11 Фатальна близькість
Вечір стрімко набирав обертів, у той час як двоє просто збігали з нього. Жвавий бал і його численні гості вже були далеко позаду, перетворюючись на відлуння, коли два аристократи просто бігли якимось коридором, тримаючись за руки.
- Куди ти мене тягнеш? - з усмішкою поспішав Густав за своїм коханим.
- Я не хочу, щоб нам хтось заважав, - повернувся Людовік і ривком кинув його на себе, міцно обійняв. - Зараз, усі на балу. У це крило ніхто не зайде, - притиснув хлопця до себе міцніше.
- Хах! Луї! – зніяковів той від такого впевненого жесту.
- Я не можу вже чекати. Я чекав достатньо, щоб заслужити не тільки поцілунок, - почав наступати, змушуючи коханого задкувати до стіни.
- Мм... - спокусливо протягнув синьоокий, провівши долонею по його щоці. - То хочеш поцілуватися?
- Більш ніж, - притиснув блондин його до стіни, скинувши синю треуголку з пір’ям на підлогу. - Я хочу з'їсти тебе. Хочу роздягнути і скрізь помацати. Хочу дістати з тебе такі стогони, яких ти сам ніколи не чув, - заліз долонями на його сідниці і стиснув. - Я хочу тебе. Хочу змусити тебе розтанути в моїх руках. Хочу, щоб ти ходити після мене не міг.
Густав розслаблено кинув руки на його плечі:
- Ти так багато говориш... - задумливо потягнув він за стрічку на його потилиці, розпускаючи вузол, що тримав повністю закриту маску. - Так багато слів...
Людовік схопив свою маску, що впала між їхніми грудьми, викинув собі за плече і з силою притулився до його губ. Коханий вражено підняв брови, дивуючись такій жадобі, і одразу ж розтанув, підкорившись цьому пориву самим нутром.
Поцілунок їхній був неконтрольовано солодким, пристрасним, довгим і, здавалося, нескінченним. Але в якийсь момент, молодий граф слабо і неохоче почав відсторонювати свого друга.
- Що? - пошепки не розумів норієць, зовсім без бажання покидаючи ці налиті кров'ю губи.
- Маска заважає, - поспішно прошепотів Густав і потягнувся до своєї потилиці.
- Та кинь ти її, - нетерпляче схопив Людовік її спереду, зняв через верх і викинув собі за спину. - Нову зробиш, - знову притулився до цих губ, чуючи, як ззаду розбивається гіпсовий зліпок обличчя.
- Луї... - промичав той, знову танучи й заплющуючи очі.
- Густаве... - збуджено шепотів блондин, насолоджуючись цим ім'ям. - Ти мій, мій, мій...! - жадібно стогнав він, метушливими рухами забираючись руками йому під каптан. - Ти весь тільки мій! - поклав долоні на поперек і міцно притиснув його до себе.
- Мм... Ах... - тихо зітхав хлопець, втрачаючи волю в цих руках.
- Мій... Мій... - потерся Людовік щокою об його щоку і пригорнувся губами до вуха, почавши інтимно й жадібно шепотіти: - Нікому тебе не віддам. Ніколи. Ти лише мій. Тільки мій. Мій... - міцно до нього притулився, обпалюючи своїм диханням шкіру.
- Мм... Ах... Луї... - безвольно сповз той своїми руками на його торс. - Луї... - з любов'ю пригорнувся до його шиї носом. - Луї... - заховався в його обіймах і почав ласкаво цілувати, попутно розстібаючи світлий камзол.
- Густаве... - голосно зітхнув парубок, наливаючись пристрастю.
- Людовіку... - ніжно прошепотів хлопець.
Віконт із чутним подихом вирівнявся і ліг чолом на його лоб, розплющив очі. Граф підняв свої повіки слідом за ним, не зупиняючи своїх рук, зайнятих ґудзиками. Ці сині, наче бездонні океани, очі дивилися тільки на нього, тільки на Людовіка, віддаючи йому всю ласку й покірність, усю ніжність і кохання, що в них були.
- Який же ти прекрасний... - зітхнув блондин, милуючись Густавом.
- Ти ще більш прекрасний, - смиренно прошепотів йому той.
Алмаз ласкаво посміхнувся. Вони продовжували мовчки дивитися один на одного ще близько хвилини, перш ніж Сапфір любляче посміхнувся.
- Що таке? - ніжно прошепотів йому друг, заражаючись усмішкою.
- Ти дуже довго дивишся на мене. Ти змінив свої плани? - розстебнув останній ґудзик на його вбранні й заліз руками під камзол, висмикнув зі штанів сорочку, проникнув до голого тіла й обійняв коханого за поперек.
- Хах, Густав... - притулився той до нього, відчуваючи на собі ці теплі долоні.
- Що? - ласкаво дивився на нього граф. - Думаєш, тільки в тебе були плани на цей вечір?
- Мм... - спокусливо посунувся Людовік і поклав руку на стіну за ним. - У тебе теж були плани?
- Твоя наполегливість і нетерплячість тільки підігрівали їх, - пригорнувся він до його губ у ніжному поцілунку.
- Зараз, - почав норієць, знову загоряючись пристрастю, - вони запалять їх! - стрімко спустився долонями до його стегон, під каптаном, і схопився за його сідниці.
- Людовіку! - вражено усміхнувся коханий.
- Я хочу тебе, - прошепотів той, нарівні з гарчанням. - Хочу тут і зараз, - жваво взявся розстібати його ґудзики на камзолі.
- Який ти швидкий, - задоволено спостерігав за ним Густав.
- Ти знаєш, що я можу бути й повільним, - серйозно вирівнявся блондин, подивився в очі і жадібно припав до його губ, заповзаючи рукою на поперек.
- Луї! - жваво усміхнувся граф.
Той пестив його губи, грався з язиком, жадано мяв плоть і голосно дихав, бажаючи поглинути свого коханого ледь не цілком.
- Мм... - тонув у блаженстві синьоокий, відчуваючи, як же сильно його хочуть. - Візьми мене... - звабливо прошепотів. - Візьми мене прямо тут...
- Густаве, - жадібно вдихнув той його запах.
- Будь у мені... - млосно стогнав він. - Цілком...
- Так, так, так... - нетерпляче шепотів хлопець, тоді як його рука почала розстібати їхні ґудзики на штанях.
- Луї... - блаженно протягнув коханий, любляче обійнявши його за голову. - Мм... Луї... – відкрив він свій розпалений рот.
- Ах... - танув норієць у задоволенні, від такої вимови свого імені. - Так...
- Луї... - ніжно притискався той до нього гарячим тілом.
- Густаве, - жадібно прошепотів блондин, спускаючись губами до його шиї, нарешті звільняючи їх від останніх застебнутих ґудзиків на їхньому одязі.
- Луїїїїїїї... - солодко простогнав граф, закочуючи від задоволення очі, коли їхні збуджені члени, нарешті, торкнулися один одного.
- Густаве, - дбайливо притулився до нього хлопець, почавши здійснювати ласкаві й упевнені фрикції, змушуючи їхні геніталії тертися одна об одну. - Кохаю тебе, - ліг він обличчям на його плече, притулившись носом до шиї.
- Луї... – сильніше стиснув його Густав.
Їхня ідилія не могла тривати вічно. Уже за кілька хвилин, молодики почули гул, схожий на відлуння далекої розмови, що долинав праворуч від Густава. Граф насторожився, хоч і не міг припинити насолоджуватися тим, що з ним робили. А його коханий і зовсім нічого до уваги не брав. Для нього, зараз, існував тільки Густав і тільки союз їхніх тіл, який Людовік не збирався розривати. Щоправда, довго ігнорувати ці звуки Кері не міг.
Зовсім скоро, розверзся гул пострілу. Хлопці миттю зупинили свої пестощі і насторожено подивилися в глиб коридору, звідки це долинуло.
- Що це було? - крізь тишу і страх, прошепотів синьоокий.
Людовік не знав, що відповісти. Вдалині продовжувала грати бальна музика, трохи ближче до них почувся веселий і відверто п'яний сміх.
- Не подобається мені все це, - напружено видав світловолосий.
- Мені страшно... - жалібно прошепотів його коханий.
- Тихіше, - співчутливо повернувся до нього норієць. - Я з тобою, я захищу тебе, - лагідно обійняв, і подивився в бік пострілу, щоб контролювати ситуацію.
- Це схоже на Норію... - продовжував шепотіти той. - Як на нас напали... - злякано притулився до друга і сховався в його обіймах.
- Зараз, ніхто не посміє напасти на нас. Ми в імператорському палаці, - погладив він темну голову, заспокоюючи.
- Тоді, ми були в імператорському кортежі. Варта нас не врятувала, - жалібно видав, уткнувшись у нього носом.
- Я не думаю, що сюди пропустили б убивць. Тим паче на бал, коли в палаці так багато дворян.
Прогримів ще один постріл. Густав здригнувся. Золота ваза, що стояла неподалік, з гуркотом злетіла на підлогу. Знову пролунав веселий п'яний сміх.
- Мені здається, вони в інтер'єр стріляють, - придивився Людовік до компанії трьох аристократів, що йшли коридором у їхньому напрямку.
- Давай підемо? - полохливо запропонував Густав. - Мені не подобається тут.
- Вони в нас не вистрілять. Вони у вази ціляться.
Пролунав ще один постріл, після якого одна з порцелянових ваз розбилася вщент.
- Давид їх потім уб'є за таке, - зауважив світловолосий, дивлячись на гострі білі уламки, що розлетілися по підлозі.
- Якщо вони не вб'ють НАС, - усе ще злякано прошепотів Густав і підняв обличчя до коханого. - Луї, давай підемо, - поклав праву руку на його щоку, намагаючись повернути до себе. - Будь ласка, - дивився він в ці очі. - Благаю тебе...
- Гаразд, - подивився на нього норієць. - Але спершу, треба застібнутися, - опустив погляд з руками до їх штанів, почавши застібувати ґудзики.
Граф стривожено повернувся до тих п'яниць, що мірно до них наближалися.
- Хахахаха! - сміялися вони.
- У мене вже дві на рахунку, - голосно видав один, піднімаючи руку, - але я не маю наміру зупинятися! - дістав свій ствол, насипав порцію пороху, солі, і підняв його, виглядаючи в оточенні вази.
- Хаха! Хочеш мене перестріляти?
- Ох, пане, - люб'язно кивнув йому той. - Я маю намір не тільки перестріляти вас. Я маю намір забрати всі ваші гроші! - гордо видав і п'яно повернувся до наступної цілі.
Постріл. Ще одна ваза полетіла на підлогу.
- Хаха! Ми йдемо ніс до носа!
- Але не на довго! - приготував свій пістолет інший, зарядив його і теж почав цілитися.
Постріл. Чергова ваза була розбита. Третій у цій компанії, вочевидь ще більш п'яний, ніж ці двоє, теж зацікавився суперечкою:
- Б'ємося об заклад, - почав він своїм приятелям язиком, що вже заплітався, - я перестріляю вас обох?
- Ха! Ти? Ти пістоль у руках тримати не можеш! Хахахаха!
- А б’ємося, що можу? - насилу дістав придворний його. - Пане, - повернувся він до одного, - будьте ласкаві зарядити мені...
- Пане, - кивнув той і насипав йому пороху, а потім і солі.
- Б’ємося, - повернувся він до першого. - Зараз, я влучу у вазу взагалі із заплющеними очима, - прийняв він більш-менш стійку позу, ледве утримуючи баланс і хитаючись на місці, та закрив очі долонею.
Людовік подивився на Густава:
- Я закінчив, - тихо він йому прошепотів. - Можемо йти, - швидкоплинно поцілував в губи.
- Луї, - стривожено глянув на нього граф.
- Я тут, я з тобою. І я не дам тебе образити, - стиснув блондин улюблене плече.
Пролунав постріл.
Немов грім, серед ясного неба, немов блискавка, що влучила прямо в обличчя, Людовік відчув біль. Прямо в щоці - там, де лежала кохана рука, прямо в оці, яке прикривала знайома долоня. У вухах поселився дзвін, що заглушив інші звуки, в голові утворилася каша, що витіснила всі думки. Його оглушили. Блондин чув тільки гул, дзвін, свист, тоді як обличчя Густава перед ним, страшним чином перетворювалося. Воно спотворилося в болю, страху і жаху, в шоці, якого Людовік ніколи ще не бачив. Він побачив, як у синіх очах з'явилися величезні сльози, перш ніж вони сильно заплющилися, видавлюючи солоні краплі назовні. Ця тепла й ласкава рука, що зігрівала не тільки обличчя, а й саму душу, відсторонилася. Норієць скороминуще встиг помітити кров - яскраву червону рідину, що сочилася з численних рваних ран на тильному боці долоні й перших фалангах пальців. Цих розривів було так багато, що за ними не було видно самої руки, її білої шкіри.
Людовік опустив свою ліву повіку, прикриваючи поранене око, тоді як Густав притиснув свою скровавлену кисть до живота, болісно згинаючись удвічі. Маленькі та численні рани вкривали й обличчя норійця, його скроню, шию, ніс, чоло, проте їх було незрівнянно менше, ніж на руці графа. Їх можна було перерахувати на пальцях.
- Аааааааааааааааааа! - крізь завісу оглушення, почав прориватися нестерпно болісний крик Густава, що сповзав по стіні на підлогу.
Не чуючи самого себе, Людовік теж завив від болю, сильно заплющуючи очі, відчуваючи, як його єдина суттєва рана починає пекти.
- Луїїїїїїїїїїїїїїїїїїїї…! - вмивався сльозами його коханий, тоді як сіль, здавалося, роз'їдала його плоть, немов кислота, проникаючи в численні розриви шкіри.
Він вив, кричав, ридав. Спустившись на підлогу, граф просто стиснувся, намагаючись пережити цей біль у власному тілі.
- Іди геть! - штовхнув його ногою Людовік, відверто проганяючи з цього місця. - Іди геть! Густаве! - намагався докричатися він до коханого, крізь цей гіркий плач. - Густаве! - штовхнув його в бік сильніше, від чого хлопець впав плечем на підлогу і підняв жалібний погляд на блондина, зовсім не розуміючи такої жорстокості до себе. - Іди геть! - болісно прокричав йому верхній. - Зараз же! - штовхнув по дупі, даючи значний поштовх до втечі.
Той підвівся, підбурюваний цим стусаном, і, спотикаючись, майже нічого не бачачи від сліз, поспішив подалі від того місця і людей, що в них вистрілили.
- До лікаря йди! - крикнув йому на прощання Людовік.
Минуло близько десяти хвилин. Бальна зала продовжувала приймати гостей і надавати веселощі.
- Хах! Не шкодую, що поквапився запросити вас саме зараз! - усміхався Даніель своїй партнерці, в особі доньки герцога Летючого. - Клариссо, ви справді гарно танцюєте!
- Ох, приємні ваші слова, ваша величність! - розкланялася дівчина йому в реверансі. - Не часто почуєш комплімент від самого імператора.
- Хах, та який я там імператор? Імператор - це Давид. Я державними справами більше не займаюся.
- Як же так? Я думала, що ви на рівних умовах керуєте Кромією.
- Ні, що ви. Я сам відмовився від такої влади. Мені більше до душі веселощі, ніж нудне вислуховування міністрів.
- Хах! Невже, вони настільки нудні?
- Повірте мені на слово, - переконливо кивнув їй правитель. - Настільки нудних співрозмовників ще варто пошукати.
- Хахахаха!
У той час, як Даніель мило розмовляв з однією зі своїх гіпотетичних невісток, Давид мав розмову зі своєю матір'ю:
- Як вам бал, мамо?
- Як завжди - не погано, - відпила жінка вина.
- Ви вже поговорили з Агатою?
- Так. Досить своєрідна дівчина.
- Вона не припала вам до душі?
Та суворо подивилася на сина:
- Вона - дакрійка. Вона, у будь-якому разі, мені до душі. Поганих дакрійок не буває. Вона буде хорошою дружиною.
- Мені вона здалася злегка холодною.
- Тобі не грітися об неї потрібно. Нехай вона й виглядає відстороненою, однак і в її грудях живе кохання. Не всі жінки милі від народження. Комусь потрібен час, щоб розкритися.
- І скільки часу потрібно їй?
- Залежить від того, скільки ласки ти їй даси, - окинула вона поглядом гостей.
Кожен із них веселився. Хтось пив вино і розмовляв, ведучи світську бесіду, а хтось танцював, не бачачи свого життя без руху. У будь-якому разі, як би там не було, в один момент розвагам прийшов кінець. Серед гостей почав пробиратися вартовий, одразу за спиною якого крокував поранений пан Кері, опустивши до землі обличчя і прикриваючи рукою закривавлене око.
Даніель продовжував весело розмовляти з тією самою Клариссою, будучи за десяток метрів від власного близнюка з матір'ю, як його піднесений діалог порушив солдат імператорської гвардії.
- Ваша величність, - почав він чітко і ясно. - У палаці стався інцидент.
Монарх глянув на нього, знехотя відриваючись від приємної компанії, і одразу помітив свого фаворита, який знедолено став праворуч від правоохоронця.
- Це що за чортівня?! - миттєво вибухнув Даніель страхом і злістю. - Алмазе! - підскочив до підлеглого.
Людовік продовжував дивитися тільки вниз, на своє взуття.
- Що сталося?!
Увесь зал поступово замовк, звернувши увагу тільки на цих двох.
- Троє п'яних аристократів гралися з пістолями, - чітко висловився страж. - Їх уже спіймали й посадили в темницю.
- Алмазе! - схопив його за підборіддя монарх і почав крутити з боку в бік, розглядаючи пошкоджене обличчя. - Хто це зробив?! - гнівно повернувся він до своєї охорони. - Хто посмів залишити рани на цій людині?! – відкинув імператор голову красеня.
- Ми не знаємо їхніх імен, - продовжив солдат. - Вони надто п'яні. Їх уже приводять до тями. Щойно протверезіють - ми дамо вам знати.
- Будьте люб'язні! - голосно обурився Даніель і повернувся до свого фаворита, знову взяв його за підборіддя і продовжив розглядати закривавлені рани. - Що з оком? Відкрий.
Людовік неохоче похитав головою.
- Я сказав тобі "відкрий"! - пронизливо крикнув його покровитель.
Хлопець без бажання опустив долоню і злегка відкрив повіку, випускаючи назовні сльозу, змішану з кров'ю. Сюзерен не соромлячись посунув його голову до себе, поклав руку на брову і відкрив повіку більше, перевіряючи стан ока.
- Хто це з тобою зробив? - прошипів він прямо на цю рану. - Що це за тварюка? - відпустив блондина, давши знову закрити своє ушкодження пальцями.
Той шмигнув носом, опускаючи обличчя і погляд:
- Я був не один...
- Хто був із тобою?!
- Сапфір, - сумно зізнався Людовік. - Я думав, що нас не зачеплять... Я думав, що вони пройдуть повз... Вибачте, - підняв він винувате око, - це моя провина.
- Не ти зробив це з собою, - суворо кивнув на його поранення Даніель. - Що з Сапфіром? У нього теж усе обличчя понівечене?
- Ні, - впустив норієць голову. - У нього рука... - жалібно шмигнув носом. - Вона вся в крові... - скривився він в печалі. - На нього припав головний удар, - підняв тужливий погляд. - Я майже не постраждав, порівняно з ним.
- Де він?
- Я відправив його до лікаря.
- І ти туди теж зараз підеш, - озирнувся покровитель в пошуках своїх людей. - Золото! Агате!
Ті миттю пробралися крізь натовп:
- Ваша величність, - поспішно схилилися парубки перед монархом.
- Відведіть Алмаза до лікаря, - оглянув він його з голови до ніг. - І знайдіть Сапфіра. Нехай сидять у моїх покоях, - суворо глянув на рудого з брюнетом: - Під надійною охороною.
Ті швидко кивнули, узяли норійця під руки і швидким кроком потягли на вихід. Імператор провів їх лише поглядом, насилу стримуючи злість.
Давид і Даніела, що стояли неподалік, уже були поруч.
- Даніелю? - акуратно звернувся до нього близнюк, трохи підійшовши.
- Якого дідька?! - вибухнув той люттю на свого двійника.
- Даніелю? - стривожився той.
- Що Алмаз і Сапфір зробили цьому двору?! - кричав молодший близнюк у нестямі від гніву. - Щойно я поїхав, для них почалося якесь Пекло! - почав наступати на брата, змушуючи його задкувати. - Їх ображали, принижували, знущалися! Якого біса?! Що вони зробили?! Тихо цілувалися по кутах?! – обурено змахнув рукою. - Обіймалися у мене в покоях?! Якого дідька вони страждають через те, що просто кохають один одного?!
- Даніелю, я не...
- Ти навіть слова на їхній захист не сказав! - замахнувся він на того і дав ляпаса.
- Даніелю... - винувато прикрив брат свою щоку долонею.
- Тобі плювати на те, що я люблю! Чому в них вистрілили?! Хтось захотів погратися з рушницею?! Якого біса ти це дозволяєш?! Якого дідька ти дозволяєш моїх людей вибирати в мішені?! Як думаєш, що б було, якби їх убили?! - почав кричати голосніше. - А?! - навис над ним, змушуючи оглухнути від свого голосу.
- Даніелю, я...
- Даніелю! - суворо видала їхня мати, підійшовши до дітей. - Заспокойся! Це - всього лише твої хлопчаки!
- Хлопчаки?! - обурено подивився на неї син. - Ці хлопчаки - аристократи! Те, що я кохаю їх - не повинно применшувати шляхетності їхнього походження! Насамперед, вони - мої друзі! - ткнув себе в груди. - А вже потім - хлопчаки, з якими я розважаюся!
- Я не знаю, хто це зробив, - метушливо заговорив йому близнюк, - але я обіцяю, що їх буде покарано.
Брат суворо зиркнув на нього:
- Покарані? Вони спотворили найпрекрасніше обличчя, що тільки є при цьому дворі!
- Вони будуть покарані за всією суворістю, - кивнув він Даніелю.
- От тільки проблеми це не вирішить! Над моїми фаворитами продовжать сміятися! Їх продовжать принижувати і гнобити! До них продовжать ставитися, як до другого сорту! Їх продовжать спотворювати!
- Ти хочеш убити кривдників?
- Я хочу вбити корінь усіх зол! - заявив він привселюдно. - Того, через кого це стало, в принципі, можливо! Я хочу знищити раз і назавжди те, що стільки років підбурювало інших перемивати мені кістки та принижувати моїх наближених! - зірвав маску і гнівно розбив її об підлогу.
- Що ж ти хочеш зробити? - стривожено повторив його старший брат.
- Убити Філіпа! - підняв Даніель голову і пронизливо свиснув, привертаючи до себе загальну увагу: - Я оголошую дуель своєму братові - герцогу Орільському Філіпу Яструбу! Завтра! Опівдні, на Кривавій галявині, я хочу закінчити все це!
- Даніелю! - вразилася їхня мати. - Це ж твій брат!
- По крові, але не по духу! - загрозливо видав їй другий первісток. - Він зрадив настанови нашого батька й діда! Він - джерело смути в нашій родині! - показав пальцем на підлогу. - Він і тільки він винен у тому, що мій почет не в безпеці, перебуваючи при дворі!
- Вгамував би ти своїх хлопчаків - вони були б у безпеці! - невдоволено склала жінка руки на грудях.
- Вгамувати?! – обурився таким словам Даніель. - Назвіть мені хоч один справді суттєвий проступок, який вони вчинили, що заслуговує на постріл В ГОЛОВУ! - вибухнув на останньому слові. - У мого наближеного все обличчя понівечене цими дірками, від незрозуміло чого! Що?! ЩО вони таке зробили, щоб заслужити таке?! І хочу нагадати вам, мамо, - жорстко вказав на неї син, - що ви носите прикраси, які поставляє до палацу один із них, - кивнув на двері, - один із цих "невгамовних хлопчаків", що зараз з понівеченою рукою сидить невідомо де! Хочете позбутися своїх дорогих побрекушок?! Хочете позбавити весь двір цього золота і каміння, тільки тому, що він перебуває в моєму почті?! Для вас це настільки суттєвий недолік?! Мої вподобання - блідий пил, порівняно з тією шкодою, яку приносить нам Філіп! Цей виродок - джерело всіх наших сварок! Це саме він щоразу здіймає такий галас...!
- Філіп - не виродок! - обурено перебила його імператриця, не стерпівши цього натяку на свою невірність до чоловіка.
- У ньому тече кров мого батька, - важкувато кивнув Даніель, не бажаючи посоромити свою матір, перед всім двором, - однак, я не хочу визнавати в цій людині брата! Він, - показав пальцем убік, - мій ворог, а не друг! Пора закінчити те, що стільки років зріє між нами!
- Ти не можеш його вбити! Я не дозволю тобі!
- Ви думаєте, що мене стримає клітка або зачинені двері? Що ви зможете зв'язати мене і не підпустити до нього? - з викликом дивився хлопець на імператрицю. - Пора раз і назавжди вирішити наш конфлікт! Усі будуть у виграші від того, що ми, нарешті, розберемося! - розвернувся і гнівно вийшов у коридор.
Давид стривожено подивився на роздратовану й розгнівану матір, що дивилася вслід своєму первістку, і поспішив за близнюком. Наздогнав його в коридорі, попросив зайти до себе на розмову.
У покоях першого імператора, вони зустрілися вже за кілька хвилин.
- І про що ти хочеш поговорити? - так само невдоволено видав Даніель, стоячи в дверях зі складеними руками на грудях.
- Про Філіпа, - вказав йому на крісло брат. - Давай обговоримо твої слова, - поклав свою маску на стіл.
- Що ти зібрався обговорювати?! – обурився його родич.
- Даніелю, - засмучено підійшов до нього Давид, обійняв за плечі й повів усередину, - я не хочу вашої дуелі. Я не хочу цієї сварки.
- Не хочеш?! - скинув його руки зі свого тіла молодший. - Цей виродок уже в печінках у мене сидить!
- Я знаю, всі це знають, але...
- Що "але"?!
- Я не хочу, щоб ти постраждав. Ти ж розумієш, що можеш померти на цій дуелі?
- Померти?! Від рук цього жирдяя?! – зневажливо кинув другий монарх.
- Даніелю, я прошу тебе. Ми не повинні вбивати один одного. Ми ж сім'я.
- Я з ним - не сім'я, - відрізав хлопець долонею. - Я не хочу називати братом того, хто бажає мені зла.
- Даніелю, він і мене дратує, і в моїх печінках він уже давно сидить, але так не можна... Ми ж родичі...
- І що це змінює?! Через те, що ми родичі, я маю терпіти все те, що він робить моєму почту?! Все те, що він робить мені?!
- Ні, але...
- Я не збираюся це терпіти! Мені набридло! Я збираюся розібратися з ним раз і назавжди! І дуель я скасовувати не збираюся! Я не якийсь боягуз, що тікає з поля бою! Я дав йому шанс на чесний бій! Якщо він його виграє - мій почет поїде і нікому муляти очі не буде! Якщо ж виграю я - ця довбана суперечка, нарешті, закінчиться! Ніхто більше не буде принижувати мене і моїх наближених! Я не дозволю поводитися з собою, як із порожнім місцем! Він перейшов уже всі межі! Твої спроби помирити нас - марні! Ми не можемо помиритися і ніколи не помиримося! Єдиний вихід припинити це все - позбутися одного з нас!
- Даніелю! - злякано благав його старший брат. - Будь ласка!
- Ні! – відкинув той його руки. - Навіть не проси мене відступити! Я ніколи не відступлю! І ти це знаєш! - загрозливо завершив, розвернувся і пішов.
Давид засмучено впав у крісло.
Другий імператор ішов швидко, зло, проте не настільки похмуро, щоб Олександр не міг його перехопити. Молодий віконт, все ще будучи в сукні та перуці, але вже без маски, просто схопив найяснішу особу під руку і повів за собою в один затишний куточок, сховавшись з ним за пальмою, прикрив їхні обличчя віялом.
- Ти що витворяєш? - вражено шипів на нього Олександр. - Тобі жити набридло? Якого біса ти постійно в дуелі лізеш?
- А тобі-то що? - насуплено відповідав йому імператор.
- Ти сам знаєш "що", - невдоволено штовхнув його зять.
Даніель скептично склав руки на грудях.
- І не дивися на мене так, - осудливо відсторонився Дель-Реві, почавши махати на себе віялом. - Я, між іншим, хвилююся. Нервую тут, побиваюся.
- Краще на сцені побивайся.
- Для мене, все життя - театр.
- Та всі це знають.
- А ти, - показав на нього аксесуаром знайомий, - не цінуєш цього. Взагалі мене до уваги не береш.
Правитель важко видихнув:
- Чого ти хочеш?
- Ніби сам не здогадуєшся.
- Я - виживу, - кивнув.
- Мені потрібні гарантії, - невдоволено видав Олександр, ставши по струнці.
Даніель оглянув його. Цей високий парубок, цей молодий віконт, із ідеально вибритим обличчям, із помітним кадиком був зараз схожий на примхливу панянку, яка випрошувала у свого залицяльника якийсь подарунок. Ці похмурі бровки, надуті губки, стиснуті в кулачки ручки і напружене тільце. Ось-ось і дівчина тупне ніжкою, показуючи залицяльнику всю силу свого "хочу".
Імператор задумливо оглядав його, вже забуваючи про свою майбутню дуель, як їхню милу взаємодію перервала одна пані.
- Що ви тут? - заглянула за пальму принцеса Анна. - Сваритеся?
Олександр миттю глянув на дружину:
- А тобі-то що? - роздратовано розкрив він віяло і помахав на себе.
- Нічого, - пройшлася по ньому очима дівчина і повернулася до обличчя: - Совість не мучить, що залишив свою дружину на балу саму?
- За тобою весь вечір один Холодний ходив, - самовдоволено нахилився до неї віконт. - І я навіть знаю його ім'я.
- Навчився б ти тримати свій язик за зубами, - гидливо відсторонилася принцеса.
Той усміхнувся, вирівнюючись. Сестра подивилася на брата, брат - на сестру.
- Ти справді збираєшся вбити Філіпа? - насуплено запитала вона.
- Я висловився недостатньо ясно? - невимушено відповів Даніель.
- Ти впевнений, що це схвалить наша мати?
- А вона схвалить твого коханця?
Анна роздратовано стиснула кулаки й губи:
- Їй би самій собі коханця знайти. Помирає на самоті, а гордість навіть насолодитися життям не дозволяє.
Брат знизав плечима:
- Можливо, вона справді кохала нашого батька так сильно, що іншого чоловіка біля себе просто не стерпить.
- Гордість їй заважає, от і все.
- Про це, я в неї не уточнював.
- Я не про це поговорити хотіла.
- Хочеш відмовити мене від дуелі?
- Ні. Хочу вмовити тебе цілитися йому прямо в чоло.
Олександр і Даніель аж очі викотили від такого.
- Що? - здивовано перепитав монарх. - Мені не почулося?
- Не почулося, - невдоволено підтвердила принцеса. - Цей Філіп у мене вже ось де, - показала вона долонею біля горла.
- Та що ж таке між вами сталося, що ти його так різко розлюбила? Я думав, що він - твій улюблений брат. Ти постійно підтримувала його.
- Він мені жити не дає! - злісно вдарила Анна каблуком по підлозі.
Молодики аж здригнулися від такого.
- Він, - перейшла дівчина на гнівний шепіт, - мені весь вечір у вуха гудів, з приводу мого залицяльника. Бачте, я мушу терпіти це щось, - недбало махнула вона на свого чоловіка, - і на інших не дивитися. Бачте, я зобов'язана бути вірною до кінця днів своїх. Тьху! – плюнула Анна між ними і склала руки на грудях. - Не збираюся я бути нещасною, тільки тому, що мій брат вважає це правильним. Знаєш, мені стало щиро шкода Ізабеллу, що з цим ось, уже стільки років в одному ліжку спить.
Парубки насторожено переглянулися між собою та повернулися до розгніваної принцеси.
- Ти справді хочеш його смерті? - з певним подивом перепитав Даніель.
- Він мені життя не дасть, так само, як не давав життя тобі! Ти думаєш, я буду це терпіти?
- Ні, але... У тебе ж не сьогодні коханець з'явився, я так гадаю, - покосився він на Олександра. - Чому саме зараз? - вернувся до сестри.
- Тому що саме сьогодні, я познайомила його з Філіпом, - відвела вона злий погляд убік.
- Ну ти й дурепа...
- Я це вже зрозуміла! - крикнула на нього дівчина. - Але я думала, що він порадіє за мене! Що він буде радий моїй власній радості! Я думала, що він хоче мені добра! Що він буде радий тому, що я знайшла своє щастя!
- Це ж Філіп, - здивовано видав Даніель. - Подумала б ти про своє щастя побільше і йому б не говорила.
- Та звідки ж я знала, що він такий?! – скинула вона руки. - Я думала, що моє щастя для нього важливіше за якісь там правила!
- Ну, - важко зітхнув брат. - Ні. Слухай, у цьому Філіпі жовчі більше, ніж людяності. І ти це прекрасно знала.
- Але я сподівалася, що до мене він ставитиметься по-іншому! - відвела принцеса ображений погляд убік.
- Як виявилося, ні, - співчутливо видихнув імператор. - Не варто тобі так побиватися через його ущербність, - погладив він її плече. - Це ж Філіп. Він ніколи не розумів тих, хто шукає свого кохання поза подружнім життям. Він не стане до тебе м'якшим, навіть через те, що ви такі дружні.
- Він - козел, - засмучено покосилася дівчина на брата.
- Інакше й не скажеш, - важко зітхнув Даніель і обійняв сестру. - Не хвилюйся, такі злі люди довго не живуть...
- Сподіваюся, ти допоможеш йому відправитися на той світ скоріше, - стиснула його Анна та відпустила.
Олександр спостерігав за цією втіхою мовчки.
- Він уже у всіх у печінках сидить, - відсторонився монарх. - Він сам від власної злості подавиться і здохне.
- Сподіватимуся на це, - покосилася дівчина на чоловіка: - Сподіваюся, на дуель ти не в жіночій сукні прийдеш?
- Не хочеш, щоб я затьмарив тебе своєю красою? - гордо підняв віконт підборіддя, помахавши на себе віялом.
Та сумнівно скривилася:
- Не хочу, щоб ти зганьбив мене, - пройшлася по ньому очима, глянула на брата, розвернулася і пішла.
Хлопці провели її поглядом. Переглянулися.
- Ти це, - почав Даніель, кивнувши на свого зятя, - справді, у жіноче не одягайся.
- Хіба я схожий на дурня? - скептично видав його знайомий.
- Ні, ти схожий на божевільного, якому невідомо, що в голову вдарити може.
- Звичайно ж я в чоловіче одягнуся. І мови бути не може. Треба буде вибрати найурочистіше, для вбивства такої скалки, як Філіп, - підняв він задумливий погляд до стелі.
- Головне сильно не вбирайся. Ризик моєї смерті все одно є. А я б не хотів, щоб при моїй кончині ти був одягнений, як павич.
Дель-Реві опустив на нього скептичні очі:
- Ти ж сказав, що тебе не вб'ють.
- Імовірність смерті завжди є. До того ж, це Філіп, - здивовано скривився Даніель. - Невідомо, що йому на думку спаде. Можливо, він уночі захоче вбити мене, - знизав плечима. - Мені-то звідки знати? Радітимеш, коли його вже хоронитимуть.
- Тоді-то я точно радіти буду, - кивнув йому приятель.
- Ось тоді, найурочистіше й одягай. А раніше - не варто. Будь просто ошатним, - поправив його декольте імператор. - Але так, щоб мені не хотілося тебе роздягнути прямо на цій галявині, - оплів його талію руками і притиснув до себе. - А то я відволікатися буду, - торкнувся губами губ.
Одночасно з тим, як Даніель оголошував дуель і розмовляв спочатку з братом, а потім і з сестрою, Алмаза відвели до лікаря. Золото, щойно переконавшись, що лікар почав огляд, швидко пішов, пославшись на необхідність знайти Сапфіра, а Агат залишився з приятелем, мовчки спостерігаючи за тим, як обробляють його рани. Коли медик уже почав накладати пов'язку, притиснувши бинтовою стрічкою м'який шматок тканини до раненого ока, чорнявий аристократ не витримав і здивовано запитав свого друга:
- Як ти взагалі примудрився своїм оком так?
Блондин покосився на нього:
- У нас якісь дурні вистрілили.
- Чим? Чим потрібно було так вистрілити, щоб не прострелити наскрізь, а тільки рани залишити?
- А ти б вважав за краще, щоб мені скроню прострелили? – відвів він погляд у сторону.
- Та я не про це. Я просто зрозуміти не можу, чим саме у вас поцілили.
- Я не знаю. Запитай у тих, що стріляли. Я до їхніх снарядів не придивлявся. Не до того мені було.
- Чому у вас взагалі вистрілили?
- Я вважатиму за краще думати, що просто промахнулися... Не хочу думати, що в нас дійсно цілилися.
- Промахнулися?
- Так. Вони по вазах стріляли.
- Хм! Так чого ж ви не пішли тоді? Якщо ви чули ці постріли, якщо бачили цих виродків.
- Я сподівався, що в нас не влучать... - ховав Людовік єдине зараз зряче око.
- Надія себе не виправдала.
- І не кажи... - важко зітхнув він.
Двері відчинилися, явивши собою захеканого й переляканого Карла. Приятелі поглянули на нього.
- Що таке? - кивнув на нього Агат.
- Сапфір у покоях, - сильно кивнув той.
- Це добре, - спокійно відреагував Холодний.
- Коли ми пішли з балу, там таке почалося...!
- Що? - насупився чорнявий.
Людовік на це ніяк не реагував. У його думках був тільки Густав і його страшна рана, що поширилася на всю руку.
- Алмазе, - глянув на того рудий, - ти сам дійдеш?
Той кивнув.
- Ходімо, - кивнув Карл Агату, залучаючи за собою. - Там таке...! Даніель дуель призначив!
- Дуель? - переполошився імператорський родич і швидко подивився на білявого друга: - Іди в покої і сиди під вартою! – поплескав його по плечу та поспішив за Золотом.
Двері за ними зачинилися. Алмаз переглянувся з лікарем.
Щойно тканину на його оці було надійно закріплено, а бинти на потилиці зав'язано у вузол, молодик вийшов в коридор і почав свій шлях до імператорських покоїв.
Підійшовши до дверей, він глянув на вартових, що надійно охороняли вхід, тяжко зітхнув, думаючи про свою долю цього вечора, і увійшов до покоїв. Побачив Сапфіра, почув його тихий і знедолений плач.
- Густаве... - співчутливо протягнув Людовік, зачиняючи двері за своєю спиною.
Той сидів на диванчику, що стояв навпроти каміна, і неголосно схлипував, відчуваючи, як по його щоках безперешкодно стікають густі потоки гірких сліз. Руки його безсило лежали на колінах, ледь торкаючись одна одної пальцями, а заплющені очі прямували до вогню, відчуваючи на собі легке тепло яскравого полум'я.
- Густаве... - шкодуючи коханого, підійшов до нього блондин і сів праворуч, обійнявши рукою за плечі.
Погляд його відразу помітив поранену праву долоню, замотану в тугий бинт, чий тильний бік так неприємно продовжував просочуватися кров'ю.
- Я тут, я з тобою, - дбайливо стиснув він його плече.
Граф від всього цього болісно завив, упавши на його груди всім тілом:
- Луїїїїїїїїїїїїї...! - стиснув він лівою рукою цю сорочку на коханих грудях. – Луїїїїїїїї…! - давився парубок схлипами.
- Тихіше-тихіше, - стурбовано обійняв його норієць з усіх боків, ховаючи від будь-яких негараздів. - Я тут, я з тобою. Густаве, тихіше, не плач, - притулився губами до його тімені. - Тихіше... - почав заспокійливо шепотіти. - Тихіше... - заплющив очі, намагаючись передати другові весь свій спокій.
Той лише тремтів і здригався, нескінченно пускаючи сльози, що падали на білу сорочку та сріблястий камзол, залишаючи по собі темні й солоні плями.
- Густаве... Тихіше... - шепотів йому Людовік, відчуваючи на собі весь його біль. - Густаве... - відсторонився обличчям. - Подивися на мене, - поклав руку на його щоку і підняв цю голову до себе. - Густаве, - говорив він у ці сині очі, вкриті сльозами. - Усе добре, ти зі мною. Уже все закінчилося. Усе добре. Нам ніхто не зашкодить. Ми в безпеці.
Граф лише дивився на нього і повільно затихав. Він припиняв схлипувати, пускати нові сльози, тремтіти. Здавалося, Густав просто завмирає, потопаючи у цьому погляді, що дивився тільки на нього.
- Густаве, - провів Людовік по його щоці долонею, - усе добре. Ми - разом, а отже, ніхто не зможе нашкодити нам, - сумно посміхнувся, намагаючись підбадьорити хлопця.
- Луї, - нарешті почав той, не зводячи з нього свого погляду.
- Так? - ласкаво відповів йому блондин.
- Що з твоїм оком? – з болем потягнувся до нього Густав, відчуваючи, як сльози наново застилають очі. - Луї... - з тремтінням поклав він пальці на ранену щоку біля бинта. - Що з ним? Що вони зробили з тобою?
- Зі мною, все добре, - усміхнувся парубок, обхоплюючи його пальці долонею і прибираючи від обличчя. - Просто забій. Синяк, - поклав їхні руки собі на коліно.
- Ти втратив око? - спустошено запитав граф. - Луї... - знову починав тремтіти, готуючись заплакати.
- Ні, все добре. Лікар сказав, що я одужаю. Нічого страшного.
- Ти осліп?
- Ні, Густаве.
- Тоді чому воно у тебе перемотане? Там кров? – із жахом запитував парубок.
- Кров є скрізь.
- Луї. Що з ним?
- Нічого, - ґрунтовно обійняв він приятеля і підсів ближче, щільніше притискаючись до тіла. - Густаве, - говорив Людовік спокійно, - мені влучили в око, але я не осліп. Мені закрили око, бо воно болить. Завтра вранці доктор знову огляне мене. А поки він мене не оглянув - я маю ходити з пов'язкою. Моє око має відпочивати і відновлюватися. Нічого страшного не сталося. Моє око - в порядку. Його просто трохи пошкодили.
- Але твоє око в пов'язці, - болісно не розумів всього цього Густав. - Коли все добре, пов'язку не накладають.
Той важко видихнув і поклав руку на його щоку:
- Густаве, - серйозно почав він цим синім очам, - ти довіряєш мені? Ти віриш мені?
Коханий кивнув.
- Усе гаразд, - спокійно повторив блондин. - Не хвилюйся. Я не осліп і очей не втратив. Просто пошкодив. Воно обов'язково відновиться і я ходитиму без пов'язки. Віриш мені?
Той не дуже впевнено кивнув.
- Добре, - розслаблено зітхнув норієць і посунувся до його обличчя. - Не турбуйся. Не хвилюйся... - переконливо говорив Людовік синім очам, перш ніж рушив до його губ і з'єднався з ними в ніжному поцілунку.
Повіки обох повільно опустилися.
Даніель зайшов у свої покої вже за п'ять хвилин. Поруч із ним крокували дуже занепокоєний Золото, тремтячий від усього, що він щойно почув, приголомшений Агат і Олександр, що просто мовчав, намагаючись зберігати самовладання.
Ледве побачивши на дивані цю парочку, що цілувалася, імператор зупинився. Ті цілувалися захоплено, нічого навколо не помічаючи. Закривавлена рука Густава вже розслаблено лежала на спині повернутого до нього Людовіка, обхоплюючи ліктем плече. А долоні його коханого починали пестити стегна і гладити таку невиразну талію, міцно притискаючи коханого до себе.
Даніель відкашлявся, привертаючи до себе їхню увагу. Закохані відірвалися один від одного й повернулися до монарха.
- Ваша величність, - відгукнувся Людовік. - Ви прийшли, - повернувся він до Густава, делікатно зняв із себе його поранену руку і поклав її на його коліно. - Ми чули, - піднявся хлопець, попрямувавши до покровителя, - що після мого відходу щось сталося, - зупинився на півдорозі. - Золото передав нам, що ви призначили дуель.
- Це так, - упевнено попрямував до них покровитель. - Призначив і я втілю її в життя, - ствердно кивнув він Алмазу, проходячи повз нього до Сапфіра. - Що з твоєю рукою? – зупинився монарх навпроти синьоокого. - Як вона?
Той показав свою долоню і закривавлений бинт на тильному боці.
- Жах, - невдоволено відреагував Даніель і попрямував до спальні. - Не навантажуй її, щоб гірше не стало.
- Не буду, - тихо відповів Густав.
- Алмаз, наглядай за ним, - махнув на прощання.
Блондин кивнув:
- Звичайно, ваша величність.
Імператор ліг спати вже за півгодини. Разом із ним спочивали Золото й Олександр, інші ж задовольнялися вітальнею. Алмаз і Сапфір, як зазвичай, лежали біля палаючого каміна, на лівому плечі й обличчям до вогню, злегка пригорнувшись один до одного уві сні.
Ніч була тихою. Усі сопіли, хтось тихо хропів. До другої години, таке умиротворення панувало по всіх покоях. Однак потім, почав ширитися ледве чутний плач, схлипи, жалібні постогони та шурхіт, начебто хтось перевертався. Людовік прокинувся.
Розплющивши спросоння очі, він не відразу щось зрозумів. Але вистачило секунди, щоб він усвідомив, що плаче саме Густав. Швидко і стурбовано обняв тіло, що лежало до нього спиною, і пригорнувся губами до вуха, почавши заспокійливо йому шепотіти:
- Густаве, я тут, я з тобою... Усе добре... Ти в безпеці...
Плач, так само, як і занепокоєння, почали поступово вщухати.
- Усе добре... - почав повільно гладити його живіт норієць. - Усе добре... - затихаючи повторив. - Усе добре...
Той розплющив очі. Витер сльози краєм ковдри й обернувся.
- Ти плакав, - сумно та пошепки повідомив йому блондин. - Що тобі снилося?
- Нічого, - відвернувся той, затишно стиснувшись біля коханого.
- Не хочеш говорити? - продовжував той гладити його живіт.
- Я не пам'ятаю свій сон. Я плакав не через нього.
- А через що?
- Рука, - подивився граф на поранену долоню, що лежала на підлозі, раною догори. - Вона дуже болить...
- Так сильно? - стурбовано погладив його праве передпліччя Людовік
Той жалібно кивнув. Приятель трохи подумав:
- Полеж тут. Я принесу тобі подушечку, - швидкоплинно поцілував він Густава в вилицю і піднявся.
Синьоокий обернувся на нього. Коханий же пішов кудись убік, орієнтуючись у напівтемряві, практично на дотик. І незабаром повернувся, тримаючи в руках невелику оксамитову подушку. Спустився перед коханим на коліно і, делікатно піднявши поранену долоню за кисть, підсунув під неї індивідуальну перину.
- Можливо, - пошепки почав він, - це й не позбавить тебе болю, але зробить хоч трохи м'якшим.
- Дякую... - тихо й сумно відгукнувся Густав, перш ніж посунув подушку ближче до обличчя і зручно влаштував на ній свою поранену руку.
Людовік повернувся на своє місце, накрившись ковдрою, і кинув передпліччя через коханого:
- Може, покликати лікаря? - шепотів він йому на вухо.
- Ні, не треба...
- Ти впевнений? У тебе рука болить. Він дасть тобі знеболювальне.
- Ні... Я викличу його вранці...
- Але вона болить у тебе зараз. А якщо ти не зможеш заснути через цей біль?
- Луї, все добре... Я засну, не турбуйся...
- А я турбуюся.
Той обернувся:
- Якщо мені стане дуже боляче, я сам піду до лікаря.
- Але ти плачеш через цей біль, - тихо обурювався блондин.
- Я весь вечір через нього плакав...
- Я думав, ти плакав через те, що на нас напали.
- Ні. Я плакав через біль.
Людовік важко видихнув і міцно його обійняв:
- Чому ти такий упертий?
- Не знаю... У Даніеля навчився, напевно.
- Як тільки з тобою жити, таким упертим?
- Не знаю... Треба в тебе запитати, - ліг синьоокий на свою подушку, обличчям до вогню. - Ти ж жив зі мною...
- Жив... - сумно зітхнув той. - І пожив би ще, - зарився носом у його волосся. - Ти щовечора чіплявся до мене, - накинувся губами на його шию з жадібним поцілунком.
- Луї! - вражено округлив той очі.
- Густаве! – злякано закрив йому рот долонею. - Розбудиш усіх, - пошепки видав.
- Це було дуже несподівано, - притих хлопець.
- Я думав, тобі подобається коли неочікувано.
- Мені подобається, - зніяковіло сховав він очі. - Я просто злякався, - крадькома посміхнувся.
- Який ти полохливий... - засуджуючи похитав Людовік головою. - Але зараз... - повільно прибрав він волосся з його шиї. - Ти не будеш лякатися?
- Ні... Зараз, не буду...
- Але, якщо лякатимешся... - наблизився блондин до його шиї губами. - Лякайся тихіше... Добре? - пригорнувся до його шкіри в ласкавому поцілунку.
- Добре... - розслаблено заплющив той очі, наповнюючись теплом і задоволенням від цих пестощів.
Збоку почувся дуже важкий подих і шурхіт, наче хтось би перевертався. Людовік застиг, прислухаючись до цих звуків. Наблизився губами до коханого вуха і прошепотів йому зовсім ледве чутно:
- Ми когось розбудили. Давай тихіше.
- Угу... - ніби крізь сон промичав синьоокий.
- Уже спиш?
- У-у, - заперечно промукав Густав, розслаблено посміхаючись.
Коханий усміхнувся слідом:
- Який не сплячий соня... - сповз він рукою до низу його живота й обхопив пальцями член із яєчками.
- Луї... - блаженно прошепотів граф. - Ах... - вразливо видихнув, відкриваючи рот.
Людовік миттю наповнився ніжністю, щойно почув це збуджене зітхання:
- Густаве, - міцно притулився він до нього, почавши пестити язиком і губами шию. - Густаве, - ледве чутно повторив, залазячи рукою йому під нічну сорочку. - Гус... - потонув у його теплі, стиснувши в руці збуджений член.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!