Придворне життя імператорського почту 2 том - Два камені

Настав наступний день.

Густав прокинувся, як зазвичай, найостаннішим. Піднявся, почав прибирати своє спальне місце, умився, одягнувся, поснідав. Протягом усього цього часу, Людовік іноді поглядав на нього. Цей синьоокий янгол здавався йому сумним і засмученим, незвично апатичним і навіть позбавленим, у якомусь сенсі, життя. Це був усе такий самий стриманий Густав, з нейтральним виразом обличчя, проте його легкий рум'янець залишив після себе лише сіру шкіру, а блиск в очах згас, не залишивши після себе взагалі нічого. Блондин не міг дивитися на це довго. Доводилося постійно відводити погляд.

Після ранкової трапези, багато хто розійшовся. Агат, Алмаз і Золото з Даніелем пішли фехтувати. Олександр вирушив до свого кравця, щоб перевірити власне вбрання для балу. А Бронза вирішив навідатися до салону й у щось пограти. У покоях залишилися лише Сапфір, з нецікавими йому книжками, і Сталь з Вільхою, що були зайняті одне одним.

Минуло півгодини. Густав насилу читав якусь працю про історію живопису, часто відволікаючись на спостереження за тими двома, що активно спілкувалися, сидячи на дивані, і важко зітхав. Німфа наївно хіхікала й усміхалася, коли велетень намагався навчити її вишивати, тримаючи п'яльця та голку в руках. Вони фліртували, загравали, жартували і постійно говорили. Сталь був не просто слугою і шанувальником для своєї Вільхи, він був тим, кого вона удостоювала найбільшим своїм даром - увагою і безумовною прихильністю. Тим, кого дівчина не боялася і кому вона довіряла. Цей велетень міг без сорому хвалитися такими привілеями, адже він був єдиним, кому німфа дозволяла на свою адресу явно більше, ніж іншим.

Спостерігаючи всі ці смішки і збентежені посмішки, Густав просто вмирав від болю. Адже, зовсім недавно і він потопав у романтиці, насолоджуючись кожним поглядом, кожним зітханням і особливо поцілунками, що змушували його танути у коханих руках. Хлопець мріяв знову потонути у своїх почуттях, у чиїхось очах... Але зараз це було неможливо... Людини, яка б так його кохала, більше не було. Він залишився один. Можливо, назавжди. Голова його опустилася.

Довго перебувати по сусідству з такими голубками, що постійно воркували, граф не зміг, тож залишив свою книжку на столику і пішов до салону, де сподівався хоч якось розважитися.

Прийшов, оглянув зал, шукаючи очима своїх знайомих, і попрямував до графині Комре, що вже прощалася з Кларисою Летючою - тією самою дівчиною, що могла б стати новою імператрицею.

- Графине, - стримано кивнув своїй подрузі Густав.

- Ах! Друже мій! - весело взяла вона його під руку і повела до крісел. - Я зараз говорила з дуже цікавою особою! – стала трохи тихіше, почавши пліткувати.

- З якою ж? - сумно зацікавився хлопець, намагаючись змусити себе веселитися.

- З можливою нареченою імператорів, - активно підібрала дівчина фіжму і сіла в крісло.

- Так? І що ж вона? - присів поруч її знайомий.

- Ох! Вона - дуже цікава особа! - почала захоплено розповідати графиня. - Думаю, вона буде шикарною імператрицею!

- Ви вже обрали собі фаворитку в цій справі?

- Звичайно! На цих наречених зараз ставлять, як на гоночних конячок! Ніхто не знає, кого саме оберуть імператори, але щось мені підказує, що в Даніеля вже точно є фаворитка! - весело штовхнула свого приятеля у плече.

Той невпевнено посміхнувся.

- Як тільки він зустрічав цю Юлію! – взяла дівчина вина. - Я кажу вам - вони одружуються! Якщо не спати одне з одним будуть - так постійно розмовлятимуть! - відпила. - М? - активно запитала графа, ковтаючи вино. - А ви що думаєте, друже мій? Одружаться вони?

- Можливо. Даніелю дуже імпонують фагри. Вони йому цікаві. Можливо, що він і одружиться із нею.

- Готова зробити ставку.

- Ви тільки не захоплюйтеся цим, - сумно посміхнувся їй Густав. – Віднедавна, Даніель терпіти цей тоталізатор не може. Поняття не маю, що його так злить.

- Що ви, що ви. Ставка символічна - всього 20 га. Це навіть не гроші. А для вас, друже мій, - вказала вона на нього келихом, - навіть 50 га - не гроші. Не хочете взяти участь у парі? - відпила вина.

- Мабуть, відмовлюся. Я навіть не бачив цих наречених. Та й людина я не азартна.

- Хах! Даремно! Деякі з них - дуже навіть цікаві.

- Хах, вірю вам...

Утворилася пауза, під час якої графиня попивала вино.

- Друже мій, - почала вона врешті-решт, - ви не такий, як зазвичай. Що сталося? На вас обличчя немає.

- Хах... - відкинувся той на спинку. - Немає настрою, - відвів він сумний погляд у бік.

- Це я бачу. Розкажіть мені, чому у вас його немає.

Густав покосився на неї:

- Пам'ятаєте, кілька днів тому ми з паном Кері натрапили на вас?

- Пан Кері? Так, пам'ятаю. Ви якраз помирилися, - підбадьорливо посміхнулася дівчина. - Це була така приємна новина.

- Так от, того ж вечора, - відвів граф погляд у сторону, - ми остаточно розлучилися, - знітився.

- Ох... - сторопіла та.

- Я сумую за ним, - опустив він свої сині очі.  

- Друже мій... - співчутливо нахилилася до нього подруга і поклала руку на його долоню. - Мені шкода вас...

- Не варто. Я... - забрав кисті.

- Я думаю, що варто. Ви з ним були більше, ніж друзями. Впевнена, що він для вас багато значить.

- Це справді так... Але...

- Ви не можете підібрати слова?

- Так, не можу... - опустив Густав плечі. - Я хочу знову бути з ним. Наше розставання розриває мені серце.

- Ніхто не заслуговує душевних мук. Чи можливо все повернути?

- Не знаю. Навряд чи, - відвернув він голову. - Ми сильно посварилися.

- Але ж має бути якийсь вихід.

- Боюся, його немає. Ми зробили один одному надто боляче...

- Друже мій... - співчутливо протягнула дівчина, бажаючи пожаліти його поранене серце.

До них підійшли троє. Це були якісь аристократи, яким було близько 25-ти років:

- Ваше сяйство! – радісно почав один, повертаючи свій почет до дівчини. - Ви сяєте, як завжди!

Графиня підняла до мовця обличчя.

- Ви такі прекрасні в цей день!

- Дякую за комплімент, - відреагувала Комре.

- Що ви! Це - не комплімент, а слова істини! Ви - прекрасні!

- Не варто вам так розпинатися переді мною, - дружелюбно відповіла вона цим людям.

- Та хто ж розпинається? Я лише описую те, що бачу. Вашу красу неможливо не помітити!

Густав підняв до них обличчя й тихо кашлянув, натякаючи на те, що і з ним мають привітатися. Той, хто говорив, поблажливо опустив до нього очі:

- Що тільки така прекрасна панянка робить із цим виродком під боком? - гидливо відвернувся він до графині. - Ви - високошляхетна особа. Що ви забули поруч із ним? Невже, цей простолюдин докучає вам? – підійшов він до графа і поклав руку на його плече, почавши видавлювати парубка з крісла.

Густав неприємно стиснувся під вагою цієї долоні і опустив голову.

- Що ви собі дозволяєте? - обурилася дівчина. - Це - мій друг. Залиште його в спокої.

- Та як простолюдин може бути другом графині? - щиро здивувався мовець та відпустив молодика. – Ваше сяйство занадто сяйно, для того, щоб навіть перебувати з цим самозванцем в одній кімнаті, а ви його ще й другом називаєте.

- Він - не самозванець, - насупилася Комре. - Він - такий самий граф, як і я.

- Не принижуйте своєї гідності, ваше сяйство. Ви - сяєте своєю дворянською кров'ю, а він, - штовхнув мовчазного Густава у плече, - ніхто інший, як купець.

- Що ви несете? Граф Камп - мій друг, - обурено піднялася дівчина зі свого місця.

Аристократ глузливо посміхнувся цим словам:

- Радше подруга.

Його приятелі видали такий самий неприємний смішок.

- Ваша подруга цілується з чоловіками, - недбало штовхнув він понурену голову графа. - Утім, це й не дивно. У вас, у такої прекрасної панянки, - оглянув її, - яйця вочевидь більші, ніж у цього, - зі знущальним співчуттям опустив очі до Густава, який узагалі ніяк не перечив цим словам на його адресу. - Бідолаха. Навіть яєць немає. Не дивно, що він ділить ложе з чоловіками. Хоч у ліжку побачить, який вигляд мають справжні чоловічі яйця. Та й член, мабуть, теж, - поблажливо усміхнувся.

- Нахаба! – вигукнула Комре.

- Що ви, - повернувся до неї цей співбесідник. - Це ж простолюдин. До чого ви взагалі захищаєте його? Життя простолюдина нічого не варте, - глянув на того і штовхнув у скроню.

Опущена голова Густава, за інерцією, відхилилася.

- До чого жаліти простолюдинів? - повернувся молодий чоловік до дівчини. - Вони - не ми з вами. Жодної блакитної крові, жодного фамільного древа. Та вони взагалі не знають, що це таке. Про що тільки з ними говорити? Тим паче вам. Весь ваш діалог має стосуватися тільки його скарг на своє нещасне життя. Ви - справжня графиня. Комре - здавна знатний рід. Ви повинні з імператорами дружбу мати, а не з простолюдином його проблеми обговорювати.

- А хочете дізнатися, що маєте робити ви? - стримуючи гнів, почала дівчина. - Для початку, - ткнула його пальцем у груди, - залишити мене і мого друга в спокої. Не вам вказувати мені з ким і як я маю спілкуватися. І, тим паче, не від вас я прийматиму якісь поради. Ви - низька і поверхнева людина. Вам має бути соромно за свої слова.

- Графине, - пригнічено піднявся Густав, жестами намагаючись заспокоїти її. - Вони мають рацію... Не гнівайтеся... Я... Краще піду. Не докучатиму вам своєю компанією, - вклонився, розвернувся і пішов.

Дівчина повернула суворий погляд на тих грубіянів:

- Соромно має бути! Помийте рот із милом, після такої кількості бруду, який з вас вийшов! - відвернулася і пішла в іншу частину салону.

Підлога довгого коридору, з численними вікнами по одному боці, власне взуття та ноги, що швидко крокували кудись уперед - ось, що бачив Густав, тікаючи від цих людей у якесь затишне місце. Він не хотів нікого бачити, чути, з кимось розмовляти. Він хотів лише усамітнення із самим собою.

Опущена голова не давала йому змоги бачити тих, хто йшов назустріч, тож він навіть не помітив своїх знайомих, що йшли прямо на нього. Це були Алмаз і Агат. Перший побачив цю засмученість одразу:

- Густаве? - стурбовано схопив він його руку, коли вони порівнялися.

Але той не відповів, ображено вирвавшись і поспішивши далі.

- Густаве...? - провів його спустошеним поглядом Людовік.

Але коханий не обертався, не гальмував. Він тільки йшов, не розбираючи дороги, і зникав серед інших придворних.

- Хто образив мого Густава? - роздратовано видав Алмаз, стиснувши кулаки й щелепу. - Хто ця мерзота? - гнівно повернувся він до Агата.

- У тій стороні салон, - показав друг великим пальцем уперед. - Думаю, він ішов звідти.

- Я всі кишки цій тварюці випущу, - розвернувся норієць і похмуро попрямовав прямо в цей зал.

У салоні, тим часом, вирувало життя. Усі розмовляли, багато хто розважався. Опинившись у дверях, пан Кері окинув поглядом приміщення, шукаючи очима будь-кого, хто навіть гіпотетично міг бути винен у смутку Густава. Помітив графиню Комре в оточенні її почту. Стиснув кулаки й щелепу. Стрімко підійшов до неї.

- Це ви, - гнівно почав він дівчині, - маєте нахабство зачіпати графа Кампа?

Та сторопіла, її оточення спантеличилося.

- Зачіпати? - повторила аристократка. - Як я можу? Граф - мій друг.

- Тоді якого біса він вийшов від вас таким засмученим? – нахилився Людовік, нависнувши над нею, як справжня загроза.

- Його задирали троє, - непривітно насупилася та. - Називали так низько й нешанобливо, що мені помитися хочеться, після розмови з ними.

- Троє? Хто?

- Он ті, - показала вона на компашку осторонь.

Алмаз покосився на них, поштовхом вирівнявся і пішов до них. Парубки якраз щось захоплено обговорювали.

- Це у вас віра в життя, після смерті, загострилася? - вліз у їхній діалог норієць.

Ті поблажливо покосилися на нього.

- Якого біса ви до графа Кампа лізете?

- Ах, так ось про що ви, - вальяжно видав найголовніший, відпивши з келиха. - Давайте представимося...

- Та мені плювати, хто ви такий! - відкинув Людовік його слова, ніби брудний папір. - Тільки смертник буде говорити гидоти про мого друга! Та прямо йому в обличчя! - розлютився.

Співбесідник хмикнув:

- Про які гидоти йдеться? Я не сказав про цю людину жодного брехливого слова. Усе, що я говорив - було найчистішою правдою.

- Та як же! У яких словах ви цю правду висловили? У яких епітетах ухитрилися образити його?!

Багато хто вже спостерігав тільки за цими двома.

- Хм, - зарозуміло видав опонент блондина. - Ви, я дивлюся, навіть не знаєте про його минуле? Граф Камп ніякий не граф. Його титул куплений. Ця людина не має абсолютно ніякого стосунку до аристократії. Він - простолюдин.

- Простолюдин, кажете? - зі зневагою оглянув Людовік цю людину з голови до ніг. - Тоді чому, - загрозливим поглядом повернувся він до його очей, - він поводиться значно вихованіше, ніж наслідний дворянин, яким себе вважаєте ви? Скільки книжок ви прочитали за все своє життя? Скільки наук пізнали?

- Ох, тільки не кажіть, що Камп - найвченіший, хто зараз перебуває в цьому палаці, - поблажливо посміхнувся дворянин.

- Він - не найвченіший, - упевнено кивнув норієць. - Рівень інтелекту можна зрозуміти тільки в порівнянні. І я вже неозброєним поглядом бачу, що ви програєте йому в суху. Це настільки ганебна поразка, що краще б вам заткнутися, щоб не виглядати ще більшим дурнем, ніж ви є зараз.

- Хах, що ви... Я значно розумніший за багатьох.

- От тільки демонструєте ви зовсім інше. Тільки дурень виставлятиме свою вченість на загальний огляд. По-справжньому розумна людина - розумна настільки, що її вченість видно неозброєним оком. У вас такого не видно й поготів.

- Ви несете якусь маячню. Захищаючи розумність цієї людини, ви зовсім забуваєте, що він - простолюдин, - усміхнувся аристократ. - Як для простолюдина, те, що він прочитав 5 книжок - вже велике досягнення.

- Для вас - теж.

Той вражено витягнув обличчя на таке хамство.

- Вдягнені в такі тканини і таке золото, а поводитеся не краще за конюха на фермі, - продовжив Людовік.

- Та як ви смієте?

- А як смієте ви? Ображаєте мого друга, принижуючи його гідність, і думаєте, що я буду це терпіти?

- Ваш друг - простолюдин!

- Найбагатший аристократ! - обурено перебив Кері. - Вам такі гроші не снилися навіть! І, незважаючи на свої статки, Густав залишається дуже скромним, смиренним і вихованим, що є великою рідкістю для таких багатіїв, як він! Повчилися б ви у нього!

- Вчитися у простолюдина?! - гидливо повторив придворний. - Та ніколи! Я - благородних кровей! Я - спадкоємець цілого графства!

- І, при цьому, від вас навіть не пахне шляхетністю! Спілкуєтеся, як конюх!

- Бачу, ви часто ведете задушевні бесіди з цими конюхами, якщо знаєте, як вони спілкуються, - зарозуміло оглянув його опонент, бажаючи вколоти.

Людовік стійко витримав цей погляд:

- Чув кілька разів і вже можу порівнювати. Густав, на відміну від вас - найблагородніший, серед усіх, кого я знаю. Нехай не за кров'ю, але за розумом і поведінкою - він кращий за вас, вихованіший, стриманіший і явно розумніший. Ви йому точно не рівня, - оглянув він цього аристократа зверху вниз. - Віконт, а таке відчуття, ніби тільки слуга віконта, - розвернувся і гордо вийшов.

Опонент обурено подивився йому вслід, зазнаючи такої неприємної поразки.

Людовік попрямував до покоїв Даніеля. Поки він дійшов - певною мірою заспокоївся. Опинившись у вітальні, оглянув кімнату. Не помітивши тут Густава, пройшов до спальні і зазирнув у середину. Його приятель сидів на ліжку, плечем до дверей. Він виглядав таким сумним і пригніченим, що в норійця серце стиснулося від такої картини. Блондин обернувся, подивившись на стіл, помітив солодкі тарталетки із зацукрованою полуницею, узяв усю тарілку й зайшов у спальню. Зачинив за собою двері.

- Сидиш-сумуєш? – невимушено попрямував він до знайомого.

Той мовчав, похнюпивши голову.

- Хочеш тарталетку? - сів Людовік поруч і простягнув йому цілу тарілку з солодощами.

Знайомий покосився на них.

- Бери, чого очима такими голодними дивишся? - підбадьорливо посміхнувся блондин. - Вони не кусаються, - взяв одну і, грайливо похитуючи, спрямував її до знайомого рота. - Кусь-кусь-кусь!

Густав сумно посміхнувся на це загравання, забрав кошик і почав його нешвидко їсти.

- Я поговорив із тими дурнями, - продовжив норієць. - Не знаю, що за нісенітницю вони мололи, але я поставив їх на місце.

Друг опустив плечі й голову, щойно почувши ці слова:

- Тобі графиня Комре сказала про них?

- Так. Коли я прийшов у салон, то відразу на неї обурюватися почав. Я думав, що це вона тебе зачепила.

- Вона не могла...

- Знаю. Але коли я почав обурюватися, я цього ще не знав.

- Сподіваюся, ти не нахамив їй.

- Ну... Вона досить швидко послала мене, - витримав паузу. - До тих дурнів. А з ними, я себе не стримував... Вони взагалі якусь нісенітницю говорили про тебе. Хто це такі? Якого біса вони взагалі дозволяють такі слова на твою адресу?

Густав відвернувся, соромлячись самого себе:

- Вони говорили правду. Це не нісенітниця. Я - не шляхетної крові. Мій батько купив цей титул, коли я був маленьким. Він був багатою людиною, а я... - важко зітхнув. - Я всіх обманюю, перебуваючи тут. Я не гідний бути при імператорському дворі. Я - самозванець, що вважає себе графом, - опустив погляд на надкушену тарталетку і почав швидко її їсти, намагаючись зупинити сльози, що вже застилали очі.

Людовік зі співчуттям спостерігав цей голод:

- Ні, це неправда... Ти не такий...

- Правда, - втягнув той соплі. - Я можу показати тобі документ. Він у мене вдома лежить, - взяв ще один пісочний кошик, який почав швидко знищувати.

- Ти нікого не обманюєш. Ти - не самозванець. І ти заслуговуєш на титул графа більше, ніж я - на титул віконта. Густаве... Ти неправий.

- Правий, - кивнув він, вже тремтячи від плачу, який ледь стримувався у середині. - Я - ніхто...

- Не кажи так.

- Я - брехун. І нахлібник. Мій батько побудував стільки шахт, заробив стільки грошей, а я... Я тільки витрачаю те, що він залишив мені. Він купив цей титул, бо хотів бути у вищому світі, а я... Я нічого у своєму житті не зробив... Я не заслужив такого життя...

- Тобі всього 21. Ти ще молодий. Ти ще досягнеш своїх висот.

- Ні... Мені краще бути тим, ким я є, - втягнув Густав соплі й узяв ще одну тарталетку.

- І ким ти є?

- Купцем, - витримав він багатозначну паузу. - І мужеложцем, - продовжив тужливо їсти.

- А друге тобі чим не подобається? – насупився Людовік. - Хіба погано любити чоловіків?

- Так, - похнюрив той голову. - Ніхто не любить содомітів.

- Я люблю.

- Тому що ти сам такий самий.

- І що? Твоя подруга теж тебе не уникає. Вона, мені здається, знає про твої вподобання.

- Усі знають. Я цього не приховую... – поник граф. - Хоча мав би.

- Чому? – дивувався блондин. - Чому ти маєш приховувати це? Я боявся своїх батьків, боявся зізнатися їм. Але ти... Кого ти боїшся розчарувати? Я захоплююся твоєю мужністю. Ти не прикидаєшся кимось іншим. Ти не боїшся бути самим собою.

Той сумно покосився на нього:

- Боюся, дуже боюся... Ти знаєш тільки невелику частину мене справжнього.

- Ти ж не хочеш сказати, що весь цей час ти брехав мені? – насупився Кері.

- Ні, - опустив він сині очі. - Я був чесний із тобою.

- Тоді в чому проблема? Я вже зрозумів, що знаю тебе недостатньо добре, але я думаю, що це можна виправити.

- Можна, але...

- Густаве, тобі просто потрібно навчитися говорити зі мною. Якщо ти постійно мовчатимеш і ось так приховуватимеш те, що ти хочеш сказати, - кивнув на нього приятель, - далеко ми не заїдемо.

- Ми взагалі нікуди зараз не їдемо... – зажурився хлопець.

- Їдемо, - кивнув той. - Ми - розмовляємо.

- Ця розмова нічого не означає. Точніше... - важко зітхнув граф. - Вона не означає нічого доброго.

Людовік здивовано насупився:

- У сенсі? Я сказав щось погане?

- Ти, тепер, знаєш, що я не справжній аристократ, - відвів він погляд.

- І? 

Густав покосився на нього:

- Ти не розумієш? Тепер, усе зміниться.

- А можна побільше конкретики? Що зміниться?

- Твоє ставлення до мене. Та й решти теж, - опустив очі.

- Як? - здивовано видав блондин.  

- Я не аристократ. Я - купець.

- І? До чого ти хилиш?

- Мені краще поїхати, - піднявся синьоокий, почавши розвертатися.

- Ми ще не завершили нашу розмову, - схопив його за зап'ястя Людовік і посадив назад. - Що зміниться? Густаве, я серйозно не розумію, що не так. Не народився ти аристократом і що? Ти думаєш, що кров дворянина і не дворянина має різний колір? Повір мені - обидві вони червоні. Усе, чим різняться аристократи і простолюдини - це якість одягу, їжі та розваг. Це - все. Густаве, я не розумію, що тебе турбує. Що не так?

- Аристократи вважають себе богами, а всіх, хто не є аристократом - рабами, - сумно покосився він на коханого.

- Хто тобі таку дурницю сказав?

- Життя, - опустив той погляд.

- Тебе починали використовувати, коли дізнавалися, що ти не дворянин? - делікатно запитав його друг.

- Так.

Повисла пауза.

- Але... - протягнув невдовзі Людовік. - Хіба ти думаєш, що так робитимуть друзі?

- Від мене відвертаються всі, хто дізнається про це, - відвів очі граф.

- Я не можу в це повірити. Ти занадто багатий, для того, щоб тебе кидали через таку дрібницю.

- Моїми статками починають користуватися, як своїми, - сумно глянув на нього парубок. - Мене починають сприймати, як слугу.

- Тому, в тебе немає друзів?

- Так, - опустив він обличчя. - Я не хочу, щоб мене зраджували знову... Щоб мене обманювали й використовували, вдаючи з себе друзів. Я не хочу такого життя. Життя другого сорту...

- Густаве... - співчутливо посунувся до нього блондин й обійняв. - Хочеш тарталетку? - поставив тарілку на його коліна. - Золото передав мені, що ти любиш їсти їх, коли тобі сумно.

- Хочу... - тужливо взяв той одну і відкусив частину.

- Густаве, - важко зітхнув Людовік, - яким би не було твоє життя до цього, зараз воно інше й оточують тебе зовсім інші люди. Ми не збираємося тебе використовувати або, тим більше, зраджувати.

- "Ми"? - покосився на нього хлопець.

- Я про почет Даніеля. Тут зібралися зовсім не ті люди, що здатні на таку підлість.

- Олександр на неї здатний, - опустив очі.

- Він - так, але інші - ні. Густаве, не треба вважати себе другим сортом або кимось іще. Ти - граф Камп. Нехай ти і не народився аристократом, але твій титул офіційний. Ти - не обманщик і не самозванець, - підбадьорливо посміхнувся: - У тебе навіть папери, що підтверджують це, є. Ти - частина імператорського почту. Частина мого життя.

Парубок насторожено покосився на нього:

- Частина твого життя? Уже пройдена частина, - опустив він голову. - Мене тут ніщо не тримає. Мені справді краще поїхати...

- Я буду тебе тримати, - взяв його зап'ястя блондин. - І нікуди не відпущу.

Густав глянув на нього і подивився в чисті, впевнені сірі очі:

- Луї, ми ж розлучилися. Навіщо тобі тримати мене?

- Ми не розлучилися, - сповз той долонею на його кисть і огорнув її пальцями, ніби обіймаючи. - Ми взяли перерву, щоб розібратися в самих собі, у почуттях, які ми відчуваємо один до одного.

- Ми не зможемо бути разом знову, - признався Камп із глибоким сумом.

- Ти не хочеш? – засмутився хлопець, відсторонивши свою руку.

- Хочу, але... – опустив він очі. - Я зрадив тебе. Я вчинив неправильно. Ми не зможемо жити з цим.

- Прощати нелегко, але... Ми обоє повинні пробачити один одного. Нехай ми і зробили деякі помилки, але я впевнений, що ми зможемо налагодити діалог.

- Ти не пробачиш мене.

- А ти мене?

Густав мовчав.

- Це було дуже боляче... - протягнув він через деякий час. - Я вмивався сльозами...

- Ти не відповів.

Приятель підняв до нього обличчя:

- Мені складно відповісти. Я не знаю.

- Я теж не знаю, але... - важко зітхнув Людовік і відвів погляд. - Думаю, нам потрібен ще час. Ми ще не визначилися, чого хочемо, - піднявся і підійшов до столика, де стояло вино.

Налив собі й відпив. Густав же повернувся до поїдання тарталеток.

Минуло хвилин десять. Весь цей час хлопці мовчали. Людовік думав про своє, дивлячись у вікно і попиваючи вино, а Густав - про своє, з'їдаючи дедалі більше й більше пісочних кошиків, доки не лишився тільки один. Споглядаючи цей самотній десерт, він покосився на знайомого. Той, якийсь час не чуючи від свого приятеля взагалі жодних звуків, обернувся. Вони зустрілися очима.

- Тут... - тихо почав синьоокий. - Залишилася одна... Будеш?

- Та ні, їж, - відвів він злегка засмучений погляд. - Я не хочу.

- Ти... Засмутився через щось? - акуратно запитав його Густав.

- Так...

- Скажеш?

- Думаю, не варто. Я лише накрутив себе, - повернувся до нього блондин. - Можливо, те, як я думаю, взагалі неправда.

- А про що ти думав?

- Якщо грубо - про майбутнє.

- Воно погане?

- Воно може бути гіршим, ніж я хотів би, - попрямував до нього норієць і сів поруч.

- Хочеш тарталетку? - посунув граф тарілку до знайомого. - Солодке допомагає, коли сумно.

Приятель покосився на неї:

- Та ні, їж. Ти їх любиш, я дивлюся.

- А ти? Ти навіть не спробував їх.

- Я майже байдужий до таких солодощів, - скептично оглянув він десерт. - Вони надто солодкі. Та й не хочеться мені їсти зараз... - відвів погляд.

- Мені здається, я засмутив тебе своїми словами, - засмутився Густав.

- Трохи, але не критично.

- Вибач... - співчутливо погладив він його плече. - Я не...

Той нейтрально подивився на нього.

- Я не хотів… - прибрав синьоокий свою долоню.

- Густаве, я... - важко зітхнув блондин. - Я хочу розвіяти одну неоднозначність. Не знаю, що думаєш із цього приводу ти, але мені здається, що ти помиляєшся.

- У чому?

- У нас. Густаве, - взяв його за руку, - я вже все вирішив.

Граф стривожився: "Це кінець? Назавжди? Навічно?"

- Я кохаю тебе, - серйозно і з втомою зізнався Людовік. - І кохати не перестав.

Приятель оторопів від таких слів.

- Я сумую за тобою і все ще хочу бути з тобою. Я готовий пробачити тобі те, що ти зробив, якщо ти пообіцяєш мені дещо.

- Що? - тихо запитав його друг.

- Більше ніколи у своєму житті ти не будеш спати з кимось, заради того, щоб викликати в мене ревнощі. Щоб якось вколоти, помститися, зробити боляче. Я не хочу переживати все це знову. Знаєш, до того, як я прочитав цей клятий лист, я думав, що тебе змусили, примусили або, чорт забирай, зґвалтували. Я думав, що все це було проти твоєї волі, що ти насправді не хотів цього. А в тексті... - важко зітхнув. - Ти міг щось зробити з усім цим, але ти цього не робив. Густаве... У мене серце розривається від того, що я згадую це. Якщо ти зробиш таке знову - я не знаю, яка в мене буде реакція.

- Я лише... - опустив той винуваті очі. - Хотів знати, що ти кохаєш мене...

- Після таких дій легше розлюбити, ніж знову закохатися. Розумієш це?

- Я... – похнюпив він голову.

- Ти занадто наївний у питаннях кохання. Ніколи не роби так більше. Якщо хочеш чогось - просто скажи. Ми зможемо розібратися, - стиснув його долоню норієць. - Але, якщо ти знову робитимеш так - нічого бути не може. Ніяких "нас", ніякого кохання й ласки. Ніяких стосунків. Подумай. Чи готовий ТИ пробачити мене, чи готовий забути все, що було, після того, як ми повернулися сюди? І головне - чи хочеш ти всього цього? Я вже все вирішив. Думати залишилося тільки тобі. Добре подумай над усім цим. І скажи мені потім, що ти вирішиш. Я хочу знати це, - сумно зітхнув, дивлячись на нього, піднявся і вийшов.

Густав засмучено покосився Людовіку вслід.