Чорна бузина

- Що?! - видихнула я.

- Ганно Василівно, компанія Андромеда, якою Володіє Соломатін Дмитро Олексійович, викупила 50 % вашої компанії ТОВ «Чорна Бузина», яка володіє готелями з однойменною назвою «Чорна Бузина», які пропорційно належали Гетьману Павлу Антоновичу 25% та Нечай Віктору Івановичу 25%.

- Зі слухом в мене все добре, зі сприйняттям поки, що гірше. – пробурмотіла я до юриста, не зводячи очей з, власне кажучи, самого Соломатіна Дмитра Олексійовича.

Соломатін сидів на диво незворушно й без емоційно з під лоба розглядав мене, своїми пронизливими сірими очима. Він виглядав злобним героєм з казки з двома шрамами на правій щоці, та легкою неголеністю на обличчі.

- То ви викупили частки товариства у двох його засновників, - проговорила я більше сама до себе, не в змозі до кінця повірити в почуте.

- Смію вас завірити з точки зору з точки зору законності, ми нічого не порушували, - активно закивав головою вже немолодий юрист.

- Якщо незважаючи хоча б на, то, що я, як засновник, мала першочергове право викупити ті долі?- іронічно відказала я.

- Ганно Василівно, якщо говорити мовою закону… - завів він свою волинку.

Та суті то не змінювало, вони грубо кажучи мали вже мою компанію.

- Я потім подумаю, про мову закону, – зовсім не ввічливо перебила я його. – Дмитро Олексійович, мене неймовірно цікавить, навіщо вам було потрібно викуповувати долю мого товариства?

Я не знала, що зараз зроблю, тому говорила стиха, намагаючись заспокоїтись і повільно, аби стримати себе від бажання пошкодити матеріальні цінності.

Дмитро Олексійович сидів прямо за столом, з таким холодним, відстороненим виразом обличчя, немов би ця метушня його зовсім не цікавила, але він просто змушений був прийняти в ній участь.

- Ганно Василівно, у мене для вас є пропозиція, – вкрадливо розпочав він.

Видно таки запідозрив, щось неладне.

- Дмитро Олексійович, ще 5 хвилин ритуальних танців й за себе я не відповідаю, – процідила я крізь зуби.

Страшенно хотілось стерти з його лиця зверхність. Напруга в кабінеті виросла й вже стала іскрити. Дмитро Олексійович переглянувся зі своїм юристом.

- Я розумію, що ця розмова важка для нас усіх, але давайте просто вислухаєте мене.

Як з душевно хворою, або як з людиною у якої щойно відібрали половину її компанії заговорив Дмитро Олексійович.

- Дмитро Олексійович, я вас дуже уважно слухаю, бо мені вкрай цікава причина вашого бажання стати власником п’ятдесяти відсотків моєї компанії.

- Як ви напевне вже знаєте у мене є готель в Закарпатській області, – почав якось, певно, здалеку він. Чутки, що пурпурове чудовисько належить Соломатіну, таки правда видно. Схоже всі мої емоції відбились у мене на обличчі, бо він поморщився.

- Я хотів…- він обережно підбирав слова, як працюючи з нестабільною субстанцією, – щоб ви наладили роботу в моєму готелі. Щодо вашої компанії, то я не буду лізти в господарську діяльність. Я не буду втручатися й навіть більше, ви зможете під дуже розумні відсотки поповнити обігові кошти, ви ж саме тому запросили в долю Нечай Віктора Івановича. Після того, як мій готель запрацює ви зможете викупити свою частку.

- Знаєте Дмитро Олексійович, може ви й щодня скуповуєте і поглинаєте компанії, та в моєму житті…- я спинилася і глибоко вдихнула. - Я хочу подумати.

- Ганно Василівно…- почав юрист.

- І заберіть від мене своїх юристів. – рявкнула я.

- Добре! – несподівано для мене погодився Соломатін. - Ви маєте два дні на роздуми, а потім ми зустрічаємось в моєму готелі.

- Гаразд! В четвер о другій годині дня, – погодилася я на таке маленьке відстрочення реальності яка стрімко змінювалася.

І я нарешті змогла вийти з цього кабінету. Я йшла до машини, як в сповільненому кіно, змазано й довго. Дійшовши до машини, я сіла за кермо і навіть змогла від’їхати кілометрів з 20, перш чим зупинилась на обочині.

Відчуття гіркої образи просто давило мене, гризло з середини й вимагало виходу. Я набрала номер Віктора Івановича….цей номер не є дійсний, приємний голос металом по склу різонув слух, тоді я набрала Паші, він довго не брав трубки, але нарешті відповів.

- І за скільки ти мене продав Паша? – мій голос був спокійним.

- Ганно, все трішки не так, як здається, – почав говорити він злегка тремтячим голосом, видно практики продавати родичів все ж не було.

- Якого чорта? Якого біса ти мене продав? - заволала я.- Я не розумію. Я ввела тебе в компанію. Я довіряла тобі. Й, коли ж ти вирішив поза моєю спиною…

- Ганно, не кричи. Нічого я не вирішував, просто так склалось. У мене не було іншого виходу і тут прийшов цей Володимир Михайлович і…

- Мені про це можна було сказати….

- Я не буду з тобою зараз говорити, – пропищав він і положив слухавку.

Я дивилась на пустий екран телефону, а потім розплакалась. Я плакала і розтирала сльози по обличчі та ніяк не могла заспокоїтись. Коли почала задихатися, то відкрила двері машини, виставила ноги на вулицю і схилила голову на коліна. Здається моїм сльозам не було ні кінця ні краю. Здається я водночас почувала болючу злість й лихий відчай. Здається так й повинен почуватися, коли твої близькі й знайомі, котрим ти довіряв, встромили тобі ніж в спини. Й винити окрім себе більше немає кого.

Коли сил уже не залишилось сіла в крісло і відкинула голову на сидіння. Такою спустошеною я не почувалась давно, дуже давно. І давно я вже так не плакала. Голова гуділа, ще б пак, після такої істерики.

- Все зі мною буде добре. Треба подумати, що робити далі. Поговорити з юристами, з Заславським. А саме зараз потрібно щось поїсти. Бо тільки сконати на радість Соломатіну й Ко не вистачало. І я знайду як з цього виплутатись. Вихід є завжди. Поки я жива й дихаю в мене завжди є інші варіанти. Й треба поїхати додому. Все буде добре.