Придворне життя імператорського почту 2 том - Два камені

Наступний день настав дуже швидко. Алмаз і Сапфір, що помирилися напередодні, спали разом, притулившись один до одного тілами. Даніель же сопів у компанії Карла.

- Ваша величносте, - з ніжним шепотом притулився Золото до імператора вже з самого ранку, - прокидайтеся... - ласкаво поцілував його у щоку, бажаючи приємно розбудити. - Уже ранок... Тобі треба вставати...

- Мм, - кисло протягнув правитель і накрив їх обох ковдрою з головою.

- Хочеш ще полежати?

- Угу... - сонно кивнув той.

- Я тоді піду і скажу, щоб тебе не будили, - почав вилазити рудий.

- Мм... - ще більш кисло бурмотів Даніель, схопив хлопця за руку і притиснув до себе, не даючи можливості поворухнутися.

- Хах, ваша величність... Тобі потрібно встати.

- Ні. Я тут імператор, - бурмотів він собі під ніс. - Я сам вирішую, коли мені вставати. І я наказую тобі залишитися зі мною, - уткнувся в нього носом.

Золото мило посміхнувся.

Монарх піднявся тільки о десятій, тож до цього часу, багато хто міг дозволити собі робити все, що завгодно, але тихо. Людовік тулився тим часом до Густава.

- Мм, - знехотя протягнув синьоокий, насилу прокидаючись. - Ти розчавиш мене.

- Це буде смерть від кохання, - потішно поцілував його в вилицю блондин.

- Чому ти такий жорстокий? - накрився той ковдрою з головою.

- Тому що кохаю.

- Мм... - кисло промичав хлопець. - Можеш кохати мене менше? Я ще жити хочу.

- Наше життя буде стрімким і яскравим, - міцно притиснув його до себе Алмаз.

Сапфір важко видихнув:

- Я хочу додому. Там ти давав мені спати стільки, скільки я хочу.

Коханець задоволено посміхнувся і посунувся до його вуха:

- Хочеш повернути наш минулий розпорядок дня? Пробудження, сніданок, пробіжка...

- Як спокусливо...

- І вечір, - стиснув його стегно.

- Ти мене бентежиш...

- Хто до кого чіплятиметься? – усміхнувся норієць. - Сам же з порога кинешся на мене.

- У тебе немає шансів. Я захоплю тебе у свої обійми і нікуди не відпущу.

- А я не чинитиму опору, - пригорнувся до нього блондин.

- Опір марний.

Людовік мило посміхнувся і відвів погляд, замислившись над не таким далеким минулим:

- Густаве, а ти часто помиляєшся?

- Ні. А що?

- Мені здається, ти помилився щодо нас.

- У якому сенсі? - сполохано виглянув на нього з-під ковдри брюнет. - Про що ти?

- Густаве, я ж про хороше кажу... - ласкаво провів той рукою по його щоці. - Чого ти так розхвилювався?

- Чому я помилився? - зовсім без усмішки дивився в його очі Сапфір. - Ти не кохаєш мене...? - спустошено видав.

- Звісно ж кохаю, - міцно обійняв його. - Я про Норію. Пам'ятаєш, коли я пропонував тобі бути зі мною, ти страшенно впирався і постійно казав мені, що ми не пара?

- Пам'ятаю... – насторожився Густав.

- Хіба, зараз ти думаєш так само?

- Ні, - опустив той обличчя й уткнувся в хлопця чолом. - Я дуже радий, що помилився, - заповз руками на його торс і міцно обійняв. - Радий, що ти виявився наполегливим...

- Густаве... - зі співчутливою посмішкою погладив його спину Людовік. - Чого ти засумував?

- Неприємно опинятися неправим, - іронічно усміхнувся він.

- Хах... Ти воюватимеш за свій сон так само завзято, як у наш перший день?

Сапфір трохи задумався:

- Ту битву я програв... Після пробудження, я так і не заснув...

- То може...? Нам не засинати і зараз? - завзято схопив Алмаз край ковдри і накрив їх із головою.

- Хах! Луї!

- Поки Даніель спить і ми прокидатися не будемо, - потішно притулився він до його губ і повністю захопив в пориві пристрасті.

Інші члени почту покосилися на них.

Після легкого сніданку, закохані переодяглися.

- Що це за вбрання? - здивувався Даніель, побачивши підлеглих у такому простому одязі.

- Ми збираємося на вулицю, - кивнув йому Людовік, тримаючи Густава за руку. - Пробіжимо кілька кіл і повернемося.

- Хм, то ви на пробіжку? – зацікавився монарх.

- Так, ваша величність.

- Мені б теж не завадило побігати... - погладив він свій живіт. - Але я надто щільно поснідав. Агате, - подивився на родича, - нагадай мені через три години вирушити на пробіжку.

- Добре, ваша величність, - кивнув Холодний.

- А ви йдіть, - кивнув покровитель тим двом. - Побігайте, але не довго. На вулиці зараз не дуже тепло.

- Нас зігріє рух, - усміхнувся йому блондин і потягнув синьоокого до дверей. 

Сапфір, на прощання, кивнув імператору. Даніель провів їх поглядом.

Уже дорогою на вулицю, хлопці зустріли їхню спільну знайому.

- Ваше сяйство! - здивовано привітала друга графиня Комре.

Алмаз глянув на неї зовсім не дружелюбно.

- Ох, графине! - здивувався такій зустрічі Густав. - Прошу, вибачте мене! - підскочив він до дівчини і нахилився, цілуючи її руку. - У мене вчора був такий насичений день, що я просто забув про свою обіцянку повернутися до вас! - приклав жіночу долоню до своїх грудей. - Від щирого серця, вибачте мене!

- Густаве, - з докором вліз до них Людовік і відірвав коханого від цієї дівчини.

- Чи все гаразд? - турбувалася та. - Ви зникли за наказом імператора...

- Так, усе гаразд, графине, - вибачаючись кивнув їй приятель. - Я просто...

- Ми мирилися, - похмуро перебив блондин і міцно обійняв свого друга за плече, показуючи дівчині, що цей граф належить йому.

- Мирилися? - зацікавилася Комре.

- Так, - кивнув їй синьоокий. - У нас була дуже велика сварка і примирення було не менш великим.

- Ох, - зніяковіло прикрила вона віялом половину обличчя, - гадаю, більшого мені знати й не потрібно. Приватне життя заслуговує приватності, - кивнула, зробивши короткий реверанс.

Граф кивнув їй у відповідь.

- Але що з приводу сьогодні? - запитала його знайома. - Будете ви в салоні, чи мені навіть чекати на вас не варто?

- Що ви, я не можу вас так залишити. Це буде вкрай непристойно з мого боку, - поклав Густав долоню на своє серце. - Залишати панянку на самоті вдруге поспіль - це крайня непристойність, яку я не можу собі дозволити.

- Сподіваюся, - не весело і навіть серйозно почав Людовік, спостерігаючи за ними, - ваше спілкування не залишить після себе непристойних чуток? - повчально оглянув обох.

- Ох, ну що ти, - невимушено відвів погляд Сапфір. - Такі чутки залишаєш ти...

Коханий покосився на нього:

- Ганьбитися будемо разом.

- Саме так... - повернувся до нього граф. - Але зайвим людям знати про це не треба, - відсторонив його від себе і подивився на подругу, кивнув їй. - Графине, я прийду до вас, не турбуйтеся. Пограємо сьогодні так само, як і раніше. А зараз, дозвольте, ми з моїм другом хотіли б вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям, - вклонився їй і пішов до виходу.

Людовік послав цій дівчині неприємний погляд, після чого поспішив за своїм приятелем. Щойно вони вийшли на вулицю, Густав штовхнув коханого ліктем у бік.

- Гей! - обурився той. - За що? - потер він місце забою.

- Ти навіщо графині хамиш? - вражено глянув на нього синьоокий, намагаючись говорити тихо.

- А чого ти трешся біля неї?

- Ти ревнуєш? Я ж сказав тобі, що вона для мене нічого не означає.

- Що її рука на твоїх грудях забула? - кивнув Людовік на його серце. - Не фліртуй із нею, - невдоволено насупився.

- Ми просто друзі одне одному.

Норієць серйозно вказав на нього пальцем:

- Не смій фліртувати з нею. Ти - мій, а не її.

- Але я не фліртував із нею, - спантеличено заявляв Сапфір.  

- Її руки на себе не клади, - обурено видав. - І свої на неї теж. Нема чого вам лапати одне одного.

- Але це ж не флірт, - здивовано насупився Густав. - Я просто вибачався.

- Вибачайся без торкань, - директивно кивнув блондин і пішов до воріт.

Густав провів його поглядом. Приєднався до пробіжки. Після прогулянки, молодики повернулися до палацу і поснідали, поцілувалися та розійшлися: Алмаз залишився в імператорських покоях, а Сапфір пішов у салон, до графині Комре. Поки вони цілувалися і прощалися, вже сам Даніель був зайнятий своєю фізичною формою, нарізаючи великі кола навколо власної домівки.

Після пробіжки, другого монарха викликав до себе Давид. Молодий імператор нашвидкуруч привів себе до ладу і пішов до покоїв близнюка.

- Давиде? – зайшов він усередину. - Хотів поговорити про щось? - оглянув їхню компанію, що складалася з Ганса і скарбника. - Які цікаві в тебе відвідувачі... - пройшов хлопець повз них до дивана та сів. - Якими долями? Як справи, святеннику? - кивнув він першому.

Архієпископ відвів погляд, не бажаючи відповідати на це.

- Тема розмови, - ніяково почав старший близнюк, - не найприємніша, для тебе... - сів він поруч із братом.

- Хм... - задумався молодший, не зводячи свого погляду з гостей. - Дивлячись на цих двох, я можу припустити, що... Нічого не можу припустити, - відвернувся і налив собі вина. - Тем, останнім часом, піднімалося занадто багато. Це стосується війни? Наших весіль? Філіп розбушувався? - відпив із келиха, глянувши на Давида. - Що?

Перший імператор важко видихнув, ніби мужніючи, перед наступними словами:

- Тобі потрібно скоротити свій почет.

- Що?! - бризнув той із рота вином. – Мій почет?! – ошелешено витер губи. - Давиде! Я ж люблю всіх їх! Як ти так можеш?! Це тобі Ганс у вуха таку ідею наклав?! - зло подивився на служителя церкви.

- Не кажіть так, - стримано відповів чоловік, - ніби я випорожнився цією ідеєю.

- Та ти гівно-ідею видав! - змахнув на нього рукою Даніель. - Маю повне право так говорити! Давиде! - вражено подивився на нього. - У сенсі, "скоротити"?!

- Твої хлопчики впливають на тебе не найкращим чином, - продовжив його близнюк. - До того ж, вони дуже багато витрачають. Ти бачив, скільки ми витрачаємо на них? - жестом покликав скарбника й отримав із його рук список, простягнув братові. - Тобі не потрібно стільки людей. Скороти витрати на них. Якщо буде війна, нам буде дорога кожна доніка.

- Війни не буде! – підскочив молодший.

- Якщо Норія нападе на нас - нам не уникнути кровопролиття. Ти просто подивися скільки вони витрачають, - простягнув йому список Давид. - Це - цілий статок.

- Мої хлопчики заслуговують на кожну доніку, що ми на них витрачаємо! - вирвав той аркуш з рук.

- Я знаю, що ти щиро любиш їх, але скоротити утримання необхідно. Даніелю, не всі вони жебраки, - піднявся перший монарх і поклав руки на його плечі. - Вони можуть забезпечувати себе самі. Ти робиш їм недешеві подарунки, ти дорожиш ними, - кивнув. - Але не всі вони важливі тобі однаковою мірою. Я впевнений, що любиш ти їх не однаково сильно.

- Ти на що натякаєш?! - відкинув його руки другий імператор.

- У тебе в почті 13 осіб... Навіть якщо ти насолоджуєшся ними всіма, у тебе їх явно більше, ніж на кожен день тижня.

- Я не хочу виганяти їх! Вони заслуговують на те місце, де вони опинилися!

- Нехай, - кивнув брат. - Нехай... Але хай тоді живуть за свій рахунок. У них є гроші на самих себе. Нам потрібно наповнити скарбницю. Нехай ті, що можуть себе забезпечити, не сидять у нас на шиї. Крім твого задоволення, вони більше ніякої користі нам не приносять.

- Я, на твоєму задоволенні, не економлю! Ось і ти, на моєму, не економ!

- Даніелю... Просто подивися на цифри, - кивнув він на список у його руці. - Поглянь фактам в очі. Мені здається, ти й гадки не маєш, скільки вони витрачають.

Той невдоволено й недовірливо підняв аркуш до очей, та почав читати. Усі мовчали, ніхто не заважав йому ознайомлюватися з сумами. Щойно імператор закінчив, він підняв очі до брата.

- То що? - неголосно запитав той. - Що ти думаєш про це?

- Їдять вони забагато, - жорстко видав Даніель, знехотя визнаючи дійсність.

- Упевнений, ти можеш змусити декого з них жити поруч із тобою за свій рахунок.

- Я... Подумаю, - недобрим поглядом покосився він на Ганса. - А він що тут робить?

- Він хотів послухати те, що я хотів тобі сказати.

- Радий, святоша? - недбало запитав його другий монарх.

- Частково задоволений, - кивнув чоловік.

- "Частково", - передражнив хлопець. - Святенник... - розвернувся й невдоволено вийшов, стискаючи неприємний список у руці.

Повернувшись до покоїв, Даніель покосився на Агата, що в невеликій компанії інших фаворитів, супроводжував його до спальні. Імператору слід було переодягнутися для денної трапези, яка мала розпочатися вже за кілька хвилин.

- Після обіду, збери всіх у вітальні, - сказав правитель Холодному.

Той кивнув. Усі присутні тривожно переглянулися. Цей загрозливий тон налякав їх так сильно, що фаворити почали боятися мало не звинувачень у зраді.

За трапезою, Даніель був неговіркий. Давид, помічаючи такий настрій, теж вважав за краще мовчати.

Щойно обід закінчився, молодший близнюк попрямував у свої покої, поширивши, тим самим, по всьому палацу легку паніку. Його фаворити бігали всіма коридорами і кімнатами, заглядали в усі кути і таємні закутки, намагаючись якнайшвидше зібрати один одного і відправити на суд прямо до їхнього покровителя, що явно був чимось незадоволений. Дехто, хто знав про це бажання поговорити ще до обіду, вже перебував у покоях.

Алмаз якраз сидів на тахті й вивчав учора отриманий лист, у якому йшлося про Густава, як його помітив Олександр, який щойно прийшов з обіду. Віконт підійшов до норійця:

- Потрібна допомога? Можу пояснити, якщо щось не зрозуміло.

Людовік підняв на нього стриманий і лютий погляд:

- Ще раз доторкнешся до Густава - я тебе на шматки розірву.

- Як агресивно... - спокійно зауважив Дель-Реві.

- Я тобі руки відірву, якщо ще раз торкнешся його.

Олександр мовчки відійшов до вина і налив собі, відпив: "Здається, з ним я не помирюся. Ну, - невимушено оглянув він інших, - заміна йому знайдеться," - осушив келих.

Алмаз же, простеживши за цією абсолютно неприємною йому людиною, опустив очі на текст. Із загального, що було там описано, він виніс, що Густаву подобається ініціативність і навіть деяка неконтрольованість пристрасті в його бік. А конкретне він навіть читати нормально не міг. Там були до того докладні описи погладжувань і дотиків, що картина їхнього з Олександром сексу сама собою з'являлася перед очима. Людовік просто не міг читати це. Було огидно, незбагненно бридко і боляче. Цьому Олександру хотілося тільки врізати. А ще й ця лукавість Густава... Чому цій чужій людині, він дозволяв робити те, що між ними було заборонено? Чому Олександр ліз туди, куди не дозволяли лізти Людовіку? Чому Густав робив це зі сторонньою людиною? Чому той отримав більше, ніж його власний коханий? Чому?

Дорогою до покоїв, хтось затримав Даніеля, зайнявши якоюсь розмовою, тож увесь його почет пробрався у вітальню мигцем, точно повз імператора, що залишався стояти в коридорі.

- Хтось знає, що відбувається і про що з нами хочуть поговорити? - уже непокоївся Золото, починаючи тремтіти від власного хвилювання. - Щось сталося? У чому причина такого тону? Хтось щось зробив?

- Та заспокойся ти, - глибоко видихнув Олександр на всі ці слова. - Налий собі й заспокойся, - дотримувався він своєї власної поради. - Кому-завгодно, але точно не тобі варто так трястися. Даніель тебе не зачепить.

- Але я не розумію. Що сталося? Чому він хоче поговорити з нами? Він називав якісь конкретні імена?

Агат знизав йому плечима:

- Ми знаємо не більше, ніж ти. Залишається тільки сидіти й чекати, коли Даніель сам нам усе розповість.

Густав, спостерігаючи загальну стурбованість, присів поруч із своїм коханим. Той узяв його за руку і сумно поцілував у щоку.

- Що відбувається? - неголосно запитав синьоокий Людовіка. - Даніель злий на нас?

- Я сам знаю не більше...

- Я бачив його в коридорі, - вказав граф туди великим пальцем. - Він скоро буде тут.

- Ну й добре, - байдуже знизав той плечима.

- Відчуття, ніби ти взагалі не боїшся, - насупився йому Сапфір.

- Не боюся... - посунувся до нього блондин і тужливо обійняв, поклавши голову на плече.

- Чому ти такий сумний? Щось трапилося? Сподіваюся, це не через графиню Комре і ревнощі до неї?

- Ні...

- А що?

- Обговоримо це наодинці... - опустив він очі на підлогу.

Людовік хотів обговорити цей лист, написаний Олександром, те, що там описано в таких неприємних подробицях.

Увійшов імператор, перебивши своєю появою всі сторонні розмови й думки. Усі подивилися на нього. У вітальні утворилася тиша.

- Що сталося? - невимушено запитав його зять, продовжуючи пити вино. - У тебе надто незадоволене обличчя, для того, щоб приносити хороші новини.

Монарх мовчки пройшовся до одного з крісел і сів. Без жодного звуку оглянув усіх присутніх. Кожен напружено вичікував. Даніель кивнув всім фаворитам і вказав їм пальцем на підлогу:

- Вишикуйтеся. За малюнком килима, - двічі плеснув у долоні: - Швидко.

Хлопці неспокійно переглянулися і почали виконувати. Стали за зростом: Алмаз очолював ряд, Перлина - його завершував. Олександр спостерігав за всім цим трохи спантеличено.

- А що відбувається? - підійшов він до шурина з келихом вина. - Вони щось накоїли? - оглянув схвильованих придворних.

Даніель задумливо видихнув, оглядаючи всіх цих людей:

- Будемо зараз розбиратися з кожним із вас... Вас тут 13 осіб... Ви знаєте скільки наша скарбниця витрачає на вас?

- Ви хочете позбавити нас утримання? - нейтрально поцікавився Сапфір, стискаючи пальці Людовіка, за спиною Золота.

- Давид хоче, щоб я взагалі вигнав кількох з вас... - важко видихнув покровитель. - Він вважає вас марною тратою грошей.

- Ну, - сів поруч із ним Дель-Реві, - у якомусь сенсі він має рацію.

Усі подивилися на віконта. Деякі зробили це з невдоволенням.

- Ви ж ніякої користі не приносите, - змахнув він рукою на фаворитів.

- А ти такий корисний... - скептично протягнув йому Даніель.

- Ні. Я - дармоїд. Але я знаю і приймаю це. Я перебуваю тут, бо одружений на твоїй сестрі, - вказав на нього келихом Олександр і осушив його. - А також, тому що спокусив тебе багато років тому.

- Мені здається, чи ти пишаєшся цим?

- А чому б і не пишатися? Не так багато в моєму житті приводів для гордості.

- У будь-якому разі, - повернувся імператор до підлеглих, - я не хочу позбавляти утримання всіх вас. Карле, можеш не турбуватися, - жестом заспокоїв його. - Мій фаворитизм до тебе настільки очевидний, що тільки дурень думатиме, що я зможу тебе чогось позбавити.

Зголосився Густав:

- Ваша величність, я можу відмовитися від свого утримання добровільно.

- Із цим ми розберемося трохи пізніше, - зупинив його промову покровитель. - А зараз, вишикуйтеся так: Золото, Алмаз, Сапфір, Агат, Бронза, Сталь, Опал, Вільха, Діана, Бурштин, Смарагд, Рубін, Перлина.

Придворні стали в названому порядку. Переглянулися один з одним. Людовік стиснув руку Густава. Для багатьох стало очевидно, що зараз імператор вишикував їх за власною любов’ю та прихильністю. Перлина, що залишився стояти наприкінці, цього розкладу не прийняв. Він подумав, що їх розставили за якимось іншим критерієм, але за яким саме – він не зрозумів.

- Агате, - кивнув йому Даніель, - візьми аркуш і напиши список фаворитів у цьому порядку, - вказав на ряд.

Холодний кивнув і швидко залишив своє місце, поспішивши до кабінету за папером і чорнилом. Повернувшись з усім цим у вітальню, він швидко впорався з поставленим завданням і передав список монархові, після чого повернувся в ряд. Той оглянув ці клички, пройшовся поглядом по їхніх власниках.

- Ви, - вказав покровитель на першу четвірку, - крок убік, щоб між вами була невелика відстань.

Ті відступили, створивши просвіт між плечима Агата і Бронзи.

- І так... - задумливо протягнув Даніель, подивившись на більшу частину ряду. - А ось із вами, я буду зараз розбиратися докладно... - підпер голову долонею. - І по порядку.

Усі після Агата, трохи напружилися. Перша четвірка насторожено спостерігала.

- Бронзо, - почав імператор. - Ти опинився по цей бік мого поділу, - кивнув він на простір між знайомим і власним родичем. - Як думаєш, чому?

- Ну, - оглянув чоловік свій ряд, - припускаю, що зараз ви вирішуватимете, кого з нас вигнати. Думаю, що я просто набрид вам, - повернувся до Даніеля. - Я у вашому почті вже дуже давно. П'ять років як-не-як. Переситилися ви мною.

- Більш ніж. Сам ти хочеш іти?

- Не дуже. У мене тут друзі, - завзято кивнув він Бурштину і Золоту. - Прикро буде залишати це місце.

- У тебе є кошти для того, щоб жити тут власним коштом?

- Я думаю, ми з дружиною знайдемо вихід. До того ж, ми не так багато витрачаємо.

- Із дружиною? – спантеличився імператор. - Ти одружений? Чому я про це не знаю? - покосився на Олександра. - Коли він одружитися встиг? - кивнув на темно-рудого.

Зять знизав плечима.

- І на кому? - видав Даніель, повернувшись до підлеглого.

- Мало того, ваша величність, я вже не барон. Я - граф, - гордо вирівнявся Бронза.

- Що? Як? - повернувся монарх до Олександра. - Чому я не знаю про це? Ти взагалі стежив, чим вони тут займаються, поки мене не було? - подивився на Агата. - А ти мені чому не сказав? Чому я не знаю, хто і коли одружується в моєму почті? На кому ти одружився? - повернувся він до Бронзи. - Хто це така?

- На Діані, - вказав він долонею в її бік.

- Та коли ви встигли?! - шоковано змахнув рукою покровитель.

- Ми одружилися першого ж дня, - скромно кивнула та. - Щойно я приїхала.

- А я думаю, чого ти біля нього трешся постійно! А ви одружилися, виявляється! Трясця твоїй матері, Олександре! - з докором подивився він на нього. - Тут весілля, а я не запрошений! У моєму же почті! Весілля! І без мене! - хлопнув руками по підлокітниках, повернувшись до молодят. - Ти, - вказав покровитель на Бронзу, - маєш компенсувати мені пропущене свято. Зрозумів?

- Так, ваша величність, - кивнув чоловік.

- Дідько... - перевів хлопець округлі очі на Діану. - А ти мені чому не сказала? Чому я не знаю про це?

- Я думала, ви й так уже все знаєте, - поспішно зробила вона реверанс, вибачаючись.

- А виявилося, що ні! - змахнув імператор руками. - Та ну дідько... Таке свято пропустив... - сумно підпер голову долонею. - Велика гулянка була?

- Зовсім ні, - похитав головою Бронза. - Я навіть і не помітив, що ми якось відзначали.

- Отже, гулянка буде, - вказав на нього пальцем правитель. - І велика. Нехай усі, трясця, знають, що в нас тут весілля. Тишком-нишком одружитися вони захотіли... Нехай хоч хтось ще так само приховає від мене свято, - вказав він на кожного. - Приватну гулянку проставляти будете. Зрозуміло?

Ті кивнули.

- От і славно. Одружуються вони тут... Без мене, - пройшовся Даніель очима по фаворитах. - Загалом, Бронзо, з тебе свято і можеш залишатися тут, але за свій рахунок.

Той кивнув. Наступним, стояв Сталь.

- І так... - задумливо протягнув Даніель, оглядаючи його. - Грошей у тебе немає, та й узагалі ти селянин. Але побитися і поговорити з тобою можна. Хочеш залишитися у почті?

- Якщо залишиться Вільха.

- Та що ж ви такі... - важко видихнув монарх. - Женолюби... - покосився він на німфу: - Її я все одно не вижену, бо вона Давиду подобається. До речі, з приводу пані, - перевів парубок погляд на Діану. - Ти сама-то в моєму почті перебувати хочеш? Тут, часом, такі речі відбуваються... Не найпристойніші і приємні жіночому погляду. По-хорошому, тебе було б добре в почет до якоїсь пані відправити.

- Я була б рада, - кивнула та. - Тут справді, дуже... Жваво, - невпевнено посміхнулася вона Даніелю.

- Гаразд. З тобою теж вирішили. А от із тобою що? - покосився покровитель на Опала. - З вами обома, - кивнув ще й на Бурштин.

- Ви хочете позбутися нас? - запитав другий.

- Мій брат сказав, що в мене хлопчиків більше, ніж на кожен день тижня. Порівнюючи з ними, - кивнув Даніель на відокремлену четвірку, - ви приносите мені менше радості, а витрачаєте стільки ж. Ви можете залишитися в моєму почті, але тільки якщо забезпечуватимете себе самі, - кивнув, закінчуючи з ними, та спрямував погляд далі, на Смарагд із Рубіном: - З вами все просто - я не хочу бачити вас у своєму почті.

Ті злякано округлили очі:

- Ваша величність! Дозвольте! Дозвольте!

- Мовчати, - жорстким жестом припинив той ці крики. - Мало того, - суворо почав їм головний, - що ви п'єте, як не в себе, так віднедавна ми дізналися ще, що ви й найзаразніші. Яких тільки хвороб у вас немає. Я не хочу, щоб мої хлопчики, та й Олександр із ними, заразилися від вас чимось на черговій оргії. Я не хочу вас тут бачити. І не збираюся вас спонсорувати. Можете йти в будь-який час.

- А коли ми вилікуємося, - неголосно запитав один із них, - ми маємо шанс повернутися?

- Спочатку вилікуйтеся. А потім, поговоримо.

Ті сумно кивнули. Узялися за руки, щоб підтримати один одного. Імператорський погляд попрямував далі, на шокованого цим вигнанням Перлину.

- Отже, кар'єристе, - не менш серйозно продовжив йому Даніель, - тобі є що сказати?

- Чому кар'єрист? - трохи насупився блондин, побоюючись і свого вигнання.

- А чому б і ні? Щойно ти потрапив до мене, ти почав дуже стрімко завойовувати моє серце. Ти був таким старанним, що починав конкурувати з Карлом, за місце другого фаворита. Досить довго я не міг визначити, хто з вас подобається мені більше. А зараз... - патетично оглянув покровитель ряд своїх наближених. - Ти із Золотом на різних кінцях. Ти міг би тіснитися між ним і Алмазом, можливо, міг би посісти місце самого Карла, але ти перебуваєш тут, - повернувся поглядом він до цього низького хлопця. - Тобі є що сказати?

- А що я можу сказати?

- Значить... - сумно стиснув монарх губи. - Ти промовчиш?

- А яку роль відіграє моє слово? - щиро дивувався Перлина. - Ви їх вигнали, - махнув рукою на Смарагд з Рубіном. - І мене виженете. Яка різниця, що я скажу?

- Гадаю, саме з цієї причини, ти й перебуваєш там, де перебуваєш... - сумно видихнув правитель. - Ти так і не навчився розуміти мене. Що ж, прикро. Але життя рухається далі, - знизав він плечима і звернув погляд на першу четвірку: - Що ж, вас залишається шестеро - ті, кому потрібно платити... Це вже менше, - неоднозначно кивнув, - але Давид не буде радий такому результату.

Густав трохи подався вперед:

- Ми з Алмазом можемо відмовитися від вашого утримання, - кивнув він сюзерену.

Людовік насупився, подивившись на свого коханого:

- Ти справді хочеш утримувати мене?

- Я утримував тебе, поки ми жили разом, - потішно посміхнувся йому синьоокий. - Що зміниться?

- Справді, - відвів той пониклий погляд. - Нічого не зміниться...

- І я про це, - з усмішкою поцілував його в щоку Сапфір.

"Я просто буду залежний від тебе," - закінчив у думках Алмаз.

Даніель дивився на них задумливо:

- Уже чотири людини... Боюся, більше я зменшувати не можу... - оглянув він почет. - Карл - перший фаворит, Агат власного доходу майже не має, а Сталь і Вільха взагалі без доніки в кишені... Гаразд, - поглянув монарх на список в руці, - підкорегую щось сам, - підвівся і пішов до кабінету: - Золотце й Агат, ідіть зі мною, - покликав сюзерен їх за собою.

Ті кивнули й швидко поспішили слідом. Зайшли в кабінет, зачинили двері. Почет переглянувся, почавши все неголосно обговорювати:

- Фух, скільки нервів… Та я в шоці був. Це жах якийсь. Нас-то пронесло, а ось їх... - чулися голоси з купки людей.

Густав, спостерігаючи за всім цим, підвів Людовіка до дивана. Обидва сіли.

- Добре, що це закінчилося, а то я вже хвилюватися почав, - почав синьоокий, поглядаючи на інших.

- Так... Несподівано все це було, - без настрою підтвердив другий.

- Добре, що нас проблема обійшла стороною.

- Я думаю, вона б нас не торкнулася. Даніель любить нас.

- Як би його любов до нас не зменшилася після того, що тут було протягом минулих кількох днів, - повернувся до нього Сапфір.

- Сталося справді багато...

- Луї, чому ти такий сумний? – підсів до нього коханий і співчутливо обійняв. - Що трапилося? Чому на тобі обличчя немає?

- Я... - опустив той погляд.

Людовік не знав, що сказати. Він не міг донести всі свої думки саме так, як вони були - прямо, без приховування. Обставини змінювалися занадто швидко. Якщо вранці він був готовий кохати Густава до кінчиків пальців, то після прочитання того листа його кохання почало приносити страждання. Він хотів поговорити щодо вчорашнього, хотів дуже конкретних пояснень, але тепер він просто не міг їх вимагати. В одну мить, Людовік став залежним від Густава. "Що зі мною буде, якщо ми посваримося? Що буде, якщо після цієї розмови розійдемося? Що я тоді буду робити? Звідки я братиму гроші на своє годування...?"

- Луї... - ніжно і співчутливо протягнув йому коханець, помічаючи ці муки в очах. - Що трапилося?

Той відсторонився, шмигнув носом, піднявся і пішов у спальню. Густав провів його нерозуміючим поглядом: "Що відбувається? Що сталося?" - пішов він слідом. Наблизився до дверей, відчинив, зайшов і здивувався.

Людовік сидів на тахті і тихо хникав, закриваючи своє обличчя руками.

- Луї, - занепокоєно підійшов до нього Сапфір і підсів поруч, міцно обійняв. - Що сталося? Чому ти плачеш? – заглядав він у сірі очі.

Блондин знехотя прибрав його руки з себе і відсів:

- Я вважаю, нам краще розлучитися.

- Що? - спустошено опустив той плечі й завмер. - У сенсі?

- Так буде краще для нас обох, - відвернувся хлопець.

- Луї. У сенсі?

- Потрібно піти й сказати Даніелю, - піднявся норієць, витираючи сльози і намагаючись заспокоїтися, - поки він не скасував мені утримання, - попрямував до виходу.

- Луї! – налякано схопив його руку Густав. - Я не хочу розлучатися! Я кохаю тебе!

- Це не правда, - тужливо глянув на нього блондин. - Ми не кохаємо один одного. Ніхто з нас нікого не кохає. Ми завжди брехали.

- Не брехали! Не правда! Ти кохаєш мене! - відчайдушно вигукнув граф, намагаючись змусити себе повірити в це. - Я вірив у те, що ти кохаєш мене.

- Нам потрібно розлучитися, поки ми не зробили один одному ще болючіше, - вирвав Людовік свою руку.

- Луї... - відчайдушно протягнув синьоокий. - Ти ж мій друг...

- У тебе є твоя графиня. У вас із нею дружба краща, ніж у нас із тобою.

- Луї... Не кидай мене...

- У наших стосунків немає майбутнього.

- Але вранці! - злякано підскочив він до приятеля. - Ти сам казав, що я помилився! Що ми - чудова пара! - взяв його за руки. - Луї! Ти ж сам говорив це!

- Говорив, - опустив він голову.

- Що змінилося? Чому ти хочеш розлучитися?

Блондин дістав лист Олександра і простягнув хлопцю:

- Ось чому.

Густав миттєво схопив аркуш, відкрив і метушливо почав читати. Пробігши очима лише по перших рядках, злякано подивився на Людовіка:

- Але Луї.

- Що "Луї"? – перепитав той із болем. - Чому ти зробив це? Чому ти дозволив чіпати себе?! - схопив його передпліччя, наступаючи. - Чому ти дозволив йому робити те, що мені ти забороняєш?! Густаве! Чому?! Чому він був у тобі?!

- Він... – паралізований від страху, дивився в його очі граф.

- Що?! Що "він"?! Ти дозволив йому робити все це!

- Я... - опустив Густав винуватий погляд. - Хотів, щоб ти ревнував... - відступив, стискаючись від провини, сорому і страху.

- Ти хотів ревнощів?!

- Так... - жалібно підтвердив він, дивлячись на підлогу.

- А моїх ревнощів до графині було недостатньо?! - змахнув норієць рукою. - Ти мені серце своїм фліртом розривав! - стиснув блондин тканину на своїх грудях. - Як усміхався їй! Як веселився з нею! Зовсім забув про мене!

- Ти завжди забуваєш про мене... - стиснув хлопець підборіддя, стримуючи в очах сльози. - Ти постійно з Агатом. Ви цілий день разом...

- Раніше, ти не мав нічого проти моїх друзів! Коли я жив у тебе, ти сам казав мені, що ти не проти, що я їду на цілий день!

- Тоді я був упевнений у твоєму коханні...

- Я в твоєму коханні взагалі не впевнений тепер! - болісно ляснув себе по грудях Людовік. - Чому ти дозволив Олександру робити з тобою все це?! Густаве!

- Я хотів ревнощів, - пустив той сльози від цього тиску і криків. - Я думав, що ти не кохаєш мене...

- А тепер Я думаю, що ти не кохаєш мене! - відчайдушно заявив блондин.

- Але я кохаю тебе! - з болем подивився на нього синьоокий.

- Звідки мені знати?! – змахнув норієць рукою. - Цьому Олександру ти благоволиш більше, ніж мені! Чому він гідний бути в тобі, а я - ні?!

- З чого ти взяв?!

- Та сам прочитай у цьому листі! У яких подробицях він описує твій зад і що з ним робити! Чому?! Густаве! Чому мені туди не можна, а йому - можна?!

- Тому що я його не кохаю! Мені все одно на нього!

- Я хочу тебе, ти розумієш?! А свій зад ти віддаєш йому! Навіщо? Чим він заслужив таке?! Хіба ми не кохали один одного?! Хіба ми не хотіли один одного?! Так чому ж, Густаве?!

- Тому що мені все одно на нього!

- Та як тобі може бути все одно, якщо ти дозволяєш робити йому таке?! - відчайдушно не розумів Людовік.

- Та тому що мені байдуже заразиться він чимось чи ні! - відчайдушно вигукнув Густав і взяв його за руки. - Луї! Я не хочу, щоб ти був хворий! – тремтів він всім тілом, стікаючи сльозами. - Я не хочу, щоб у тебе були якісь проблеми! Щоб тобі було погано! Тому, я не хочу, щоб ти робив це! Ти сам чув, які жахи все це може спричинити!

Хлопець невдоволено вирвав долоні:

- Ти просто не кохаєш мене! Ти чужій людині дозволив робити все це! А мені завжди забороняєш!

- Я дбаю про твоє здоров'я! Я не хочу, щоб у тебе були якісь проблеми!

- Ти - не кохаєш мене! - ствердно повторив блондин.

- Якщо ти будеш хворий - я перестану смоктати тобі! - болісно вигукнув граф.

Людовік сторопів.

- Я не хочу, щоб ти хворів! – продовжив Густав. - Щоб у тебе були проблеми! Тільки через це, я не даю тобі свій зад! Я дбаю про твоє здоров'я! - стиснув він його руки, намагаючись переконати у власних словах. - Я - кохаю тебе! І я дбаю про тебе!

- Сподіваюся, - продовжив норієць трохи тихіше, - ти хоч не смоктав йому?

- Ні! Звичайно ж ні! Ми й не цілувалися майже!

- Навіщо тільки? Густаве, навіщо ти захотів викликати в мене ревнощі саме в такий спосіб? Ти не думав, що мені буде боляче?

Той опустив очі:

- Коли ти займався цим з Агатом, мені було ще болючіше...

- Я не хочу, щоб ми займалися сексом ще з кимось. Це були єдині випадки і більше такого не буде. Ти згоден?

- Так, - кивнув хлопець, втягуючи соплі.

- Ти кохаєш мене?

- Так, - затих синьоокий і підняв голову. - А ти мене...?

- Моє кохання до тебе, приносить мені страждання. І що більше я кохаю - то мені болючіше.

- Мені - так само...

- Густаве, чи зможемо ми бути разом, після всього цього? Наші серця розбиті. Можливо, нам справді краще розлучитися?

- Мені боляче, коли ти говориш про це, - стиснув він його пальці, не бажаючи відпускати.

- Але це правда. Ніхто з нас не впевнений у коханні іншого. Чи зможемо ми бути парою, якщо не довіряємо один одному? Якщо ревнуємо до друзів?

- Ти злягався із Агатом, - насупився той. - У мене явно є причини для ревнощів.

- А ти фліртував із графинею Комре. Я теж ревную. Звідки я знаю, що в один день ви просто не одружитеся?

Густав відвів погляд.

- Про це я й кажу.

- Хіба ти не хочеш зберегти наші стосунки? - подивився на нього граф. - Хіба, ти справді хочеш розлучитися?

- Ні, але... - опустив норієць обличчя. - Мені боляче. Я не можу цілувати тебе, знаючи, що ти готовий на секс з іншою людиною, тільки щоб викликати в мене ревнощі, - відпустив його руки. - Я кохаю тебе, але я не готовий страждати, - підняв до нього очі. - Наші стосунки не будуть такими ж солодкими й ніжними, коли в нас обох розбиті серця. Давай, візьмемо паузу? Щоб заспокоїти біль. Щоб розібратися, чого ми справді хочемо.

- Але я не хочу паузу... Я хочу бути з тобою, - жалібно потягнувся до нього Густав.

- Мені... – відсторонився той. - Мені потрібно розібратися в собі. Я кохаю тебе, Густаве, але це кохання приносить тільки біль. Хіба твоє кохання дає відчуття окрилення? Адже ти теж страждаєш...

- Але я не хочу втрачати тебе...

- Давай, просто побудемо недовго один без одного? Деколи, час заліковує рани. Мою рану потрібно залікувати, - підійшов він до хлопця, узяв його за руку і поцілував у щоку.

- Луї, - стиснув Густав долоню, не бажаючи відпускати, - я хочу бути з тобою.

- Я теж. Але зараз... Недовго, близько тижня, давай будемо не разом? Без сварок, ревнощів, інших хлопців чи панночок. Так, як ми були до стосунків.

- У мене відчуття, ніби ти кидаєш мене... – налякано із мокрими очами дивився на нього граф.

- Ні. Я просто відстороняюся. Мені потрібно залікувати свою рану, - відступив Людовік, відпускаючи цю руку. - Я піду скажу Даніелю, щоб не позбавляв мене утримання... - востаннє подивився на синьоокого парубка і вийшов.

Густав провів його знедоленим поглядом.

Вийшовши у вітальню, Алмаз виявив, що багато хто мовчки дивиться на нього. Насторожено оглянув всю цю компанію.

- Ви сварилися? - у тиші запитав Агат. - Двері були зачинені не повністю.

Людовік витримав паузу, розуміючи, що всі все чули.

- Ми розлучилися, - видав він нарешті. - Тимчасово.

- Розлучилися? - спантеличився і здивувався Даніель, який вже знаходився тут. - Ви ж були такою солодкою парою. Ви ж кохаєте один одного до втрати пульсу.

Норієць подивився на імператора:

- Що сильніше кохання - то болючіша зрада. Нам потрібно залікувати душевні рани.

Монарх невдоволено покосився на свого зятя:

- Помирив, значить? Вони взагалі розлучилися, - дав йому запотиличник. - Дурень.

- Учора, мені здавалося, що все спрацювало, - відступив Дель-Реві.

- Зрадою сварку лікувати - верх геніальності! - саркастично видав правитель.

- Я не думав, що в них настільки все серйозно.

- Та я тобі зараз по перше число вставлю, не думав він. Голова тобі нащо?

Людовік, дивлячись на всі ці розбірки, вирішив заспокоїти їх:

- Ваша величність, ми розлучилися не назавжди. Нам просто потрібен час. А зараз... Я б хотів попросити вас не скасовувати мені утримання. Мої землі, поки що, не дають мені достатньо доходу. У мене не вистачить грошей, щоб проживати тут.

- Так, звісно. Усе тобі дамо. Тільки цьому потрібен ще один запотиличник, - дав він його Олександру, - щоб мізки працювати почали. Краще б я Карла допомогти попросив, - похмуро пішов у кабінет. - Остолопа шматок.