19 Весілля
- Цікаві, звісно, імена тобі батьки вибрали, - розчісував Людовік темне волосся свого друга, який сидів перед ним на кріслі в гардеробі. - Густав, Ганс, Генріх...
- Звичайнісінькі, для нашого регіону... – опустив той очі на манжети, витягуючи їх з-під рукавів синього каптана.
- У вас так люблять букву "Г"? - взяв він чорну стрічку, щоб перев'язати нею волосся.
- Можна й так сказати. Я ніколи не питав, чому мене назвали саме так. Просто прийняв це, як даність, - підняв очі в дзеркало, подивившись на коханого. - А в тебе які імена?
- Людовік, Філіп, Батист, Огюст, - почав зав'язувати бант.
- Батист і Огюст?
- Угу... - задумливо провів блондин кінець стрічки в її ж петлю.
- Не чув таких імен раніше...
- Вони норійські. У вас їх навряд чи зустрінеш, якщо носій не норієць. Утім, у нас і Генріхів немає, - обійшов коханого і трохи нахилився, почавши укладати складки шийної хустки на улюблених грудях.
- Отже, Людовік, Батист, Огюст і Філіп? - слухняно спостерігав за ним синьоокий.
- В іншому порядку, - усміхнувся він, - але так, - подивився в очі, пригладивши камзол на його грудях. - Густав, Ганс, Генріх, - ласкаво поцілував у губи.
Але не встигли молодики насолодитися цією інтимною атмосферою, як у гардероб увірвався Золото:
- Яка подія! Яка подія! - схвильовано причитав він, прямуючи до знайомих.
- А ось і твій свідок, - покосився на нього блондин, відволікаючись від синіх очей.
- Сапфіре, ти готовий? - швидкоплинно глянув на нього рудий. - Алмазе, - відповідально подивився на нього, зупинившись біля них, - там уже все готово. Усі стоять на своїх місцях, - радісно кивнув і повернувся до Густава, буквально сяючи від радості.
- Чудно, - усміхнувся йому норієць і вирівнявся.
- Мій свідок? - глянув на Карла сидячий. - А хто буде твоїм? – повернувся він до Людовіка.
- Бронза, - енергійно кивнув йому той і взяв за руку, почавши тягнути на себе, допомагаючи піднятися.
- Бронза? - спантеличено насупився граф, не зовсім розуміючи такий вибір. - А...? - покосився на Золото і скоро повернувся до коханого. - А Агат? Я думав він буде твоїм свідком.
- Хах, ні, - поправив коханий його темний костюм. - Я йому відмовив, - швидкоплинно поцілував у щоку, нібито вже прощаючись.
- Відмовив? - стурбовано взявся той пальцями за краєчок його рукава, утримуючи поруч. - Але ж він твій найкращий друг...
- Густаве, - з доброю посмішкою почав йому Людовік, - свідком має бути одружений чоловік, а не найкращий друг.
- Але ж Золото не одружений, - спантеличено стиснув хлопець частину його рукава сильніше, бажаючи почути пояснення такому вчинку.
- Густаве, - ніжно дивився в його бездонні очі блондин, наполягаючи на кінці цієї розмови.
Від такого, коханий лише сильніше не розумів його.
- Золото, - повернувся до нього брюнет, перебуваючи в сум'ятті, - я можу побути зі своїм судженим наодинці кілька хвилин?
- Так, звісно, - радісно посміхнувся той. - Я почекаю в коридорі, - енергійно попрямував до виходу.
Щойно Густав почув скрип зачинення масивних дверей, то повернувся до Людовіка і здивовано насупився його світлому обличчю:
- Луї, чому твоїм свідком буде не Агат? - відпустив його рукав. - Ви посварилися?
- Ні, з чого ти взяв? - нервово посміхнувся хлопець, відступивши на крок.
- Луї... - уважно оглянув його парубок. - Ти мене вже кілька разів намагався обдурити, - повернувся до очей. - Але чи досяг ти в цьому успіху...?
Той важко видихнув, позбуваючись усмішки і відводячи погляд убік:
- Від тебе можливо хоч щось приховати? Чого ти розумний-то такий? - склав руки на грудях.
- Луї, - стурбовано ступив до нього коханий, - чому Бронза, а не Агат? - поклав перев'язану долоню на його передпліччя, зазираючи в сірі очі в пошуках відповіді.
- Тому що ти ревнуєш мене до Агата, - подивився на нього норієць. - Я не хочу, щоб наше вінчання викликало в тебе хоч якісь негативні емоції чи думки. А в разі, якщо Агат півгодини ледь не дихатиме мені в спину - ці думки точно з'явилися б, - із докором закінчив і відвернувся.
- Луї... - сумно опустив Густав обличчя, лагідно стиснувши його рукав пальцями. - Ти так сильно турбуєшся про мої почуття, що готовий відсторонити від себе навіть найкращого друга...?
Той покосився на нього, подумавши про такий виразний доказ свого кохання, який він навіть не помітив раніше:
- Звісно. Сьогоднішній день має бути ідеальним. І ти точно не повинен мене до когось ревнувати. Навіть гіпотетично.
- Луї... - благодатно посміхнувся хлопець, відчуваючи, як на очах навертаються сльози. - Я для тебе важливіший за Агата?
- Густаве, що за дурниці? Він - мій друг, хоч і найкращий. А ось ти, - взяв його за поперек і притиснув до себе, - моє кохання.
- Луї, - ніжно зніяковів синьоокий.
- Він зможе пережити, якщо моїм свідком буде хтось інший, а от ти - ні, - поцілував його у вилицю.
- Луї... - насолоджувався він всіма цими словами на свою адресу. - Але... - задумливо підняв до нього блискучі оченята. - Луї, - поклав долоні на його плечі, - я думаю, що Агат заслужив бути твоїм свідком. Ви так довго дружите... - занепокоївся. - Ви можете посваритися, якщо цю роль виконуватиме хтось інший.
- Густаве, - спантеличено насупився блондин, - ти серйозно хочеш, щоб моїм свідком був Агат?
- Угу, - скромно кивнув той, притискаючи губи.
- Але хіба ти хочеш це бачити?
- Я не хочу, щоб ви сварилися... - провів він по його шиї долонею. - До того ж, якщо Агат буде безпосереднім учасником нашої церемонії, то він краще запам'ятає, що ми з тобою пара і що тебе не варто спокушати, - лагідно посміхнувся і ненав'язливо поцілував його у губи.
Людовік мовчки насупився, переживаючи власне здивування з приводу такого бажання.
Новину про те, що тепер свідком Алмаза буде Агат, передав другому Золото, що одразу після цього, став біля вівтаря в очікуванні молодят. Вони з'явилися в дверях уже за 10 хвилин. Імпровізований хор, що складався з дворян, урочисто заспівав одну з арій, повністю ігноруючи її слова.
- Так багато людей, - прошепотів Густав, повільно йдучи з Людовіком під руку, оглядаючи численних гостей у чоловічих костюмах, що стояли біля своїх сидінь та спостерігали за їхнім проходом.
- Гадки не маю, де Олександр їх стільки знайшов, - крадькома прошепотів йому блондин, намагаючись не видати їхню розмову.
- Він займався гостями?
- Так. Давай обговоримо це після церемонії?
- Звісно, - зі світлою посмішкою оглянув синьоокий приміщення, прикрашене хвойними гілками, дзвіночками і купою різноманітних стрічок.
Не кваплячись, оминувши всіх присутніх, молодики підійшли до вівтаря, де урочисто чекав на них Даніель, вбраний у рясу, до якого незабаром долучилися й свідки, що стали з боків молодят.
- І так, молоді! - важливо почав імператор, давши зрозуміти оточуючим, що зараз починається сама церемонія.
Усі запрошені сіли.
- Сьогодні, всі ми зібралися тут, щоб стати свідками укладення нового шлюбу, перед усіма силами, що оточують нас! Густаве, Людовіку, - уважно звернувся правитель до кожного з них, - чи добровільно ви прийшли сюди і вільно хочете укласти цей союз?
- Так, - відповідально кивнув блондин.
- Так, - з усмішкою підтвердив брюнет.
- Чи обіцяєте ви шанувати, поважати і зберігати вірність один одному до кінця днів своїх?
- Так.
- Так.
- Чи присягаєтеся ви у вічному коханні один одному?
- Так.
- Так.
- Тоді, дозволяю вам побратися, обмінявшись цими каблучками, - вказав долонею на Опала із золотим блюдцем у руках, що важливо наближався до них. - На знак того, що ви стаєте одним цілим, що особисте кожного з вас стає спільним.
Молодята опустили погляд на це блюдце і повернулися один до одного.
- Як добре, - почав шепотіти Людовік, беручи золоту прикрасу і здорову руку коханого, - що твоя ліва долоня не постраждала, - вдягнув каблучку йому на безіменний палець.
- А якби вона постраждала - ти б не одружився? - ласкаво усміхнувся синьоокий, піднімаючи його кисть своєю правою.
- Я не хочу, щоб ця обручка приносила тобі біль. Довелося б чекати, поки рана загоїться, - крадькома стиснув його перебинтовану долоню кінчиками пальців.
- Луї... - ніжно посміхнувся коханий, надягаючи йому каблучку. - Заради такого, я б міг і потерпіти трішки, - радісно глянув на нього і подивився на Даніеля, очікуючи, який же обряд буде далі.
- Чи присягаєтеся ви...? - урочисто продовжив монарх, привертаючи до себе увагу всіх присутніх. - Бути разом і в горі, і в радості, у багатстві й у бідності (не дай бог, звісно). Чи обіцяєте ви любити один одного і зберігати вірність до кінця днів наших?
- А я можу свою клятву дати? - жваво прошепотів Густав.
- Думаю так, - кивнув імператор. - Чому б і ні?
Людовік же шоковано напружився від такої ініціативи.
- Луї, - повернувся до нього коханий, взявши його за руки та з ніжною впевненістю подивившись в очі, - моє кохання до тебе житиме, доки світить сонце й доки ми можемо бачити зорі. Доки не помре остання людина і доки старість не забере в мене можливість мислити, - іронічно усміхнувся. - Що б не відбувалося з тобою і зі мною, які б труднощі не стали на нашому шляху, пам'ятай - я завжди буду поряд і завжди кохатиму тебе, - світло усміхнувся.
- Густаве, - зніяковіло притих блондин, - я не готував клятву.
- Просто скажи, що кохаєш мене, - лагідно усміхнувся парубок. - Дивлячись на те, скільки всього ти робиш для мене, я не сумніваюся в щирості твого кохання.
Той ніяково відкашлявся, озираючись на всі боки в пошуку ідеї для клятви. "Просто сказати, що я кохаю його - замало, повторювати стандартну клятву - банально. Не продумав я цей момент, звісно, не продумав..." - покосився норієць в бездонні сині очі, що дивилися на нього з такою самозабутньою ласкою, що хотілося віддатися їм без жодного залишку.
- Ех... Як же я тебе обожнюю... - стиснув він ці долоні пальцями. - Густаве, я не приготував жодної гідної клятви, але в цю мить хочеться сказати тобі щось більше, ніж просто "я тебе кохаю". Не зважаючи на все те, що ми пережили, не зважаючи на наші сварки, непорозуміння і помилки, яких ми припускалися один щодо одного... Не зважаючи на все це, я продовжую і буду продовжувати триматися за тебе. За твій погляд, за твої думки, за твій характер. Нехай ти і ревнуєш мене, нехай іноді ти і не впевнений у моєму коханні, але я не перестану доводити тобі, що ти мені дуже дорогий і що відпускати я тебе не збираюся.
- Луї... - зніяковіло опустив той очі, лагідно стиснувши його руки.
- Ти для мене більше, ніж просто коханець. Ти - невід'ємна частина мого життя, заради якої я готовий змінюватися, відмовляючись навіть від того, що мені дорого.
- Луї... - зворушливо посміхнувся хлопець. - Твої слова... - відвів сором'язливий погляд. - Зачіпають струни моєї душі... – ніяково покосився на нього, бентежачись власної реакції, перед усіма присутніми.
- Тобі сподобалося? - ніжно усміхнувся блондин.
- Дуже... - заворожено дивився на нього синьоокий.
- Гадаю, - швидкоплинно глянув Людовік на задоволеного Даніеля, який спостерігав за їхніми клятвами, - ми можемо продовжувати, - повернувся до рум'яного нареченого.
- Отже, - урочисто звернувся імператор до залу, повного людей, - чи є серед присутніх той, хто проти цього союзу?
- Якщо він знайдеться, - ніжно шепотів Людовік своєму коханому, - я швидко з ним розберуся.
- Луї, не варто бити людей у такий прекрасний момент... – тихо відповідав йому суджений.
- Я не буду його бити. Просто вижену, - глянув на гостей, вишукуючи поглядом хоч когось, хто міг би засмутити його весілля з коханою людиною.
- І так, нікого! - проголосив монарх. - Тоді, нехай свідки піднесуть на голови молодим їхні вінці, що означають створення нового королівства! - розкинув руки. - Нової сім'ї!
Густав і Людовік поглянули на своїх свідків, у чиїх руках уже були дві срібні корони, і трохи нахилилися до них, щоб було зручно піднести вінці на їхні голови.
- Луї, - вирівнявся синьоокий, поправивши дорогоцінний головний убір, - невже все це справді відбувається? - зворушливо подивився на нього.
- Звичайно, - міцно стиснув він його долоню. - Ми - сім'я.
- Боже мій... - відвернувся Густав до Даніеля, спробувавши свій рум'янець холодною долонею. - Це так хвилююче... Так... - почав падати, втрачаючи свідомість.
- Густаве! - миттєво схопив його тіло Людовік.
- Сапфіре! - хутко підскочив Золото, який встиг підхопити корону, що падала з його голови.
- Твою ж...! - перелякався Даніель, тоді як Агат оперативно підбіг, уже приготувавшись приводити нареченого до тями.
Решта присутніх так само занепокоїлися. Дехто з тих, хто сидів на перших рядах, навіть підвівся, готуючись у будь-який момент надати свою допомогу.
- А...? - розсіяно відгукнувся Густав уже за мить, покосившись на все своє оточення. - Що сталося...?
- Ти знову знепритомнів! - тримав його на руках власний наречений.
- Ох... – відвів той засмучений погляд. - Вибач... Я не навмисне... - встав на ноги.
- Та хто ж навмисно без свідомості падає?! – вражено заявив Холодний. - Як ти взагалі? Стояти можеш?
- Так, гадаю, що так... - неспішно кивнув синьоокий. - Просто перехвилювався трохи... - покосився на Людовіка. - Такий момент урочистий, а я знову зомлів... - опустив винуватий погляд.
- Нічого страшного, - притиснув його до себе блондин, заспокоюючи. - Ти ж ненадовго, - підбадьорливо посміхнувся. - Упав і одразу отямився, - погладив по спині. - Не турбуйся. Нічого важливого ти пропустити не встиг, - подивився в очі й поцілував у щоку. - Угу?
- Угу, - сумно кивнув той, погоджуючись з усіма його словами.
- Тоді, давай продовжимо, - швиденько поправив його костюм і вінець на голові. - Давайте, - звернувся до свідків, жестами проганяючи їх, - ідіть на свої місця.
- Уже йдемо, - відгукнувся Агат і повернувся на свою позицію.
Даніель же притих, звертаючись до молодят:
- Ти точно добре почуваєшся?
- Так, усе гаразд, - поправив вінець Сапфір. - Просто перехвилювався... Давайте продовжимо.
- Ну добре... - неспокійно оглянув його стан імператор. - Нехай, - урочисто продовжив він, щоб його всі чули, - винесуть вино, щоб молоді випили з нього, причащаючись до всевишніх сил!
У відповідь на це, до вівтаря підійшов трохи стурбований Бронза, що тримав у руках золотий кубок, майже до країв наповнений вином. Густаву дали випити першим, оскільки його зблідла шкіра буквально благала про рідину. Після, зробив кілька ковтків Людовік. Кожен відпив по три рази, поки чаша не спорожніла.
- А тепер, час з'єднати ваші тіла і душі, - промовив монарх, отримуючи з чиїхось рук стрічку. - Даними узами, - взяв він руки молодят і поклав їх долонями одна на одну, - я з'єдную ваші долі, - почав обмотувати кисті шматком тканини. - Ваші життя. Ваші тіла. І ваші душі. Хай буде благословенний ваш союз відтепер і назавжди! - величаво розпростер руками, спрямовуючи їх до неба, тим самим завершуючи обряд вінчання.
Гості радісно зааплодували.
- Як тобі? - з легкою посмішкою кивнув Людовік коханому.
- Весь вкритий мурашками, - вражено подивився на нього Густав.
- Я теж... - ласкаво посміхнувся блондин.
Одразу після вінчання, молодят церемонно супроводили до великої зали, де вже все було готово для застілля, та посадили за окремий стіл, який можна було бачити з будь-якого іншого місця.
Коли розсілися й інші присутні, імператор піднявся зі свого крісла й поважно підніс свій келих:
- За молодих! За те, щоб їхнє життя було щасливим! І ніяка сварка не могла б засмутити їхнє кохання!
- За молодих! - хором повторили гості, взявши своє вино в руки.
- До дна! - оголосив Даніель і залпом осушив свій келих.
Густав і Людовік переглянулися.
- За нас, - радісно цокнувся синьоокий зі своїм чоловіком[1].
- За наше кохання і за нашу відданість один одному, - закінчив тост блондин.
Обидва осушили келихи.
Протягом наступних п'ятнадцяти хвилин, запанувала звичайна атмосфера застілля: періодично лунали тости, столом розносився гул численних розмов і дзенькіт посуду, грали музиканти, інколи заспівуючи пісні. І всі, загалом, були зайняті лише самими собою, обговорюючи і пробуючи все, що було перед їхніми очима.
- Як тобі вечір? - розслаблено відпив із келиха Людовік, оглядаючи численних гостей. - Стільки людей прийшло... Я навіть не знаю, де Олександр стільки лояльних аристократів знайшов. Не повірю, якщо скаже, що всі вони одних із нами нахилів, - з усмішкою поглянув на чоловіка, що озирався на всі боки, ніби когось вишукуючи. - Густаве, - усміхнувся блондин, торкнувшись його плеча, - кого ти шукаєш? Я тут сиджу.
- Я? - насилу відірвався він від крутіння головою. - Я нотаріуса шукаю, - подивився в сірі очі. - Коли він буде?
- Нотаріуса? – спантеличився хлопець. - Я не планував нічого з нотаріусом. Навіщо він тобі? - відпив із келиха.
- Ну... Якщо ми повінчалися, то...
- То...? - повторив за ним Людовік, узагалі не розуміючи, до чого він хилить.
- Ми не будемо укладати шлюбний контракт? – насупився Густав.
Людовік аж подавився від такого запитання:
- Шлюбний контракт? - відкашлявся.
- Ти не збирався його укладати? - спокійно вичікував його відповіді чоловік.
- Якщо, - відвів той погляд і відставив келих, щоб спокійно витерти губи серветкою. - Якщо для тебе це важливо, то ми можемо його скласти. Але я нічого такого не планував, - глянув на коханого.
- Справді? – опустив той задумливий погляд.
Людовік перелякався, подумавши, що цей рух свідчить про смуток:
- Складання контракту - це дуже відповідальна справа, - взяв він його за руку. - Якщо ти хочеш - ми можемо його скласти в майбутньому. Але самостійно я ніяк не міг би підготувати його. У мене навіть немає нічого, що я міг би запропонувати тобі в цьому контракті.
Густав підняв на нього свій синій погляд:
- У тебе не було навіть думок про контракт?
- Якщо чесно, то ні, - ніяково стиснув той його долоню, бажаючи втішити.
Хлопець відвів погляд на гостей:
- Луї, пам'ятаєш, на останньому гульбищі ти запитав мене, чому ти ще можеш бути зі мною, якщо не через кохання? - сумно поглянув на нього.
- Щось таке було, здається, - насупився чоловік, смутно пригадуючи той вечір.
- Я думав, що ти можеш бути зі мною через гроші, - подивився Густав на інших. - Але тепер я розумію, що це не так... - стиснув його руку, ласкаво посміхнувшись.
- Насправді, - зітхнув блондин, відводячи погляд, - я думав про твою заможність, але трохи в іншому ключі.
- У якому? - насторожено подивився на нього граф, боячись почути найнеприємніше.
- Густаве, я не хотів би, щоб ти мене утримував, - повернувся до нього коханий. - Не після наших сварок...
- Але ж восени, - спантеличився хлопець, - усі твої витрати були на мені.
- Так, але тоді все було зовсім по-іншому.
- А зараз не так? Мені здається, що наше солодке життя повертається, - показав він їхні зчеплені руки. - Ми вже не сваримося, знову насолоджуємося один одним. Хіба зараз усе не так чудово, як раніше? - опустив збентежений погляд: - Наша сьогоднішня близькість у шафі знову повернула мене в ті чудові часи... Чому ти вважаєш, що все по-іншому, якщо в нас усе чудово? - спантеличено подивився на нього.
- Густаве, я не кажу, що зараз щось погано. Я просто кажу, що зараз усе інакше.
- Але що це "інакше" змінює?
- Густаве, - наблизився до нього Людовік, ставши трохи тихішим, - зараз ми інші. Ми два місяці тому, і ми сьогодні - це зовсім різні люди.
- Луї, - засмутився чоловік, - невже, тебе знову долає ця жахлива думка з приводу твого обличчя...?
- Не зовсім. Густаве, те, що було сьогодні вранці - прямий доказ того, що ми змінилися.
Синьоокий невдоволено насупився:
- Луї, ти обіцяв, що це більше не повториться, що ти більше не будеш кричати на мене. Ти стояв переді мною на колінах, коли говорив це.
- Ось, - вказав на нього блондин, - я про це говорю. До того, як ми повернулися до палацу, ти ніколи не обурювався, ніколи не був таким незадоволеним, ти не хотів від мене жодних обіцянок.
- Тому що ти приводів не давав, - відпустив він його долоню. - Коли ми жили в мене - ти не кричав на мене. Ти не був зі мною грубим. Ти дбав про мої почуття. Ти завжди був милим. І ласкавим. Щойно ми повернулися, почалося все те, що почалося. Якби ми залишилися вдома - все було б чудово. Ми б не страждали, я б стільки не плакав. Ми б не сварилися і не лаялися.
- Густаве, наші сварки почалися не через те, що ми повернулися. А через те, що я знехтував твоїми почуттями, а ти нічого на це не сказав.
- Я думав, що ти достатньо кохаєш мене, щоб зрозуміти, що я цього не хотів.
- Але ти ніколи не говорив мені, що тобі не подобається подібний контакт. А коли я жив у тебе - нас було тільки двоє. У нас просто не було можливості спробувати втрьох. Я думав, що ти не проти.
- Та навіть коли я тобі кажу, що я хочу чи не хочу чогось, то ти це розумієш далеко не відразу.
- Ти теж не завжди з першого разу мені підкоряєшся.
- Ось тільки твої прохання не спрямовані на те, щоб запобігти чомусь катастрофічному, - з докором показав Густав йому свою перебинтовану долоню. - Я тебе рази три просив піти, перш ніж вони вистрілили в нас. Моя впертість, хоча б, не приносить нам шкоди, - відвернувся, склавши руки на грудях.
Людовік опустив голову, прекрасно розуміючи свою провину в цій ситуації. Він не знав, що сказати. Просто опустив погляд на руки, де вже красувалася та сама обручка, яку йому одягли менше години тому, і сумно зітхнув:
- Густаве, я винен і винен безмірно. Але... Зніми свою обручку і подивися на її внутрішній бік.
Приятель невдоволено глянув на нього:
- Ти думаєш це так легко зробити, коли в мене рука навіть у спокійному стані болить?
Чоловік повернувся до нього:
- Там є кілька слів, - подивився в сині очі й опустив погляд на долоню, яку забрав із грудей і зняв із неї обручку. - Ось, - простягнув йому прикрасу.
Густав узяв її двома пальцями і придивився до гравіювання.
- Щоразу, як ми сваритимемося або ти сумніватимешся в моєму коханні - просто пам'ятай про це...
Друг покосився на нього більш спокійно.
- А бути на твоєму утриманні, - продовжив блондин, - я не хочу, бо боюся, що ти триматимеш мене голодним, коли ми сваритимемось, - потягнувся до коханого і поцілував його у вилицю.
- Чому "коли ми будемо сваритися", а не "якщо ми будемо сваритися"? – спантеличився хлопець. - Ти вже налаштований на сварки?
- Густаве, - сумно посміхнувся Людовік, - ще години після вінчання не минуло, а ми вже посварилися.
- Я б не позбавляв тебе їжі під час наших сварок, - віддав йому Густав обручку і розчепірив пальці, щоб він знову її вдягнув. - До того ж, миримося ми досить швидко. Ти б і зголодніти не встиг, - оглянув свою долоню, милуючись цією простенькою прикрасою на пальці.
- Обід я міг би пропустити... - з ласкою спостерігав за його задоволеними очима блондин.
- Але до вечері... - повчально глянув він на коханого.
- Я б уже точно помирився з тобою.
- Ось-ось.
- Але мені все одно не особливо комфортно бути залежним від тебе. А якщо я захочу тобі подарунок якийсь купити? Ти ж одразу здогадаєшся про нього.
- Я і так про них здогадуюся, - усміхнувся синьоокий.
- Але це якщо подарунок такий, що носити треба. А якщо інший? Густаве, насправді там не одна причина, чому я б не хотів бути у фінансовій залежності від тебе. Мені не хочеться бути в очах інших придатком Густава Кампа. Не хочеться, щоб хтось називав мене твоїм хлопчиком. Я хочу бути самодостатнім.
- Але тоді, тобі потрібно чимось зайнятися, що могло б приносити непоганий дохід.
- От тільки чим?
- Про це потрібно буде подумати окремо. Подумай про те, що тобі цікаво і за що люди готові платити. Я допоможу тобі з початком і дам кілька порад, але сферу тобі краще вибрати самому.
- Правда? - задумливо оглянув його чоловік.
- Звісно. Я ж кохаю тебе, - ласкаво посміхнувся синьоокий.
Минуло не більше десяти хвилин, перш ніж Людовік відчув на своєму коліні якусь знайому окільцьовану руку, яка зацікавлено погладжувала внутрішній бік його стегна. Покосився на Густава, захопленого театральною постановкою, яку їм вирішила продемонструвати імператорська трупа, і поклав свою долоню зверху, взявши ці грайливі пальчики в замок.
- Луї.
- М? - відгукнувся він, теж дивлячись на акторів.
- Усі ці розваги спрямовані на Даніеля та гостей. А до постільної церемонії ще близько години.
- Ти до чогось хилиш? - глянув на нього чоловік.
- Давай втечемо? - подивився він на коханого.
- Втечемо? – насупився блондин. - Куди? І чи надовго? Якщо Даніель помітить, що нас довго немає - він не буде цьому радий.
- До дев'ятої ми точно повернемося.
- А куди підемо?
- Ми будемо поряд. Якщо Даніель пошле когось шукати нас - він швидко нас знайде.
- А як ми втечемо? Купа людей дивиться на нас. Якщо ми просто встанемо і підемо - це одразу помітять.
- Так? - засмучено оглянув синьоокий посадку. - Нас справді з будь-якого місця видно... - поник.
- Густаве... - співчутливо погладив Людовік його руку на своїй нозі. - Зараз що-небудь придумаємо... - озирнувся в пошуках шляхів відступу.
Через хвилину, він зробив висновок:
- Є план.
- План? - миттю зацікавився коханий.
- Ти зараз вийдеш і почекаєш на мене трохи далі коридором. А я поки що сидітиму тут. Через кілька хвилин зроблю вигляд, що хвилююся за тебе і теж вийду, - подивився на нього. - Як тобі?
- А якщо тебе Даніель зупинить? - неспокійно уточнив граф.
- Тоді пошлю за тобою якогось лакея, щоб він тебе повернув.
- Думаєш, цей план спрацює?
- Не дізнаємося, поки не перевіримо, - знизав плечима норієць.
- А де мені тебе чекати?
- Давай біля повороту до музичної кімнати? Тією дорогою зараз ніхто ходити не буде.
- Давай, - кивнув той. - Тоді, я йду? - почав підніматися.
- Угу, - кивнув йому Людовік і забрав із голови вінець. - Давай залишимо їх тут, щоб у разі чого, то нас не відразу впізнали.
- Угу, - радісно посміхнувся чоловік, вийшов з-за столу і попрямував до виходу.
Людовік провів його поглядом. Поклав дружню корону на його сидіння.
Густав чекав близько п'яти хвилин, перш ніж почув поспішні кроки, спрямовані в його бік. Виглянув з-за рогу.
- Це я, - пошепки повідомив Людовік і швидко заскочив за поворот. - Даніель там тільки гостями та своїми наближеними зайнятий. Наступні півгодини він точно нашої відсутності не помітить, - обійняв коханого за поперек.
- Це чарівно, - радісно прошепотів Густав і обплів його голову руками, пригорнувшись до губ у самозабутньому поцілунку.
Імператор же, в цей самий момент, дійсно був зайнятий лише своїми наближеними. Практично не звертаючи уваги на ту саму трупу, у складі якої грав Олександр, монарх був захоплений тільки перезиркуваннями з Бірюзою, що посилав йому однозначні натяки на свою симпатію. Золото косився на цю взаємодію взагалі без будь-якого задоволення, в той же час, як Агат усіма силами намагався привернути увагу Жана саме до себе.
- Таке світле волосся справжня рідкість для наших місць, - зацікавлено говорив Холодний цьому гостю. - Ваш світлий відтінок так привабливо сяє на сонці.
- Однак зараз ніч, - люб'язно відповідав йому норієць.
- Світло Місяця на вашому волоссі відбивається не менш прекрасно.
- Вам так подобаються блондини? - глянув на нього хлопець.
- Втрачаю від них голову, - крадькома прикусив він губу, не в силах відірвати погляду.
Поки вся увага новачка була переведена на Агата, Карл невдоволено штовхнув свого покровителя ліктем:
- Даніелю, мені не подобаються ці твої погляди в бік Бірюзи.
- Хах, Золотце, що ти кажеш? - по-доброму глянув на нього монарх.
- Він - норієць, - насупився рудий. - Хто знає, чим він хворіє. А ти ще й у почет його запросив.
- Лікар його перевірив. Цей норієць здоровий, - невимушено закинув той карамелізовану вишню до рота.
- Якби симптоми сифілісу з'являлися в перший же день - у Норії не було б такої епідемії. А що, якщо він Агата вже заразив?
- Хах, Карле, не нагнітай. Бірюза здоровий. І це точно.
- Хвороби... - з докором повторив Золото. - Він мені не подобається. Він підозрілий.
- І чим же?
- Він почав чіплятися до твого почту, щойно при дворі з'явився. Кожному з нас був потрібен час. А він - мало не в перший же день до Агата поліз. Чи він не знає, що цей Агат не дрібна сошка серед твоїх наближених? М?
- Хах, Золотце... Що ти таке кажеш? Та кожен із вас хотів бути в моєму почті, щойно до двору прибув. І робив для цього все можливе. Себе, хоч згадай, - глянув він на театральну постановку. - Проліз на мій вечір узагалі без запрошення. Кожен хоче, щоб я його помітив і готовий заради цього на все. Агат, - глянув на рудого, - не такий й поганий варіант, щоб потрапити через нього до мого почту, якщо так подумати, - покосився на тих. - Та й виглядають вони разом непогано. Не так добре, як з Алмазом, але все ж.
- Тебе цікавить тільки те, як вони виглядають разом? Ти взагалі не помічаєш, що цей Бірюза дивний? – обурився Золото.
- Та чим він дивний? - втомлено глянув правитель на підопічного.
- Я не можу це описати. Але він якийсь дивний. Він з'явився нізвідки. Приїхав із Норії й одразу спокусив Агата. І на тебе тільки дивиться. Він не бачить взагалі нікого з твого почту. Решта звертали увагу один на одного. А він - ні. Він просто спостерігає за нами. Мало про себе розповідає. Погано йде на контакт.
- Золото, він же щойно приїхав із Норії. Не тисни на нього. Можливо, йому потрібен час, щоб звикнути. Адже тут усе не так, як у нього вдома. До того ж, він не ідеально знає нашу мову. Можливо, він просто не розуміє когось.
- Ти хочеш сказати, що ми говоримо нерозбірливо? Він просто дивний. І підозрілий.
- Ти чіпляєшся до нього через те, що я взяв його у почет, не попередивши тебе.
- І це теж, - невдоволено вказав на нього пальцем Золото. - Узяв у наближені якусь незрозумілу людину, яка тільки недавно приїхала з Норії, де тебе, до речі, не люблять.
- Не всі норійці такі. Алмаз нормально до мене ставиться.
- Алмаз не справжній норієць.
- Пхахахаха! - щиро розсміявся Даніель. - Він народився і виріс у Норії! Що ж робить його несправжнім?
- Він уже давно живе в Кромії.
- Пхахаха, за таким принципом і ти вже не з Дубового гаю? Раз живеш уже скільки в околицях Руктали[2].
- Ти не розумієш мене, - насупився парубок.
- Ні, не розумію, - витер той сльозинки біля очей. - Золотце, ти просто ревнуєш мене до цього Бірюзи. До того ж даремно.
Карл відвернувся, склавши руки на грудях, не в силах більше витримувати цей безглуздий діалог.
Приблизно за півгодини закінчилася та сама постановка, заради якої Олександр залишав своє нагріте місце поруч з імператором. Щойно актори розійшлися, отримавши на прощання заслужені оплески, Даніель нарешті помітив відсутність винуватців торжества.
- А куди Сапфір з Алмазом поділися? - насупився він їх порожнім місцям.
- Вони ще на самому початку пішли, - впав на своє місце Олександр, взявши повний келих у руки. - Щойно ми грати почали, - жадібно випив води.
- На самому початку? – спантеличився імператор. - Куди вони втекли?
- А куди можуть тікати молодята? Явно в якесь затишне містечко, - почав він активно нарізати шматок м'яса на своїй тарілці, бажаючи нарешті поїсти.
- Головне, щоб не в спальню, - покосився на нього монарх.
- Не думаю, що це можливо. Алмаз мені всі вуха продзижчав облаштуванням постільної церемонії. Якщо вони прямо зараз перекидатися підуть - то ці всі приготування підуть коту під хвіст. А Алмаз цього не допустить. Не турбуйся. Може, просто обжимаються десь, - озирнувся, оцінюючи кількість гостей.
Новоспечене подружжя справді лише пристрасно обіймалося, жадано цілувалося й обпалювало один одного збудженим диханням, усе ще перебуваючи в тому самому коридорі.
- Густаве... - гаряче притискав його блондин до якогось гобелена. - Ти зводиш мене з розуму... - блаженно закочував очі, відчуваючи його впевнені рухи пальцями по своїй нижній білизні, яка так щільно прилягала до заповітного отвору.
- Людовіку... - примикав він обличчям до його ключиць, згораючи від їхнього контакту. - Твої довгі пальці пробуджують у мені таку саму відповідь... А...! - вирвався з нього короткий піднесений стогін, коли друг мимоволі проник усередину на частину фаланги.
- Вибач... - притиснувся коханий до нього стегнами, щоб краще відчувати через розкриті штани його твердий член, що визирав назустріч власному.
- Луї... - зніяковіло прошепотів той його ім'я, ледве зціпивши зуби від такого болісного контакту голівки з ґудзиком.
- Так, мій Густаве, - заліз він рукою до їхніх геніталій, щоб прибрати будь-які перепони між пенісами, які торкалися один одного через тканину спідньої білизни. - Мій Густаве... - млосно притулився до нього, не бажаючи відсторонятися ані на мить.
- Луї... - скромно припав губами до його шиї, сильніше притиснувши улюблений торс до себе.
- Ох... Густаве... - розслаблено прикрив той очі, насолоджуючись будь-яким його рухом.
Прицмокування цих пристрасних поцілунків розносилося глухою луною найближчими коридорами, не приваблюючи, але повідомляючи оточуючим, що тут хтось є.
- Мм... Густаве... - розпалено шепотів йому блондин. - Густаве... - опустив на нього погляд і підняв це лагідне рум'яне обличчя до себе.
Ці сині очі дивилися на нього з податливою слухняністю, ці прочинені набряклі губи блищали від свічок і слини, що їх вкривала. "Яке обличчя... - милувався ним Людовік, забуваючи про все на світі. - Які прекрасні губи..." - ласкаво погладив нижню, відчувши пальцем її гарячу пружність.
- Густаве, - упевнено притиснув він його своїми стегнами.
- Ах... - тихо зітхнув хлопець, блаженно прикриваючи повіки. - Луї...
- Ти позбавляєш мене розуму, - безсило припав блондин до його вуст.
- Мм...! - чуттєво вигнув той брови, трохи стиснувши коліна.
- Мм... - бажано вкусив він його за губу. - Ти хочеш закінчити...?
- Ніколи... - відкинув граф голову на стіну, відкриваючи всю свою шию і рот, намагаючись звільнитися від того жару, що оселився всередині.
- Густаве... - з ласкою припав до його кадика.
- М! – стиснув він губи і коханого руками. - Людовіку...
Ці шепотіння були такі тихі й такі гучні одночасно, що їх нескладно було почути на відстані, але важко було розібрати, про що в них ідеться. Тож гість, що заблукав у незліченних коридорах цієї резиденції, навіть не підозрював про те, куди він прямує, аж доти, доки не почув характерне дихання двох людей, спрямоване тільки один на одного. Збентеження, що спіткало парубка в безпосередній близькості до повороту, з якого лунали ці зітхання, змусило гостя зупинитися і притихнути. Ставши мимовільним свідком такого інтимного моменту, молодику найменше хотілося, щоб його ще й виявили, з повним правом звинуватити в тому, що він підслуховує. Тривога за своє становище наростала з кожною новою секундою, тож гість вирішив діяти негайно. Він одразу ж зняв туфлі, не даючи більше чути стукіт своїх підборів під час ходіння, і взяв їх у руки. Задумався про те, куди йти далі. Попереду чувся гул свята - того самого, з якого він пішов на кілька миттєвостей, а пропав на цілу вічність. У той час, як зі спини долинала гнітюча тиша, готова знову поглинути його своїми нескінченними коридорами. Гість стояв у сумнівах, не розуміючи, куди ж йому податися: вперед, але збентежити своєю присутністю цю парочку, чи назад, маючи всі шанси знову загубитися.
- Людовіку... - танув від збудження Густав, поки коханий бажано зціловував його шию.
- Густаве... - з неприборканою пристрастю засмоктав він шкіру трохи нижче його вуха.
- Ах...! - піднесено зітхнув хлопець, відвертаючи голову в бік того самого коридору. - Луї...! - затишно до нього притулився.
- Мм, - не відпускав коханий його від свого поцілунку, бажаючи залишити справжній слід своєї присутності.
- Луї... - прочинив розслаблені повіки.
"Дідько, - зніяковіло червонів той самий мимовільний свідок. - Потрібно щось робити, - прикрив очі долонею. - Негайно." Густав, хоч би як він був відвернений від решти світу, перебуваючи в компанії Людовіка, все ж зміг помітити цей незрозумілий йому рух, що відбився в наполірованих канделябрах, що стояли уздовж стін. Стривожено поплескав коханого по ребрах, ніби гукаючи.
- М? Що? - неохоче підняв свою голову блондин, зрозумівши, що чоловік уже не насолоджується їхнім контактом.
Синьоокий насторожено кивнув у коридор.
- Щось сталося? - насупився Людовік, подивившись туди ж.
Гість, що стояв там, одразу ж усвідомив, що його якимось чином усе ж помітили. Тож він хутко дістав із кишені віяло, закрив ним усе обличчя і швидким кроком попрямував до застілля:
- Вибачте, - схвильовано промайнув він повз парочку. - Я не спеціально.
Людовік провів його недобрим поглядом. Густав же спантеличено насупився. Ледве ці поспішні кроки віддалилися від них достатньо, щоб перестати їх чути, молодята подивилися один на одного.
- Голос на барона Світлого схожий... - зауважив притиснутий до стіни граф, усе ще глибоко дихаючи від збудження.
- Скільки він стояв і слухав нас? - обурився блондин, перебуваючи в такому ж стані.
- Сподіваюся, що недовго... - провів він перебинтованою долонею по його ребрах, бажаючи заспокоїти. - Луї, скільки ми вже цілуємося? - відкрив рот, випускаючи весь жар назовні.
- Не знаю. А це має значення? - проковтнув хлопець численну слину і кинувся до його губ із новою пристрастю.
- Трохи, - стрімко ухилився синьоокий, притулившись потилицею до гобелена.
- Густаве? - здивувався його реакції чоловік. - Тебе так цей барон збентежив?
- Луї, я вже на межі, - відсторонився він своїми стегнами до стіни.
- Хіба це не чудово? - задоволено притиснувся до нього блондин.
- Мм! - піднесено застогнав парубок, витягуючись маківкою до стелі. - Луї, - стривожено подивився на коханого, усім тілом відсуваючись до холодної стіни. - Я хотів би зберегти своє сім'я для ночі...
- Оо... - вражено застиг той і миттю відсторонився, не бажаючи провокувати це чутливе тіло своїми пестощами.
- Збережемося до нашої церемонії, - опустив він збентежений погляд.
- Так, звісно, - поспішно кивнув Людовік, відійшов на кілька кроків і почав метушливо заправляти свою сорочку в штани. - Я тільки "за". Але... - затримав свій погляд на його ерегованому пенісі, який так сильно натягував білосніжні кальсони в його напрямку. - Як нам обом тепер заспокоїтися? - кивнув на свої не менш стоячі геніталії.
- Ох... - глянув на нього Густав, остаточно розм’якнувши. - Луї, він такий прекрасний... - закусив губу, бажаючи спробувати його на смак.
- Гей! - злякався блондин і одразу ж повернувся до коханого спиною, почавши поспішно ховати всю свої принади у штани. - Не дивись! Тримай себе в руках!
- Можливо... - пристрасно дихав йому в спину власний чоловік. - У мене не така залізна воля, як у тебе... Я не можу чинити опір своєму бажанню... - потягнувся до нього.
Людовік насторожено обернувся:
- Якщо я до тебе підійду - я теж втрачу контроль, - смикнув свій комір. - Нам потрібно терміново позбутися збудження. Почекай мене тут, - стрімко попрямував до застілля.
Густав провів його поглядом. Повернувся норієць уже за кілька хвилин і з чиєюсь шийною хусткою в руці.
- Ось, - сунув він її прямо під ніс своєму чоловікові. - Понюхай.
У ніс вдарив цілий букет із запахів тютюну, алкоголю, чийогось поту і насичених парфумів, що намагалися все це перебити.
- Кхе! - миттю закрився долонею синьоокий. - Що це?! - поспішно відійшов, притримуючи свої кюлоти долонею. - Де ти це взяв?!
- Тобі вже легше?
- Складно назвати "легше" той стан, коли ти починаєш задихатися! - відсторонився ще на кілька кроків.
- Стояк минає?
- Наче й не було! - гидливо відступив. - Чиє це?!
- Це не важливо, - повісив він шматок тканини на край гобелена і підійшов до Густава, почавши допомагати йому застібатися. - Головне, що тобі тепер легше, - ненав'язливо поцілував у вилицю.
- Якою тільки ціною, - невдоволено покосився граф на цю смердючу хустку.
На бенкет вони повернулися тільки після того, як Людовік застебнув усі потрібні ґудзики й поправив усі необхідні елементи на приятельському костюмі, що після їхніх пестощів виглядав особливо пом'ятим.
- До постільної церемонії ще близько півгодини, - говорив блондин своєму коханому, допомагаючи йому зайняти колишнє місце за столом. - Ще є час підкріпитися.
- Угу, - кивнув синьоокий, уже помітивши на своєму столі кілька страв, якими можна було поласувати, перед основним десертом.
- Зараз повернуся, - швидкоплинно поцілував його у вилицю Людовік і пішов до імператорського місця.
Кинувши на спинку Олександра його ж шийну хустинку, не надаючи особливої уваги кислій міні віконта, хлопець повернувся до Густава і знову одягнув на їхні голови вінці, вкотре поцілувавши чоловіка в ліву щоку.
[1] Чоловік – з цього моменту, коли у контексті Густава з Людовіком вони називаються чоловіками або кличуть так один одного – маються на увазі шлюбні стосунки, а не статева приналежність.
[2] Руктала – столиця Кромії.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!