені підходить. Питання, яке мене наразі цікавить, що нам робити з Нією та її батьком? Чи справді він винний у прокльоні?

— Ми це дізнаємось, коли вийдемо з підвалу, — відповів Максим. — А тобі, Кілю, я раджу прийняту пропозицію Ірбіс. Ми знайдемо спосіб доставити тебе на хутір. Залишатися з нами може бути небезпечним.

Ірбіс, понишпоривши в холодильнику, знайшла для нас кілька шматочків піци, крабові палички та томатний сік. Поки ми з Кілєм їли, Максим та Ірбіс домовлялися про те, як найшвидше виїхати з міста.

— Кілю, — прошепотіла я до нього, — а тобі й справді триста років?

— Ні, — лукава посмішка заграла на його обличчі, — мені насправді двісті дев’яносто чотири роки! — прошепотів він. — Я додаю ще шість років для солідності!

— Автівку знайде мій друг. Вона на європейських номерах, не нова, але домчить вас куди забажаєте, — почулося з-за спини.

Кіль мені підморгнув. Батько сидів, понуро похиливши плечі.

— Дякую, Ірбіс, — відповів Максим.

— Будь ласка, воїне.

— Я ж казав, що ще не воїн.

— Я впевнена, ти ним станеш! Бачила вже таких упертих! Нумо, перепочили та й годі. Час рушати!

Запивши швиденько останній шматочок крабової палички, я покрокувала за Ірбіс з Максом. Він тримав мого батька поруч із собою, недобрим поглядом перевіряючи, чи він часом не виробляв чогось небезпечного.

Валентин мовчки чалапав уперед. Кілька разів він обертався до мене, ніби маючи бажання, щось сказати, але мовчав. Тяжкий смуток простягався поволокою туману в його сіро-зелених очах. Здавалося, ніби він ніс тягар усього світу на своїх плечах. І на якусь мить, я відчула співчуття до цієї людини.

Ірбіс відкрила люк і ми по черзі виринули на денне світло. Останнім виліз Кіль. Він необережно спіткнувся на верхній сходинці та полетів обличчям донизу, прямісінько на асфальт. Аби не розчавити свого людського носа, Кіль миттєво перетворився на желейну субстанцію. З чваканням приземлився на землю.

— От лихо, Желейко! Перетворюйся хутчіше!

Кіль швидко повернув свою людську природу. Його очі розширились, він відкрив рота, однак був не в змозі щось промовити.

— Та годі тобі, ти ж не забився, — втішала його Ірбіс.

Але Кіль так само безслівно вказав пальцем у простір, що знаходився поза нашими спинами. Майже одночасно ми обернулись у вказаному напрямку. Там стояв залишений нами у квартирі монстр. Великий та чорний, наче гора, позад нього стояли три песиголовці, схожі на тих, що атакували нас із Максимом в автобусі.

— Ну, потанцюємо! — Ірбіс вишкірилася, вона підняла шмат залізяки, який використовувала для відкриття люка. — Зараз буде гаряче!

Один з песиголовців грізно загарчав. Але вихор здійняв свою волохату руку до гори та монстр миттєво притих.

— Ми не для кровопролиття прийшли сюди, — раптом промовив він.

— А для чого ж? Для дружньої бесіди? — зашипіла Ірбіс.

— Ми прийшли для перемовин, — хриплим голосом продовжив він. — Віддайте нам дівчину, та йдіть собі з миром.

— Цього не буде! — Максим виступив уперед.

— Тоді ви всі загинете! І дівчина однаково опиниться у нас!

— Ми ще подивимось, хто загине перший! — Ірбіс постукала залізяччям по асфальту.

— Наївні дітлахи, ось хто ви! Одна рекрутка та недороблений воїн нас не лякають. Якщо домовитись по-людськи ви відмовляєтесь, мої хлопці з вами розберуться інакше. А ще кажуть, що це темні істоти завжди провокують конфлікти! — вихор зайшовся крижаним сміхом. Він повільно опустив руку і троє його посіпак з нелюдською швидкістю ринули у наш бік.

Удруге за кілька хвилин Кіль змінив форму. Він миттєво перетворився на півтораметрову гадюку. Його окуляри відлетіли вбік. Вони були, здається, єдиною річчю, яка не змінювалась разом із його тілом. Найближчий з песиголовців на мить зупинився, спантеличений побаченою метаморфозою. Цієї короткої паузи було достатньо для Кіля-змія. Він блискавично стрибнув уперед розтягнувши стрілою довге зміїне тіло, його новоявлені ікла зблиснули в повітрі й впились у ворожу ногу. Песиголовець дико завив від болю.

Ірбіс також не залишалась без діла. Вона майстерно змахнула залізякою. Шляхетно, наче то був лицарський меч, заносила його для удару, кожен з яких важко падав на плечі та руки другого песиголовця. Дужому звірові вдавалося відбивати кожну атаку дівчини, але Ірбіс була швидка, як вітер. Вона атакувала то вище, грудей перетворюючи морду створіння на кроваве місиво, то завдавала бокові удари, що відвертали увагу та дражнили супротивника.

Дівчина встигала ще й ухилятись від нападів самого песиголовця. Вона швидко присіла, рятуючись від важкої правиці й, вистрибуючи пружиною вгору, занесла свого меча чітко над оголеним животом ворога. Один лютий випад, і тіло песиголовця пронизало металеве вістря імпровізованої зброї.

Тим часом Максим світовими кулями та променями відбивав атаки третього песиголовця та самого вихору. Ірбіс кинулась йому на допомогу. У той час, як Кіль продовжував свій зміїний танок.

Тільки я стояла на ватних ногах поряд із батьком, зібравши всі свої сили тільки для того, щоб не впасти без духу від жаху. Валентин підійшов до мене. Схопив за руку.

— Швидше, сховайся за машинами, — та я не хотіла ховатися. Я хотіла бути такою ж корисною, як Ірбіс чи Кіль.

— Ти зараз їм нічим не допоможеш, зрозумій! — він потягнув мене до автівок.

Зненацька залунав пронизливий звіриний рик, від якого волосся стало дибки. Вихор розгнівано зробив мах крилами, від чого льодяний вітер пробрав усе тіло.

— По конях! — загорлала Ірбіс, відштовхуючи ногою песиголовця. Вона примчала до своєї автівки.

— Impetum mortiferum! — крикнув Максим.

Червоною стрічкою з його рук вилетіла енергетична субстанція та налетіла на темне створіння. Однак махи крил вихору ставали все частішими. Закляття відскочило від сильних повітряних потоків, що утворилися навколо монстра.

— Хай йому грець! — вилаявся хлопець. — Швидше, доки він не здійнявся!

Вир повітря навколо вихора ставав сильнішим. Він збив з ритму мій біг, коли я прямувала до чорного джипу. Ірбіс встигла вскочити до салону й завести мотор. Краєм ока я бачила, як змієподібний Кіль заповз до салону. У небезпечній близькості до вихору залишились тільки я, мій батько та Максим.

Вітер затягував мене, закручував у середину, до волохатих лап монстра. Я ледь ворушила ногами. Максим простяг мені руку. Він стояв зовсім поруч з автівкою Ірбіс. Я тягнулась усім тілом, аби схопитись за його руку, наче за соломинку, за мій останній порятунок.

Зненацька, зліва на мене помчав один з песиголовців, який встиг прийти до тями після битви з Максимом. Його пазурі опинились надзвичайно близько до мого обличчя, вони розрізали повітря лютими ударами.

Максим встановив магічний захист, який напівпрозорою стіною розділяв смертельну почвару від мене. Але затримки, яка виникла з песиголовцем виявилось достатньо, аби вихор повітря став таким сильним, що навіть підняти руку не вистачало сили. Ніби мене огорнув тяжкий пласт граніту й не давав змоги поворухнутись.

Розгублено я озирнулась навкруги. Мій погляд зустрівся разом із батьковим. Якщо це його рук справа, то він майже переміг. Кілька хвилин і я б опинилась у полоні хижого створіння. Уся боротьба минала даремно. Обличчя батька набуло рішучого виразу. Можливо, це був погляд переможця?

— Ніє, я завинив перед тобою, — сказав він мені, перекрикуючи свист темного вітру, — я мав забрати тебе і тікати, вирвати з пазурів небезпеки, але я боявся… боявся, що цим лише нашкоджу тобі. Боявся, що не зможу тебе захистити!

Батько раптом швидко зробив стрибок уперед і, з силою, якої, здавалось, не мали його тонкі руки, штовхнув мене вперед до Максима.

— Пробач! — устигла почути я перед тим, як його постать почала зникати в похмурій імлі пилу та темної магії.

— Ні! — закричала я не тямлячи себе. — Ні!

Максим міцно притиск мене до себе.

— Відпусти його, Ніє. Нам час рушати, — він силоміць заштовхнув мене до автівки.

Ірбіс стрімко витиснула педаль газу. Джип зірвався з місця, хижим звіром помчав, залишаючи позаду вихор з його здобиччю. Сльози наверталися дрібними краплинками на очі.

— Він там загине, — сказала я. Ніхто не суперечив.

— Він загине замість мене, — знову мовчання, як німе погодження бриніло смутком у салоні авто.

— То він не винен! Я звинувачувала його, вважала нікчемною людиною, а він через мене загинув?! — сльози тоненькими річками текли моїм обличчям. Новий вид болю, нестерпніший за всі, що траплялися раніше, підступно врізався в серце, ніби сталеві цвяхи.

Але разом із тим болем з’явилось відчуття тепла, ледь помітного світла, тепле відчуття нескінченної вдячності та прийняття. Таке відчуття ніби все своє життя десь у глибині душі я любила свого батька та шукала зустрічі з ним. Й хоч якою короткою ця зустріч не була, вона подарувала мені відчуття любові, потрібності та захищеності.

— Ніє, чесно кажучи, ймовірність, що він переживе другу зустріч із вихором надзвичайно мала, — стримано сказала Ірбіс.

— Однак вона все ще існує, — тихо відповіла я. І цвяхи один за одним зникали з грудей. Максим стискав мою руку у свої теплій долоні.

— Надія завжди існує, але слід бути готовою до найгіршого, — пригнічено додав він.

Кіль змією переповз до переднього сидіння та перетворився знову на людину.

— Це все надзвичайно прикро, — сумно зауважив він.

Ми їхали мовчки. Сонце поступово сідало за обрій. Хмари тонули у барвистому вирії кольорів.

— Слухай, Желейко, мушу визнати, що ти вправно на гадюку перетворюєшся! Хоча таких здоровенних я в житті не стрічала ніколи, — усміхнулась Ірбіс.

— Це я ще за часів Другої Світової навчився, — самозадоволено зауважив Кіль.

Ліхтарне світло розпливалося перед очима від сліз, що досі обпікали очі. Ірбіс зупинилась біля непримітної станції обслуговування авто. По одному ми залишали затишний салон.

Неспішно, уривчасто попрощались. Кіль кинувся мене обіймати. Ірбіс жваво потисла руку. Мене охопила нескінченна вдячність за їх щирість та завзятість, за їх сміливість у боротьбі за моє життя, моє безглузде життя, від якого не було жодної користі. Як так могло трапитись, що стільки чудових людей захищали мене від смертельного натиску? Як трапилось так, що ще кілька днів тому, я власноруч планувала покінчити зі своїм існуванням, а тепер із радістю наповнювала легені свіжим повітрям і готувалась до наступної битви з темрявою?

Забагато питань, замало сил для боротьби, але звідкілясь узялась дивна впевненість, яка легеньким полум’ям заяскравіла в душі, що мені вдасться переломити долю.