Придворне життя імператорського почту 2 том - Два камені

***

Данна глава повністю копіює останню главу першого тому. Вона потрібна, аби читач згадав деякі моменти і приготувався для розвитку нового конфлікту, що не пов’язаний із головною проблематикою попереднього тексту, але який вже починається зав'язуватися у цій главі.

***

Увечері почалося велике застілля, слідом за яким послідував грандіозний феєрверк, що сколихнув не тільки придворних, а й усю столицю.

- Пані, - почав Агат дівчатам, чекаючи на швидке повернення Даніеля в його покої, коли все свято вже закінчилося, - сьогодні, ви будете спати у вітальні.

- Звичайно, - невпевнено кивнула Діана, перезирнувшись з Вільхою.

- Нарешті він повернувся, - тихо радів Смарагд, що готував із Рубіном імператорське ложе.

- Сподіваюся, він більше не буде так тікати, - додав його друг.

- Усі ми сподіваємося на це, - зітхнув Холодний і проводив жіночу частину почту до диванів у вітальні.

Прийшов Даніель. За ним слідував і Олександр. Почет вклонився, дівчата зробили реверанси.

- О, вас уже більше, - зауважив правитель, проходячи до спальні. - Це добре...

Імператорський зять швидкими жестами відігнав своїх знайомих від ліжка і сказав їм піти. Ті вийшли, прикрили за собою двері.

- Фух, - упав монарх на свою постіль, розкинувши по сторонах руки. - Як я втомився... Оце розговорилися ми з Давидом...

- Ти йому все своє втікацьке життя розповів, - підійшов до нього віконт і присів поруч.

- Угу... - задумливо кивнув покровитель. - А він усе слухав і слухав. Думаю, якщо я знову почну щось розповідати, так він знову вуха розвісить. Це ж як він за мною сумував, якщо йому цікаво навіть те, про що я писав у листах? - спантеличено подивився він на знайомого.

- Не знаю... Усі ми сумували за тобою. І всі хотіли, щоб ти скоріше повернувся... - нахилився до хлопця Дель-Реві і поклав руку йому на серце.

- Вірю... - задумливо погладив він ці пальці на своїх грудях.

- Ти ж не поїдеш знову? Не кинеш нас?

- А чому ти питаєш?

- Не хочу, щоб ти їхав.

- Раніше ти тільки радів, коли я залишав тебе тут одного. Що ж сталося? Ти змінився.

- Скучив, - потягнувся до нього Олександр і пригорнувся до губ у бажаному поцілунку.

- Хм, - усміхнувся той, насолоджуючись цими пестощами, - відчуваю. Ти сумував за мною, - облизав свої вуста від його слини.

- Не кидай мене більше так....

- Але все ж таки. Мені цікаво, з чого це раптом така любов і туга? Раніше такого не було.

- Раніше ти не тікав невідомо куди. Я сумував за тобою, - перекинув віконт через нього ногу й осідлав, упершись передпліччями у перину з боків імператорської голови.

- Хм... - задумливо провів Даніель руками по його торсу і стегнах, сповз на сідниці. - Мені здається, ти збуджений, - усміхнувся.

- Тобі не здається. Я не пам'ятаю твого тіла з серпня. Я хочу бути з тобою. На цьому ліжку, - нахилився він до його губ і сплівся із ними в блаженному поцілунку.

Монарх обняв свого зятя та перевернувся з ним, опинившись зверху. Олександр охопив його стегна ногами.

- Ні, - вирівнявся правитель, притиснувши хлопця долонями до матраца.

- "Ні"? – засмутився Дель-Реві. – Чому?

- Хочу подарувати свій голод Карлу, - зліз з нього Даніель та почав розстібати численні ґудзики на одязі.

- Карлу? - тужливо спостерігав за ним Олександр. - Хто цей Карл? І чому він заслуговує на тебе більше, ніж я? - сперся ззаду на руки, прийнявши сидяче положення.

- Це Золото. Пам'ятаєш його?

- Звичайно пам'ятаю, - несхвально насупився коханець. - Але ще я пам'ятаю, що у своїх листах ти згадував його. Ти був із ним, поки перебував у бігах, - встав.

- Ти ображаєшся? – спантеличено глянув на нього монарх.

- Даніелю, - палко пригорнувся до нього віконт. - Цей рудий насолоджувався тобою, поки ти був не тут, - розкрив його груди, оголивши сорочку. - Він не відчуває до тебе такого голоду, як я. Нумо, об'єднаємо наш голод? Нашу пристрасть і хіть… Насолодимося ними... Нумо примножимо те бажання, яке є в нас обох. Ти ж хочеш, - опустив руку на його пах і стиснув набряклі принади. - я відчуваю це.

- Ні, - відсторонив його від себе імператор. - Мій перший раз належить не тобі.

- Він завжди належав мені. Даніелю, - знову обійняв його парубок, - я хочу тебе. Я жадаю тебе. У мене дурніє голова, коли ти поруч.

- Ти просто багато випив, - відсторонив його правитель і відійшов, відвернувся, продовживши розстібати ґудзики.

- Я через тебе п'янію. Чим він заслужив такий подарунок? Чим він кращий за мене? - підійшов до нього Олександр і міцно обійняв коханця ззаду.

- Мені здається, я кохаю його, - задумливо зупинився сюзерен.

- А мене ти не кохаєш? – засмутився Дель-Реві.

- Наша симпатія один до одного давно згасла і ти знаєш це, - почав розпускати він шийну хустку.

- Я не хочу вірити в це.

- Але це правда, - обернувся на нього Даніель. - Ти розважаєшся зі своїми хлопчиками, я - зі своїми. Ми давно вже не кохаємо один одного.

- Просто ТИ мене ніколи не кохав, - відпустив його Олександр, відійшов і сів на ліжко, опустивши плечі з головою.

- Чого так сумно? Наче ти колись кохав мене. Я був для тебе іграшкою. Сам згадай, з яким вогнем в очах ти дивився на того свого "друга", в той час, як мені голову закручував.

- На друга, якого ти вбив... – відвів він сумний погляд у сторону.

- Нічого обманювати мене було, - відвернувся, почавши скидати з себе одяг, складаючи його на спинці крісла.

- Ти - жорстокий, - відвернувся від нього зять.

- А ти, начебто, ні.

- Я не міг покохати тебе потім?

- Я не вірю, що ти здатен на кохання.

Олександр змучено подивився на нього:

- Не кажи так...

- Ти - чудовий актор. І віри тобі немає.

Той опустив очі:

- Дай хоча б тілом твоїм насолодитися, - втягнув соплі. - Хоча б задовольнитися дай, - витер око.

- Спочатку, я розділю ложе з Карлом, - подивився на нього імператор. - А потім, уже щодо тебе подумаю.

- Чому ти такий жорстокий? Чому не віриш у моє кохання?

- Тому що його немає, - підійшов до нього Даніель і взяв за підборіддя, спрямувавши це сумне обличчя до себе. - У тобі є хіть і бажання розважатися. У тобі є залежність. Ти хочеш мене, хочеш веселитися зі мною, хочеш використовувати всі блага, які я даю тобі. Але кохання в тобі немає. Ти не здатен на справжнє глибоке почуття. Ти - залежний віконт, який любить хвалитися своїм місцем під сонцем і поруч зі мною.

- Даніелю... - по щоці його скотилася сльоза. - За що ти так зі мною? Я не достатньо сумував за тобою? Я був недостатньо добрим і ніжним із тобою?

- Хороший актор, - відпустив його правитель. - Але не більше.

Дель-Реві зігнувся, закривши обличчя руками:

- За що... - із тихими схлипами протягнув він. - За що ти так зі мною...?

- Іди вмийся, - несхвально показав йому на двері сюзерен, - і повертайся, якщо все ще хочеш спати зі мною. Заплаканим я тебе бачити не хочу.

Олександр піднявся, витер долонями сльози й вийшов. Даніель проводив його поглядом. Задумався з приводу своїх слів на його адресу.

У вітальні ж, побачивши стан імператорського зятя, багато хто занепокоївся.

- Олександре? – гукнув його Агат. - Що сталося?

Той знехотя відмахнувся і зайшов до кабінету, де просто сів на диванчик, закрив обличчя руками і розплакався.

Даніель переодягнувся в нічну сорочку досить швидко. Накинув халат. Вийшов у вітальню:

- Віднесіть мій костюм у гардероб, - махнув він почту на спальню.

Агат кивнув і поспішив за одягом, залучаючи за собою Бронзу.

- А де Олександр? - озирнувся імператор. - Його вже десять хвилин немає. Де його носить?

- Він там, - показала Вільха на двері кабінету. - Він був дуже сумним, коли вийшов від тебе...

- Там? - подивився він на двері. - Треба його поквапити, - пішов до зятя.

Зайшов у кабінет. Побачив хникаючого приятеля. Підійшов. Та сів поруч.

- Плачеш?

- А ти як думаєш? - засмучено подивився на нього вікон, відкривши йому заплакане обличчя. - Я на тебе стільки чекав, стільки болю витерпів, а ти кажеш, що я тільки граю. Я граю зараз, хочеш сказати? Хочеш сказати, це вистава? - змахнув руками. - Це театр тобі? - відчайдушно запитував монарха Олександр.

- Вибач, я був надмірно різким. Я просто втомився.

- Від мене втомився? Ти знаєш, скільки я чекав на тебе? Ти знаєш, як мені було боляче? Ти взагалі хоч щось знаєш?

- Олександре... - важко зітхнув покровитель і обійняв його. - Вибач. Я наговорив тобі зайвого.

- Зайвого? Ти справді думаєш, що я такий? Що я нечутливий, не здатний на кохання? Та я сильніше за всіх сумував за тобою! Нікому ти не потрібен так, як мені! - тонув він у власних сльозах.

- Тихіше, тихіше... - намагався заспокоїти його Даніель. - Карлу я потрібен так само як і тобі...

- Ага, от тільки з цим Карлом ти зустрічався, поки був незрозуміло де. А я? А про мене ти взагалі забув! - відштовхнув його. - Це ти мене не кохаєш! І не кохав ніколи!

- Та ти сам зізнавався, що ми один одному тільки друзі, - не розумів його той. - Ти сам своїм ротом підтверджував те, що нам було цікаво одне з одним, але ми ніколи один одного не кохали. Ти сам погоджувався з цим.

- Це було до того, як ти поїхав і залишив мене одного. Це було до того, як я зрозумів, наскільки сильно я сумую за тобою і як сильно ти потрібен мені, - стиснув губи, стримуючи плач і сльози.

- Мій відхід дав зрозуміти тобі, що я потрібен тобі? – співчутливо перепитав у нього монарх.

Той жалібно кивнув.

- Олександре... - опустив він плечі.

- І що ти тепер скажеш? Що я такий самий байдужий, як і раніше?

- Ти не байдужий. Я ніколи не казав, що ти такий.

- Але ти мав це на увазі, - з болем кивнув.

Правитель важко видихнув:

- Слухай, навіть якщо ти зрозумів наскільки я тобі потрібен, навіть якщо мій від'їзд змінив твої почуття до мене, мої почуття до тебе не стали такими ж.

- Ти розбиваєш мені серце. Ти розумієш це?

- Так, - опустив він очі. - Розбиваю. Вибач. Я тебе не кохаю. Для мене ти так і залишився тим зятем-приятелем, з яким можна тільки побавитися, але не більше, - подивився на нього. - Для мене ти не більше, ніж один із хлопчиків, які мені подобаються.

- І ти ніколи не покохаєш мене?

- Я вже був у тебе безмовно закоханий. Це почуття розвіялося давним-давно. Ми можемо бути тільки друзями і коханцями. Коханими один одному ми вже не будемо.

- Ти - жорстокий, - відвернув він погляд, сумно заспокоюючи сльози.

- Вибач... - співчутливо погладив його лікоть правитель. - Приходь у ліжко, щойно заспокоїшся. Я буду на тебе чекати, - піднявся.

- Адже ти все одно не віддасися мені, - подивився на нього віконт. - Так?

- Так, - зітхнув. той - Не віддамся. Але притискатися до когось мені все одно хочеться, - лагідно посміхнувся, взяв його за підборіддя, підняв обличчя до себе і поцілував. - Приходь, щойно заспокоїшся. Притиснемося один до одного і будемо спати. Я дуже втомився сьогодні. Це був насичений день. Приходь, - провів долонею по його щоці, розвернувся і вийшов.

Олександр провів його засмученим поглядом.

Спали вони разом, притулившись один до одного. Олександр прокинувся першим. Поглянув на темну потилицю перед собою і піднявся на лікті, подивився на обличчя сплячого імператора, відвернутого від нього. Обережно притулився до його плеча та почав тужливо розглядати ці повіки, вії, темні брови і світлі щоки, розслаблено прочинені рожеві губи, ніздрі, що повільно роздувалися уві сні. Сум і біль поглинали хлопця з кожною секундою цього споглядання все більше. Відчайдушно хотілося дещо зробити із цією людиною. Дещо, на що у нього ніколи не вистачало духу. Опустився на свою подушку і у безвиході обійняв його. Міцно притулився до спини, змучено заплющуючи очі.

Даніель прокинувся вже за півгодини. Розплющив сонні очі. Оглянув закриту шторами спальню, крізь які пробивалося яскраве сонячне світло, і зарився під ковдру.

- Не хочеш прокидатися? – стиснутим і хрипуватим голосом прошепотів йому Олександр.

- Не хочу, - притиснув він ковдру до очей. - У мене дуже зручне ліжко, щоб просто так злазити з нього, після такого довгого часу, проведеного на інших ліжках.

- Давай не будемо вставати разом, - пірнув він до знайомого і накрився ковдрою із головою.

- Давай.

Олександр притиснувся до його тіла, поклав руку на стегно і притулився обличчям до шиї, почавши дихати носом прямо на неї.

- Що ти робиш? - пошепки занепокоївся імператор.

- Нічого, - притиснув він його сідниці до свого паху.

- Олександре.

- Я так давно тебе не бачив, - обхопив він його руками з усіх боків. - Хочу тебе.

- Стій, - швидко перевернувся той до нього обличчям і відсторонив, поклавши руку на груди.

- Даніелю, - тягнув віконт його до себе. - У тебе стоїть точно так само, як і в мене.

- Сьогодні приїде Карл. Він ревнуватиме.

- Ми нікому не скажемо.

- Ні.

- Ти жорстокий.

Той важко видихнув і виліз з-під ковдри. Встав із ліжка. Поглянув на тужливого зятя, що виглядав з-під ковдри, розвернувся і попрямував у вітальню.

Після сніданку та ранкових процедур, Даніель вирушив до свого близнюка, який все ще був не в найкращому стані.

- Коли одужувати маєш намір? – сів молодший у крісло поблизу від брата.

- Сьогодні, мені вже значно краще, - з легкою посмішкою відповідав йому Давид. - Лікар каже ще пару днів і буду здоровішим за тебе.

- Це добре…

- Розкажи що із тобою ще відбувалося, поки ти мандрував.

- Давиде, я ж тобі учора весь вечір це розповідав, - вразився близнюк. - Скільки можна це слухати? Це ж нудно. Найцікавіше я тобі в листах описував. Давай поговоримо про щось інше. Навіщо тобі про нудьгу якусь слухати?

- А про що ми можемо поговорити? – засмутився перший монарх. - Про справи? Я не хочу тебе вантажити. Та й себе теж.

- Гаразд, Норію тоді потім обговоримо.

- Щодо Норії, сходи до свого Олександра, - несхвально насупився він брату. - Я казав йому навідатися до Павуків, а він цього досі не зробив. Примусь його поворухнутися в цьому напрямку.

- Добре, - кивнув той. - Тема Норії дуже животрепетна для мене.

- Для мене теж...

- Тоді, давай обговоримо щось інше. У палаці ж відбувалося щось, поки мене не було?

- Звичайно. Тут завжди дуже жваво, але ти краще поговори про це з Анною. Вона завжди в курсі найсвіжіших новин. А я так тільки, справами займаюся.

- І наречених нам шукаєш... – задумливо протягнув Даніель. - Знайшов, до речі? Я пам'ятаю, як мама нам погрожувала, що зречеться нас, якщо ми до наступного року не одружимося. Наступний рік уже скоро... Є якісь звістки щодо наречених?

- Так, я знайшов кількох. Їхні портрети в мене у вітальні стоять. Можеш піти й подивитися на них. Вони симпатичні навіть.

- За красою підбираєш?

- Ні, але краса - це значущий плюс у виборі нареченої. Не хочеш і собі когось придивитися? Кого б ти взагалі хотів собі в дружини?

- Та якось… - сумнівно протягнув молодший. – Я взагалі одружуватися не хочу. А коли одружуся – все одно своїх хлопчиків не кину. Мій головний критерій до нареченої – аби ми із нею ладнали і вона не намагалася змінити мої уподобання і моє життя. Не хотілося б ніжну квіточку, якою постійно треба опікуватися. Можливо, я був би не проти когось бойового, як наша мати. Тільки не таку строгу.

- Хм, - задумався Давид. – Критеріїв небагато, тож цілком можна знайти підходящий варіант.

Той знизав плечима:

- Все одно, ми одружимося за вигодою, а не за коханням. Аби тільки ми не билися, як наші батькі і вже буде добре.

Поки тривав цей діалог, до палацу під'їхали двоє. Один за одним вони вийшли з карети, дали слугам наказ вивантажити речі й занести їх в покої імператора Даніеля. Переглянулися. Це були граф Камп і минулий віконт Кері. Поглянули на монументальну будівлю, що височіла над ними, кидаючи тінь на під'їзну дорогу, і пішли всередину.

Опинившись у покоях, окинули поглядами безлюдний інтер'єр.

- Яка знайома кімната... - задумливо протягнув Густав. - І нікого немає.

- Ага. Порожньо так, - пішов до спальні Людовік. - Куди всі поділися? - заглянув він усередину.

- Може, в салонах сидять? - попрямував до нього хлопець, підійшов і виглянув з-за плеча у спальню.

- І розважаються? - обернувся блондин на коханця.

- І розважаються, - кивнув йому той. - А давай... - задумливо взяв він Алмаза за руку, розвернув і повів у спальню. - І ми розважимося? - загадково посміхнувся, прикрив двері й попрямував до ліжка.

- Розважимося? - зацікавлено посміхнувся норієць, ступаючи за своїм другом.

- Даніель, напевно, на нараді зараз, - пошепки припустив синьоокий, зупинившись біля ліжка, - а інші... А що нам до інших? - спокусливо прикусив губу, дивлячись на парубка.

- Хах, Густаве... – усміхнувся той і відвів погляд угору.

- А що? - задоволено пригорнувся до нього приятель. - Як давно ми не були тут? Давай, згадаємо наш перший раз? Пам'ятаєш його?

- Звісно, - обійняв його Кері, подивившись на цю загадкову посмішку.

- Давай повторимо? Як тобі подобається, Алмазіку? - кинувся до його губ і пристрасно поцілував.

- Хах, називай мене на ім'я, - відсторонився блондин, радісно посміхаючись.

- Луї? - ніжно запитав його Густав, спостерігаючи за реакцією.

- Так, - заплющив він у задоволені очі.

- Луї... - заліз руками йому під каптан. - Луї... - міцно обійняв.

- Ммм... - задоволено мукав той, насолоджуючись цими звуками.

- Луї... - притулився до нього пахом.

- Які прекрасні відчуття, - повільно підняв хлопець повіки й подивився на коханого, побачив його неймовірні сині очі. - І який прекрасний ти, - поклав руку на його щоку і пригорнувся до губ, почавши їх нескінченний поцілунок.

Повіки обох опустилися. Вони захоплено цілувалися, притискалися один до одного, пестили і гладили, поки Густав не зробив маленький крок до ліжка, натякаючи на те, щоб лягти. Людовік почав повільно спускатися на матрац, тягнучи за своїми губами коханця, що за жодних обставин не хотів його залишати.

- Луї, - усміхнувся йому Густав, не наважуючись обрати свою роль.

Він міг або залізти зверху, всівшись на пах норійця, або залишитися ногами на підлозі, притулившись своїм членом до його промежини. Побоювання не догодити коханому, змушувало його вичікувати.

- Так? - розслаблено запитав той, розсуваючи перед ним коліна.

- Хочу тебе, - жваво притулився до нього граф і ліг на тіло, пригорнувшись до губ з усім своїм жаром.

- Я тебе теж... - обхопив блондин його стегна ногами, а шию руками.

Їхні гучні мокрі поцілунки й гаряче, палюче дихання легко можна було почути навіть через найменшу щілину в дверях, через яку сюди зазирала збентежена Вільха, що до їхнього приходу сиділа в кабінеті.

Вони мукали, тихо стогнали, Густав починав тертися об промежину Людовіка, змушуючи його ще більше червоніти й збуджуватися.

- Ах... - зітхав лежачий, потягнувши руки до їхніх штанів, щоб розстебнути.

- Давай допоможу, - вирівнявся синьоокий коханець і швидко позбувся надокучливих ґудзиків в обох. - Так краще... – звільнив він їхні збуджені члени.

Верхній заліз рукою до його яєць і миттю пригорнувся губами до шиї.

- Аааах! - дзвінко застогнав блондин, вигинаючись до нього всім своїм тілом. - Густаве... - міцніше стиснув його плечі та відкинув голову. - Густаве...

- Так, Луї... - ніжно шепотів той йому на вушко.

- Ти взяв древко? Воно в тебе із собою?

- Мм, дідько, - засмутився граф. - Воно в речах залишилося.

- Дідько... - гаряче й глибоко дихав Людовік, здіймаючи груди.

- Хочеш його? - продовжив пестити губами шию.

- Дуже... Вмираю без нього, - стиснув блондин його зі всім своїм жаром.

Двері в покої відчинилися. Вільха миттю ж здригнулася і зачинила спальню, прикрила собою шпарину, намагаючись приховати власну цікавість. Обличчя її було червоним, а очі - наляканими. Відскочила вбік, сховалася за спинку дивана. Входив Даніель, у компанії Олександра й Агата.

- Коли він приїде, - нетерпляче міркував імператор, прямуючи до спальні, - хочу, щоб його зустріли відразу всі. Він, - відчинив двері до дальньої кімнати, - перший фаворит. Ось і поводьтеся... - застиг, зі здивуванням дивлячись на двох, що лежали прямо нього на ліжку.

Ті стривожено підняли свої обличчя і завмерли. Усі подивилися на всіх.

- І ви вже тут, - невимушено продовжив свій шлях Даніель. - Продовжуйте, - махнув їм, продовжуючи свою промову: - От і ви маєте поводитися відповідно, - пройшов він до туалетного столика.

Дель-Реві беземоційно глянув на сценку, що розгорнулася посеред покривала, в той час як Агат проявив до неї більше інтересу, зацікавившись положенням та станом саме Алмаза. Ті ж насторожено стежили за кожним, хто тут зараз перебував.

- Не хочеш приєднатися? - обернувся монарх на зятя, відкривши шухляду туалетного столика. - Вони роблять це з любов'ю і дуже захоплено, - дістав кілька перснів і вдягнув їх на свої пусті пальці.

- Та не дуже, - відвернувся від них Олександр. - Верхній не в моєму смаку. Нижній гарненький, - покосився на того. - Але нижнім я його майже не бачив. Мені завжди здавалося, що ці двоє мають бути в протилежних ролях.

- Та що це за "мають"? – повернувся до нього покровитель. - Ти забув свої оргії, де всі у всіх ролях виступають?

- Ех, - тяжко зітхнув віконт. - От би оргію...

- Влаштуємо оргію, - кивнув йому правитель. - Але пізніше, - попрямував до виходу. - Коли закінчите, - махнув він тим, що були на ліжку, - поправте постіль і спустіться до решти.

Усі вийшли. Двері зачинилися. Людовік і Густав переглянулися. Нижній чмокнув верхнього:

- Зате, ти в МОЄМУ смаку.

- Я думаю, - ніжно посміхнувся йому синьоокий, - це важливіше, - пригорнувся до його губ у ласкавому поцілунку.

Щойно вони закінчили, обмежившись лише мастурбацією, виконали наказ Даніеля (поправити постіль) і спустилися до решти почту. Усіх привітали, усім потиснули руки.

- Здорово ви "помітили територію", - жартував Агат над Алмазом, штовхаючи його ліктем.

- Хах, що? - ніяково запитував той, зовсім не розуміючи, про що йдеться.

- Щось сталося? - миттю зацікавився Бронза.

- Хах, - усміхнувся йому Холодний. - Вони щойно приїхали й одразу ж імператорське ліжко зайняли! - розсміявся. - Добре так показали хто тут головний! Даніель заходить такий за своїми перснями, а тут ці двоє! - показав на них, розвівши долонями.

Знайомі розсміялися. Діана посміхалася ніяково, не зовсім розуміючи у чому саме полягає комічність ситуації.

- Це все він! - жартівливо показав на Сапфіра його коханець. - Він спокусив мене!

- Так-так-так... - плескав його по плечу Агат. - Звичайно. Так воно й було.

- Та я кажу вам! - з усмішкою відстоював свою думку блондин. - Він спокусив мене на такий непристойний вчинок! - манірно поправив свій світлий костюм. - Такого пристойного молодика!

Густав із невпевненою посмішкою покосився на нього.

Їхні розмови й бесіди тривали доти, доки до них не підбіг розбурханий Даніель і не вигнав усіх на вулицю, наказавши зустріти свого головного фаворита.

Усі вийшли. Назовні було холодно, був кінець листопада. Хлопці стовпилися купкою на під'їзній дорозі і стали чекати зупинки дорожньої карети, що вже починала перед ними повертати, стаючи до входу боком. Золото визирнув у віконце, помічаючи всіх своїх знайомих, і стривожився їхніми замерзлими постатями. Екіпаж зупинився. Карл вийшов.

- Чого ви на вулиці стоїте? - підскочив до них рудий.

- Тебе зустрічаємо, - швидко відповів Агат. - Ходімо швидше всередину, - взяв його під руку й потягнув до палацу.

- Одягнулися б хоч... - оглядав їх Золото.

Усі зайшли. Привітали один одного й попрямували коридором у бік імператорських покоїв.

- Як вас багато. Увесь почет зібрався? - окинув Карл усіх поглядом.

- Ага. Уже всі повернулися, - кивнув йому Холодний.

- Значить... І Даніель...? - насторожено зупинився рудий.

- Ага, - пригальмували інші. - І Даніель.

Дехто, подивившись назад, помітив цього самого Даніеля, що навшпиньки підкрадався до Золота, який нічого не знав, бажаючи, вочевидь, налякати його. Сапфір насторожився. Віконт Гаре помітив цей погляд.

- Що? – напружився він. - Чого ви дивитеся так? - почав обертатися новоприбулий.

- Ні! - стримав його Агат, схопивши за плечі.

- Що? – ще більше стривожився той. - Що там?

- Там... Мій новий тесть. Він дууууже моторошний.

- Моторошний? – насторожився рудий.

- Ага, - переконливо кивнув йому Холодний. - Кров у жилах холоне від одного його погляду. Мурашки по шкірі.

- Жах.

- Ага... - задумливо кивнув. - Він сюди йде. Не обертайся. Він чує страх... - принишк і прибрав із нього руки. - Поводься невимушено... Він близько... - трохи відступив.

Карл помітно напружився. Усі насторожено й тихо чекали. Даніель простягнув до Золота руки, зробив ще один крок і різко схопив його:

- Привіт, Золотце!

Той аж пронизливо скрикнув, відстрибнувши від його рук далеко вгору. Почет голосно розсміявся, а Карл злякано обернувся.

- Карле! - насилу стримуючи регіт, розпростер для нього свої руки Даніель. - Ти приїхав!

- Ви налякали мене! - ображено хлопнув рудий по володарю долонею.

- Вибач, - широко посміхнувся той, просячи вибачення. - Я так чекав на тебе! - підійшов і схопив його в міцні обійми. - Так сумував!

- Я теж сумував! Але не треба мене так лякати!

- Мм... Не ображайся... Вибач мені за мою дитячу дурість, - стикнувся із ним чолом. - Пробачиш?

- Пробачу, - кивнув хлопець. - Але більше так не робіть, - швидкоплинно поцілував його.

- Ніколи, - лагідно посміхнувся йому правитель, поклав руку на шию і притягнув ці губи до себе, почавши їх нескінченний поцілунок, сповнений ніжності.

Діана округлила від такого очі, а її чоловік розслаблено зітхнув, бачачи як ця пара знову насолоджується один одним. Алмаз покосився на Сапфіра, що стояв поруч, і ласкаво штовхнув його плечем. Той підняв на нього очі. Людовік потягнувся пальцями до його руки й грайливо полоскотав фалангами кісточки, змушуючи опустити збентежений погляд і притиснутися до його плеча своїм. Взяв його за руку, ніжно посміхнувся рум'янцю і поцілував його в щоку. 

Головні ж коханці сильніше притиснулися один до одного, стаючи ледь не одним цілим. Золото насилу відірвався від блаженних губ:

- Я задихаюся...

- Задихайся тільки від кохання до мене, - усміхнувся йому Даніель і поклав своє чоло на його.

- Ходімо до вас? – поцілував правителя Карл, ніби заманюючи за собою.

- І зачинимося на сім засувів.

- І сховаємося під ковдрою? - ласкаво усміхнувся.

- Ні, це вже занадто, - із посмішкою подивився він на свій почет: - Нас не чіпати, ми заспокоюватимемо свою тугу одне за одним, - взяв коханця за руку і весело побіг із ним у свої покої.

Усі з усмішками переглянулися. Діана стояла з шоком в очах.

- Отже, якщо зараз у нас у покої ходу немає, - потер руки Бронза, - пропоную піти в салон і розважитися там. Хто "за"?

Майже всі підняли руки. Компанія вирушила до салону.

В імператорській спальні, тим часом, зривався весь одяг і стиралися губи. Ці двоє з шаленим голодом кидалися один на одного і на ліжко, що ледве витримувало їхню пристрасть.

Минуло близько двох годин, перш ніж вони остаточно заспокоїлися.

Молодики лежали під ковдрою, з приємною втомою обіймаючи один одного.

- Я сумував... - зітхнувши, протягнув Карл.

- Я помітив, - усміхнувся йому Даніель. - Загоряєшся від будь-якого мого дотику.

- Просто ваші дотики й поцілунки дуже особливі, - щасливо йому посміхнувся хлопець.

- Карл... – засмучено протягнув імператор його ім’я. - Давай поговоримо про це?

- Про що? – занепокоївся той. - Про моє кохання до вас?

- Про це, ми поговоримо трохи пізніше... Хоча... - важко зітхнув.

- Ваша величність? – насторожився парубок. - Що сталося? - підвівся. - Чому ви так зітхаєте?

- Давай спочатку поговоримо про це, - злегка кивнув він на нього.

- Про що?

- Досить тобі мене так називати... Ти ж мій Карл, моє Золотце... - провів долонею по його щоці. - Навіщо ти називаєш мене так офіційно? Мені некомфортно...

- Некомфортно? – знітився рудий. - А як мені називати вас? Як вам хочеться?

- Називай мене... На ім'я.

- На ім'я? Даніель? – вражено округлив він очі.

- Угу... - задумливо кивнув покровитель, почавши розслаблено погладжувати його волосся.

- Але це так...

- Як? Олександр мене так уже кілька років називає. Називай так і ти.

- Але він же на "ти" називає вас.

- Слухай, - став серйозним, настороживши цим Карла, - якщо ти називатимеш мене на ім'я на "ви" - це буде максимально некомфортно. На "ти" називай мене. І ніяких більше "ви". Тільки на людях кличеш мене "величністю". Зрозумів?

- Угу, - кивнув хлопець. - Ти такий серйозний, що лякаєш мене.

- Вибач. Просто мені не подобається це. Я хочу, щоб ти "тикав" мені, - потішно посміхнувся і обійняв його, невимушено поцілував у губи.

- Добре, - лагідно посміхнувся Карл. - Буду "тикати". Ти ще про моє кохання поговорити хотів.

- Так... - відвів той незграбний погляд у сторону.

Золото напружився:

- Тільки не кажи, що після такого ось жесту і переходу на "ти", ти хочеш сказати, що виганяєш мене зі свого почту.

- Що? - злякано подивився на нього монарх. - Ні. Ні в якому разі. Ти дорогий мені. Я не хочу виганяти тебе.

- Тоді, що це за погляд? Говори. Що більше ти тягнеш, то мені страшніше.

- Ну... - відпустив його і трохи відсторонився. - Ти ж знаєш, що я чесністю страждаю.

- Так. І?

- Загалом... Я зраджував тебе.

Карл миттю округлив очі і сповз на край ліжка. Зліз, прикрившись подушкою. Даніель опустив жалісливий погляд:

- Пробач... Я не шукав тобі заміну... Просто... - відвернувся.

- Я покличу лікаря, - рішуче попрямував хлопець до дверей.

- Лікаря? - спантеличено подивився на нього імператор.

- Слухай, - зупинився рудий і подивився на нього, - ти займався цим із кимось невідомим. Ти міг щось підчепити. А якщо це сифіліс? Я не хочу, щоб ми хворіли.

- Карле... Вибач. Просто... Ти був так далеко...

- Я не звинувачую вас у зраді.

- Знову це "ви"? - важко зітхнув.

- Я за звичкою.

- Вибач, - схилив голову. - Я не хотів. Просто...

Той важко видихнув:

- Хочете дізнатися моє ставлення до зрад?

Даніель жалібно кивнув.

- Я не схвалюю того, що ти робив це з якимись невідомими пройдисвітами, - продовжив Золото. - У своєму почті - роби що хочеш, з ким хочеш і скільки хочеш, - відвів погляд, невимушено додавши: - Тільки мені надавай перевагу частіше, а то я ображатися буду, - повернувся до нього. - А чужинців я не люблю. І якщо тобі сподобається хтось новенький, то нехай він сподобається спочатку мені. Я не хочу довіряти тебе невідомо кому.

Коханець розширив від подиву очі:

- Ти не проти того, щоб я спав із кимось, крім тебе?

- Тільки, якщо це почет. Тут я вже всіх знаю і я впевнений у тому, що вони нічого такого тобі не зроблять. А ось усілякі пройдисвіти, повії і норійці мені не подобаються. Їх я з тобою бачити не хочу.

- Ти чесно і серйозно не будеш засмучуватися?

- Ні. Я знаю, як ти любиш веселитися з деякими. Відбирати в тебе ці веселощі я не хочу. Мені тільки віддавай перевагу частіше, ніж іншим, щоб вони не забували, хто тут головний фаворит, - гордо відвернувся, відкинув кучеряве волосся, показав імператорові свою спину з оголеними сідницями, і вийшов у вітальню.

Даніель провів його поглядом.

Зовсім скоро, в покої прибув доктор зі своїми помічниками, а Карл скликав увесь почет і зібрав його у вітальні.

- Отже, - вийшов до всіх імператор, будучи у звичайній сорочці та кальсонах, - зараз влаштуємо огляд ваших і моїх принад. Доктор дивитиметься всіх вас, тож, прошу, роздягайтеся.

Деякі напружилися:

- Навіщо, ваша величність?

- Річ у тім, - продовжив він, - що під час свого від'їзду, я користувався послугами деяких будинків розпусти. Я міг чимось заразитися. І, щоб надалі, ми всі не перезаразили один одного, краще, щоб нас оглянули і сказали хто здоровий, а хто ні. Чим займалися тут ви, - повчально подивився він на Олександра, - я не знаю. Тож оглянуть усіх. Роздягайтеся, панове, - змахнув рукою і вирушив у спальню. - І утворіть щось на кшталт черги, - кинув наостанок.

Усі подивилися на Карла. Той відвів незграбний погляд убік і поспішив слідом за імператором. Усі подивилися на всіх. Почали неохоче знімати верхній одяг.

Почався огляд. Дійство це було не найприємнішим, пристойним і швидким. Після кожного нового "пацієнта" лікар мив руки, тож вода тут носилася в руках помічників досить часто. Було складено список усього почту і хвороб, які в кожного знайшли. Хоч їх було і не багато, але вони все ж були.

Уся ця екзекуція, з незручними запитаннями і неприємними позами, тривала до самого вечора, після чого лікар вийшов зі своїм списком у вітальню і кожному зачитав, що в нього знайшов. Було надано рекомендації, призначено лікування. Найбільш "здоровими" виявилися Сапфір і Алмаз, найбільш "нездоровими" - Рубін і Смарагд. Хоч би як це було парадоксально, але навіть Перлина не міг похвалитися такою кількістю всього, що знайшли в цих двох. Після таких новин, ця парочка почувалася ніяково. Але, не дивлячись на деякі проблеми, які виявилися у більшості, ніяких страшних хвороб, на кшталт сифілісу, знайдено не було. І Даніель це вважав справді дуже гарною новиною.

- Отже, - видав імператор, тільки-но лікар пішов, - якщо вже нічого страшного в нас не знайшли, гадаю, можна спокійно видихнути й розслабитися.

- Це були не найкращі години мого життя, - без задоволення зазначив Олександр.

- Зате, - подивився на нього монарх, - кожен із нас тепер знає, у чому проявився його гріх, - усміхнувся. - Усе це лікується, а отже, боятися нічого, - налив собі вина, відпив.

Увесь почет спостерігав за ним, ніяково переглядаючись між собою.

- У мене запитання, - видав імператору власний зять.

- Так? - не дивлячись на нього, відповів Даніель.

- А цей-то чого в лікаря був? - кивнув він на молодого велетня. - Ти ж казав, що не спав із ним, - покосився на імператора.

- А, дідько, - квапливо зробив той ще ковток і підійшов до охоронця, - я ж не представив його вам. Це, - поклав правитель руку на його плече, - Сталь. Він тепер у моєму почті.

- Відколи ти почав збирати все, що погано лежить? - важко зітхнув віконт Дель-Реві. - До твоєї втечі, ти у свій почет тільки аристократів брав. А зараз... Жінки, селяни... Ти головою вдарився?

Даніель махнув на нього, не бажаючи всього цього слухати. Подивився на інших, представляючи їм новенького:

- Він дуже сильний і досить прямолінійний. Сапфіре, я хочу щоб ти потоваришував із ним. Він теж філософськи налаштований хлопець.

Густав оглянув цю людину сумнівно. Взагалі всі розглядали цього новачка сумнівно. Ніхто не хотів визнавати цього недо-селянина рівним собі.

- Він доволі великий... – задумливо зазначив Перлина.

- Він буде ще більшим, - кивнув тому імператор. - Йому всього 16 поки що, - поплескав його по плечу і пішов до вина.

- Він незайманий? - глянув на монарха низький.

Сталь аж подавився від такого запитання. Даніель кивнув:

- Так, він незайманий і цікавиться жінками, тож не лізьте до нього. Взаємністю він вам не відповість.

Хтось зажурився від таких слів.

- Згоден, він видний хлопець, але на секс він не готовий, - кивнув покровитель і налив собі ще вина.

Усі подивилися на всіх. Даніель задумливо оглянув почет:

- Які у вас обличчя кислі. Дивитися гидко.

- Просто ви дивуєте нас своїм вибором нового фаворита, - спантеличено видав Золото. - Він же був вашим охоронцем. Що він тут робитиме? Тим більше, - покосився на велетня, - що він чоловіками не цікавиться.

- Карле, - красномовно подивився на нього покровитель, натякаючи на припинення використання цього "ви" на його адресу.

- Ми просто не розуміємо, - чесно дивувався той.

- Я потоваришував із ним, - підійшов монарх до рудого коханця й обійняв його за поперек, заспокоюючи поруч із собою. - Він хороша людина.

- Ага, - не надто задоволено кивнув Золото імператору, - я пам'ятаю, як він хамив і грубіянив тобі. Друзі так себе не поводять.

- Карле... У нас просто напружені стосунки були.

- Тим більше, що він робить тут?

- Він жалів мене... Він втішав і заспокоював мене. Карле... Я просто хочу іноді розмовляти з такою співчутливою і навіть жалісливою людиною.

- Не виставляйте мене таким м'якосердим, - обурився Сталь.

- Але ж ти справді м'якосердий, - лагідно посміхнувся йому Даніель.

- Але іншим це навіщо розповідати? - вороже оглянув він усіх присутніх.

- Щоб вони знали який ти, - м'яко посміхнувся монарх і поцілував Золото, відсторонився, попрямувавши до вина. - Ти житимеш серед цих людей. Вони зобов'язані знати який ти.

- Чого ти п'єш так багато? - спантеличився Олександр, спостерігаючи за шурином. - Уже котрий келих наливаєш собі.

- Та просто... – підняв сюзерен філософський погляд, розгойдуючи червону рідину в кришталі. - Спрага мучить і свята хочу, - подивився на всіх. - Ми, нарешті, всі разом. Я хочу свята. Солодощів, вина і сексу.

- Ваша величність... - несерйозно засудив його Карл. - Я думав, ви наситилися вже сьогодні... - відвів збентежений погляд.

- Не бійся, - ласкаво йому посміхнувся імператор, - тебе я мучити вже не буду. Думаю, ти вже втомився сьогодні.

Дель-Реві невдоволено хмикнув:

- І хто ж удостоїться твоєї уваги тоді?

- Подивимося... - задумливо протягнув імператор. - Від нестачі уваги я страждати не буду, тож виберу кого-небудь, - покосився на нього. - Та й, здається, я комусь уже обіцяв щось...

- Хто ж цей щасливчик?

- Хтось, хто дуже сумує за мною...

Утворилася багатозначна пауза. Усі зрозуміли, що сьогодні імператор і Олександр зайняті один одним.

- Підготуйте поки що все, - поставив келих Даніель. - А я сходжу до Давида і повечеряю. Ви, - вказав на всіх, - теж сильно не наїдайтеся. У нас буде гулянка, - пішов у спальню одягатися. - Можливо, оргія.

- Оргія? - зацікавився Олександр.

Агат покосився на нього. Дехто переглянувся між собою, позначаючи своїх потенційних партнерів на цю ніч.