Придворне життя імператорського почту 2 том - Два камені

Вранці, Алмазу повідомили чи не найнеприємнішу новину, яку він тільки міг почути:

- Я чув, як Сапфір схлипував уночі. Поговори з ним, - пошепки доніс йому Опал.

Людовік одразу ж підійшов до коханця і схопив його апатичне тіло за плечі, подивився на опущене обличчя і незацікавлені червоні очі, які дивляться тільки на підлогу.

- Густаве, - говорив він схвильовано й тихо. - Мені сказали, що ти плакав уночі. Ти плакав? Відповідай мені. Я турбуюся. Я нічого не розумію. Що відбувається?

Той відштовхнув його і відійшов до свого крісла, в яке безжиттєво впав. Узяв якусь книжку, поклав її на свої коліна і відкрив, спрямувавши погляд до тексту. Він її не читав. Він узагалі ні про що зараз думати не міг. У голові була одна лише порожнеча. А в серці - біль.

Людовік дивився на цей стан із тугою. Метушливо окинув очима покої, знайшов Золото, швидко підійшов і відтягнув убік. Попросив з'ясувати, що відбувається зараз із Сапфіром.

Минуло кілька годин, імператорські покої спорожніли. Було трохи за полудень. Густав продовжував сидіти на своєму місці, досі не перегорнувши першу сторінку, й існувати, як його спокій вирішили порушити. За вікном почали стріляти, сміятися. Молодик почув знайомий тембр, знайомі нотки знайомого голосу, що пробуджували в ньому щось м'яке і вразливе, щось щасливе. Повернувся до вікна. Ненав'язливо виглянув назовні. Там був Людовік, Агат, Бронза і Даніель із Карлом. Вони, мабуть на спір, стріляли по мішенях, виставлених за кілька метрів. Навколо стояв натовп зі знаті та інших придворних, що аплодували імператору і його талантам, його влучності.

Серце Густава почало обливатися кров'ю, сильно стискаючись від болю. Цей білявий, прекрасний і просто вродливий покидьок був там. Він сміявся, посміхався. Йому було весело й цікаво перебувати поруч з усіма цими людьми. Йому було весело БЕЗ Густава. "Чому? - у сльозах душі запитував він сам себе. - Чому ти так смієшся? Чому так широко посміхаєшся? Чому ти не хочеш бути зі мною? Чому ти з ними?! Чому ти не зі мною...?"

Поруч відкашлялися. Сапфір розгублено обернувся. Це був Перлина.

- Розумію, - з кивком почав блондин, - читати першу сторінку кілька годин дуже цікаво, але я хочу відірвати тебе від цієї неземної насолоди буквами.

Той спантеличено глянув на вміст руки і закрив книжку, відклав її на найближчий столик:

- Ти чогось хотів?

Виглядав Густав невимушено. Тільки перші секунди розгубленості могли зійти за легкий переляк від знайомого, що так раптово з’явився перед ним.

- Так, - кивнув невисокий. - Мені потрібен секрет твого успіху.

- Успіху?

- Агат передав мені, що ти, виявляється, гарніший за мене. Я й гадки не маю як, - поблажливо оглянув він синьоокого, - але він доніс, що ти робиш мінет краще за мене.

- З чого ти взяв? – спантеличився Сапфір. - Я не можу бути кращим за тебе. Особливо в мінеті. Ти сам це знаєш.

- Усі це знають, - знущально розвів той руками. - Але він доніс мені це. Тож розкажи, що ти там таке несподіване робиш і я спокійно собі піду. Не думаю, що це щось незвичайне. Можеш починати, - змахнув долонею.

- Але... - розгублено протягнув йому Густав. - Я думаю, Агат просто знущається з тебе. Я не роблю цього краще, ніж ти.

- Йому це Алмаз розповів, - зухвало видав Перлина, сприймаючи знайомого за дурня. - А Алмазу я робив усе по вищому розряду, коли Даніель хотів бачити нас разом. Йому так лизав, що міг стерти в пил його член. Що ти робив із ним? - здивовано насупився. - Якого біса такий, як ти, вважається в нього майстерним коханцем? Те, що ти цілуватися вмієш добре - ще не означає, що тебе в ідеальні коханці записувати треба.

Той слухав усе це абсолютно розгублено:

- Ти, ймовірно, плутаєш... Я не...

- Я в нього десять разів перепитав! Думаєш, Я не сприйняв це за знущання? Агат передав мені саме те, що я передаю тобі. І він настійно попросив мене випитати в тебе, що ти таке робиш. Алмаз тебе так розхвалював, що Агату заздрісно стало, - склав руки на грудях. - Говори давай, що ти таке з Алмазом робиш.

- Я не...

У грудях грали дуже суперечливі почуття. З одного боку, це було задоволення свого самолюбства, а з іншого - це були ревнощі й невдоволення з приводу того, що Людовік розповідає такі речі направо й наліво. Думати про цю людину було боляче. Спогади про ту зраду і відсутність ревнощів учорашнього дня були ще дуже сильні. Але також сильна була і туга за обіймами, поцілунками, за ласкою від цієї людини. До того ж, Людовік так розхвалював його за спиною...

Густав не розумів, що думати. Йому було боляче й водночас сумно. Він сумував за Алмазом, за всім ним. Не сумував тільки за словами і діями, зверненими до нього в недавній час. "Він не кохає мене, - сумно усвідомлював хлопець. - Але він розхвалює мене в ліжку. Можливо... Він, хоча б, хоче мене..."

- Ау, - помахав перед його обличчям Перлина. - Ти в які думки поплив?

"Я хочу бути з ним, - відвів погляд синьоокий. – Навіть, якщо він не кохає мене..."

- Ау-у, - намагався достукатися до нього знайомий.

"Якщо я буду з ним стріляти, ми будемо знову друзями?"

Співрозмовник важко видихнув:

- Загалом, скажу, що ти в хмари полетів, - розвернувся і пішов.

Густав подивився йому вслід. Повернувся до вікна. Виглянув назовні, на тих, хто стріляв. Біль, що з'являвся в серці при погляді на цю, раніше кохану, людину, піддавався ігноруванню. Сапфір сумував за Людовіком так сильно, що був готовий навіть наступити собі на горло, аби тільки знову бути з ним.

Минуло близько години. Стрільці, а разом із ними і всі придворні повернулися до палацу. Сіли в салоні. Алмаз же пройшов до імператорських покоїв і пошукав Густава, якого тут узагалі не було. Підійшов до його крісла, глянув на залишену поруч книгу і зітхнув. Виглянув у вікно. Трохи подивився на погоду, розвернувся і почав знімати тепле пальто. Погрівся трохи біля каміна, випив келих вина і вже зібрався йти знову до імператора, як почув зовні постріл. Спантеличився: "Даніель вирішив повернутися на вулицю?" - підійшов до вікна й виглянув.

Там, навпроти вже зіпсованих мішеней, стояв хлопець у темному одязі та з темним волоссям. Він був там один, не рахуючи слуг, що прочищали дула і заряджали йому рушниці. Людовік напружив зір, насупився, примружився і швидко розгледів у цьому невідомому Густава. Спантеличився ще більше: "Що він там робить? Сам, та ще й з рушницею," - поспішно надів пальто і пішов на вихід, прихопивши дорогою Агата.

Молодий і багатий граф, що стояв на вулиці, стріляв досить унікально. Не дивно, що він дочекався, поки всі підуть. Дивно, що він узагалі почав стріляти, мало не на очах у всього палацу та інших аристократів, які могли побачити його з вікна. Густав тримав рушницю чи не вперше в житті. Тож цілком очікувано, що він геть нікуди не влучав, так ще й віддача щоразу змушувала його втрачати рівновагу, відхиляючись назад.

Слуги, які спостерігали такі потуги, дивувалися досить багатьом речам, але головними з них були: чому він не попросив когось обізнаного пояснити йому, що взагалі з цією рушницею треба робити, і як взагалі, доживши до таких років, можна було не навчитися стріляти?

Через постійні невдачі та промахи, Густав досить швидко занепав духом. Хоч у нього й було бажання проводити з Алмазом якомога більше часу, особливо після того, як вони віддалилися один від одного, молодик із сумом розумів, що він не створений для такого проведення часу, що це просто не його. Плечі його опустилися, хоч руки й продовжували робити постріли.

- Густаве, - уже наближаючись до знайомого, видав насуплений Алмаз, - що ти робиш? З яких це пір ти захоплюєшся стрільбою? - підійшов.

- Ти проти? - покосився на нього Сапфір і трохи вирівнявся, намагаючись виглядати привабливо, цілячись у мішень.

- Ні, - оглянув той його сумнівну стійку. - Я просто здивований...

Синьоокий вистрілив, знову нікуди не влучив і втратив рівновагу, відхилившись через віддачу назад. Швидко відставив ногу, відновивши своє рівне положення в просторі.

- Густаве, ти ж не вмієш цього робити, - підійшов до нього Людовік і забрав рушницю, щоб той не поранився.

Сапфір оторопів від такого і швидко засмутився, опустивши очі й плечі. Він сприймав дії Алмаза, як цілковите несхвалення свого нового захоплення, яке мало їх знову зблизити.

- Та й навіщо тобі це? - продовжував блондин. - Ти ж гуманіст. До чого тобі ця стрілянина? Ти тишу і книжки свої любиш, а не полювання і шум.

"Ти думаєш, що я слабак, який ні на що, крім читання, не здатний? - болісно думав про себе Густав. - Що я нічого не можу? Що я - ніхто? Що я нічого не вартий? Що мене цікавлять тільки книжки і сон? Що я ледачий соня? - підборіддя його зморщилося. - Що я нікчема? Порівняно з тобою! Таким гарним, таким красивим, таким умілим!" - болісно заплющив очі, стиснувши безсилі кулаки.

Приятель стривожився, бачачи це обличчя. Віддав рушницю Агату, що стояв поруч, і підійшов до коханця. Притих майже до шепоту:

- Густаве, що з тобою? Що сталося? - взяв його за плечі, бажаючи обійняти й заспокоїти.

Той різко відштовхнув Алмаза і поспішив до палацу. На секунду, Людовік побачив його очі, що виражали стільки болю і таку образу, про яку він навіть не підозрював.

- Густаве! - злякано крикнув він йому.

Знайомий прискорився і заскочив усередину.

- Почекай! - побіг норієць слідом за ним.

Спантеличений таким пожвавленням Агат просто не знав, як на це реагувати.

- Стій! - гнався Людовік за Густавом уже коридорами палацу. - Не тікай!

Але той тікав. Тільки-но Алмаз наздоганяв його, Сапфір прискорювався і мчав із новою силою.

Бігли вони майже десять хвилин, перш ніж прибули до великої імператорської бібліотеки й загубилися серед численних рядів, заставлених високими шафами, повними найрізноманітніших книжок.

Густав добіг до кінця одного ряду, впав на м'який табурет, що стояв біля стіни ніби для нього, затулив обличчя руками, зігнувся над колінами і розплакався, почавши тихо хникати. Людовік, побачивши це, перелякався до самих кісток. Одразу ж упав перед ним на коліна і взяв за передпліччя, почавши поспішно й тихо заспокоювати:

- Густаве, - говорив він майже пошепки. - Що таке? Що сталося? Густаве. Не плач. Усе добре. Я тут. Я з тобою, - поспішно обійняв його і притиснув до себе. - Усе добре. Спокійно. Я тут. Ми разом. Ніхто тобі нічого не зробить. Усе буде добре.

Той слабкими рухами відштовхнув його, не бажаючи приймати цих розрад. Людовік спантеличено відсторонився:

- Чому ти плачеш? Що трапилося?

Коханий знехотя відвернувся від нього, намагаючись стримати сльози.

- Густаве... - засмучено наблизився до нього блондин. - Вибач мені, - міцно обійняв його. - Я просто здивувався. Я не думав, що тобі колись може стати цікавою стрільба. Я помилився. Я... - важко зітхнув, заплющуючи очі. - Вибач мені. Я не хотів тебе образити...

Густав стомлено впустив голову на його плече, продовжуючи страждати та тихо схлипувати.

- Пробач мене... – гладив той його спину.

Так просиділи вони хвилин двадцять, перш ніж Сапфір заспокоївся і вони разом пішли до імператорських покоїв Даніеля.

Після прибуття, Густав так само безжиттєво впав у своє крісло, а Людовік стурбовано пішов шукати Золото, який би все для нього випитав. Побачивши такий відхід свого колишнього, Сапфір знітився ще більше.

За двадцять хвилин, Алмаз і Золото вже квапливо крокували в імператорські покої.

- Він поводиться ненормально, - неспокійно й тихо говорив знайомому Людовік. - Він береться за рушницю, плаче, мене відштовхує. З'ясуй у нього, що трапилося. Я нічого не розумію.

Карл кивнув.

Вони прийшли, зайшли, озирнулися. У вітальні Сапфіра не було.

- Густаве! - крикнув Алмаз і пройшовся по всіх покоях.

- Він пішов, - невимушено відгукнувся Опал, який збирав тут свою флейту, аби пограти у тихій обстановці.

- Пішов? - спантеличився Людовік. - Куди? Коли?

- Та хвилин десять тому. Не знаю куди, - знизав той йому плечима. - Просто встав і пішов.

- Він, мабуть, у бібліотеці, - зосереджено кивнув він рудому. - Сиди тут і чекай, я його приведу, - поспішив до того самого таємного місця, де вони не так давно сиділи.

Однак там Густава не було. Алмаз узагалі розгубився. Він поняття не мав, куди міг подітися його друг і приятель. Побігавши по всій бібліотеці і заглянувши в кожен куток, він упевнився, що тут Сапфіра точно немає. Але куди він міг подітися? Людовік почав метушливо шукати по всьому палацу.

Густав же, залишившись на самоті, вирішив покататися верхи. Один, а не в приємній компанії, як він робив це раніше. Поки його колишній коханець злякано метушився бібліотекою, молодик уже схопився на коня і розміреним кроком пішов до імператорського лісу. Він збирався гуляти тільки там, тож варту з собою брати не став. Тільки повідомив гвардійцям де він буде і де його зможуть знайти, якщо він раптом комусь знадобиться, хоча, якщо чесно, він не думав, що може хоч комусь знадобитися в такий час і в такий день.

Парубок йшов повільно, справді прогулюючись. Погода стояла гарна, щоправда трохи холодна. Здавалося, скоро піде сніг. Збиралося заходити за обрій сонце... Навкруги були лише голі дерева, з власним опалим листям під ними, і стежка, якою він повільно їхав, опустивши очі на поводи у власних руках.

Густав думав багато про що, але найбільше його думок призначалося Людовіку. Молодий аристократ хотів і не хотів із ним спілкуватися. Згадуючи той біль, який він відчував позавчора під час оргії, що щойно розпочалася, йому хотілося втекти звідси. Втекти якнайдалі, щоб сховатися, забутися, щоб втекти від власного болю, який жив, поки він був поруч із цією людиною, поруч із цим хтивим зрадником. Поруч із Людовіком, що навіть не ревнував його, що навіть нічого до нього не відчував, окрім плотської тяги. Густав вважав себе обдуреним. Він думав, що їхні стосунки мають якусь душевність, якусь романтику і навіть справжню людську - не тваринну пристрасть, а з'ясувалося... З'ясувалося, що вони були просто друзями, в яких було сильне бажання один до одного. Але, хіба дружба, в якій є регулярний секс, це вже не стосунки? Густав не розумів. Він заплутався в собі, в Людовіку, в тому, що між ними було. І що між ними буде.

Молодик думав про їхнє майбутнє і зовсім не розумів, яким воно буде. Він-то кохав Людовіка по-справжньому, а той? А для того Густав був лише предметом обожнювання, з яким можна задовольнитися в ліжку так, як захочеться. Граф чудово розумів, що Луї не ревнує його і не сприймає свою зраду за зраду саме тому, що нічого не відчуває. Не відчуває кохання, не відчуває якоїсь відповідальності. Для нього, Густав був лише другом. Другом для сексу...

Аристократ міг пояснити своїм розумом будь-який вчинок Людовіка, він міг усе розкласти на частини і всьому знайти зрозуміле логічне пояснення. Усе, про що він думав, було лише фактами з їхнього життя. І, загалом-то, чому б просто не прийняти сьогодення таким, яке воно є? Так, вони друзі, і так, вони займаються регулярно сексом. То чому б просто не насолоджуватися цим? Чому б просто не відкинути всі свої дурні образи, якщо в Густава є все це? Чому б просто не прийняти реальність такою, яка вона є?

Хлопець почав тихо й жалібно скиглити від таких запитань до самого себе. Чому? Ну чому йому так боляче від усіх цих думок? Чому він не може пробачити Людовіку його зраду, якщо для того, це нічого, по суті, не означало? Чому так розривається серце, коли він згадує цей вечір і Агата з Алмазом, що займалися сексом прямо на ньому? Чому так нестерпно боляче через Людовіка? Чому боляче його бачити? Чому його дотики стали такими неприємними? Чому він так страждає, якщо все, що між ними було - це фікція?

Густав схопився за серце і болісно завив, немов самотній, кинутий своєю зграєю вовк. Чому, від думок про те, що все це фікція, стає ще болючіше? Чому? Чому йому так погано? Чому хочеться кричати на весь світ? Чому хочеться знищити цей світ? Цей жорстокий світ, у якому існує цей безсердечний і бездушний Людовік, який був таким ласкавим і солодким, який був таким м'яким і бажаним. З яким не хотілося розлучатися і з яким хотілося цілими днями цілуватися.

- Чому?! - здавлено прокричав він, крізь бурхливі потоки сліз, налякавши цим коня. - Чому ти зрадив мене?! Чому, для тебе, я - ніхто?! Чому?! Чому, чому, чому, чому?! - почав Густав бити руками передню луку сідла. - Луї! - болісно закричав він уперед, ще більше тривожачи копитне. - Я - кохаю тебе! Чому ти мене не кохаєш?! Чому?! - закрив обличчя руками, продовживши гірко плакати. - Луї...

Це ім'я. Таке м'яке й ласкаве, таке ніжне й чуйне. Його хотілося повторювати з разу в раз. Але чому? Чому воно так розриває серце, яке було готове шепотіти його, весело кликати ним або бавитися, зніяковіло вимовляючи його? Чому воно приносить стільки болю? Чому? Чому воно не хоче бути дорогим і ласкавим тільки для нього одного? Тільки для Густава, який зробить для володаря цього імені все, що той попросить. Ось усе. Навіть те, що йому не сподобається. Густав готовий окропити свої руки кров'ю, якщо Людовік попросить його. Він готовий бути спонсором, слугою, ганчіркою, але тільки поверніть йому те ціле серце і ту рідкісну ласку, що зцілювала його бідну, маленьку і самотню душу від усього зла, що обрушується на нього з усього світу. Поверніть. Він благатиме, стоячи на колінах.

Минув час, на вулиці стемніло, пішов сніг. Густав усе блукав лісом, лякаючи своїм плачем і періодичним виттям нещасного коня, який його віз.

Похолодало. Граф почав мерзнути. Прокинувшись від власного горя й розбитого серця, молодик озирнувся й злякано зрозумів, що й гадки не має в якому саме боці палац. Він уже давно зійшов зі стежки і їхав суцільним лісом. Нехай, дерева й були лисими, але він нічого, крім снігу, що падав, не бачив. Плакати вже не було сил. Обернувся. Подивився на сліди свого коня. Стривожено розвернувся і неспокійною риссю поїхав назад, витираючи хусткою сльози.

Їхав він не довго, але дуже стривожено. Досить скоро, він перестав бачити сліди на снігу, що так само продовжував падати. Стурбовано покрутився на одному місці. Він гадки не мав, де яка частина світла, щоб хоч якось зорієнтуватися. Подивився в бік, звідки приїхав, у бік, куди їхав, ступаючи слідами, і вирішив продовжити шлях у цьому напрямі, сподіваючись, що його кінь волів йти тільки прямо, нікуди, особливо не звертаючи.

Удача посміхнулася йому швидше, ніж він знайшов ту саму стежку, з якої зійшов, - Густав зустрів стражника, з ліхтарем у руці, який якраз на його пошуки і вийшов.

- Я заблукав... - розгублено повідомив йому граф. - Випадково зі стежки зійшов і...

- Не сходьте більше так, ваша світлосте, - повів його через ліс воїн, повертаючись назад. - Імператор переживає за вас.

- Імператор? – стривожився хлопець.

- Так, він просив знайти вас і якнайшвидше. Хоч би сказали комусь, що ви тут будете - вони вже весь палац обшукали.

- Я не думав, що буду їм потрібен... - винувато опустив той голову.

- Це ви вже їм розповідати будете. Я мав тільки знайти вас. І привести назад.

Уже за п'ятнадцять хвилин, Густава доправили до стаєнь, де він зістрибнув на землю, обтрусився від снігу й поспішив до імператорських покоїв, відчуваючи провину за власне зникнення. Була вже дев'ята година вечора.

Тільки зайшовши до вітальні, він ніяково кивнув усім присутнім:

- Мені сказали, що ви шукали мене...

Тут сиділи всі. Увесь почет перебував тут і чекав тільки на нього - на пропажу, яка запропастилася невідомо куди.

- Шукали?! - розлютився Людовік, скрикнувши поперек Даніеля, що тільки встиг відкрити свого рота, аби сказати щось. - Шукали?! - гнівно підійшов він до Густава, що стиснувся від страху такого крику на нього. - Ти де шлявся?! – вліпив коханцю запотиличник, змусивши його злякатися ще більше.

- Я гуляв... - ледве чутно відповів той.

- Гуляв?! А іншим сказати не можна було, де ти гуляєш?! Якого біса ти взагалі пішов?!

"А мені вже піти погуляти не можна?" - стривожено подумав синьоокий.

Інші, помічаючи все це, взагалі не розуміли, що на Алмаза найшло. Він ніколи не кричав на Густава. Він взагалі ні на кого з членів почту ніколи не кричав так.

- Ти де був?! - загрозливо височів над хлопцем норієць. - Де шлявся?!

"Чому саме "шлявся"? – полохливо запитував сам себе Густав, відступаючи назад. - Я ходив... Чому ти такий грубий зі мною? Чому ти кричиш на мене?"

- Де?! – наступав на нього Людовік, не бажаючи збільшувати відстань між ними.

- У лісі... - тихенько відповів той, притулившись спиною до дверей.

- У лісі?! Я тебе по всьому палацу шукав! - показав він пальцем убік. - Усі кути облазив! Усі місця обшукав! Ти міг сказати, що ти в ліс поїхав?! Та й якого біса ти взагалі в ліс поїхав?! На ніч! У темряву! - гнівно показав на вікна. - Ти кішка, щоб зворотну дорогу бачити за такої погоди?! А?!

Густав злякано зморщився, готуючись заплакати, від такого тиску: "Чому ти кричиш на мене? Чому ти такий жорстокий? Чому? Чому? Чому?"

- Ти знаєш, як я хвилювався?! Знаєш?! - штовхнув його блондин. - Я, мало як Золото не став! Ледь такою ж тряскою не обзавівся! Якого дідька ти пішов?! Якого?! Я тебе заспокоював для того, щоб ти збігав без мого відома?!

Той весь стиснувся, почавши тремтіти:

- За що ти так зі мною...?

- А ти за що?! Я! - ткнув себе в груди Людовік. - Хвилювався! Місця собі не знаходив!

- Хвилювався...? - повторив він із нерозумінням.

- Так! Що не зрозумілого?!

Густав просто розплакався від таких криків, страху й болю, які породжувала ця людина. Відштовхнув його:

- Ненавиджу тебе... - розвернувся, відчинив двері й вибіг у коридор.

Людовік сторопів, застигнувши на місці. "Як це? - спустошено не розуміли його думки. - Ненавидить...?"

Золото й Агат кинулися навздогін, щоб зупинити й заспокоїти того плачучого й заляканого Сапфіра, якого вони просто не впізнавали останнім часом.

- Стій! - схопили вони його на повороті й розвернули. - Стій!

- А тобі чого треба...? – побачив той Агата і жалібно штовхнув його. - Іди геть...! - слабкими руками штовхав назад. - Іди...! Прямо до Людовіка...! Ти ж така гарна заміна мені...! Іди...! Іди...! Повертайся прямо до нього...!

Карл жестом прогнав того. Холодний невпевнено відступив, розвернувся і поспішив назад.

- Іди геть...! - відчайдушно крикнув йому у спину Густав.

- Тихіше, тихіше, - намагався заспокоїти синьоокого Золото. - Що сталося? Що з тобою? Ти сам не свій...

Сапфір гірко розплакався і відпустив увесь свій біль, упавши чолом на дружнє плече, просячи розради:

- Він зрадив мене...! - перебився він важкими схлипами.

- Тихіше, спокійно, я з тобою... - міцно обійняв він хлопця. - Тихіше, тихіше... - почав заспокоювати, погладжуючи спину.

Заспокоївся Густав тільки через десять хвилин, коли всі сльози просто закінчилися. Він так багато сьогодні плакав, що просто не міг дозволити собі поплакати ще трохи. Вони сіли з Карлом у якійсь із невеликих кімнат.

- Розповідай, - неголосно почав рудий, - що сталося? З якого приводу така істерика? - передав йому вино, щоб заспокоїти.

- Людовік зрадив мене, - тремтячи від недавнього плачу, взяв той келих і неквапливо випив.

- Як? Що він зробив? – занепокоївся Карл.

- Ти сам бачив. Він... цим... з Агатом... прямо на мені, - болісно видав, потягнувся до пляшки й налив собі ще. - Гад, - втягнув соплі.

- Тебе так ранило це? – схвилювався хлопець, поклавши руку на його плече.

- Так, - тужливо осушив той келих. - Я кохаю Людовіка. А він... Не кохає. А я - кохаю... - жалібно втягнув соплі. - Навіщо він так зі мною? Нам було так добре... - налив ще.

- Він знає про те, що йому не можна займатися цим з іншими? - зупинив рудий його руку, уважно подивившись в очі.

- А я маю це озвучувати? - вражено подивився на нього Густав. - До цього разу він мені не давав приводів для ревнощів. Я думав, що в нас кохання, що в нас стосунки... А він... - подивився в камін. - Так не думав. Хоча сам мені запропонував бути з ним, - подивився у вино. - У Норії ще, - залпом осушив келих.

- Ви з Норії разом?

- Так... - сумно кивнув. - Я покохав Людовіка. А він мене... Не кохаю його, - тужливо видав і почав наливати собі знову; подивився в келих: - Та яка різниця? - віддав частково наповнений келих Золоту і почав пити з горла.

- Перестань. Навіщо ти налягаєш так? - м'яко опустив він пляшку свого знайомого.

- А чого це Олександру можна, а мені не можна? – подивився на нього Густав. - Мені розбили серце, накричали. Кохана людина мене не кохає. Я маю право напитися. До того ж, я не пив на святі. Тільки тарталетками об'ївся. Я компенсую втрачений випадок, - знову присмоктався до горлечка і почав пити.

Золото важко і співчутливо зітхнув, дивлячись на це. Зробив маленький ковток із келиха.

Коли пляшка закінчилася, Густав поставив порожню тару на підлогу, умістився на дивані й зручно ліг прямо у верхньому одязі, в якому він був досі. Заплющив очі.

Карл піднявся, сумно зітхнув, дивлячись на цю картину, і повернувся в покої імператора.

- Я дізнався, чому він так поводиться, - поставив він порожній келих до решти, що оточували місцеву пляшку на столі.

- І? - подивився на нього Алмаз, засмучений словами про ненависть до нього.

- Ти зрадив його, - пройшов до Даніеля рудий та сів із ним.

- Що?! – вражено підскочив Людовік. - Неправда! Не було такого!  

- Було. Ми всі це бачили.

Кожен спантеличено насупився, подивившись на цих двох.

- На оргії. З Агатом, - уточнив Карл. - Сапфір сприйняв це як зраду.

- Що?! - не розумів блондин. - Але ж Густав дав згоду! Я запитав у нього хоче він чи ні! У нього був вибір!

Даніель занепокоївся, повернувшись до коханого:

- Але ж Алмаз має рацію. Я запитав у них, перед тим, як запрошувати Агата, згодні вони чи ні.

Золото важко зітхнув імператору:

- Адже Сапфір не відповів ані "так", ані "ні". Він навіть не кивнув або похитав головою, - повернувся до Людовіка. - Він просто подивився на тебе.

- Він був не проти, щоб Я вибрав, - спантеличено обурювався той. - Якщо йому було байдуже, значить, він був не проти, щоб я погодився! - доводив він усім свою точку зору. - Густав не може сприймати це як зраду! Він був не проти!

- Проти чи ні, але ти розбив йому серце. Ще й до сліз щойно довів. Він там цілу пляшку вина залпом випив.

- Як я міг розбити йому серце?! Він був згоден, щоб я вибрав!

Імператор суворо показав йому на двері:

- Іди й помирися з ним. Я наказую. Я не хочу, щоб у мене в почті були сварки. Коли ви повернетеся, я сам поговорю з ним. А зараз - іди й мирися. І не кричи на нього. Ти вже залякав його своїми криками. Поводься спокійніше.

Той знехотя вийшов у коридор. Підійшов до кімнати, де лежав його захмелілий і засмучений друг, увійшов і невдоволено склав руки на грудях.

- Знову кричати на мене будеш? - сумно почулося з дивана.

- Я кричав, бо хвилювався. Чому ти пішов, нічого мені не сказавши?

- Ти теж пішов, нічого мені не сказавши, - опустив Густав очі.

- Коли?

- Коли ми щойно повернулися з бібліотеки. Ти кинув мене, - відвернувся і ліг на інший бік, спиною до нього.

- Я за Золотом пішов. Я хотів, щоб він випитав у тебе, що з тобою відбувається. Мені ти нічого говорити не хочеш, - невдоволено підняв плечі.

Той сумно мовчав.

- Чому ти думаєш, що я зрадив тебе? – продовжував норієць. - Ти не сказав тоді "ні". Я думав, що ти згоден.

- А я міг сказати при Даніелі "ні"?

- Я міг сказати твоє "ні".

- Коли ти пішов у спальню, ти навіть не питав мене. Від чого в тебе була задишка, коли ти вийшов до мене? З ким ти був?

Людовік із винувато видихнув, розуміючи, що тут Густав має повне право ображатися на нього:

- Ти справді хочеш знати?

- Ні, - заплющив той очі й сховався за лацканами пальта, готуючись мало не заплакати. 

- Вибач, - підійшов до нього Алмаз і сів на край дивану, у нього в ногах. - Я не... - важко зітхнув, розуміючи, що особливих виправдань у нього немає. - Хочеш, я тобі прочитаю вірш?

- Не хочу, - підібгав той коліна до грудей, не бажаючи взагалі контактувати з ним.

- Я все одно прочитаю, - поліз блондин у внутрішню кишеню. - Він піднімає мені настрій, коли мені сумно, - дістав маленький листочок. - Можливо, підніме настрій і тобі.

Густав міг тільки слухати. Людовік почав:

«Мрію я про нашу тільки зустріч,

Про те, як побачимось ми вдвох.

Як зійдуть на небо зорі, як повернешся ти і

Обіймеш мене палко, стиснеш, на вухо зашепочеш…

Ніжний голос твій - марення блаженне,

Сірі очі - межа заповітних мрій,

А вуста твої рожеві - ваблять мене,

Немов чарівний вир,» - покосився на лежачого, спостерігаючи за його реакцією.

- Звідки в тебе цей вірш? - тужливо шмигнув Густав носом.

- Коханий написав. Як тобі? Подобається? - почав той складати листок.

- Коханий? Мені здається, просто друг.

- Ні, що ти, - сховав Людовік вірш у внутрішню кишеню, біля серця. - Такі слова може написати тільки коханий.

- Радше закоханий.

- Ні, - мотнув він готовою. - Коханий. Я називатиму його так. Що б ти там не казав.

- Ти не кохаєш свого коханого, - засмутився синьоокий.

- Я зробив йому дуже боляче, зізнаюся. Але я кохаю його. Можливо і не так сильно, як він мене.

- Ні. Ти не кохаєш його.

- З чого ти взяв?

- Він, для тебе, тільки друг.

- Ні. Це - брехня.

- Ти навіть не ревнуєш його. Він, для тебе, тільки друг, з яким ви займаєтеся сексом.

- Таким прекрасним сексом з друзями не займаються. А не ревную я його тому, що впевнений у ньому. Він кохає мене, - провів блондин рукою по його плечу, - і ніколи мене не кине.

Густав здернув плечем:

- Ти не боїшся втратити його, - ображено видав. - Він не дорогий тобі.

- З чого ти це взяв? – здивувався Людовік. - Він дорогий мені. І втратити я його боюся.

- Агат тобі дорожчий.

- Ми з ним просто друзі.

- І коханці, - надувся.

- Ні, - похитав норієць головою. - Агат мені тільки друг. Ми з ним найкращі друзі, але не більше.

- Стогнав ти під ним так... Ніби ви зовсім не друзі.

Алмаз опустив очі, не знаючи, що сказати у відповідь.

- Ти був в екстазі, - жалібно пригадав Густав, готуючись знову заплакати. - А я... Сидів там... - закрив обличчя руками. - Як зайвий, - почав тихо й жалібно схлипувати. - Вам було так добре, так солодко разом... Якби я пішов, ви б і не помітили навіть...

- Не правда, - сумно нахилився до нього Людовік, обійняв і посадив поруч із собою, поклав на своє плече. - Якби Даніель захотів бачити тільки мене й Агата, я б не відчував і половини того задоволення, яке відчув у підсумку. Я уявляв, що це ти обіймаєш мене ззаду, що це ти перебуваєш у мені. Мені так хотілося, щоб ці фантазії були правдою...

Сапфір відкрив обличчя, вкрите сльозами:

- Твої фантазії не мали нічого спільного з реальністю. Поки ти там стогнав, я просто сидів і дивився на це. На його руки, на твоє тіло і чув твій екстаз.

- Я не знаю, як виправдатися... – засмучено зізнався блондин.

- Я б міг пробачити тобі простий секс. Міг би пробачити, бо цього хотів Даніель, а не ти, але задоволення... - болісно протягнув Густав, дивлячись у його сірі очі. - Його я пробачити не можу. Я ніколи не пробачу тобі цих стогонів. Цього задоволення, яке ти відчув не зі мною.

Людовік опустив погляд.

- Я не хочу продовжувати наші стосунки. Вони приносять мені занадто багато болю. Я хочу поїхати, - признався граф Камп.

Норієць злякано подивився на нього і зімкнув свої руки на його спині:

- А я не хочу закінчувати наші стосунки. Я хочу помиритися.

- Який сенс у "нас", якщо "нас" немає? - почав відсторонювати його Густав.

- Я винен, - наполегливо кивнув той, міцно тримаючи його і не даючи відсунутися. - Я зробив помилку, але я не хочу розривати наші стосунки.

- Чому? Вони тобі не потрібні.

- Я сам вирішу, що мені потрібно, а що - ні. І я вирішив, що вони мені потрібні.

- Навіщо? - болісно не розумів синьоокий. - У нас навіть спільних інтересів немає. Почни щось з Агатом. Ви такі хороші друзі, так багато часу разом проводите. Із вас вийде чудова пара, - почав сильніше відштовхувати його.

- Він мій друг. Він не цікавить мене в ліжку.

- З того разу позавчора було видно протилежне.

- Та тільки тому, що я тебе на його місці уявляв! Мені тільки ти цікавий! У мене тільки на тебе так стоїть! Ти - мій коханий і нікуди я тебе не відпущу! "Ми" - є! І я не дам "нам" розійтися! Зрозумів?!

Густав стривожено завмер від цього натиску.

- Ми не розійдемося, - наполегливо продовжив Людовік, дивлячись у його очі. - Ми помиримося і все буде добре.

- Усе не буде добре, - миттю помотав той головою. - Нічого більше не буде так, як раніше. Ти зрадив мене.

- Отже, почнемо все з початку і проговоримо всі правила. Не хочеш, щоб я займався з кимось сексом - я не буду. Буду відмовляти Даніелю, а якщо він хоче бачити мене - буду тебе кликати.

- Ти себе під удар ставиш, - почав відсувати його Сапфір. - Він вижене тебе, якщо ти будеш йому постійно відмовляти.

- І що? Я не хочу втрачати тебе. Я хочу бути з тобою.

- Навіщо? Ми одне одному - не пара.

- А я сказав - пара, - наполегливо кивнув Людовік.

- Ні.

- Так.

- Ні.

- «Так» я сказав!

- Не кричи на мене! - відчайдушно закричав Густав. - Знову до сліз довести хочеш?!

- Ні, - миттю притих блондин. - Ні, звісно ж, ні. Я хочу помиритися. Я не хочу розходитися з тобою.

- Навіщо я тобі? – зовсім не розумів синьоокий. - У тебе є Агат. З ним і будь.

- Ми з ним тільки друзі. Скільки разів тобі ще повторити? Ми з Агатом - друзі.

- Я не вірю тобі.

- І не вір. Я тебе все одно не відпущу, - міцно обійняв норієць коханого, притиснувши до себе всім тілом.

- Навіщо я тобі? - засмучено зітхнув граф. - Агат кращий за мене. Він краще підходить тобі.

- І чим же він кращий? Ти - кращий.

- Чим? - опустив той погляд.

- Усім.

- Так я і повірив, - відвів очі.

- Хочеш конкретний приклад?

- Так.

- Мені подобається, як ти шепочеш моє ім'я. Мені подобається, як ти мене чекаєш вечорами. Я обожнюю твої руки, коли ми наодинці. Я люблю приймати з тобою ванну. Я не можу жити без нашого винного поцілунку. Я хочу відчувати тебе поруч і постійно торкатися. Я хочу обійматися з тобою, цілуватися. Хочу триматися за руки. Хочу бачити твою посмішку і твої прекрасні сині очі, - відсторонився від нього Людовік і подивився на його обличчя. - Вони дуже гарні, коли ти посміхаєшся... - сумно зітхнув, бачачи сліди сліз на його щоках. - Я хочу тебе. У мене ні до кого немає такого бажання, як до тебе. Я хочу ділити з тобою ліжко. Я хочу опорочити з тобою кожен куточок цього палацу. Я хочу бути з тобою. Хочу бути з тобою завжди. І ти мій коханий, а не друг, - кивнув. - Ти - зовсім не друг для мене.

- Правда? - наївно запитав його Густав.

- Правда, - кивнув. - З друзями так не цілуються, - посунувся до нього і пригальмував біля губ, перевіряючи, наскільки все ще сильна ненависть до нього.

Густав вичікував. Не ворушачись ані вперед, ані назад, він дивився тільки в очі. Таким відкритим і спокійним поглядом, що Людовік, побачивши таку реакцію, опустив повіки і повністю віддався йому, міцно стиснувши тіло. Той розслаблено прикрив очі. Він так сумував за цими губами. Так сумував за коханим...

Їхній поцілунок спершу був скромним, потім - упевненим і романтичним, і досить швидко перейшов у пристрасний, наполегливий. Алмаз сповз руками на його поперек, міцно притискаючи до себе, і почав розпускати руки, стиснувши пальцями стегно.

- Людовіку, стій, - поклав той долоню на його груди й відсторонив.

- "Людовік"? - спантеличено відсунувся від нього хлопець. - Чому "Людовік"? Чому не "Луї"?

- Тому що ми посварилися.

- Ми ще не помирилися?

- Ні.

- Давай, помиримося?

- Не можу.

- Густаве... - втомлено впав він чолом на його груди. - Я хочу помиритися, - покосився на його руку, взяв її й поклав собі на пах. - Просто помацай.

- Ти хочеш близькості? – висмикнув той долоню. - Я - не хочу.

- Ні, - сумно зітхнув блондин. - Я просто хотів, щоб ти оцінив, яка в мене реакція просто від поцілунку з тобою. Я хочу помиритися, - опустив очі.

- Щоб зайнятися зі мною сексом?

- Одне іншому не заважає, - вирівнявся він і подивився на хлопця. - Щоб ти ніжно кликав мене. Мені подобається, коли ти мене на ім'я кличеш, - тужливо ліг на його плече. - Я вже скучив за цим.

- Це я сумно лягати на тебе повинен, - злегка обурювався той на цей рух. - Це мені тут зробили боляче.

- Я більше не буду так.

- Ми ще в сварці, - відвів погляд синьоокий.

- У мене є шанс, що ми помиримося?

- Шанс є в кожного...

- Е! - обурено вирівнявся Людовік. - Тільки мені шанс потрібен! Решті ніякого шансу давати не треба!

- Ти ревнуєш? - стримано поцікавився Густав, покосившись на нього.

- Так, - жорстко видав той. - Ти - мій. І тільки мені треба давати якийсь шанс. Іншим цей шанс не потрібен.

- Я подумаю над твоїми словами, - відвів він погляд.

- Над ними не треба думати. Їх потрібно тільки запам'ятати, - твердо видав.

- А якщо я вирішу дати шанс комусь іншому? - покосився на нього Густав.

- Я з собою кастет ношу, - загрозливо відкрив блондин внутрішню кишеню. - Нехай цей хтось знає про це, до того, як почне до тебе лізти.

- Ти погрожуєш кастетом мені чи йому?

- Йому, звісно ж, - насупився Людовік. - Тебе я бити не буду. У жодному разі, - занепокоєно притулився до коханого й обійняв. - Тільки покричу. Я буду незадоволений, якщо ти даси шанс комусь, крім мене…

- Правда?

- А ти як думаєш? Я не дозволю тобі ласкаво називати когось іншого. Твій ласкавий шепіт тільки мій, - міцно його стиснув. - І я нікому його не віддам.

Густав спостерігав за ним.

Незабаром, вони повернулися в імператорські покої. Даніель одразу покликав Густава на приватну розмову. Людовік, відпускаючи коханого, сказав, що підготує їхні спальні місця. Сапфір пішов з імператором у його кабінет.

- Так, ваша величність?

- Чому ти не сказав, що не бажаєш ділити Алмаза з кимось? - склав той руки на грудях, дивлячись на нього. - Я бачив вашу пристрасть, я б міг тебе зрозуміти, - оперся він на край свого столу. - Чому ти промовчав?

- Я не хотів відмовляти вам, - опустив підлеглий очі.

- І що ми маємо в підсумку? Я причетний до того, що твоє серце розбите, - обурено підняв покровитель плечі. - Як ти думаєш, як мені бути в такій ролі? Я не хочу розбивати серця своїм фаворитам.

- Вибачте.

- Та що мені твоє "вибачте"? Хочеш сказати, тобі це серце вилікує?

- Ні.

- Наступного разу говори прямо, якщо не хочеш чогось. Я не хочу чути, що через мене ти знову нещасний. Зрозумів?

- Так, ваша величність, - кивнув йому Густав

- Ось і чудово, - пішов на вихід і пішов у свою спальню.

До Густава швидко зазирнув Людовік:

- То що? Про що говорили?

- Та так, - попрямував до нього синьоокий. - Щоб я не давав собі серце розбивати.

Той кивнув:

- Дуже хороший наказ, - поцілував його в щоку. - Ходімо, - взяв за руку і потягнув у вітальню.