Придворне життя імператорського почту 2 том - Два камені

Настав вечір - той самий час, якого так багато хто чекав. Кожен одягнув найкраще, що в нього було. Жінки хизувалися одна перед одною різного фасону сукнями, коштовностями і, звісно ж, складними зачісками, що височіли над багатьма чоловіками, які ходили коридорами в яскравих костюмах і капелюхах, прикрашених страусиним пір'ям. Оксамит, атлас, шовк, вельвет, дамаст і муслін грали переливами у вечірньому світлі багатьох свічок, що горіли на кожному кроці.

Приміщеннями поширювався звабливий запах парфумів, пахощів, воску та деяких солодощів, що чекали на аристократів на невеличкому столику, що стояв у бальному залі.

Блиск схвильованих вогнів був не тільки в оздобленні стін, дзеркалах і самих прикрасах, що носили дворяни, а й у рапірах - тих парадних шпагах, що тут і там красувалися на поясах деяких чоловіків.

Кожен із присутніх намагався вразити решту своїм вбранням і образом, кожен хотів запам'ятатися своєю маскою і роллю, кожен хотів бути яскравим, кожен хотів виділитися, проте, бути особливим у натовпі таких самих особливих, було практично неможливо. Аристократи лише змішувалися одне з одним у строкатому натовпі, більше схожому на розсип кольорового бісеру, що був змішаний в однорідну масу.

Бал мав розпочатися рівно о дев'ятій вечора, тож чимало людей почало сходитися до бальної зали вже за пів години.

- Пані, - глибоко вклонився Густав своїй подрузі, простягаючи їй руку для супроводу.

- Ох! - здивувалася та його вбранню. - Друже мій! Ми тільки зустрілися, а ви вже мене затьмарили! - взяла дівчина його під руку. - Як же це розуміти?

Костюм графа був зшитий із синього атласу, що вражав глибиною свого кольору настільки, що складно було повірити в існування барвника, здатного дати настільки яскравий відтінок. Пишне страусине пір'я, що прикрашало його треуголку і віяло, було того ж неземного кольору. Маска, в якій він був, була білою, вкритою глазур'ю і лаконічними золотими завитками. 

- Ох, вибачте мене, - не поспішаючи повів він подругу до бальної зали. - Я не навмисне.

- Наступного разу, ви скажете мені про своє вбрання заздалегідь. Я не хочу на вашому тлі, виглядати простачкою.

- Що ви. Ви не виглядаєте простачкою.

- Я іншої думки, друже мій.

Сукня графині, на тлі цієї синяви, виглядала дещо простіше й дешевше: дівчина була в бірюзовому, з шовку й атласу, із золотою та кольоровою вишивкою, з квітами й різними візерунками на спідниці та корсеті. Попри багате діамантове намисто і важкі сережки, що прикрашали її обличчя, приховане за світлою маскою, декорованою пір'ям і золотом, Комре дещо пасувала перед цією, здавалося б, аскетичністю.

Простому і водночас дорогому синьому вбранню дивувалися багато хто, хто міг його побачити. Серед цих багатьох була і принцеса Дакрі - Агата, одягнена в трохи менш синю сукню, яка, як могло здатися на перший погляд, планувала забрати звання найдивовижно-яскравішого вбрання цього вечора, саме собі.

- Хто це такий? - несхвально шепотілася дівчина зі своїм почтом. - Звідки в нього ці тканини? Де він узяв цей колір? - обурювалася принцеса. - Це Я мала підкорити всіх! - зиркнула вона на одну з подруг: - З'ясуй хто це і звідки в нього цей костюм. Тільки я можу вражати придворних своїми сукнями! - невдоволено глянула на нього і відвернулася.

Густав же провів свою подругу до компанії її друзів і чемно звернувся до графині:

- Дорога́, прошу мене вибачити, але перед початком балу я домовився зустрітися зі своїм другом. Я абсолютно не знаю, який вигляд має його костюм, тож я хотів би зачекати його біля домовленого місця. Якщо ви не проти, то я ненадовго покину вас. Щойно бал почнеться - я, неодмінно, повернуся до вас, - нахилився і поцілував її руку.

- Ох, ну що ви, - приємно дивувалася та. - Звичайно ж ідіть і зустріньтеся з ним. Але не забудьте про мене під час першого танцю.

- Ніколи, графине. Я ніколи вас не забуду, - мило посміхнувся їй друг, відкланявся і пішов до фуршету.

Дівчина та її друзі провели свого знайомого задоволеним поглядом. Щойно він пішов геть, графиня Комре одразу ж прикрила свою збентежену посмішку віялом і почала нескромно хвалитися перед компанією:

- Він назвав мене "дорогою". Ще трохи і він може погодитися на мою пропозицію.

- Не спокушайтеся, дорога́, - кокетливо остуджував її запал ще один друг, - "дорогою" вас називають багато хто.

Та насупилася і вдарила його віялом.

Граф Камп, тим часом, уже став біля столика із закусками, взяв келих ігристого вина і почав чекати на свого приятеля, спостерігаючи за рештою придворних. Аристократи змінювали одне одного досить часто. Роздивлятися їхнє вбрання було цікаво, щоправда не настільки, щоб Густав був готовий займатися цим годинами.

Йшов час, минуло близько десяти хвилин. Молодик уже занудьгував. Обернувся на закуски, оглянув стіл і підійшов до однієї з тарілок із маленькими тістечками. Аристократ уже вибирав очима яке ж собі узяти, як його крихкий спокій жорстоко порушили. До нього підійшов незнайомець у сріблястому костюмі та з високою тростиною. Цей чоловік був високим, струнким, з напудреною перукою, білою маскою, що закривала все обличчя, і чималою зарозумілістю, що легко виднілася з ходи.

Він став близько, майже впритул, нібито теж обираючи одне з тістечок, що лежало на тій самій тарілці. Відчувши незручність від такого тісного контакту, Густав швидко взяв маленький десерт і вже почав відступати, як відчув на своєму попереку чиюсь руку, що стримувала його відхід. Перелякано завмер, швидкоплинно вкрившись тремтінням. Зробив крок убік, крадькома прибираючи цю долоню зі своєї спини, і відійшов. Став осторонь, почавши насторожено їсти, запиваючи все вином. Незнайомець покосився на нього своїми сірими очима і залишив тістечка в спокої. Попрямував слідом за графом. Той продовжував їсти, ніби не помічаючи цієї настирливої компанії, як дворянин знову став збоку від нього й обійняв молодика за поперек.

- Вибачте, - тихо почав Густав, намагаючись не привертати до них зайвої уваги. - Але я не пані.

Він думав, що це відверне від нього цього невідомого аристократа, однак, той мало того, що не залишив його в спокої, так ще більше притулився, стиснувши його бік пальцями. 

- Залиште мене, - насупився граф і почав акуратно відсторонюватися. - Я чекаю на свого друга.

- Я знаю, - кивнув Людовік.

Приятель підняв на нього обурені очі:

- Ти міг одразу сказати мені, що це ти?

- Міг, - кивнув йому хлопець. - Але мені хотілося поприставати до тебе, залишаючись невідомим, - ласкаво посміхнувся.

Густав невдоволено відвернувся, продовживши похмуро жувати тістечко.

- Образився? - спостерігав за ним блондин.

- Ти знаєш, що налякав мене?

- Здогадався вже... - сумно зітхнув блондин. - Вибач, - погладив його бік, намагаючись заспокоїти.

- Прибери свою руку, - стримано видав граф. - Нас можуть побачити.

- Але ми все одно в масках. Яка різниця?

- Не знаю, мені некомфортно, коли ти лапаєш мене на людях, - осушив келих і прибрав його руку. - До того ж, мені скоро на перший танець іти. А якщо, - суворо подивився Густав йому у очі, - ти будеш продовжувати чіплятися до мене, під час танцю я можу почуватися ніяково, - притих. - Мало того, графиню збентежу.

Очі Людовіка здивовано округлилися й одразу ж блиснули хитрістю, тільки-но зрозумівши, що коханець каже про збудження:

- Мені подобається бачити тебе збентеженим, - миттєво обхопив він його торс руками.

- Людовіку! - почав відштовхувати граф його наполегливі руки. - Припини!

- Ні! - весело намагався схопити парубка блондин.

- Так! Людовіку! - починав злитися Густав.

- Ні-ні-ні-ні!

- Досить! - зло відштовхнув він його. - Заспокойся! - тупнув п'ятою, напружено стоячи перед коханцем зі стиснутими кулаками.

- Густаве? – насторожено застиг норієць, побоюючись нової сварки.

- Ти, - жорстко вказав на нього хлопець пальцем, - не чіпляйся до мене. Зрозумів?

- Ніколи?

- Ні, - манірно поправив той мереживні манжети своєї сорочки, що визирали з-під рукавів каптана. - Але зараз, не чіпляйся. Зрозуміло? - знову вказав на нього пальцем.

- А коли приставати? - уважно дивився знайомий на цей пальчик.

- Трохи пізніше. А зараз, якщо вже ми зустрілися і дізналися хто і як виглядає, я піду до графині, - розкрив віяло і поважно помахав ним на себе.

- Я піду з тобою, - наполегливо підійшов до нього Людовік, став праворуч, взяв під руку і оглянув зал, шукаючи очима цю графиню.

- Зі мною? - здивувався такому граф.

- А що? - опустив на нього свій погляд блондин. - Ти проти? Думаєш, я заваджу вашій злагодженій бесіді? - колюче закінчив.

- Та ні... - опустив він очі. - Просто не нахами їй, - глянув на друга. - Поводься стриманіше, ніж минулого разу.

- Зрозумів, - прихильно кивнув хлопець.

Густав насторожено оглянув його, перевіряючи щирість цього слова, і, переконавшись у миролюбних намірах Людовіка, повів його до своєї подруги. Представив його усім своїм знайомим.

Зовсім скоро, хвилин за п'ять до початку, з'явилися й імператори. Одягнені в золото, з блискучими коронами і каптанами, вони вальяжно йшли в центр зали, в той час, як придворні з поклонами і реверансами розступалися перед ними. Хода закінчилася в самому серці приміщення, де молоді люди зустріли свою матір. Обмінялися вітальними поцілунками.

- Мамо, - поцілував її щоку Даніель.

- Мамо, - повторив теж саме Давид.

- Ох, хлопчики мої, - з материнською ласкою оглядала їхнє вбрання жінка. - Справжні імператори, - милувалася вона золотими каптанами. - Красені...

Ті прихильно кивнули, ніби дякуючи за ці слова.

- Анно, - привітно кивнув сестрі Даніель, коли вона підійшла до них в компанії невідомого йому чоловіка.

- Анно, - повторив цей жест близнюк.

- Брати, - так само кивнула їм принцеса.

- Хто це з тобою? - поцікавився Давид, не впізнаючи за маскою її супутника Олександра.

- Мій чоловік, - обійняла дівчина руку свого кавалера.

Монархи покосилися один на одного, сходячись в одній і тій самій думці: "Вона ж бреше". Скептично подивилися на сестру, яка виглядала зараз наївною дурочкою. Та в легкій паніці вказала своїми очима на матір, благаючи їх мовчати.

- Ах! Олександр! – миттю почав підігрувати Давид. - Я зовсім не впізнав тебе за маскою! - простягнув йому руку і потиснув.

Даніель дивився на цю поведінку з нерозумінням: "Він не бачить, що це зовсім не Олександр? Що це за театр?"

У той час, як Анна з Давидом намагалися переконати їхню матір, що ніякого коханця тут зараз немає, до їх компанії підійшли інші члени імператорської сім'ї. Філіп з дружиною відкланялися всім, Адам потиснув старшим братам долоні, а молодші сестри швидко зробили свої реверанси і побігли хто куди: Марія - до групи власних обожнювачів, а Діана - до друзів.

- Бал ось-ось розпочнеться, - важливо почав Філіп, поправивши ремінь на своєму животі. - Ви вже готові обрати собі наречених?

- Звісно, - переконливо кивнув йому Даніель. - Тільки їх треба знайти спочатку, - озирнувся. - За всіма цими масками й загубитися нескладно.

Герцог важко видихнув, скептично подивившись на старшого близнюка:

- Невже, ти справді довіриш йому вибрати вам дружин? Я думав, ти розсудливіший.

Давид повернувся до нього:

- Даніель добре розбирається в людях. І він уже вибрав кілька фавориток, - покосився правитель на власного двійника в короні. - Не думаю, що я дослухаюся до його головної поради, але одна з його фавориток мені до душі.

Даніель повернувся до нього:

- Ти навіть ще не говорив із нею. Коли поговориш із кожною з них - тоді й будемо обговорювати, наскільки мої поради є адекватними.

- А що за фаворитки? - поцікавилася Даніела. - Хто це? Я теж хочу поговорити з ними.

Давид перерахував їй імена наречених:

- Агата - принцеса Дакрі, Кларисса - дочка герцога Летючого, і Юлія - дочка імператора фагрів.

- Фагр? - обурилася імператриця. - Вони настільки вперті й волелюбні, що навіть сукні наші вдягати не будуть! Вона ніколи не стане частиною нашої культури!

- Мамо... - важко видихнув на все це другий близнюк. - Культура фагрів настільки прекрасна, що я не те, щоб "не проти", я навіть "за" те, щоб її культура інтегрувалася в нашу.

- Вони ходять у нічних сорочках! – гнівно заявила жінка. - Ти хочеш сказати, що це гідне вбрання для імператриці?

- У нас надто холодно, для того, щоб вона так і продовжувала ходити в одній туніці. Кравці неодмінно щось пошиють їй, що буде і досить вільним, як люблять фагри, і досить закритим, як хочете ви. Я впевнений, що наші кравці впораються з цим не дуже складним завданням.

Даніела все одно залишалася непохитною:

- Краще одружися з дакрійкою, - суворо видала мати. - Дакрійки - чудові дружини. Може, після життя з нею, ти навіть про своїх фаворитів забудеш, - гордо відвернулася і пішла до свого почту.

Даніель перевів красномовний погляд на Давида, натякаючи на тотальну прихильність їхньої матері до тієї дакрійки, яку вона ще навіть не бачила: "Ось твій шанс загладити всі свої промахи з Амалією." Близнюк прикро відвернувся.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж годинник пробив дев'яту. Імператорська сім'я зі своїми супутниками вийшла в центр залу. Туди ж рушили й деякі члени їхньої почти. Зокрема, Густав зі своєю подругою та Людовік зі своєю дружиною.

Усі стали на свої місця, приготувалися танцювати полонез. Однак, танці все не починалися. Перша супутниця другого імператора досі не з'явилася на бал. Музиканти мовчали, не виявляючи на найвиднішому місці Даніеля, а гості не розуміли, що зараз відбувалося. Графиня Комре, якій так не терпілося потанцювати зі своїм знайомим, починала ставити приятелеві різні запитання, на які він, так само, як і вона, не знав відповіді: "Що відбувається? Чому ми не починаємо? Щось сталося?" Амалія, що стояла в парі з Людовіком, з кожною новою секундою починала лякатися і напружуватися тільки більше: "Може, імператриця не хоче бачити мене тут? Вона впізнала мене? Чекає, поки я піду?"

Давид, що стояв зі своєю матір'ю в парі неподалік від близнюка, підійшов до нього:

- Даніелю, чому ми не починаємо?

Той знизав плечима:

- Б'янки досі немає. Ця герцогиня, я так думав, прийде найпершою. Мені розповідали про неї, як про страшенно пунктуальну, а виявилося... Мені нема з ким танцювати, - зухвало видав.

Натовпом почали поширюватися його слова: "Немає з ким танцювати. Герцогиня не прийшла. Вона спізнюється. Ми не можемо без неї почати."

Давид важко видихнув:

- І де її носить?

Брат знизав плечима:

- Мені-то звідки знати?

- А з іншої ти почати не можеш?

- Ні. Почекаємо десять хвилин. Якщо не прийде - запрошу нашу Марію.

Молодша сестра, що стояла на паркеті, засмучено зітхнула й опустила плечі. Їй зовсім не хотілося залишати свого симпатичного молодого залицяльника.

Йшов час. Натовп починав шушукатися і тихо вирувати, перемиваючи кістки цій непунктуальній герцогині, якої вони навіть не знали. З'явилася вона тільки через три хвилини. Даніель, який до цього часу втомився чекати кого б то не було, без зайвих передмов підійшов до неї і запросив на танець. Повів у самий початок колони і махнув музикантам, починаючи бал.

- Ох, - зітхала дівчина, коли полонез уже почався, - вибачте мене.

- Я думав, що ви будете пунктуальнішими, - холодно й категорично висловився імператор. - Ви змусили чекати всіх. Не тільки мене.

- Ох, як ніяково...

- Більш ніж. Що вас так затримало? Що зайняло вас більше, ніж початок карнавалу?

- Моя сукня, ваша величність. Слуги ніяк не могли знайти потрібних стрічок.

- Я думав, що ваша сукня була готова задовго до цієї години.

- Так, звісно...

- То що ж за стрічки ви не могли знайти? - невдоволено перебив він дівчину.

Та потупила погляд:

- Для підв'язки панчіх...

- Для цих цілей, ви могли вибрати хоч шнурки від штор. Все одно, ніхто їх ніколи не побачить.

Дівчина понурила голову.

Коли танець, нарешті, закінчився, молодий імператор провів свою партнерку до її опікуна і вирушив до брата.

- Вона, - шиплячи від злості почав Даніель Давиду, - змусила нас усіх чекати, бо не могла знайти стрічок для панчіх! - обурено змахнув рукою. - Ніяких імріанок у нашій родині не буде! - відрізав долонею. - Ніколи! - схопив келих із вином і залпом осушив його. - Зрозумів мене?!

Той миттю кивнув, будучи абсолютно з ним солідарним.

- А зараз, я піду танцювати з дакрійкою! - так само зло видав другий близнюк, всучив свій келих слузі та пішов до Агати.

Та зустріла імператора стриманим реверансом. Її почет схилився перед коронованою особою трохи більше.

- Ваша високість, - усе ще з нотками невдоволення видав Даніель, окинувши поглядом її супровід.

- Ваша величносте, - шанобливо привітала його гостя.

- Зараз буде вальс, - простягнув він їй долоню. - Ми домовлялися танцювати його разом.

- Звісно, ваша величносте, - поклала дівчина свою руку поверх його і пішла за парубком у центр зали.

Пари зайняли свої місця. Графи Комре і Камп теж були там, на відміну від пана Кері зі своєю дружиною, що наразі були зайняті розмовами зі своєю новою компанією - почтом графині Комре.

Зазвучали перші акорди танцю. Усі рушили в танок.

- Ви такі злі, - відносно спокійно зауважила Агата, через кілька фігур.

- Досі відійти від цього нахабства не можу, - тихо обурювався Даніель. - Ви знаєте, чому вона запізнилася?

- Ні, до мене ці деталі ще не дійшли. Повідайте.

- Через те, що вона не могла знайти стрічок для підв'язки панчіх!

- Ох... Досить неважлива причина, для такого запізнення.

- Я такої ж думки!

- Чому вона не могла підготувати всі свої стрічки, за якийсь час до виходу? У неї такі безвідповідальні слуги?

- Мабуть, не такі відповідальні, як у вас. Я вас помітив, ще тільки-но увійшов до цієї зали. Ви вже були тут.

- Я намагалася бути помітною, - гордо видала принцеса. - Думаю, у мене це вийшло.

- Згоден. Ваша сукня... - оглянув її. - Справді, привертає увагу.

- Але не так сильно, як костюм того пана, - роздратовано покосилася дівчина на свого конкурента в синьому. - Ви, часом, не знаєте, хто це такий? - кивнула вона на парубка і повернулася до Даніеля.

Той глянув на аристократа і повернувся до дівчини:

- Я познайомлю вас, після танцю, - закрутив Агату.

Щойно вальс закінчився і партнери розкланялися одне перед одним, кожен повів свою партнерку туди, де її взяв. Графиня Комре, у приємній компанії повертаючись до своїх друзів, була зовсім неприємно здивована злагодженим діалогом свого почту із панною Кері.

- Як ви мило розмовляєте, - люб'язно посміхнулася вона Амалії. - Яка у вас розмова цікава... - розкрила дівчина віяло і велично помахала ним на себе. - Як же мило ви обмінюєтеся думками... - покосилася вона на своїх друзів, стримуючи невдоволення.

- Розмова справді мила, - зазначив Густав, тримаючи свою подругу під руку. - Бачу, ви потоваришували, - прихильно глянув він на Людовіка. - Мій друг виявився гарним співрозмовником? - повернувся до компанії своєї знайомої.

- Гуууустаааве... - злегка ображено простягнув норієць, сприймаючи його запитання, як хулення самого себе. - Я, хоч, і не такий начитаний, але все ж... Я не найгірший співрозмовник, - важливо поправив він свої лацкани.

- Що ти, - ласкаво глянув на нього коханець. - Мені просто хочеться, щоб ви потоваришували, - доброзичливо усміхнувся.

Час, на секунду, зупинився. Людовік застиг. "Які сині... - не міг відірвати він погляду від цих очей. - Які глибокі... Його усмішка..." Молодик був зачарований цілком і повністю. Він просто тонув у цих очах, втрачаючи самого себе.

Інші, цього тривалого погляду, просто не могли не помітити.

- Густаве, - м'яко почав його коханець, - ти добре потанцював? - попрямував до нього, забуваючи про існування власної дружини, і став поруч, обійняв за плече.

Не так був важливий привід, через який він підійшов, скільки сама близькість, якої він так жадав.

- Так, звісно, - кивнув йому граф з променистою усмішкою. - Графиня дуже добре танцює, - підбадьорливо повернувся до неї.

"Ні, - заздрісно подумав Людовік і невдоволено стиснув його плече. - Посміхайся тільки мені. Тільки на мене дивись."

Графиня ж зробила вдячний реверанс.

- А ти чому не танцюєш? - повернувся Густав до коханого.

"Ці очі... - знову припав до них млосним поглядом Людовік. - Вони такі прекрасні..."

- Я... - розслаблено зітхнув блондин, навіть не збираючись відволікатися від його обличчя. - Не хочеться мені, - швидкоплинно облизав губи, бажаючи поцілувати цю людину прямо зараз.

- Хах! Бал, а ти танцювати не хочеш!

- Немає в мене настрою для танців, - потішно знизав він плечима, заражаючись його посмішкою.

З боку почулося численне "ваша величність", від аристократів, що схилялися перед імператором. Компанія повернулася до джерела звуку.

- Ваша величність, - схилилися всі перед коронованою особою, що йшла в компанії однієї пані.

- Добрий вечір, - швидко кивнув їм Даніель. - Моя гостя, - кивнув він на Агату, - хотіла б поговорити з вами, - вказав монарх своїм скіпетром на людину в синьому.

- Ваша величність, - кивнув йому Густав, показавши свої очі.

- А, Сапфіре, це ти? - вразився той, забравши аксесуар. - Гарний костюм ти вибрав, - оглянув його з голови до п'ят. - Майже затьмарив мене. Не роби так більше, - погрозив покровитель йому скіпетром.

- Ніколи, ваша величність, - шанобливо вклонився підлеглий.

- Молодець. Загалом, - повернувся Даніель до принцеси, - це член мого почту - граф Камп. А це, - вказав він усім на гостю, - принцеса Дакрі. Не ображайте її.

- Ваша високість, - схилилися всі перед нею.

- Знайомтеся і мило проводьте час, - швидко кивнув усім імператор. - А я піду танцювати, - розвернувся і швидко зник у натовпі інших придворних.

Компанія глянула на принцесу, принцеса глянула на компанію.

- Про що ви хотіли поговорити? - почав їй Густав.

- Не хочете пройтися? - стримано запитала та, оглядаючи графиню Комре і пана Кері, які притискалися до нього.

- На танець? - простягнув їй долоню граф, сприймаючи ці слова, як натяк.

- Можна і на танець, - поклала вона свою руку поверх.

Хлопець кивнув своїм знайомим і повів її на паркет. Щойно падекатр розпочався, Агата заговорила:

- У вас дуже гарний костюм.

- Дякую. З ваших вуст, це звучить особливо схвально.

- Де ви взяли ці тканини?

- Я замовив їх у одного кромійського кравця.

- Ваше вбрання має разюче насичений колір. Ви знаєте, чим були пофарбовані ці тканини?

- Звичайно. Це - магія. Інакше б, такого кольору не досягли.

- Хм, магія?

- Так. Я можу дати вам контакти того кравця. Він і вам дістане такі ж яскраві тканини. Можете замовити в нього абсолютно будь-який колір. Він зробить усе.

Та задумалася:

- У скільки га вам обійшовся цей костюм? Припускаю, що настільки ексклюзивна робота коштує і відповідних грошей.

- Звісно, - схилив Густав голову. - Ці тканини були не з дешевих, однак, заради гарного зовнішнього вигляду, я можу й витратитися.

- Згодна. Зовнішній вигляд, особливо у свято - це категорично важливий елемент спілкування.

- Особливо, яке враження залишає після себе мій костюм... Я радий, що замовив саме те, що замовив. Якби я був у костюмі світліших тонів - до мене не було б і половини тієї уваги, якою я оточений у підсумку.

- І все ж, у скільки вам обійшлося це вбрання?

- Я вважаю за краще не думати про гроші.

- Навіть приблизну ціну не назвете?

- Гроші - це не те, на чому я акцентую свою увагу. Якщо вам так цікава ціна вбрання, я можу познайомити вас із тим кравцем. Він назве вам ціну на будь-яку сукню, яку він пошив, будь вона зроблена для мене чи ні.

- Буду вкрай рада такій послузі.

Той кивнув.

Тільки-но цей танець закінчився і Густав проводив свою партнерку до її почту, молодик повернувся до своєї компанії, де його одразу ж узяла під руку графиня Комре і наполегливо повела назад до танцюючих пар.

- Ви хочете танцювати? - дивувався цьому її синьоокий друг.

- Дорогий графе, нам потрібно поговорити, - серйозно говорила та. - Зробимо це під час танцю.

- Як забажаєте... - обернувся він на знедоленого Людовіка, що дивився йому вслід.

Грянули нові танці. Це був падепатинер.

- То про що, - злегка задихаючись від швидких па, почав Густав, - ви хотіли поговорити зі мною, графине?

- Про вашого друга, - категорично почала дівчина, навіть не помічаючи швидкого темпу цього танцю.

- Він сказав щось грубе? – занепокоївся хлопець. - Я поговорю з ним. Прошу, не ображайтеся. Він, найімовірніше, просто з ревнощів.

- Я про його дружину. Вона не прикрашає нашу компанію. Попросіть його відвести її.

- Не прикрашає? – спантеличився приятель. - Вона ж коханка Давида.

- Друже мій, ви так захоплені своїм приятелем, що зовсім уже за новинами не стежите. Амалія, нині, ніхто.

- Як це?

- Давид давно нею не цікавиться. У нього з'явилося нове захоплення. Попросіть свого друга відвести свою дружину з-під носа мого почту. Я - графиня стародавнього і знатного роду. Нічого мені возитися з простолюдинкою, на кшталт цієї зарозумілої Амалії. Через її присутність страждає моя репутація.

Густав засмучено знітився, почувши таку невтішну реакцію на відсутність аристократичного походження:

- Чи можу я, графине, очікувати таких самих слів і на свою адресу?

- Яких, друже мій? – спантеличилася дівчина.

- Я, так само, як і Амалія, не маю блакитної крові й не маю дворянського родоводу.

- Друже мій! Ви - це зовсім інша справа!

- Але ж...

- Ця Амалія, - перейшла вона на незадоволений шепіт, більше схожий на шипіння змії, - здобула свій титул за красиві очі й за те, що вона віддавалася нашому імператорові в ліжку. У неї немає ані освіти, ані хоч якоїсь гідної репутації. Усе, що вона робила все своє життя - співала і Давида охмуряла. Ви ж, - почала говорити трохи голосніше і вільніше, - народилися хоч і в сім'ї купця, але ви народилися в сім'ї придворного купця. Отримання вашою родиною титулу - було лише формальним питанням. Ви і так були при дворі достатню частину свого життя.

- Ви знайомі з моїм родоводом?

- З ним знайомі багато хто. Дозвольте, друже мій, але ви забезпечуєте придворних ювелірів своїм камінням, а придворних пані - своїми прикрасами. Ви - один із найбагатших людей Кромії. Вас знають практично всі. Бачать лише деякі, бо ви занадто скромні.

- Але я все одно не маю... Аристократичного походження, - важко зітхнув. - Та й... - відвів погляд у бік Людовіка. - У мене є деякі недоліки.

- Ваш єдиний недолік - прибіднення. Ваш друг - пан Кері, який не має зараз практично нічого, поводиться значно вільніше, ніж ви, друже мій. Вам потрібно повчитися в нього тримати себе. Ви занадто скромні, як для свого становища в суспільстві.

- Я просто... Я знаю свої недоліки і я знаю, що люди готові відвернутися від мене, щойно дізнаються про них.

- Тільки дурень буде від вас відвертатися. А з дурнями, вам все одно дружити не варто. Ви занадто освічені для такої компанії.

- Ви лестите мені.

- Нітрохи. Я кажу те, що думаю. Чула, що ви цінуєте таку якість у людях.

- Це скоріше про Даніеля. Він не терпить брехні.

- А ви?

- Я - теж. Краще знати неприємну правду, ніж лестити себе брехнею.

- А коли правда ще й приємна, то її взагалі краще не приховувати.

- Згоден.

Танець незабаром закінчився і Густав повів графиню до її компанії. Людовік, тільки-но побачивши свого друга, одразу ж підійшов до нього і взяв під руку, відбираючи від панянки, яку він супроводжував.

- Тепер, моя черга, - невдоволено видав пан Кері.

- Ти теж танцювати хочеш? - витріщив на нього очі приятель. - Дайте мені відпочити! Будь ласка!

- Зі мною відпочинеш, - гордо заявив хлопець. - Досить тобі з панянками танцювати. Я теж твоєї компанії хочу, - наполегливо подивився йому в очі.

Густав застиг, побоюючись цього погляду.

- А ви все розмовляєте, - мило зауважила графиня своєму почту, беручи з таці слуги келих вина. - Які злагоджені у вас бесіди... Які захопливі... Ні кінця ні краю їм не видно... - зробила маленький ковток.

Граф Камп, лише почувши це, проковтнув слину, продовжуючи дивитися в сірі очі Людовіка:

- Нам потрібно обмінятися кількома словами. Не хочеш відійти?

- Хочу, - наполегливо кивнув той.

- Ходімо? - невпевнено вказав він кудись уперед.

- Ходімо, - рішуче кивнув хлопець, повернувся до дверей і потягнув Густава разом із собою в коридор.

Коли вони вийшли, блондин миттю притиснув свого друга до якоїсь тумби, перед дзеркалом, і невдоволено почав йому, дивлячись тільки в сині очі:

- Скільки можна з цими панянками танцювати? Ти зовсім забув про мене? Я теж твоєї уваги хочу. Я намагаюся бути милим з усіма ними, а ти навіть уваги мені не приділяєш, - насупився. - Ти знаєш, що це означає?

Той боязко похитав головою.

- Я - ображуся, - категорично видав друг.

- Зараз, я з тобою, - прошепотів йому Густав ледве чутно. - Зараз, я тільки з тобою, - заліз долонею йому під каптан, поклав руку на поперек і м'яко притиснув до себе. - Постій тут, ближче до мене. Не ображайся. Я не навмисне покидав тебе.

- Дуже хочеться в це вірити.

- Зараз я говорив із графинею...

- А ми можемо хоч на якийсь час забути про неї? - невдоволено запитав норієць. - Я не хочу зараз думати про цю твою подругу.

- Я швидко. Вона хоче, щоб ти забрав Амалію з-під її носа. Їй не подобається її компанія. Можеш зробити це?

- Прямо зараз? – обурився Людовік.

- Я не хочу змушувати її чекати.

- Густаве, я хочу бути з тобою, а не займатися справами твоєї подруги.

- Але це твоя дружина. Ти можеш її кудись прибрати? Зробиш це - я поцілую тебе, - притиснув його до себе сильніше, ласкавим поглядом дивлячись в очі.

Той мовчав, не в силах чинити опір цій синяві:

- Поцілуєш зараз і коли я зроблю це.

Густав кивнув. Людовік розв'язав стрічки на своїй потилиці, що тримали маску, і відкрив своєму приятелю зовсім невдоволене обличчя. Густав потягнувся до нього і ласкаво поцілував у щоку.

- У щоку? - обурився красень такій малій нагороді.

- Зараз - у щоку. Коли зробиш - поцілую в губи.

- Повноцінно чи так само - ледве торкаючись?

- Поки ти будеш зайнятий прибудовою Амалії, я з'їм якийсь десерт, щоб заспокоїти твій гнів солодкістю свого поцілунку... - спустився долонею на його сідницю і стиснув її пальцями. - Така пружна... - млосно зітхнув граф, не зводячи погляду з його очей. - Така м'ясиста...

- Густаве, - притих той. - Що ти робиш?

- А на що це схоже? М? - почав масажувати він його плоть.

- Густаве, - упав руками на тумбу за його спиною.

- Так, Луї? - невимушено видав.

- Хочу тебе, - заплющив той очі й млосно стиснув парубка в обіймах. - Хочу всього тебе, - ліг обличчям на його шию. - Без винятків... - з гарячим вдихом пригорнувся до цієї шкіри і почав її пестити, лизати і догоджати своїм язиком з губами.

- Мм, Луї, - розслаблено зітхнув його коханець. - У тебе зараз встане, - почав ослабленими рухами відштовхувати його.

- Він уже... Густав... - ніжним поштовхом притиснувся він до улюбленого паху.

- Ні, - перемагаючи власне збудження, відштовхнув його граф. – Зараз, ти маєш розібратися зі своєю дружиною.

- Я не хочу до неї йти. Я хочу бути з тобою, - потягнувся Людовік до нього руками.

- Ні, не зараз, - зупинив його долонею.

- Густаве, ти ніколи не казав мені "ні". Чому ти почав це говорити саме зараз, коли ми намагаємося помиритися?

- Я не кажу "ні". Я кажу "трохи пізніше". Давай, розберемося зі своїми справами і зустрінемося? Далі, я не буду тебе зупиняти.

Той недовірливо насупився:

- Якщо я знову почую від тебе "ні"... - суворо вказав блондин на нього пальцем.

- ...я відсмокчу тобі цієї ж ночі.

- Дідько! - прикро вигукнув норієць. - Тепер, я хочу, щоб ти відмовив мені! Густаве, що ти за людина?!

Граф мило посміхнувся:

- Давай, зустрінемося, після того, як ти закінчиш свої справи? А поки ти будеш їх робити, придумаєш і гідне покарання, за мою нову відмову, якщо вона трапиться, - підійшов і ласкаво поцілував його в губи.

Людовік насилу відірвався від цих вуст, перш ніж коханий відсторонився і пішов назад на бал, супроводжуваний його поглядом.

Тим часом на балу, Даніель уже придивлявся до нової партнерки для танців. Це була росла пані, у чорній масці моретта, що трималася в зубах, за спеціальний штирек із внутрішнього боку. "Дівчина" була в жовтій сукні, з напудреною перукою, і з нехитрим віялом, прикрашеним мереживом. Попри такий загадковий вигляд, у "аристократки" виднівся кадик, та й руки "її" були занадто по-чоловічому складеними, як для ніжної панянки. Оглядаючи цей інтригуючий образ, Даніель не міг не помітити й зацікавленого погляду на свою адресу, що посилав йому цей адресант. Ці кокетливі очі, ці спокусливі рухи... Дворянин просто таки змушував запросити його на танець, чому Даніель не хотів чинити опору.

- Ваша милість, - зрештою підійшов до "неї" монарх, - чи не хочете ви розділити зі мною цю дивовижну мелодію? - простягнув він долоню, запрошуючи тим самим у центр зали.

Аристократ у сукні кокетливо зніяковів, злегка прикриваючи своє обличчя віялом, і доволі швидко погодився, віддаючи імператору свою руку.

- У вас такий інтригуючий образ... - повів правитель "партнерку" за собою. - Така зваблива фігура... - оглянув його плаский торс. - Шкода, що ви не можете говорити, - сумно зітхнув. - Але, я думаю, ми зможемо впоратися і без слів, - багатозначно подивився на нього, змусивши збентежитися та відвести погляд убік. 

Імператор вийшов у центр залу з новою "панянкою" і почав танцювати, часто і ненав'язливо, ковзаючи руками по "її" тілу, особливо по попереку.

Тим часом, як Даніель віддавався своїм маленьким радощам, у вигляді флірту з переодягненим молодиком, Давид вирішив поговорити зі своєю можливою обраницею. Першою, на цю роль, була викликана Агата.

- Ваша величність, - привітала вона імператора реверансом.

- Добрий вечір, принцесо, - невимушено вітав її монарх. - Як вам бал?

- Досить мило. У вас так багато гостей зібралося... - окинула вона зал своїм величним поглядом.

- Цей маскарад уже багато років приводить до нашої зали сотні найрізноманітніших людей.

- Буду лише сподіватися на те, що сюди потрапляють лише аристократи, - повернула вона свій погляд на правителя.

- Вхід дозволено тільки за запрошеннями, тож іншого бути не може.

Та прихильно кивнула.

- Скажіть, чим ви змогли підкорити мого брата?

- Підкорити? - трохи здивувалася дівчина. - Ви зараз говорите про свого близнюка?

- Саме так. Він каже, що ви досить хороша людина.

- Досить дивно. За розмовами з ним, я б не сказала, що він особливо вражений мною. Навіть навпаки, я бачила в його очах явний скептицизм, спрямований у мій бік.

- Він вам симпатизує, що, не хочу приховувати, дивує мене.

- І чим же вас це дивує? Зазвичай, ваш брат не знаходить дакрійців симпатичними? - взяла келих вина.

- Ні, що ви. Справа не в цьому. Просто ви... Як би сказати... Не такі легковажні й веселі. Та й на чоловіка ви не схожі.

- Сприйматиму це за комплімент, хоча досить сумнівний, - скептично відпила вона з келиха.

- Вибачте, я не хотів вас образити. Просто зазначаю, що люди схожі на вас рідко стають особливо близькою компанією для мого близнюка. Я його знаю дуже добре. І симпатія до вас, від цього, стає для мене ще більш дивовижною.

- Я не знаю, чим я могла йому сподобатися. Про це, краще запитайте його особисто.

- Безсумнівно, однак, я хотів поговорити особисто з вами, щоб краще вас пізнати. Думку свого брата я можу оцінити й пізніше.

- І про що ж ви хотіли б поговорити зі мною?

- Даніель передав, що ви розумієтеся на Кромійській політиці. Це правда?

- Скажу так: не уникаю політики, як ваша мати. Вона завжди казала, що вона поза цими речами, однак, я не думаю, що це позиція справжньої імператриці.

- Ох... - відвів Давид ошелешений погляд. - Як добре, що вона цього зараз не чує. Наша мати досить гостро реагує на критику.

- Від кромійців. Чи не так?

- Та яка різниця? Кромія стала її домом.

- Про це, не сперечаюся. Однак, вашу матір критикували тільки кромійці і, звісно ж, як справжня дакрійка, вона не могла відповідати на це жодним чином, окрім невдоволення.

- Вам не здається ця система не справедливою? - спантеличено глянув на неї монарх. - Чому дакрійців можуть критикувати тільки дакрійці? Таким чином, ви ніби прирівнюєте всіх інших до якихось неуків, що не можуть судити вчителів.

- Це дещо не так.

- А як?

- Іноді, дакрійці діють не зовсім розумно з погляду інших народів, проте, з погляду дакрійців, ії дії можуть бути цільком прийнятними.  

- Наведіть хоч один приклад, коли критика кромійця може бути недоречною.

- Та хоча б приклад вашої матері. Те, що вона намагалася уникати політики все своє життя - нормально для кромійців, тому що у вашому світогляді вона мати і повинна піклуватися про своїх дітей. Однак, у світогляді дакрійців, імператриця - це не тільки матір своїх дітей, на неї покладено ще й функції монарха, хоч і не всі, проте... Вона - частина політики і вона фізично не може бути "поза нею". У нас, за це, вашу матір часто критикують. Вона сама про це знає.

- Певно, ви погано знаєте мого батька. Він би сам не підпустив її до державних справ.

- Так, я знаю про це. Однак, політика - це не тільки державні справи. Ваш дядько, з яким у вас зараз доволі натягнуті стосунки, це теж політика, але й сім'я водночас. Я знаю про бажання вашого батька налагодити з ним стосунки, що так і не втілилося в життя. Ваша мати могла б допомогти з цим. Якби вона не стояла осторонь, можливо, ваші стосунки з Філіпом VI були б зовсім іншими.

- Зараз, це лише припущення і міркування на тему "а якби".

- Так, неодмінно. Однак, завжди хочеться поміркувати про світ, що є кращим, ніж той, у якому ми зараз живемо. Завжди хочеться замислитися над тим, що б ми могли зробити в минулому краще, щоб не призвести до таких плачевних наслідків у сьогоденні. Ви ніколи не замислювалися про це?

- Бувало. Однак, я не фіксуюся на минулому. Минуле на те й минуле, що воно вже минуло. Змінити його неможливо. Можна лише засвоїти урок і йти далі.

- Аналіз минулого допомагає не зробити таких самих помилок у сьогоденні, щоб не отримати плачевних наслідків у майбутньому.

Той насупився:

- Думаю, я зрозумів, чим ви підкорили мого брата.

- Правда?

- Так. Він дуже любить філософські міркування.

- А ви?

- Не найбільший поціновувач. Не всі з них я розумію. Філософів у всі часи було стільки, що порахувати неможливо. А їхніх концепцій - ще більше.

- Не можу не погодитися.

- Здається, ви і з фаграми знайдете спільну мову, раз так любите поміркувати.

- Фагри - досить специфічний народ. Не всі їхні особливості дакрійці готові прийняти.

- Так, зі слів імператриці, я це вже зрозумів. Однак, чи готові ви жити з фаграми під боком?

- У якому сенсі?

- Моєму братові дуже подобається їхня культура і він неодмінно хоче, щоб при дворі перебували фагри.

- Я не думаю, що буду з ними ворогувати. Однак, своє відкрите вбрання їм доведеться змінити, щоб не викликати у придворних різної неприємної реакції.

- Мій брат і мати повністю згодні з вами.

Тим часом, поки Давид з Агатою продовжували мило розмовляти, танець Даніеля з його загадковим супутником уже закінчився.

- Як шкода залишати таку компанію, - проводжав він свого партнера до місця, де його запросив. - Як сумно прощатися з вами... - відпустив правитель його руку, давши розвернутися до себе обличчям. - Як, - важко зітхнув, оглядаючи його торс, - сумно стає мені від думки, що ми мусимо розлучитися...

Партнер усміхнувся йому очима і кокетливо прикрив своє обличчя віялом, посилаючи зацікавлений погляд.

- Ах, який у вас милий погляд... - наблизився до нього монарх й ласкаво взяв пальцями за підборіддя, направляючи це обличчя до себе. - Які милі у вас оченята... - милувався ними Даніель.

Ті лише зніяковіло стріляли в нього своїм фліртом.

- Ах, я тану, - закохано зітхав імператор. - У вас є залицяльник, мила панночко?

Той засмучено відвів погляд і прикрився віялом.

- Ах! Ах! - вражався монарх. - Як це можливо?! Це просто заборонено, щоб у такої пані й не було залицяльника! - повернув він співрозмовника боком, поклав руку на поперек і взяв однойменною долонею за руку. - Давайте відійдемо з цієї жорстокої зали, де ніхто не спромігся стати залицяльником такої славної особи? - тихо йому прошепотів, уже проводжаючи до дверей.

Той мило і засмучено кивнув, нібито ображаючись на всіх цих людей, які посміли не оцінити його гідно.

Амалія, яка ще жодного разу за весь вечір не поговорила з Давидом, випадково помітила цю солодку парочку, один із якої був із короною (вочевидь, імператор), а його пані піддатливо йшла за ним, перебуваючи в його руках. Співачка миттю обурилася: "Це на неї Давид проміняв мене?! Ця швабра забрала у мене Давида?!" Пішла за ними, щоб простежити, щоб поспостерігати, хто це така і чим ті збираються займатися.

Пара вийшла в коридор, постійно співчутливо воркуючи. Даніель жалів свого партнера з усіх боків, переживаючи за нього цю безсторонню відсутність гідного залицяльника. Незабаром, вони зайшли до якоїсь з кімнат. Амалія перебіжками і постійно ховаючись за різними перешкодами, підскочила до цих дверей. Приклала до них вухо, щоб краще чути, що буде відбуватися усередині, і зосередилася.

- Таке прекрасне тіло, такі прекрасні руки... - пестив правитель цього парубка долонями. - А яка зваблива шия... Ви заслуговуєте на краще... - розв'язав він стрічки на своїй потилиці та зняв маску. - Ви заслуговуєте на імператора.

Партнер ніжно здивувався, розширюючи очі й кладучи руку на свої груди, вдаючи, що він навіть запідозрити не міг у цій людині самого монарха.

- Чи відкриєте своє обличчя ви? - ласкаво запитував його Даніель, притискаючи цього аристократа своїм пахом до столу, що був за його спиною.

Придворний кокетливо відмовив, продовжуючи посміхатися йому очима.

- Яка таємниця... Яка загадка... - продовжував грати в цю гру сюзерен. - Яка загадкова персона тут зараз зі мною... - впився він пальцями в його сідниці.

Партнер грайливо відкинув від себе ці долоні й спритно розвернувся, після чого ліг животом на стіл.

- Мм... – задоволенно промичав Даніель, погладжуючи сідниці у своїх руках. - Ти точно знаєш, що мені потрібно... - жваво підняв його спідницю, почувши кокетливий смішок фальцетом.

Поки імператор і його загадковий гість розважалися, будучи підслуховуваними однією співачкою, Густав натрапив на Людовіка.

- Ти вже закінчив? - запитав синьоокий блондина, стоячи з новим тістечком, поруч із фуршетом.

- Ні, - роздратовано відповів той. - Я не можу знайти свою дружину. Ти не бачив її?

- Вона не з графинею Комре? - відкусив десерт.

- Ні, - озирнувся норієць.

- Тоді чого переживати? Головне, що вона не з нами.

- Так вона може будь-якої миті повернутися, - невдоволено подивився на нього хлопець. - Ти думаєш, я знову хочу вислуховувати від тебе: "Іди й прибери її знову?" Я хочу знайти її і сказати, щоб вона не поверталася.

- Який ти відповідальний...

- А ти думав, що я дозволю хоч комусь затьмарити мій вечір із тобою? Ще чого!

- Хочеш тістечко? - простягнув йому приятель надкушений десерт. - Солодке допомагає заспокоїтися.

- Давай, - вирвав Людовік солодке з долоні й одразу ж почав жувати. - Де її тільки носить?

- Упевнений, що скоро ти її знайдеш.

- Та скоріше б. Я хочу скоріше усамітнитися із тобою.

- Так не терпиться? - простягнув Густав йому келих вина, щоб він запив.

- Звичайно! - зухвало видав норієць. - Я мрію про це вже не перший день! - залпом осушив келих.

- Я, тоді, піду зараз до графині. Знайдеш мене поруч із нею. Чекатиму на тебе там.

- Гаразд, - кивнув той і проводив його поглядом.

Минуло хвилин десять, перш ніж "невідомі один одному коханці" закінчили вдаватися до пристрасті в одній із кімнат.

- Який ти гарний... - з приємним задоволенням протягнув Даніель, витягуючи свій член із чужої дупи. - Який ти гарний... - двічі ляснув він по сідниці й почав ховати свої принади в штани.

Партнер розслаблено промичав йому фальцетом.

- Повертайся на бал, красеню, - нахилився до нього імператор і поцілував у шию. - Танці ще не закінчилися.

- Угу... - глибоко зітхнув той.

Даніель наостанок усміхнувся цій людині, вдягнув свою маску, взяв скіпетр і пішов на вихід. Штовхнув дверима Амалію, що все ще стояла там, притулившись вухом. Імператор погрозив їй пальцем:

- Підслуховувати - непристойно, - після чого обійшов її і повернувся на бал.

Дівчина провела його роздратованим, ображеним і відверто незадоволеним поглядом. Подивилася в кімнату, де ті злягалися. Розкрила двері й упевнено зайшла:

- Суко!

Чоловік у сукні, що вже стояв біля прочиненого вікна з розпатланою перукою, скептично обернувся. Амалія завмерла від шоку. Це був Олександр, який підкурював люльку.

- Проблеми? - умиротворено запитав він її, починаючи пускати дим із рота.

- Ти! Тут! - розгублено вказувала вона на обстановку.

- Я з Даніелем був. Іди звідси, - махнув їй віконт рукою і відвернувся до вікна, продовживши спокійно дивитися на зірки, без зайвої думки в голові.

Дівчина, бачачи все це, навіть не знала, що сказати. Невдовзі повернулася до бальної зали, де її швидко спіймав власний чоловік.

- Ти де ходиш? - з докором видав їй Людовік.

- А тобі яке діло? – вирвала вона свою руку з його долоні.

- Я шукаю тебе вже півгодини всюди.

- Що тобі потрібно?

- Не підходь до графині Комре. Вона не хоче твоєї компанії. Знайди собі інших друзів на цей бал. Зрозуміло?

- Якого це в біса? Ми мило з нею спілкувалися.

- Я тебе не питаю, що ти про це думаєш. Я тобі кажу, що ти маєш зробити. Тобі зрозуміло, я питаю?

Та невдоволено кивнула.

- Ось і чудово. Розважайся, - кивнув їй Кері та поспішив до Густава, якого збирався викрасти з-під носа його подруги, будь-якими способами.

Поки Людовік шукав свого коханого, Даніель уже підшукував собі нову партнерку для танців.