Пробудження

— Мені стало цікаво, чи можна змінити напрям потоку. Коли ти народилась, мені боляче було навіть дивитися у твій бік. Валентин благав мене, щоб я дала йому можливість бачитись із тобою. Але оскільки така можливість була б для нього надзвичайно приємною, я, навпаки, зробила все можливе, аби не підпустити його до тебе. Тоді почала шукати шлях, аби використати тебе якнайкраще. Щоб від твого існування був принаймні якийсь зиск.

Спершу, я прорідила необхідну літературу. Виявилось, збій у потоці енергії цілком буденна річ. Часто люди змінюють його напрям навіть не усвідомлюючи цього. Стають ніби дітьми для своїх же дітей, або навпаки батьками для своїх же батьків. Однак і такі випадкові зміщення мене не вдовольнили. Навіть за сприятливих обставин це б зайняло багато часу. А мені результат потрібен був швидкий.

Тоді я й знайшла спосіб штучної зміни напряму енергії, коли твої сили потроху перетікали в мене, даруючи мені наснагу та молодість. Ти завжди була абсолютно безвольною дитиною. Зовсім не пручалась. Твій шестирічний організм із радістю почав мене насичувати. Кілька разів, одначе, ти мало не віддала Богові душу. Тоді я шукала шляхи для підтримки твого життя. Щоб завжди мати можливість отримати життєдайну силу від тебе.

Минали роки. Твоя присутність у моєму житті ставала все більш і більш нестерпною. Бо кожного разу, дивлячись на тебе, я згадувала твого батька та його зраду. Ми мали б одразу побратися й займатись чаклунством на найвищому рівні. А він злякався нових можливостей, сховався за мамчину спідницю.

Міркуючи над тим, як отримати максимум користі від тебе й водночас позбутися тебе, я вигадала геніальний план. Для цього потрібно було розкрити твій потенціал на повну силу. І у піковий момент твого розквіту, використовуючи певне закляття, я б зуміла висмоктати максимум твоїх сил та присвоїти їх. Однак таке немічне та хворе створіння як ти ніколи б самостійно не зуміло максимально розкритись. Я мала хоч якось стимулювати твій розвиток. А розвиток можливий саме через подолання складнощів.

Сказати по правді, іноді мені здавалося, що ти в цій грі програєш, навіть не спробувавши виграти. Однак, на щастя, твоя душа, як і годиться справжній душі, відправила запит про допомогу, саме тоді, коли хвороба досягла найбільшого апогею. Завдяки моєму втручанню, а дозволь тобі сказати, що такі речі, як вибір янгола-охоронця, надзвичайно складні, тобі назначили Максима Сотого.

При згадці про Максима, я тихо схлипнула, не в змозі навіть запитати, чому саме його.

— Сам охоронець для мене не мав значення. На його залученні наполягала моя партнерка. Вона сподівалась, що коли він провалить завдання, то повернеться до свого ледь живого фізичного тіла. Дурненька… Вона ж не знала, що повернеться до неї він з пошкодженою свідомістю, а можливо й тілом. Й скоріше за все й не пригадає, хто вона. Про цю особливість подібного переходу я завбачливо промовчала.

Тож ви із хлопцем стрічалися із небезпекою й у процесі подібної гри на виживання, ти й повинна була еволюціювати, виявити свій дар.

Нерухомо я лежала на підлозі. Сльози ще стікали по скронях, осідаючи на моєму обличчі. Я заплющила очі. Кінець близько. Це усвідомлення водночас і злякало і вивільнило мене. Кінець і для болю, що проникав крізь кожну клітинку мого тіла, і для життя, яке виявилось тільки ілюзією. Тіло почало конвульсивно дрижати.

— Вже скоро… Тобі вже можна не боятися… — почувся голос мами десь неначе здалеку.

А я все ж боялася. Боялась, що біль не закінчиться, боялась, що смерть знищить мене безслідно. Боялась, що через мене постраждав Максим. Я все ще боялась, хоч і відчувала, що скоро всі мої страждання закінчаться. Здавалося, що я засинаю. Очі змикались повільно. Крізь заслону між сном та реальністю я почула, як відчинились двері. Через затулені повіки проявився потік білого світла.

— Recalcitro! — я почула замовляння та гуркіт меблів.

«Якщо це не сон, то я маю розкрити очі та побачити, навіть якщо це означатиме побачити його в останнє!»

Важко, наче повіки були заліплені воском, я розплющила очі. Максим стояв навпроти дверей увесь залитий білим сяйвом захисної сфери. Навпроти нього — моя мати. Її насуплені брови та зіщулені очі свідчили про те, що на Максима вона не чекала. Навкруги лежали, розтрощені від удару, друзки стільців та столу.

— План твоєї матусі не спрацював, як я бачу, — криво посміхнулась вона. — Але це нічого…

Жінка змахнула рукою й викривлений потік повітря вдарив по захисному бар’єру. На білому напівпрозорому екрані змією розповзлась тріщина. Вже через секунду щит розлетівся на тисячі маленьких скалок. Мама не переставала посміхатись.

Максим поцілив у неї ще одним закляттям.

— Ligario! — довгі цупкі мотузки почали обплітати мамині ноги. Але вона не звертала на це увагу. Жінка здійснила ще один помах. Хлопця відкинуло до стіни із нелюдською силою. Він атакував у відповідь, а мама відбивала кожен удар. Тільки живі нитки продовжували свій шлях й уже огорнули ікри. Невже вона й справді не відчуває їх. Тоді у Максима міг з’явитися шанс на те, щоб зупинити її. Але йому потрібен був час. Час треба було якось виграти. Відвернути її увагу.