Клуб Анонімних Авторів

Урок малювання. Ще 3 години проведені перед мольбертом. Ще один малюнок чи то гіпсового носа, чи то вуха, вже й не пам'ятаю. Та пам'ятаю, що тоді то мені давалось важко. Ні, не тому, що я тільки вчилась, бо ж малюю я з самого малечку. Ба більше, у мене в сім'ї були художники. Просто цього разу я намагалася позбутися блоку після травми. І майже кожен урок у мене тряслись руки, перехоплювало подих та плутались думки, коли я штрихувала ватман. Навіть зв'язно не могла відповісти вчителю. Все тремтіла, а в кінці відчувала полегшення. Не від завершення малюнку, а від завершення уроку.

І ось однієї вересневої суботи я вийшла з будинку на вулиці Вознесенській у Дніпрі, полегшено видихнула, заспокоїлась і пішла... вже не пам'ятаю куди: чи на маршрутку додому, чи на зустріч, чи просто самій погуляти по набережній. Як тут побачила його. І все всередині закам'яніло. Здалося, що серце зупинилось, що я перестала дихати. Кров чи то відлинула від обличчя, чи то навпаки я почервоніла. Зробила вдих, потім ще один та озирнулась. Так, це був він — Андрій. Чоловік, якого я кохала 5 років тому, який пропонував мені руку та серце, але якого я так і не змогла пробачити. Тільки через ще 5 років я зрозумію, що не змогла його пробачити через свої дитячі травми. Але тоді я стояла з думкою "я маю його зупинити", від якої мене знову почало трясти. Мало було мені уроку малювання.

Я вже думала вигукнути "Андрій!" та горло наче стиснули лещата, а в голові з'явилась нова думка "і навіщо це тобі?". Рот відкрився та закрився. Мене перестало трясти, а в голові стало порожньо після усвідомлення, що мені йому й сказати то нічого.

У нього своє життя. У мене своє. Тим паче я переїжджаю зовсім скоро жити в Київ, до чоловіка, з яким тоді зустрічалась.

Так я і стояла кілька хвилин в напівоберті, усвідомлюючи якими чужими можуть стати люди, які колись кохали один одного.