На межі

Вийшовши з лісу на ґрунтову дорогу, десь тільки під ранок, я нарешті почула бадьоре перегукування півнів та сиплий гавкіт собак. Це означало, що я знаходилася неподалік дачних ділянок або ж поряд з якимось селом. Приблизно за п'ять кілометрів від свого будинку.

«Заїбамба… Нічогенько я так потусила з подругами!»

Криво усміхаючись, я вирушила на пошуки горластих пернатих будильників, накульгаючи на праву ногу. Здається, я її підвернула, вскочивши в темряві у якийсь яр або ж рівчаг, штучно створений місцевими лісниками за допомогою спеціального плуга. Ця суцільна мінералізована смуга за задумом мала (без втручання людини) зупиняти низову ландшафтну пожежу. Чи, як в моєму випадку, зупинити мене, вивихнувши мою ногу. Хех, тапки не погубила, і на тому спасибі. Пробіжка нічним лісом вийшла просто зашкварною…

Про те, що мій бісів мобільник та сорочка залишилися в курилці, я згадала тільки тоді, коли мене остаточно відпустило — десь за пів години після шаленого забігу крізь смугу перешкод. Ломитися через густі чагарники ожинника, хащі кропиви і хрін знає ще чого, було не найкращою моєю ідеєю. Насправді я не збиралася забігати в ліс так далеко, просто хотіла перечекати там від'їзд Ганни та Марії, а потім повернутися до клубу та викликати таксі. Але коли я спробувала знайти зворотний шлях, то зрозуміла, що заблукала.

Якби мене зараз хтось побачив — обісрався від страху. Я була схожою на якогось зомбака з другосортних фільмів жахів: брудний одяг висів на мені рваними клаптями; обличчя, руки та ноги нещадно саднили через подряпини. Добре, що хоч кров з неглибоких порізів перестала сочитися. Ще бракувало відкинути тут копита. Спотикаючись об коріння майже на кожному кроці, я з останніх сил стримувалася від спокуси зішкребти брудними нігтями залишки вцілілої шкіри. Все тіло свербіло просно нестерпно. Для повного щастя не вистачало занести інфекцію...

Я все йшла-йшла, роздратовано матюкаючись на довбаних півнів та лісників разом узятих, через яких ніяк не могла вибратися з тричі проклятого лісу. З вини перших — мені знову довелося повернутися в лісосмугу, йдучи за пташиним хором. З вини других — я не могла пройти через вириті рови, в яких стояла смердюча вода.

Відчуваючи мій паскудний настрій, пацюкопикий гівнюк зашигано забився в куток, намалювавши хвостом навколо себе захисне коло з рунами. Та що там Валєра, навіть цикади та коники притихли, залишивши мене наодинці з моїми думками. А замислитися й справді було над чим.

Потрібно було зав'язувати з п'янками, клубними тусами і, найголовніше, з жінками. Від них усі біди. Як би сильно мене не тягнуло до представниць прекрасної статі, як би мені не хотілося з кимось із них зблизитися, щось замутити — з цього все одно нічого доброго не виходило. Одні мене ігнорують, другі самі не знають, чого хочуть від життя, треті сахаються, як від чумної... Набридло, як же мені все це, до блювотиння, набридло, словами не передати. Настільки все остопиздило, що хотілося задерти голову і завити — протяжно і голосно заскавчати; відбуцати ногами каміння, гілки та шишки; лаятися матом від безвиході.

«Життя без баб — тепер це стане моїм гаслом! Ти чуєш мене, Валєро? Більше ніяких жінок! Затямив?!»

Малий паскудник вже встиг задрімати в центрі рунічного кола. Відкривши заспане око він з недовірою поглянув на мене, але нічого на це не сказав, розважливо припнувши язика.

Я не раз запитувала у вищих сил, за що вони так зі мною вчинили, навіщо розплющили мені очі на те хто я є, в такому пізньому віці. Звісно я не вважала себе древньою бабкою, просто це несправедливо та халепно дізнатися про свою ваду після того, як вже розміняла четвертий десяток.

Коли до мене зрештою дійшло, ким я є, я була настільки приголомшена цією новиною, що не знала, що мені про все це думати, що робити з цими знаннями, як жити далі. Спершу я реально почувала себе рибою, викинутою на берег. Птахом зі зламаними крилами, що втратив змогу літати. Гепардом із перебитим хребтом, у якого відібрали сенс життя. Трохи оговтавшись я згодом почала асоціювати себе з нетямущим немовлям, вихованням якого ніхто не займався, але тим не менш від якого вимагалося аби воно саме навчилося ходити, розмовляти, писати. Можливо, якби до мене прийшло озоріння у підлітковому віці, мені не було би настільки складно сприйняти себе. Було би легше адаптуватися до нового світу, до нових реалій життя. А так... Прийняти свою сутність після тридцяти років було неймовірно складно. Та що там, я й досі була не готова впоратися з цим лайном, раз я опинилася тут.

— БЛЯ-Я-Я-Я! Як же я все ненавиджу! СУКА!! БІСОВЕ ЛАЙНО!!!

Після тригодинного блукання безкрайніми просторами лісопосадки, мене таки прорвало. Знесилено опустившись на коліна і зрившись пальцями в мох я почала дико реготати. Та так голосно, що навіть ворони, що спостерігали за мною весь цей час, сидячи на товстих гілках, не витримали відчайдушного завивання й полетіли геть, скорботно каркаючи над моїм тілом, що билося у істериці.

— Агов, хлопче! Ти чого тут репетуєш? Усіх мені звірів переполохав.

Я спершу подумала, що мені причудився цей старечий голос, який був точнісінько схожий на скрегіт гілок, що колихалися від вітру. Підвівши голову, я з подивом витріщилася на лісового духа, що стояв за два метри від мене. Його космата борода та густі брови, в яких застрягли висушені листочки берези, потішно стовбурчилися на всі боки. Чоловік тільки віддалено був схожий на людину. Засалена шапка, розтягнений светр, штани заправлені в гумові чоботи і людська мова переконали мене, що переді мною все ж таки стоїть хомо сапієнс. Сокира, що висіла на його поясі, прикувала до себе мій нажаханий погляд. Десь вдалині закувала зозуля, немов би відраховуючи останні хвилини мого життя. Серце голосно калатало у грудях заглушаючи звуки природи. Незважаючи на розпач і сум, вмирати зовсім не хотілося. Так, мене все заїбало, але ж не на стільки. Набравшись сміливості я, сівшим голосом, привіталася з місцевим маніяком:

— Доброго ранку. Можете підказати мені, де ми зараз знаходимося? — з другої спроби мені вдалося вичавити з себе мляву посмішку.

— Дівка чи що?! — дивлячись на мене, як на якесь чудернацьке звірятко, не менш дивакуватий стариган задумливо почухав кудлату бороду. Я й справді наразі мала ненайкращий вигляд: була схожа чи-то на жертву насильства, чи на зачухану наркоманку. Помітивши мій боязкий кивок, він підійшов ближче. — В Рафалівському лісництві, — потім подав мені зморшкувату долоню і допоміг підвестися на ноги. — Я дід Максим. Лісничий. А ти?..

— Лєра, — тримаючись за його руку я хиталася від утоми.

— Що ти тут робиш, Лєро? Тебе хтось образив? — доброзичливий голос старого і вселенський спокій, яким мерехтіли блідо-зелені очі, схиляли до довіри.

Проте, хіба ж я могла йому розповісти, як і чому я тут опинилася? Що образила я, а не мене. Ні, звісно що ні. Дізнайся він усю правду про мене, дід реально міг би мене покришити на салат. Хто його знає що він за перець.

— Все гаразд. Просто день трохи не задався, — вирішивши, що в цій ситуації, напівправда теж згодиться, ухильно відповіла я. — У вас є щось попити? Дуже пити хочеться.

Побіжно оцінивши мій пошарпаний вигляд, дід Максим мовчки відчепив від пояса флягу і, знявши кришку, передав її в мої тремтячі руки:

— Тримай.

Вдячно кивнувши, я зробила кілька жадібних ковтків (сушило мене жестяково). Лише трохи згодом я зрозуміла, що у флязі була далеко не вода. Викотивши очі та закашлявшись, я зігнулася навпіл. Хапаючи ротом повітря, з якого от-от могли вирватися язики полум'я, я рикнула я на діда, вхопившись за комір светра:

— Що ти мені підсунув?

Зморгуючи сльози, що виступили на очах, я майже нічого не бачила. На зморшкуватому обличчі дідугана жоден м'яз не сіпнувся. Очі, кольору сухого моху, дивилися на мене з глузуванням. Вуста були заховані за іржавими вусами, тому я не могла з впевненістю казати, що він посміхався.

— Самогон, — витримавши паузу відповів лісник, забираючи флягу і знову чіпляючи її на пояс. Я не могла повірити, що цей дивак так просто мені про це сказав. Наче це є нормою напувати людей своєю отрутою. Я навіть не намагалася приховати обурення, стиснувши в кулаці светр міцніше. — Ти просила дати тобі щось попити. Води в мене з собою немає. До того ж, мій самогон добре заспокоює нерви, — його титанічний спокій якимись дивним чином передався і мені. — То що ти тут робиш?

— Я? — послабивши хватку я відступила назад, присоромлено відводячі очі. — Трохи загубилася. Чи не могли би ви мене вивести до шосе і викликати таксі? Гроші в мене є, — поспішно додала я останню фразу.

— Хм… Іди за мною, — голосно свиснувши, дід покликав до себе кудлату чорну собацюру. Вона, виявляється, весь цей час була поряд з нами, ховаючись у кущах ялівця. — Бугай, веди нас додому.

— Д-додому? — паніка, яка тільки-но зійшла на нівець, накотила на мене з новою силою. Навіть ядерне пійло лісника не змогло знову її вгамувати. Якщо від старого з сокирою я ще змогла би втекти (навіть із вивихнутою ногою), то від собацюри драпанути не вийде. — Мені т-треба до д-дороги вийти.

— Тобі треба спершу вмитися і привести себе до ладу. Хто ж тебе таку бідову в чисту машину пустить? — з усією властивою йому простотою, видав цілком очевидні речі дід. — Не відставай. Тут недалеко.