Пробудження

Максим Сотий

Вік — 25 років.

Батько: Анатолій Сергійович Сотий, 50 років, власник підприємства ЛогоСіті.

Мати: Людмила Іванівна Сота, 49 років, домогосподарка.

Найчастіше був помічений у компанії з Василем Самохіним та Олегом Бульдо.

— Якщо ти хочеш знайти Максима, можна звернутись до одного з його приятелів, — запропонував Євген.

— Можливо, краще розпочати з батьків? — невпевнено запитала я.

— Якби ти дочитала всю інформацію, то знала б, що батько з Максимом майже не спілкувалися. Тому краще розпочати з приятелів.

— Добре, — я перегорнула сторінку.

«Був неодноразово затриманий за керування автівкою у стані алкогольного та наркотичного сп’яніння».

Наркотичного та алкогольного сп’яніння? Це просто неможливо. Максим завжди такий стриманий та справедливий. Чи може тут бути якась помилка? Євген гірко посміхнувся, мабуть, розпізнавши стурбованість на моєму обличчі.

— Вибач, — промовив він тихо.

— За що?

— За те, що від мене ти дізнаєшся правду, яка може зробити тобі боляче.

— Не переймайся, ця інформація про Максима нічого не змінює, — я швидко пробігла очима опис його взаємин із сім’єю та хронологічну біографію.

Роки навчання, робота. Але було дещо, дивне в цих записах.

— Чому немає нічого про останні два роки? — поцікавилась я.

Євген знизав плечима.

— Хтось дуже ретельно заховав усі дані про нього. Але в нас є адреси його друзів та врешті-решт батьків. Є з чим працювати, — він підвівся.

Разом ми попрямували до виходу. Євген припаркував авто неподалік від кав’ярні.

Я раптом пригадала, як він приїхав за мною до іншого міста. Як мені довелось з ним попрощатися. Тоді я справді боялась наразити його на небезпеку. А тепер? Докори сумління огорнули мене задушливою хвилею. Що як мене знову атакуватимуть? Що як раптом з’являться песиголовці або вихор? Що тоді? Вони мене вб’ють або схоплять. Але що трапиться з Євгеном, привітним хлопцем, який мені допомагав із навчанням та з якоїсь причини ринувся шукати мене тоді, коли ніхто крім мами та Максима про мене не турбувався? Повітря зненацька стало тягуче-гарячим. Я схопилась за шию, намагаючись ротом набрати повітря, але воно стало твердим та незворушним. Помітила Євгенові перелякані очі.

— Ніє?

Я відчула, як ноги підкосились. Хлопець обережно підхопив мене попід руки.

— Поїдемо до лікаря.

Він підтримав мене та вмостив у салон автівки. Поступово повітря ставало для мене знову легким та прохолодним. Тепер, коли я дізналася, що причиною моєї хвороби був прокльон, зовсім відмовилась від пігулок. Зробивши кілька повних вдихів та вдихів, я заплющила очі. Євген завів двигун.

— Євгене?

— Що?

— Лікар скасовується! — твердо сказала я.

— Тобі вже краще?

— Так! Мені чудово, — збрехала я. — Це просто черговий напад. Зі мною так буває.

— Можливо додому? Пошукаємо Максима пізніше, — запропонував Євген.

— Ні, мені краще піти! — я намагалась відкрити дверцята, але Євген їх встиг заблокувати.

— Чому? — його очі підозріло зіщулилися.

— Відкрий ці чортові дверцята! — ледь не кричала я.

— Не відкрию, доки не поясниш мені твою зміну настрою! — спокійно й водночас твердо відповів він.

Я відчула, як сльози обпікали мої очі, вириваючись назовні, тонким струмками. Безпорадно затулила обличчя руками. Подумки я повернулась у той день, коли вистрибнула з вікна. Страх при згадці про цю подію знову стиснув мій шлунок. Однак моторошна думка з’явилася у свідомості. Можливо Максим дарма втрутився? Якби я загинула того дня, то зараз він був би у безпеці. Тоді б я не наражала на смертельну небезпеку свого друга. Невже мій порятунок був помилкою?

— Ніє? — озивався Євген стурбовано.

— Просто відпусти мене. Повір, так буде краще! — пробурмотіла я.

— Не відпущу! — насупився він. — Кажи все, як є. Чому ти хочеш піти?

— Зі мною тобі небезпечно! На мене полюють!

— Щось подібне я вже чув. Тоді я покинув тебе, Ніє. Але цього разу ти будеш зі мною. Якщо треба, я зумію тебе захистити. Не гірше за Максима.

— Ти не розумієш… — розпач забринів у моєму голосі.

— Тоді поясни! — Євген сердито звів брови.

Замість пояснень я стиха схлипувала, дозволивши собі цю слабкість. Після кількох хвилин мого ревіння. Євген заспокійливо додав:

— Нумо домовлятись! Ти розкажеш мені свої таємниці тоді, коли будеш готова. Добре? Я вже пообіцяв допомогти тобі з пошуками Максима. Тож цим наразі й займемось.

— Але, — спробувала заперечити я.

— А щодо небезпеки, зрозумій, я свідомо йду на ризик тому, що… — хлопець затнувся на півслові. Мені не вистачило сміливості запитати чому.

Євген поїхав за першою адресою, яка була вказана в анкеті. Мені стало спокійніше від думки, що я робитиму хоч щось корисне. Щось, що відверне мене від жахливого почуття провини перед Євгеном та від хвилювання за Максима.

Тож ми розпочали пошуки. Спершу навідались до Олега Бульдо. Власник помешкання, в якому ми його розшукували повідомив, що Олег тиждень тому був затриманий поліцією. Перша мотузочка обірвалась, та довелося спробувати адресу другого приятеля.

Автівка Євгена під’їхала до сірої багатоповерхівки. Незабаром ми відшукали потрібний номер квартири, натиснули на вхідний дзвінок. У відповідь — тиша. Тоді Євген постукав у двері — знову нічого. Перед тим, як піти, хлопець вирішив перевірити двері. І вони, на диво, виявилися відкритими. Першим до квартири ввійшов Євген. Я обережно покрокувала за ним.

Квартира, схожа на величезне звалище, сповнена мотлоху. Аби пройти коридором, доводилося переступати через коробки та склянки. Ми вже вирішили, що це місце не містило нічого, крім бруду, коли почули тихе шарудіння.

Неспішно попрямували у напрямку дивного звуку. Кімната, до якої ми потрапили, виявилась кухнею. Вона, як і решта приміщення, переживала не найкращі свої часи. Кухонні поверхні були заставлені розрізаними пластиковими пляшками, на підлозі вирував хаос із недопалків.

Але найжахливішим був чоловік, якого ми там знайшли. Він напівсидів напівлежав, спершись спиною на дверцята кухонної шафи. Обличчя його було таким блідим та виснаженим, що на мить я злякалась чи він, бува, не помер.

Євген підійшов до нього ближче. Зненацька чоловік розплющив очі. Я зойкнула від несподіванки. Євген зупинився на пів шляху до лежачого чоловіка.

— Ви хто? — прохрипів той.

— Ми свої, — відповів Євген.

— Це добре, — ця відповідь, здавалося, задовольнила чоловіка. Він навіть спромігся на слабку посмішку. — Пити є?

Я оглянула кімнату в пошуках склянки та якоїсь місткості з водою. Однак воду можна було дістати тільки з крана. Євген же тим часом упевнено крокував до забрудненого холодильника. Він відчинив дверцята й потік гидкого запаху вирвався назовні. Але нікого крім мене цей сморід нібито й не турбував. Після швидкого аналізу вмісту поличок, Євген дістав прохолодну банку пива. Очі нашого нового знайомого збуджено розширилися, коли напій опинився біля його вуст. Євген обережно нахилив пляшку та надав можливість чоловікові насолодитись напоєм.

— Спасибі, — ледь чутно промовив він, відірвавши губи від зеленуватого горлечка.

— Василь? — невпевнено розпочав Євген.

— Уууу, — заревів чоловік у відповідь.

— Треба поговорити.

Василь не відповів. Тільки повільно заплющив повіки. Нам залишалося лишень здогадуватися чи це знак до продовження розмови, чи він знову втрачає свідомість.

— Ми шукаємо хлопця, — випалила я, сподіваючись, що він ще не відійшов повністю від реальності. — Його звуть Максим, Максим Сотий.

Василь сіпнувся. Вираз його обличчя змінився від цілковитого відсторонення до безмежного страждання. Викрививши губи, він розпочав стогнати.

— Що це з ним? — злякалась я.

— Алкогольне сп’яніння? Наркотичний дурман? Хтозна, — знизав плечима Євген.

Стогін чоловіка змінився. Він став переривчастим, зі схлипуваннями. З жахом я усвідомила, що Василь буквально захлинався сльозами. Розпачливо Євген намагався його заспокоїти. Але всі зусилля були марними.

Василь кілька хвилин залишався в цьому істеричному стані. Потім повільно згорнувся клубком, обіймаючи свої коліна. Потроху його схлипування стихало. Заплющивши міцно очі, він заснув. Удвох ми підняли його з підлоги: Євген попід руки, я за ноги. Обережно переступаючи через сміття, перенесли Василя до вітальні. Там нам вдалося вмостити чоловіка на шкіряний диван. Я знайшла картатий плід на сусідньому кріслі та вкрила ним Василя. Це все, що ми могли для нього зробити.

— Тут ми більше нічого не дізнаємось, — зітхнув Євген.

Сумним поглядом я попрощалася із Василем, чоловіком, що знав Максима достатньо давно. Можливо через це я відчувала до нього прихильність. На жаль, він не в змозі був допомогти нам.

Від його некерованих сліз на душі лишився млосний слід. Чи справді така реакція спровокована сп’янінням? Чи можливо він знав щось жахливе про Максима? Щось від чого так боляче? Від однієї такої думки дрижаки пройняли моє тіло. Помітивши це, Євген обережно взяв мене за руку.

— Куди тепер? — запитала я, намагаючись зберегти голос рівним.

— Тепер до батьків. Хоч би як вони не сварились із батьком, мати все одно має знати щось про сина.

Я ствердно кивнула, хоч і не мала впевненості в тому, що стійко витримаю спілкування з найближчими для Максима людьми. Але опускати руки теж не збиралась, тому швидко поспішила за Євгеном.

Після невеликої перерви на хот-дог с кавою, ми рушили до будинку Максимових батьків. Євген знайшов потрібну нам вулицю, уся атмосфера якої була сповнена добробутом й навіть краплинкою розкоші. Ідеально рівна дорога, красиві паркани та будинки з червоної цегли — усе було доглянутим та красивим. Через кілька хвилин ми зупинилися біля двометрових воріт, оздоблених камерою спостереження.

Я невпевнено перевірила номер будинку. Помилки не було. Моє серцебиття прискорилося від хвилювання. Чи приймуть нас батьки Максима? І якщо так, то що я їм казатиму? Але Євген простував до воріт, тож часу на міркування не лишилося. Через хвилину чекання нам відповів чоловічий голос.

— До кого ви? — непривітно зашипів динамік домофона.

— Ми до Анатолія Сергійовича, — спокійно відповів Євген.

Почулося тяжке зітхання.

— З приводу?

— Щодо Максима.

Замість відповіді пролунав звуковий сигнал після чого ворота відкрилися. Ми зайшли до просторого двору. Біля воріт розмістився гараж, розрахований на три автівки. Однак на місці було тільки дві. Впадав у око червоний кросовер.

Повз гаража, до великого триповерхового будинку простягалася кам’яна доріжка. Обабіч неї росли тоненькі туї. Їх хвойний аромат приємно розходився вулицею. За туями простягався зеленкуватий килим газону, частково устелений білосніжними острівцями снігу.

Я йшла поряд із Євгеном, подумки дякуючи, що він зі мною. Ми підійшли до ґанку. Сходинки було оздоблено мармуровою плиткою. Великі темні двері стояли на захисті будинку. По обидва боки від дверей розміщувалися гігантські вікна. З-за скла одного з них на нас витріщилася пара сумних блакитних очей.

Жінка з каштановим волоссям та викривленим від болю обличчям дивилась на мене. Максимова мати? Євген поспішив відкрити вхідні двері. Однак, коли ми перейшли до вестибюля, жінки вже не було. Натомість нас зустрів сивий чоловік із холодними скупими очима.

— Що потрібно від мого сина? — сухо запитав він, безцеремонно минаючи етап із ввічливими вітаннями.

— Дізнатись де він, — швидко відповів Євген.

Анатолій ледь помітно здійняв брови.

— Навіщо вам знати де він?

— Він наш друг, — сказала я. — Ми за нього хвилюємось.

— Друг? — іронічно тоном поцікавився чоловік. — Усіх його друзів я розігнав ще два роки тому!

— Ми познайомились нещодавно, — спробувала пояснити я.

— Нещодавно?

— Якщо чесно, то він врятував мене, — я сподівалась задобрити Анатолія. Але він відреагував несподівано.

— Хто вас замовив? — насупився чоловік. Голос його бринів від гніву.

— Що? — сенс цих слів не вкладався в моїй свідомості.

— Хто вас замовив? — чоловік повторив голосно, обличчя в нього почервоніло.

— Ніхто нас не замовляв, — Євген був єдиною людиною, що зберігала спокій. — Ми хочемо знайти Максима. Більш нічого.

— Ви його не знайдете! Я не дозволю!!! — заволав Анатолій. — Геть! Геть із мого дому! Негайно!

Я відступила на кілька кроків назад. Євген повільно попрямував до виходу, схопивши мене за руку.

— Ми вже йдемо! — він буквально виштовхнув мене назовні, бо моє потрясіння було таким сильним, що я ледь ворушила ногами.

Опинившись на ґанку, я обернулась, аби перевірити, чи не передумав батько Максима виганяти нас. Але двері заможного будинку були надійно закриті. За ними залишилась наша остання надія знайти Максима. Раптом за одним із мансардних вікон з’явилась, ніби привид, постать жінки з блакитними очима. Такими сумними, ніби весь тягар світу вони несли у собі. Жінка не робила жодних спроб зупинити нас, тож ми покрокували далі через подвір’я до великих воріт.

— Усе було марно, — понуро вимовила я.

— А от і ні, — Євген усміхнувся та підморгнув мені. Весела вдача поверталася до нього.

Десь зник страждальний погляд, яким він дивився на мене останнім часом. Він ставав знову тим привітливим хлопцем, якого я зустріла у п’ятсот п’ятій аудиторії. Це було тільки кілька тижнів тому, а здавалося минула ціла вічність.

— Розповідай! — наказала я, коли за мною закрилися двері Ланоса.

— Вони знають, де він.

— Однак вони не хочуть з нами ділитися своїм знанням, — саркастично завважила я.

— Не хочуть, але це ще не значить, що вони нам його не викажуть, — вишкірився Євген. Він розвернув машину та розмістив її за рогом вулиці, навпроти будинку Максимових батьків.

Майже повністю автівка сховалася за вічнозеленими кущами самшиту так, що ми залишили за собою можливість слідкувати за воротами непривітного господаря, а самі при цьому лишались непоміченими. Тож ми чекали.

Поступово я відчувала, як сили полишали мене. Повіки важчали. Я поринала у вирій сновидінь. Сни були дивними. Яскравими картинками вони з’являлися перед очима, наче кадри з діафільму. Перша картинка: застигла, нечітка, ніби знята на старий фотоапарат. На ній була зображена стара жінка з попелястим волоссям. Тонке вістря ножа виблискувало в її руці. Картинка ожила. Жінка щось невиразно прошепотіла. Ледь торкнулася лезом до руки. З її долоні полилась кров.

Потім з’явилась нова картинка. На ній була зображена моя мама. Вона сиділа вдома на кухні. Очі заплющені. Раптом її обличчя змінилося, викривилося емоціями жаху. Вона кричала. Від її крику ставало зимно. Наче на кухню ринув мороз захопив квартиру в полон. Я простягнула руку до мами, але кадр змінився. Перед очима стояв Максим. Він був замкнений. Десь у темряві. Усією душею я линула до нього. «Я допоможу! Я тут! Я поряд!» — кричала я. Він придивлявся, ніби намагаючись розгледіти щось у темряві. Можливо мене?

Але дізнатись чи побачив мене Максим мені не вдалося.

— Прокидайся, Ніє! Саме час! — Євген виїхав з нашого укриття. Спершу мені було важко зосередитись, ніби щось надзвичайно важливе лишилось уві сні, ніби я мала знову закрити очі та повернутись до Максима. Але реальність витіснила те відчуття.

Ми їхали вулицями, які вже поглинали вечірні сутінки. У вирі машин мені вдалося розпізнати ту саму автівку, що стояла біля воріт у Максимових батьків.

— Хто? — тихо запитала я.

— Мати.

Мати. Звісно. Вічно любляче серце. Біль, що не гоїться з часом. Вона їде до сина. Але чому? Зачекала кілька годин для того, щоб ми встигли поїхати якнайдалі? Чи для того, щоб деспотичний чоловік не запідозрив її у бажанні виказати нам Максима? Вона їде, бо не може довго без сина? Чи тому, що вірить у наше бажання допомогти йому? Вірить і сподівається, що ми поїдемо за нею?

Чекати відповідей залишалося недовго. Автівка Людмили спритно повернула у завулок. Ми повторили рух за нею. Нарешті Мазду було припарковано. Людмила спритно полишила водійське сидіння. Вона попрямувала до великих скляних дверей, на яких синіми літерами сяяв напис «Клініка Добробуту для всієї родини».