Клуб Анонімних Авторів

Пройшло 10 років і настав цей день — день зустрічі випускників 2010 року. Стільки часу пройшло, все змінилося.

Амелія стояла на вході в залу й вагалася чи варто заходити. Вона спізнилася, відчутно спізнилася, тож ніхто не міг її помітити, як вона думала.

Та дехто спізнився ще більше за неї.

- Амелія? Здивований, що ти вирішила прийти, — Девід стояв в кількох кроках позаду неї.

Вони не бачилися всі ці роки. А здивований він тому, що на їхній випускний, 10 років тому, вона влаштувала грандіозну сварку і пообіцяла більше ніколи не повертатися в це місце.

- Так, я здивувала сама себе. Не знаю навіщо я тут. До кінця не впевнена, що мені це потрібно, — вона дивилася на нього через плече, а потім знову повернула погляд до входу.

Не такою вона уявляла їхню зустріч. Хоча робила це й не часто. В середині поселився дивний спокій. Вона зрозуміла, що взагалі не має значення прийде вона на вечірку чи ні.

- Добре, якщо я вже тут, то варто зайти. Сподіваюся вони ще не відкрили капсулу часу. Мабуть, вона для мене сама цікава тут. Геть не пам'ятаю, що поклала туди, — Амелія посміхнулася собі й штовхнула двері.

Всередині грала спокійна музика, всі були зайняті: хтось танцював, хтось сидів за столиком, хтось стояв під стіною. Нічого не змінилося. Ні, дещо, все ж таки, змінилося. Вони подорослішали.

Ті, хто помічав Амелію, а за нею й Девіда — з цікавістю дивилися на них. Мало хто очікував побачити її тут. Тим паче поряд з ним. Проте більшості було все одно.

- Амелія! - крик рознісся майже по всій залі. - Як я рада тебе бачити!

До неї кинулася Саманта, її подруга у старших класах. Амелія не очікувала такого прийому від неї. Від неї ще менше ніж від Девіда.

- Саманта? Ти так змінилася! Якби не голос, я б тебе не впізнала.

Амелія розглядала колишню подругу і дивувалася змінам. Перша красуня класу набрали ваги, волосся кучериками (раніше вона його терпіти не могла і що тільки не робила, аби випрямити) ще й підколола його позаду. Такою вона бачила подругу вперше.

- Так, материнство змінює. У мене троє чудових синів, сьогодні вони з моєю мамою, поки ми з Карлом тут.

- Ти з Карлом? Ти ж його ненавиділа у школі.

- Так. Але через рік після школи ми перетнулися в одній подорожі... Ну і він змінився. Мене це вразило. Ми вже 9 років разом. Ніхто повірити не міг, що я погодила бути домогосподаркою. Але мені це подобається. Карл чудовий чоловік і батько. Ой, що я все про себе. Розкажи як ти?

- Ви Амелія? - до них підійшов дивний хлопчина.

- Так?

- Це вам. Скриньку часу відчинили годину тому, я роздаю послання тим, кого не було під час церемонії, — безіменний хлопчина простяг їй два конверти.

- Дякую.

Амелія відкрила перший конверт. Лист з її почерком та фото. Як вона могла забути, що поклала це фото? Це були найщасливіші дні її шкільного життя. Девід та Саманта завжди були поряд, вони їздили відпочивати на пляж. Життя було таким безтурботним тоді.

А от другий конверт вона не впізнала. На нього було прикріплено записку, на якій зеленими чорнилами було написано: "Амелія, сподіваюся ти зможеш мене пробачити".

Вона не зрозуміла кому належить почерк, але відкрила конверт, витягла листи та почала читати. Це був любовний лист з минулого.