Придворне життя імператорського почту 2 том - Два камені

Була половина сьомої вечора. Даніель уже сідав за накритий для нього стіл, як до покоїв зайшли двоє.

- Ну? - скептично запитав їх імператор. - Де ви були? Мені донесли про твій прихід, - вказав він виделкою на Людовіка, - ще годину тому.

Увесь почет подивився на них.

- Ми... - напружився Алмаз, стискаючи дальнє від себе плече коханого, якого він обіймав.

- Ми були в зимовому саду, - неголосно відповів Густав, тримаючи на попереку приятеля руку.

- Що ви там робили? - не міг зрозуміти монарх. - Я чекав на вас тут, - вказав Даніель на невеликий диван осторонь. - Я хотів бачити вас тут. Ви знову посварилися? - обурено насупився. - Я ж сказав вам помиритися.

- Ми не сварилися, ваша величність, - неспішно похитав головою Сапфір.

- А що це було сьогодні вранці? Я бачив, як ви шепотілися, - змахнув правитель на них рукою, змусивши насторожитися від думки, що він ще й чути їх міг.

- Ми обговорювали його поїздку до палацу, - притиснувся Густав до Людовіка.

- Я бачив, який ти був сумний, після його відходу! - роздратовано заявив Даніель. - Ви знову посварилися?!

Алмаз стривожено подивився на коханого:

- Ми посварилися?

- Ні, - підняв той на нього сині очі. - Я засмутився, але ми не посварилися, - поклав голову на його плече.

- Тоді чому ви не прийшли сюди, щойно ти приїхав?! – вказав імператор на одноокого.

- Я... - злякано забарився той, глянувши на монарха.

Потрібно було терміново придумати якесь гарне виправдання, бо причину "мені було сумно" і "ми хотіли побути тільки вдвох" Даніель міг не прийняти.

- Я не хотів, щоб Густав знову ревнував мене, - притиснув його до себе блондин. - Тому, ми вирішили посидіти окремо. Щоб знову не посваритися.

- Гаразд, - невдоволено відповів монарх. - Сідайте і їжте. І щоб не сварилися, - суворо вказав на них ножем.

Хлопці швидко кивнули й пішли до вільних місць. Присіли поруч один з одним і почали трапезу. Людовік знову нарізав і розламував усі великі шматки в тарілці Густава.

Ніч настала досить швидко. Усі облаштували свої спальні місця й лягли, накрившись ковдрами. Алмаз і Сапфір спочивали разом, притискаючись один до одного і дивлячись на камін, що їх зігрівав. Хвилини задумливого мовчання текли, немов густа й солодка карамель, даючи насолоджуватися нею так довго, як тільки це було можливо.

- Густаве, - раптом прошепотів Людовік, притискаючись до його тіла.

- М? - ніби крізь сон промичав той.

- Ти спиш?

- У-у, - заперечно промукав парубок.

- Густаве, - ніжно гукнув його Людовік, наблизившись до вуха. - А ти б хотів провести зі мною все своє життя?

Коханий спантеличено обернувся:

- Що? – насуплено і сонно подвився він на коханого.

- Ти б... Ти б хотів бути зі мною до кінця? – нерішуче дивився в ці сині очі блондин.

- Ти серйозно? – перевернувся граф на інше плече, опинившись до нього обличчям.

- Тобі здається, що я жартую? - ласкаво посміхнувся норієць.

- Ні... – задумливо улігся Густав. - Але... Це дуже несподіване запитання. Воно виглядає серйозним...

- Хах. Густаве, - узяв він край ковдри і з розмаху накрив їх із головою. - Густаве... - пригорнувся до нього, міцно обійнявши. - Це питання тільки про кохання. Ти ж кохаєш мене?

- Звичайно, - кивнув той у темряві ліжка.

- І ти б хотів бути зі мною... так довго?

- Усе життя?

- Усе життя, - кивнув Людовік із усмішкою.

- Хотів би... - заворожено протягнув Густав. - А ти? Ти б хотів бути зі мною все життя?

- Хах, звісно. Тоді б, я такого не питав, - пригорнувся він до його губ у блаженному поцілунку.

- Луї, я кохаю тебе... - ледве чутно прошепотів синьоокий, починаючи танути і втрачати свою волю у цих руках.

- Я тебе теж, - з усмішкою сповз коханий долонею на його стегно і жадібно стиснув сідницю, продовжуючи цілуватися.

- Мм... - із задоволенням замичав граф. - Луї... - млосно протягнув. - Луї... - заплющив очі від задоволення. - Візьми мене... - збуджено зітхнув, перш ніж податися до нього.

- Густаве, припини, - неохоче попросив Людовік, злегка відсторонюючи його від себе. - Ми тут не самі.

- І що? - притиснувся до нього Густав, вигинаючи спину. - Нехай чують і заздрять. Луї... - обійняв його голову лівою і протиснувся коліном між його ніг. - Луї... - розтікався в задоволенні.

- Твоя рука, - стурбовано взяв він кисть, що лежала між ними. 

- Не хвилюйся. Я буду обережно, - бажано пригорнувся синьоокий до коханого, впершись стегном у його пах. - Луї... - голосно вдихнув це ім'я, бажаючи насолодитися кожним його звуком.

- Густаве, - почав без бажання відсторонювати його приятель.

- Луї... - продовжував до нього тягнутися хлопець.

- Ні. Давай не зараз. І не тут.

- Ну чому...? Луї... - збуджено притиснувся до нього. - Луї...

- Я... Я соромлюся.

Сапфір усміхнувся:

- Хах, що?

- Я... Соромлюся.

- Кого? - зворушливо подивився він в темряві на його обличчя.

- Не знаю. Просто... Мені не зручно.

- Ми можемо піти в іншу кімнату... - заманливо прошепотів Густав, проводячи долонею по його шиї. - Туди, де нікого не буде... Де ніхто не зможе нам завадити... - попрямував губами до його шиї.

- А там - холодно, - відвернувся парубок, відсторонивши його долонею.

- Луї, - стантеличився коханий, - ти відкидаєш мене?

- Не зовсім... – ніяково протягнув той.

- Після того, як ти запитав, чи не хочу я провести з тобою все своє життя?

- Я просто... - ухилявся блондин.

- Назви мені справжню причину, чому ти не хочеш. Справжню, а не ту, яку ти зараз вигадуєш, - насупився граф.

Людовік подивився на нього. Підсунувся ближче і затих:

- Ти дуже голодний до мене. Та й я теж. Я хочу, щоб ми... Як би це сказати... Я хочу, щоб ми вгамували такий довгий голод не в такій обстановці. Я хочу, щоб це було на ліжку, щоб... Пам'ятаєш, перед карнавалом ти говорив мені про якісь ковпаки з козячої кишки? Я хочу бути в тобі, а без них... Я хочу, щоб це було повноцінно.

- Повноцінно? Ти тільки нещодавно допомагав мені своєю рукою, - тихо обурювався синьоокий.

- Густаве, я тебе знаю. І я знаю, що цього тобі мало. Ти все такий же голодний.

- Так, я голодний, а ти - відмовляєш мені. Після цього запитання про те, чи не хочу я бути з тобою до кінця, - невдоволено перевернувся на інший бік.

- Густаве... - сумно пригорнувся до нього Людовік.

- Мені здається, що ти не щиро ставив те запитання.

- Ні-ні-ні, - перелякався блондин, стиснувши його в обіймах. - Щиро. Від самого серця. Я просто хочу, щоб наш раз, після такої довгої перерви і стількох сварок, був феєричним, - притиснув його до себе. - Хочу, щоб ти був в екстазі.

Той відвів сумний погляд:

- А виглядає так, ніби ти просто не хочеш мене...

- Це неправда... - посунувся до його шиї норієць й пригорнувся до неї в довгому поцілунку, що змусив Густава знову розтанути.

Зранку, на Алмаза чекав напрочуд неприємний діалог. Ще перед сніданком, до нього підійшов Агат:

- Ти, зі своїм Густавом... - стискаючи зуби почав Холодний, тицьнувши його в груди пальцем.

- Агате? - спантеличився цим початком претензії Людовік, який збирав імператорський костюм у руки.

- Скільки можна шепотітися?! - тихо обурився той. - Як середина ночі, так ви починаєте лобизатися! Ви можете до ранку потерпіти?! Або націлуйтеся собі ввечері! До того, як усі ляжуть спати!

- Ми заважаємо?

- Ще й як! Радий, що ви злягатися посеред ночі не почали! Ви можете вночі спати, а не обговорювати те, як сильно ви один одного кохаєте?!

- Я... Скажу Густаву про все це.

- Та яке мені діло до того скажеш ти йому це чи ні?! Просто припиніть базікати посеред ночі! Те, - уперся пальцем у його груди, - що ви робите це під ковдрою - анітрохи ваші голоси не заглушає! Ще раз...! - обурено підніс він свій вказівний перст у небо. - І я Даніелю на вас поскаржуся!

- Але йому подобається наше кохання, - насупився блондин.

- Тоді і спати будете разом із ним! - перебільшено кивнув Холодний. - На його ліжку! Щоб він насолоджувався вашим божевільним шепотом цілими ночами!

- Гаразд, я почув тебе, - насупився норієць і пішов до імператора, після вдягання якого вийшов у вітальню і знайшов Густава, що порпався лівою рукою в шухляді з каблучками. - Густаве, - поцілував він його у вилицю, поклавши руку на поперек.

- Луї, - відповів йому поцілунком коханий.

- Тут виявляється, що ми заважаємо декому своїм шепотом, серед ночі.

- Будемо тихіше, - повернувся він до вибору перснів для Даніеля.

- Ні, ти не зрозумів. Не в гучності справа.

- А в чому? - подивився на нього синьоокий.

- Загалом, в тому, що ми шепочемося. Агат сказав...

- Знову цей Агат? - невдоволено відвернувся Густав до прикрас.

- Він сказав, - насупився Людовік, бажаючи все-таки закінчити свою думку, - що, якщо ще раз почує, як ми шепочемося, то розповість про все це Даніелю.

- І що? Не думаю, що він буде злий. Він хоче, щоб ми кохали один одного.

- Агат схилить його до того, - повернув він друга до себе, подивившись у його очі, - що краще нам спати в нього в спальні. Розумієш?

- Я не хочу шепотітися з тобою в нього під носом, - насупився хлопець.

- Я про те кажу.

- І що ти пропонуєш? Не шепотітися зовсім?

- Як варіант.

- Я хочу інший варіант, - відвернувся граф, ніби образившись.

- Густаве? – насторожився блондин.

- Я вибрав, - дістав він п'ять перснів і переклав їх у невелику скриньку; подивився в око Людовіка: - Я до Даніеля.

- Закінчимо, як ти повернешся, - прибрав той руку з його спини і відпустив до імператорської спальні.

Презентувавши монархові його персні та каблучки, що пасували сьогодні до його вбрання, граф Камп дав йому вибрати вподобані та вдягнути, після чого відкланявся і вийшов. Відніс ювелірні вироби, які не сподобалися, назад до тієї тумби, біля якої продовжував стояти Алмаз, розглядаючи інші прикраси в шухляді.

- Милуєшся? - підійшов до нього Густав.

Той підняв на нього сіре око:

- Милуюся я тобою, а тут - просто придивляюся, - обняв коханого за поперек однією рукою і посунув до себе: - Вони всі твої? - спрямував погляд у шухляду, продовживши роздивлятися.

- Більша частина, - поставив скриньку граф і почав складати каблучки назад на свої місця.

- Тобі всі подобаються? - відпустив блондин хлопця і взяв одну зі смарагдом, приміряв її.

Той спостерігав за цією приміркою:

- Вони мають подобатися Даніелю, а не мені. Це ж його каблучки.

- І ти за всіма ними стежиш, - з усмішкою покосився він на друга.

- Так. Ти стежиш за його костюмами, а я - за його прикрасами.

- Приміряй і ти щось, - підбивав його Людовік.

- Навіщо? Я й так усе їх міряв.

- Ну Густаве, - грайливо штовхнув його плечем норієць. - Чого ти такий нудний? Давай, ось те - прямо дивиться на тебе. Не чини опір його могутній силі! - весело взяв якийсь широкий перстень із бурштином і ліву руку приятеля, на палець якої почав надягати цю масивну прикрасу.

- Він великий мені! - з усмішкою підняв синьоокий долоню і дав перстню безперешкодно зісковзнути з пальця на знайому руку.

- Хах, ну гаразд, - поклав парубок цей виріб на місце. - Добре. А цей? - вибрав перстень із кількома алмазами. - Його приміряєш? - простягнув коханому.

- Ох, Луї! - злякано поклав він каблучку на місце і підійшов до його вуха, притихнувши: - Це подарунок Золоту. Не показуй його.

- Хах! - весело розсміявся той. - А Даніель уміє радувати!

- Угу, - задоволено кивнув Густав.

- Добре. А ця? - дістав блондин тонку золоту каблучку з рубіном. - Вона ні для кого не призначена? - загадково запитав він друга.

- Ні. Це - просто каблучка Даніеля, - світло усміхнувся йому граф.

- Хах, чудово, - взяв його долоню і з легкістю надягнув її на безіменний палець, після чого поцілував у руку.

- Хах, Луї! Що ти робиш?

- Насолоджуюся, - подивився він в його очі. - Ти такий вродливий, що я не зміг встояти.

- Луї... - зніяковів знайомий.

Двері імператорської спальні відчинилися, на що хлопці навіть не звернули уваги.

- Рубіни тобі пасують, - продовжував робити компліменти Алмаз, розглядаючи каблучку на його пальці. - Тобі дуже гарно з ними.

- Луї... - скромно червонів той.

- А давай ще одну приміряємо? – зняв він прикрасу і поклав у шухляду, почавши вибирати наступну. - Давай це? - взяв якусь з алмазом. - М? - одягнув на улюблену руку. - Алмази тобі теж пасують, - оглянув блискучий камінь на знайомому пальці й підняв красномовний погляд до очей: - Я тобі теж пасую.

- Луї... – розплився синьоокий у збентеженій усмішці.

- Кохаю тебе, - рушив до нього, міцно обійняв і опанував губами, змушуючи Густава знову розтанути у його руках.

Даніель, бачачи це торжество ласки, сам собою посміхнувся:

- Не сваритеся, мої солодкі?

- Нам не до сварок, - швидкоплинно відповів йому Сапфір, починаючи обплітати біляву голову руками.

- Хах, гаразд. Я збираюся на прогулянку, тож приєднуйтесь, якщо хочете.

- Угу, - промичав Алмаз, не відволікаючись від поцілунків.

- Хах... - усміхнувся їм покровитель і пішов зі своїм почтом до коридору, залишивши молодиків наодинці.

Ті цілувалися ще близько хвилини, перш ніж Густав відсторонився і збуджено облизав свої губи, дивлячись у сіре око:

- Луї, ми тут самі. Даніель гулятиме ще близько години. Його спальня повністю в нашому розпорядженні.

Той шоковано округлив повіки:

- Ні-ні-ні, - відсторонився він від коханого, прибравши з себе його руки. - Не зараз.

- Ти ж хотів "повноцінно". Зараз, дуже хороша можливість.

- Ні. Давай не зараз.

- Але чому? - пригорнувся до нього синьоокий і зімкнув руки на попереку.

- Я хочу, щоб це було по-іншому.

- Як?

- Я хочу, щоб це було урочисто.

- Урочисто? – насупився хлопець. - Луї, це не коронація Даніеля. Це просто наш секс.

- Ні. Я хочу по-іншому.

- Луї...

- Ні.

- Ну чому ти не хочеш зараз? - важко зітхнув Густав. – Вночі, ти ставив мені такі запитання... Ти сам казав, що хочеш мене. Навіть твоя нижня частина зараз підтверджує це. Чому б нам просто не насолодитися тим, що ми кохаємо один одного?

- Ні.

- Луї, ти ніколи мені не відмовляв, - засмутився парубок. - Коли ми посварилися, ти навіть ображався на те, що я відмовляю тобі. То що ж сталося? Чому ти не хочеш бути зі мною, хоча хочеш цього? - потерся членом об його збуджений пеніс. - Ти ж кохаєш мене. Ти постійно показуєш це тим, як ти піклуєшся про мене. Ти допомагаєш мені одягнутися, роздягнутися, ти допомагаєш мені приймати їжу. Іноді, ти допомагаєш мені навіть справити нужду. Луї, чому ти так активно піклуєшся про мене і не хочеш бути зі мною в одному ліжку? Луї, - заглядав він у це сіре око, намагаючись знайти там відповідь.

- Я кохаю тебе.

- Це не пояснення. Ти сам хотів, щоб я починав із тобою розмовляти і говорити, що мені подобається, а що - ні. Чому ж ТИ зараз мовчиш?

- Густаве, - важко зітхнув норієць, - мені триматися не легше. Я хочу тебе. Сильно, але...

- Що "але"? Я хочу тебе, ти хочеш мене. Так що ж нам заважає? Луї, я не розумію.

- Густаве, - серйозно почав йому блондин, поклавши чоло на чоло, - я хочу, щоб це було по-особливому. Я хочу, щоб ти був в екстазі. Хочу, щоб після цього сексу ти навіть думати не міг про те, що ми можемо бути не разом. Я хочу, щоб це було свято. Хочу, щоб усі знали, що ми тільки вдвох. І ніхто не сміє порушувати наш дует.

- Ти мене лякаєш... Луї, я просто кохаю тебе і хочу тебе. Мені не потрібні ніякі "свята" і "урочисті злягання". Я просто хочу розплитися з тобою в задоволенні. Візьми мене хоч на столі. Я вже буду цьому радий.

- Ні. Ми будемо робити це тільки на ліжку.

- Луї, - опустив він сумний погляд, - мені здається, що між нами знову все псується, - відпустив його і відсторонився.

- У сенсі? – напружився той. - Густаве?

- Ти продовжуєш піклуватися про мене, продовжуєш цілувати, показуєш, як ти хочеш мене, але мені здається, що щось не так, - поник синьоокий. - Ти ніколи мені не відмовляв. Ти завжди відповідав ласкою на мою ласку. Ти не приховував свого бажання. А зараз, ти... Я не розумію тебе. Ти недоговорюєш. Не можеш зрозуміло пояснити, чому ти так раптово захотів чогось "урочистого". До цього, ми могли усамітнитися хоч на дивані, хоч у кріслі, хоч у бібліотеці, чорт би тебе побрав, - підняв на нього очі. - Ми могли зайнятися цим просто в коридорі. У загальному коридорі, не боячись, що нас хтось побачить. Тобі не було важливо, де і як ми б займалися цим. Тобі багато чого було не важливо. А зараз, ти почав вибирати. Ти почав гидувати тим, що раніше було для нас нормальним. Мені здається, що ти охолов до мене, а збуджуєшся ти від мене, просто за звичкою, - відвів погляд.

- Я збуджуюся не за звичкою, - підійшов до нього Людовік і взяв за руку. - Тобі подобався секс деінде?

- Так, - кивнув той. - Здавалося, що ми настільки сповнені пристрастю, що не в силах себе контролювати, займаючись цим скрізь, де тільки можна. А зараз... - відпустив його. - Ти не хочеш бути зі мною, навіть на імператорському ліжку, - пішов до виходу.

- Густаве! - окликнув його блондин, дивлячись услід. - Я буду з тобою на ліжку Даніеля! Але не зараз.

- А коли? – обернувся хлопець.

- Не більше, ніж за тиждень.

- А що трапиться за цей тиждень? Що зміниться?

- Ми ще більше зголодніємо один за одним. Що довший голод - то солодше насичення. Чув про таке?

- Мені здається, що ми вже достатньо зголодніли один за одним. І далі голод перейде тільки у виснаження.

- Густаве, я кохаю тебе і моє кохання не виснажиться ще за один тиждень.

- Я знаю. Але також, я знаю, що ти в курсі причини, через яку ти хочеш відтягнути нашу близькість. Але я не в курсі... Моє кохання до тебе і так пройшло через багато випробувань. Я не хочу ще одного, створеного тобою ж.

- Густаве, - серйозно почав Людовік його синім очам, - я обіцяю, що ми будемо один з одним. Я зроблю все так, що ніхто не зможе нам перешкодити насолоджуватися один одним.

- Зараз, нам і так ніхто не заважає, - відвернувся хлопець. - Ми могли б насолоджуватися прямо в цю хвилину, - сумно попрямував до виходу і вийшов.

Людовік прикро стиснув губи й роздратовано тупнув ногою:

- Та чорт би тебе побрав! Знову посварилися! Дідько!

Густав, чуючи все це через двері, пригнічено опустив голову і плечі.

- Чорт! - психував молодий норієць. - Чорт! - подивився на скриньку з прикрасами, поруч із якими він стояв. - Чорт, - ствердно закінчив і став трохи тихішим. - Добре, що хоч перстень тут залишився, - дістав той самий із рубіном, що ідеально підійшов Сапфіру за розміром, і поклав собі в кишеню. - А зараз треба до ювеліра, поки він не помітив пропажі, - поспішив до гардероба, щоб одягнутися для вулиці.

З мисливського будиночка, він виїхав уже за півгодини.

Поїхав молодик не в імператорський палац, а в одну з ювелірних крамниць столиці. Під'їхавши до входу, зістрибнув із коня і віддав поводи слузі-хлопчику, що там ошивався. Увійшов. Оглянув зал, прикраси і продавців, що вже зацікавлено поглядали на нього, як на багатого клієнта, готового скупити мало не все.

- Мені потрібна ексклюзивна робота, - сповіств Людовік, попрямувавши до одного з продавців. - Я - пан Кері.

- Доброго дня, ваша милість, - шанобливо вклонився той, з ким хлопець почав розмову. - Бажаєте поговорити з ювеліром?

- Так. Наодинці.

- Звичайно, прошу за мною, - вказав він слідом за собою долонею і повів клієнта вглиб будівлі, виводячи з торгового залу. – Присядьте, - з поклоном вказав він на крісло, щойно вони зайшли в якусь подобу вітальні. - Може, вина?

- Ні, - попрямував до сидіння блондин. - Я тут тільки за прикрасами, - сів, поправивши свій костюм і білу шубу.

- Добре, - вклонився чоловік. - Зараз прийде ювелір, - розвернувся і пішов.

Минуло лише кілька хвилин, перш ніж до Людовіка вийшов якийсь мужичок у шкіряному фартусі і щойно вимитих руках:

- Ваша милість, - вклонився він, увійшовши в кімнату.

Клієнт вальяжно повернувся до нього:

- Доброго дня. Вам є, чим писати?

- Так, звісно, - кивнув той і взяв із полиці біля каміна папір, олівець і дощечку, на яку все це поклав. - Мені передали, що ви хочете дещо унікальне.

- Так, - вказав Людовік йому очима на стілець.

Ювелір кивнув і швиденько посунув його до хлопця, присів.

- Я вас слухаю, - ще раз кивнув мужичок, будучи максимально уважним.

- Мені потрібні дві обручки. Зовні вони мають бути непримітними - простими золотими, гладкими. Але на внутрішній стороні я хочу гравіювання. Правда я ще не придумав яке. Можливо, імена...

Той кивнув, почавши швидко записувати:

- Які розміри каблучок?

- Краще вам поміряти самому, - простягнув він свою руку.

Ювелір глянув на цю долоню й оперативно піднявся:

- Зараз принесу пальцеметр, - поспішив до торгової зали.

Людовік дещо зніяковіло забрав свою долоню. Повернувся цей чоловік справді швидко, сів на своє місце, приготував кілька простеньких каблучок на зв'язці й почав їх міряти клієнту, який знову витягнув до нього руку. Перемірявши всього дві, ювелір щось записав на свій листок і подивився на пана:

- А розмір пальця вашої нареченої?

- "Нареченої"... - поліз він у кишеню. - Я приніс каблучку, що була якраз, - дістав блондин її і простягнув чоловікові.

- Ох, - взяв той у руки цю прикрасу. - Її потрібно поміряти на кільцеметрі. Якщо ви дозволите... - красномовно подивився на нього, натякаючи на те, що йому знову потрібно відійти.

- Ця каблучка має особливу цінність. Я б не хотів, щоб ви її забирали.

- Тоді, я зараз повернуся, - віддав той прикрасу і вийшов.

Повернувшись уже з металевим конусом, витягнутої форми, ювелір сів на своє місце і приміряв на нього ту каблучку з рубіном.

- А у вашої нареченої пальці майже як у вас, - повернув він ювелірний виріб власникові і щось записав.

- Здивуюся, якщо в нас один розмір, - скептично сховав Людовік прикрасу в ту саму кишеню.

- У вас доволі невелика різниця. І так... – підняв чоловік обличчя до клієнта. - Яке гравіювання ви хочете?

- Не знаю, - відвів той задумливий погляд. - Можливо, наші імена чи слова кохання... Я не можу вирішити. "Буду вічно любити" - звучить банально, та й не дуже особливо для нас. Можливо, ви щось знаєте? - подивився на майстра. - Я хочу, щоб ці каблучки були тільки наші. Хочу, щоб вони були дуже особливими. Але на думку мало, що спадає.

- Можна використати ваші імена, різні значущі для вас символи, прізвища, або просто фрази кохання. Останнім часом, у нас просять такі фрази, як "До останнього короля", "Любов величніша за Кромію", "Любов сильніша за імператора".

- Ох, - стривожився Людовік, - я не думаю, що нам це підходить. Можливо, варто зупинитися на іменах?

- Можна використовувати імена одне одного. Тобто, на вашій каблучці - ім'я нареченої, а на її - ваше.

- Ідея непогана, але мені не подобається. Я хочу, щоб у фразі відчувалося кохання. А прості імена, цього, на жаль, не дають.

- Ми можемо використовувати ваші імена в тому ключі, щоб написати, припустимо, "ви любите її", а вона - вас. Ну, використовуючи імена, звісно ж.

- Хм, - задумався той, відвівши погляд. - Ідея непогана...

"І коли Густав знову сумніватиметься в мені, він зможе подивитись на каблучку, побачити там "Людовік кохає Густава", і заспокоїтись... - покосився він на ювеліра. - Тільки як йому це донести? Я-то вже сказав, що це обручки..."

- Давайте я запишу ваші імена, - приготувався чоловік.

- Луї і Густав, - косо дивився на нього хлопець, вичікуючи реакцію.

- Густав і Людовіка... - уважно записав той.

- "Луї", - поправив його клієнт. - Використовуйте "Луї".

- Добре... - закреслив майстрер довге ім'я і написав коротке. - "Луї"...

- Нехай, - вказав на його аркуш блондин, поки він сам не почав говорити, - на моїй каблучці буде "Густав кохає Луї", а на другій - "Луї кохає Густава". Із внутрішнього боку.

- Звісно, - кивнув чоловік, активно записуючи.

- Добре... Коли я зможу прийти за готовими каблучками?

- Ми можемо вислати їх вам, - підняв обличчя ювелір. - Гонець вручить їх прямо в руки.

- Краще не треба. Я сам приїду. Коли буде все готово?

- Уже завтра, після обіду.

- Добре, тоді я прибуду завтра, годині о третій-четвертій, - піднявся.

- Добре, - встав слідом і вклонився.

Людовік непримітно кивнув і вийшов на вулицю, де швидко сідлав скакуна і поїхав до палацу. Можна було б, звісно, одразу попрямувати до мисливського будиночка, але молодик сподівався за цей час встигнути ще й до лікаря, який не оглядав його ока уже кілька днів. З'явившись до імператорських покоїв, хлопець дав наказ викликати до себе доктора, в той час як сам налив собі вина і присів на диван, що стояв перед каміном.

Довго чекати йому не довелося. Медик з'явився досить скоро. Вони привітали один одного і почали огляд. Лікар зняв усі бинти, підвів пораненого до вікна і відкрив його око, уважно заглядаючи всередину.

- Ну? - запитав Людовік, нетерпляче чекаючи вердикту.

- Уже краще. Почервоніння немає. Інфекцію ви не занесли. І пляма стала дещо меншою.

- Пляма? – стривожився пацієнт. - Яка ще пляма?

- А ви не бачили? - здивувався чоловік такій реакції.

- Ні. Що за пляма?

- Найімовірніше, з крові або чорної жовчі... - задумливо й акуратно нахилив його голову доктор, спостерігаючи, як рідина перетікає дном очного яблука від одного краю до іншого. - Минулого разу вона була більшою. Можливо, з часом, взагалі зійде.

- Можливо? – насторожився аристократ.

- Я не знаю напевно. Мало хто отримував такі травми голови, як ви, і виживав потім, - відпустив його. - Мало емпіричного досвіду. Пов'язку вже можете не носити. Але рани я маю обробити, - пішов до своїх пляшечок із ліками.

Людовік же поспішив узяти ручне люстерко й подивитися в нього, щоб побачити той жах, про який щойно сказав лікар. Подивився на себе. Його обидва ока - такі прекрасні раніше - були зовсім не однакові. Одне - так само дивовижне і кришталево чисте, а друге... затягнуте запеченою кров'ю, що хлюпала по його дну темною рідиною. "Я був такий прекрасний... - сумно подумав хлопець, боязко торкаючись нижньої повіки. - Я був такий вродливий..."

- Ваша милість, - окликнув його медик від своїх сумних думок.

- Так? - розгублено обернувся блондин.

- Сідайте, - кивнув на крісло. - Я оброблю ваші рани.

- Так, звісно... - зайняв той своє місце, відклавши люстерко вбік.

Після обробки, Людовік ще деякий час побув у палаці, думаючи про свою незавидну долю, після чого поїхав назад, замінивши той бинт на оці на звичайну пов'язку чорного кольору.

У той час, як Алмаз ще їхав, у мисливському будиночку дещо трапилося. Перед обідом, Даніель захотів як зазвичай змінити своє вбрання на денне, тож покликав до себе завідувача своїм гардеробом.

- Слуги кажуть, що він поїхав, - підмітив Агат.

- Поїхав? - спантеличився імператор. - А я чому нічого про це не знаю? Чому він не попередив мене? Та й куди йому знову знадобилося їхати? Цей Алмаз, останнім часом, тільки й робить те, що їздить кудись. Гаразд. Принесіть мені мій червоний костюм, - махнув почту.

Ті вклонилися й розбилися на кілька груп. Хтось почав допомагати монархові роздягатися, а хтось пішов до гардероба в пошуках потрібних елементів одягу.

Густав, теж беручи участь у зміні вбрання, забрав майже всі імператорські каблучки, що зараз були на Даніелі, і поніс їх на своє місце, готуючись узяти нові. Підійшов до тумби, відкрив поличку і розклав прикраси за кольорами, їхньою гідністю. Зняв з руки ту, що вдягнув йому Людовік, під час їхніх ранкових загравань та повернув на своє місце. Оглянув рівні ряди каблучок, думаючи, що може підійти до імператорського червоного костюма, і шоковано завмер. Шкіра його зблідла, а очі округлилися. Однієї каблучки не вистачало. Тієї самої - з рубіном.

Неспокійно озирнувся:

- Хтось брав персні Даніеля? - запитав він тих, що були у вітальні.

Знайомі покрутили головою.

- Може, хтось узяв? - схвильовано пройшов Сапфір до них. - Може, хтось...? - невпевнено зім'яв руку.

- А що таке? - запитав Бронза, що уносив імператорську спідню білизну.

- Однієї каблучки не вистачає. Може, бачив на комусь? Вона золота, тонка, з одним насиченим рубіном.

- Ні, - спантеличено похитав той головою. - Я не бачив... - Може, Золото взяв? Він завжди рубіни бере. Запитай у нього, - кивнув у бік спальні й пішов далі.

- Так? - неспокійно покосився синьоокий на двері, за якими роздягали Даніеля. - Гаразд... - пішов до них і прочинив, заглянув.

Монарх там стояв в одних кальсонах і панчохах, натягуючи на себе чисту сорочку, в той час як Олександр і Карл активно йому допомагали.

- Золото? - неголосно покликав його Сапфір.

- М? - швидкоплинно глянув на нього рудий, ніби запитуючи, чого він хоче.

- Можна тебе на кілька хвилин?

- Тільки недовго, - поцілував він голову Даніеля, що показалася з-під сорочки, і вийшов. - Так? - зачинив за собою двері. - Що сталося?

- Ти, бува, не брав сьогодні каблучку з рубіном? - схвильовано оглянув його руки граф, у пошуках пропажі.

- Ні, - показав той свої долоні, даючи безперешкодно роздивитися прикраси. - А що таке? Вона зникла?

- Так. Я не знаю, куди вона поділася, - повів знайомого до тієї шухляди. - Ми з Луї дуріли сьогодні, але я пам'ятаю, що точно поклав її на місце. Можливо, ти бачив її? Може, хтось узяв, а мені не сказав? - злякано подивився Густав на приятеля.

- Може, Алмаз узяв? Він же був із тобою.

- Він надів тільки ту, що зі смарагдом. Ось вона, - показав він на каблучку.

- Може, миша намагалася поцупити? - почав заглядати рудий за тумбу. - Може, вона впала чи закотилася кудись?

- Думаєш? - долучився синьоокий до пошуків по підлозі та за меблями. - А може, слуги? - подивився на нього. - Може, вони взяли, коли прибирали тут?

- Не думаю, що вони наважилися б, - глянув на нього перший фаворит. - Даніель дуже гарячий. Він може і вбити за таке.

- Теж правда. Але я... Я не знаю. Вона була тут. Вона точно тут була, - продовжив він шукати по підлозі, починаючи панікувати.

- Це була дорога каблучка? - активно допомагав йому Карл промацувати килим і заглядати в різні щілини.

- Там був гарний камінь... Але, якщо Даніель дізнається, що я не справляюся зі своїми обов'язками, - з жахом подивився Густав на знайомого. - Він може вбити мене! - скрикнув від страху.

- Сапфіре! - злякано схопив він його за плечі. - Він не вб'є тебе!

- Ні! Він уб'є! Уб'є! Якщо дізнається про це! Він точно вб'є мене!

- Ні! Ні! Сапфіре!

Відчинилися вхідні двері, явивши собою Алмаза в довгій білій шубі:

- Густаве! Я повернувся! - заявив він з усмішкою.

Коханий обернувся. І, щойно він побачив цю чорну пов'язку, щойно в його голові народилася думка про те, що Людовік втратив своє око, молодику відняло ноги. Він упав без свідомості на підлогу. Золото, бачачи все це, злякано закричав:

- Сапфіре! - миттєво спустився він поруч ним на коліна.

- Густаве! - миттю побіг до нього блондин.

Решта стояли в шоці. Хтось швидко взяв води й підскочив до них.

- Що сталося? - панікуючи почав Людовік, намагаючись привести друга до тями. - Що сталося?

- Він запанікував, через те, що каблучка пропала, - махав на того Золото.

- Розступіться! - голосно видав Агат і приснув ротом на обличчя Густава, намагаючись пробудити його холодною водою.

Той розплющив очі, насилу розуміючи, хто він і де перебуває. Побачив Алмаза із його чорною пов'язкою на оці і знову зомлів.

- Йди геть! - відштовхнув одноокого Холодний і став перед лежачим на одне коліно. - Підіймайся! - полив його водою прямо з графина. - Вставай! - поплескав по щоках долонями.

Зі сплутаною свідомістю, Сапфір знову відкрив очі.

- Давай! - бризкав на нього Агат. - Отямся!

- Що сталося? - тихо запитав синьоокий людей, які його оточували.

- Ти знепритомнів, - чітко повідомив йому Холодний і вмив водою.

- Тобі потрібно на свіже повітря, - допоміг йому встати Золото.

- Я відведу його, - став опорою Людовік і повів коханого до крісла. - Зараз візьму твою шубу, - обережно посадив.

- Що з твоїм оком? - лякався граф, уже й забуваючи про зниклу каблучку.

- Потім розповім.

- Ти втратив його? - злякано схопив він його за руку.

- Ні. Я не втратив його і зір мій у порядку.

- Тоді навіщо пов'язка?

- Поговоримо про це на вулиці, - поспішив блондин у гардероб.

Усі схвильовано переглянулися.

- Любиш ти, звісно, непритомніти, - прокоментував Агат, відпиваючи прямо з графина. - Перелякав усіх нас.

- А все через якусь каблучку, - не розумів Золото. - Упевнений, що ти можеш дістати ще з десяток таких самих, - поставив руки на пояс.

- Каблучка! - панічно скрикнув Густав, згадуючи свою недавню тривогу. - Її треба знайти!

- Е! Е! - підбіг до нього Холодний. - Сидіти! – силою посадив його назад. - І відпочивати! На, пий! - всунув йому графин у руки. - І сиди не рухайся!

- Але її треба знайти!

- І без тієї каблучки можна прожити! Я думаю, що Даніель якось виживе і без неї!

Вийшов імператор, будучи практично повністю одягненим:

- Що за шум? Що сталося?

- Одна каблучка пропала, - подивився на нього Карл. - І Сапфір дуже хвилюється через це.

- Я клянуся! - почав той покровителю. - Вранці, вона було на місці! Я на власні очі її бачив!

- А яка каблучка зникла? - насторожився Даніель, подивившись на хранителя всіх прикрас.

- Золота! З рубіном!

- Не з діамантами? - натякнув правитель на свій подарунок улюбленому наближеному.

- Ні! З рубіном!

- Я думаю, що на її місце можна й нову придбати. А куди вона пропала? - запитав монарх Золото.

- Не знаємо, - знизав рудий плечима. - Шукали щойно, але не знайшли.

- Побачите в когось на руках цю каблучку, - оглянув покровитель почет, - приведете до мене. У мене буде з ним серйозна розмова, - повернувся до своєї спальні.

Дехто підозріло покосився на Бірюзу.

Зовсім скоро, прийшов Алмаз, несучи у своїх руках пухнасту шубу з ведмежої шерсті.

- Ну що? - підійшов він до Густава. - Підемо прогуляємося?

- Треба знайти каблучку, - стривожено подивився на нього синьоокий.

- Яку каблучку? – насторожився блондин.

- Пам'ятаєш, уранці ти міряв мені одну з рубіном? Вона зникла. Може, ти взяв її або переклав кудись?

- Ем... Може, вона закотилася кудись? – поклав норієць його верхній одяг на підлокітник і пройшов до тієї тумби. - Може, на іншу шухляду покотилося? - почав відкривати ті, що були нижче, не бажаючи зізнаватися, що це він її взяв для своїх "таємних помислів".

Людовік побачив браслети, нижче - намиста.

- Чи, може, за саму тумбу викотилася? - закрив блондин усе і трохи посунув масивні меблі.

- Та як може викотитися каблучка за межі шухляди, якщо я пам'ятаю, що я її точно туди поклав? Вона була на своєму місці, коли я пішов, - безсило заявляв Густав. - Її точно хтось узяв. Хтось украв. А я - не встежив... - відвів він сумний погляд.

- Густаве... – співчутливо обернувся на нього коханий. - Знайдеться та каблучка. Не хвилюйся ти так.

- Даніель перестане мені довіряти... Я не встежив за нею.

Людовік тужливо зітхнув. Повернувся до тумби і повернув її на місце. Оглянув увесь почут, що все ще перебував у вітальні, як зі спальні вийшов Олександр. "Йому-то точно вже нічого втрачати у своїй репутації," - подумав Алмаз і рішуче пішов до нього.

- Треба поговорити, - суворо почав норієць і взяв його передпліччя, потягнувши за собою у двері неподалік.

Зайшли в другу вітальню.

- Так? - невимушено запитав Дель-Реві. - Ти щось хотів?

- Хочеш налагодити з нами стосунки? - загрозливо почав йому блондин.

- Дивлячись на тебе, - оглянув віконт цю людину з голови до ніг, - мені не здається це можливим.

- У тебе з'явився шанс, який випадає раз у житті, - дістав він із кишені ту саму каблучку. - Ти зараз підеш і скажеш Густаву, що саме ти її взяв.

- Це те, через що щойно був такий галас?

- Так.

- А чому ти не можеш сказати йому про це? Мені здається, що тобі нічого страшного не грозить, якщо ти зізнаєшся, що вона була в тебе.

- Я тобі пропоную угоду. Ти або погоджуєшся, або ні.

Той невимушено знизав плечима і взяв прикрасу. Вийшов у першу вітальню. За ним же прослідував і Людовік.

- Алмаз мені щойно повідав, - патетично почав Олександр, перед усіма присутніми, - що ті крики, які нещодавно лунали цією кімнатою, були спровоковані зникненням якоїсь каблучки, - красномовно поглянув він на Сапфіра. - Я сьогодні взяв одну, не сказавши тобі. Я думав, що ми ще в жахливій сварці. Такій, що ти просто не дозволив би мені її вдягнути, - простягнув віконт йому прикрасу. - Я її не крав. Просто захотів поносити.

- Так вона, весь цей час, була в тебе? - трохи заспокоївшись, запитав Густав.

- Так, - кивнув той.

- Але ти постійно був із Даніелем, - насупився синьоокий. - Коли ти встиг її взяти?

- Я попросив, щоб мені її слуги принесли. Я думав, що ти навіть наблизитися мені до тієї шухляди не даси. Після всього того, що між нами сталося...

Той відвів погляд, почавши червоніти, згадуючи їхню тривалу близькість.

- Е! - обурено вліз у їхній діалог Людовік. - Просто поклади каблучку на місце і все! - показав він на Олександра. - Нічого вам згадувати "те, що між вами було"! - швидко підійшов до Густава.

- Гаразд, я не хочу сваритися ще раз, - погодився Дель-Реві і пройшов до тумби, куди повернув ту саму прикрасу.

- Ось, - сильно кивнув Алмаз. - Каблучка знайшлася, - подивився він на коханого. - А тебе потрібно привести до тями. Ходімо на вулицю, - допоміг йому піднятися. - Тобі потрібно на свіже повітря.

- Але мені потрібно вибрати Даніелю інші каблучки, - підняв Сапфір на нього свій погляд.

- Гадаю, Золото зможе впоратися з цим і сам, - перебільшено кивнув блондин. - Ходімо, - взяв його шубу, обійняв друга й попрямував із ним до виходу.

Уже в коридорі, відійшовши від імператорських покоїв на кілька метрів, Густав сором'язливо зупинився і скромно смикнув Людовіка за одяг, привертаючи до себе його увагу.

- Так? - усе ще невдоволено подивився на нього норієць.

- Луї, мені потрібна твоя допомога... - ніяково почав хлопець.

- Що сталося?

- Я... Втрачав свідомість кілька разів... – стидливо опустив він очі. - Мені потрібно поміняти білизну.

- Чого ж ти відразу не сказав? – схвилювався коханий.

- Я... Не знаю...

- Ходімо, - розвернувся і поспішив із ним назад.

Зайшовши в загальну гардеробну, де висіли костюми всього почту, Алмаз швидко відклав ведмежу шубу вбік і замкнув двері зсередини.

- Тобі кальсони потрібні? - зняв він свій верхній одяг і підійшов до шухляди з нижньою білизною.

- Так, - ніяково кивнув синьоокий.

- Може, ще помитися? - обернувся на нього, дістаючи білий одяг.

- Ні... Просто поміняти.

- Гаразд, - підійшов і поклав чисті кальсони поруч, почав роздягати знайомого.

Розправившись з усіма ґудзиками на штанях, він швидко їх опустив і побачив дійсний масштаб проблеми. Густав почервонів ще більше.

- Ти часто так...? - спустив блондин його кальсони, забруднені невеликою мокрою плямою.

- Коли свідомість втрачаю...

- Добре, що, - посадив він приятеля і зняв взуття, почавши стягувати все з ніг, - ти її втрачаєш не дуже регулярно.

- Мені не зручно просити тебе про це... - відвів той погляд, стиснувшись усім тілом.

- Незручно в кальсонах мокрих ходити. А попросити мене поміняти їх на чисті - нормально, - зняв усе і почав одягати сухі. - Добре, що ми на мороз у цьому не вийшли. Ти міг захворіти, - підняв коханого і натягнув його білизну до пояса, де зав'язав її на шнурок. - Добре, що штани не просочилися ще, - підняв їх, почавши розглядати. - А то викинути б довелося.

- Замовив би нові...

Людовік покосився на нього:

- Ти пробував лікуватися від того, що непритомнієш? - спустився навпочіпки й дав кожній нозі вступити у свою штанину.

- Лікарі радять просто не хвилюватися. У мене ж це від сильних емоцій... - глянув на нього граф.

- Н-да... - підняв той кюлоти й заправив у них сорочку, почав застібати ґудзики.

Усередині ж, Людовік вважав себе глибоко винуватим у тому, що довів сьогодні Густава до такого: "Якби не я - все сьогодні було б добре..."

- Хочеш чимось зайнятися? - подивився він в сині очі, поправляючи його вбрання.

- Ми, здається, гуляти йшли.

- Може, щось іще?

- Розкажи, що з твоїм оком. Ти втратив його?

- Ні, я бачу ним. Воно просто пошкоджене.

- Пошкоджене? Як?

- Там... Воно дуже негарне.

- Можеш показати?

- Думаю, не варто. Ти й так уже двічі непритомнів.

- Так... – засмучено опустив той очі. - Але лікар щось сказав тобі?

- Сказав, що, можливо, все відновиться. Він не знає, якщо чесно. Але сьогодні сказав, що око має вже кращий вигляд, ніж у перший день.

- Сподіваюся, що все буде добре.

- Я теж на це сподіваюся, - поцілував блондин його в щоку. - Пішли? - попрямував до їхніх шуб. - Там гарна погода. Навколо суцільний сніг. Свіжо і не дуже холодно, - накинув верхній одяг і приніс його другу.

- Пішки пройдемося?

- А ти хочеш верхи? - допоміг йому одягнутися хлопець. - Не думаю, що з твоєю рукою це гарна ідея.

- Ні. Я хочу пішки.

- Тоді, пішли. Прогуляємося. Розвіємося... - взяв його під руку і повів до виходу.

Уночі, коли вже всі лягли спати, а Людовік міцно обійняв Густава, лежачи за його спиною, синьоокий вирішив усе-таки поставити те запитання, яке хвилювало його, починаючи з обіду:

- Луї, - пошепки покликав він коханого.

- Так? - тихо відгукнувся блондин.

- Це ж ти взяв ту каблучку? Чому ти не хотів, щоб я це знав?

- Що? - ніяково посміхнувся норієць. - Про що ти?

Сапфір перевернувся на інший бік і ліг до нього обличчям:

- Перстень, який я думав, що зник. Це ти його взяв.

- З чого ти взяв?

- Ти дивно поводився. Якби його взяв Олександр - я б побачив це. Я цілий ранок за Даніелем ходив. Він не відставав від нього ані на крок. Та й його зізнання, після розмови з тобою, виглядало дуже дивно. Луї, чому ти не зізнався?

Той важко зітхнув:

- Так, це я його взяв. То що? Я ж повернув його. Він не пропав.

- Чому ти не сказав мені, що хочеш його взяти? Я дуже хвилювався через цю пропажу.

Алмаз відвів винуватий погляд:

- Я сподівався, що ти не встигнеш цього помітити. Я майже встиг до обіду...

- Ти хотів узяти його таємно? – спантеличився Густав. - Але навіщо?

- Ось, - показав на нього пальцем коханий, - саме тому я не зізнався. Я не хотів, щоб ти ставив такі запитання, бо ми можемо через це посваритися, чого я зараз зовсім не хочу.

- Але це дуже дивно... Ти міг би взяти його відкрито. Але ти хотів це приховати. Ти недоговорюєш?

- Так, я недоговорюю, - кивнув йому Людовік.

- Але навіщо?

- Я... - невдоволено насупився блондин, опираючись самому собі. - Я готую сюрприз і я не хочу, щоб ти про нього знав завчасно, - невдоволено перевернувся на інший бік, опинившись до нього спиною.

- Сюрприз? – миттю оживився синьоокий і пригорнувся до нього, заглядаючи в обличчя. - Але ти взяв каблучку... - задумався. - Ти хочеш подарувати мені каблучку?

- Я не скажу.

- Ти хочеш подарувати мені якусь прикрасу?

- "Не скажу" - я сказав.

- Це буде щось із рубінами?

- Не скажу, - роздратовано обернувся коханий. - Я хочу, щоб це було несподівано.

- Але коли ти мені його подаруєш? Воно мені сподобається? Воно буде гарним?

- Ти розумієш слово "несподівано"? Ти сам казав, що тобі подобається щось раптове.

- Але я також хочу, щоб воно мені сподобалося... – засмутився Густав. - Немає гіршого подарунка, ніж той, який не до душі...

- Ти мене кохаєш?

- Так, - кивнув той.

- Отже, сподобається. А тепер, лягай спати.

- Ну Луї.

- Ніяких "Луї". Спи давай.

- Луї, - засмучено припав хлопець до його вуха, - пам'ятаєш, ти казав мені говорити, коли мені щось подобається?

- Ну?

- Притиснися до мене, поки я засинаю. Мені це до душі.

Той спантеличено обернувся:

- Правда? 

Приятель кивнув:

- Це так дбайливо...

- Тоді, відвертайся, - кивнув йому блондин в бік каміна.

Густав перевернувся. Людовік зробив те саме. Обхопив його руками, притиснув до себе і заплющив очі.

Густав же, насолоджуючись цими дотиками, подивився на вогонь, почавши розмірковувати про те, що ж міг приготувати йому коханий: "Він брав каблучку, а перед цим - міряв мені різні. Він хотів дізнатися мій розмір? Або які камені мені підходять? Але ще... Він казав, що нарешті буде зі мною, але тільки через тиждень. Він щось готує. Якесь свято? Він казав, що хоче щось урочисте, після якого ми знову будемо разом... Можливо, він хоче подарувати мені каблучку або якусь прикрасу, яка показуватиме, що я належу тільки йому? Але перед цим, він запитував про те, чи не хочу я провести разом із ним решту свого життя... - задумався. - І до цього, він запитував, чи заспокоїть мої ревнощі те, що ми одружимося... А я відповів на все це позитивно..." - обернувся.

- Луї, - пошепки покликав його коханий.

- М? - крізь сон відгукнувся той.

- Ти б одружився зі мною?

- Якби ти був жінкою - ми б давно вже відвідали священика. Можливо, навіть проти твоєї волі, - розплющив очі й покосився на його профіль. - А що?

- Ти кохаєш мене так сильно?

- Угу. І я хочу, щоб ти був тільки моїм, - притиснув його до себе і міцно поцілував.

- А я хочу, щоб ти був тільки моїм, - ласкаво посміхнувся йому Густав.

- Так і буде.

- Ти скажеш мені, коли буде наше свято?

Людовік аж підскочив на передпліччя, широко розкривши очі: "Він здогадався?"

- Ти про що? - злякано прошепотів він коханому.

- Вранці ти казав, що хочеш якесь свято... - загадково почав граф. - Після якого або під час якого ми зможемо роздягнутися і... - заманливо оглянув його з голови до ніг. - Робити один з одним усе, що нам захочеться. Ти попередиш мене? - подивився він в сіре око. - Щоб я підготувався. Я хочу, щоб ти був у мені, а для цього... Сам розумієш.

- А, так, звісно, - заспокоївся той і ліг. - Я скажу тобі за деякий час. Але ти все одно будь готовий щодня, - показав на нього. - Хто знає, - оглянув він хлопця, - можливо, я все ж таки не стримаюся й оволодію тобою завчасно. Особливо цього треба боятися, коли ти ось так от дивишся на мене.

- Як я дивлюся на тебе? – запитав Густав з усмішкою.

- Кокетливо. Спи давай, мій ненаситний. Скоро, ти все отримаєш, а поки що, не спокушай мене.

- Ми будемо на ліжку Даніеля?

- Так, якщо він дозволить.

- Луї, - нахилився до нього синьоокий, - а може, попросити в нього окремі покої? У нього повно порожніх кімнат тут. Ми могли б зайняти одну.

- Не знаю, чи сподобається йому це... – засумнівався блондин.

- Але він знає, що ми кохаємо один одного. Він має розуміти, що нам потрібен власний простір.

- Не знаю... Я спробую запитати вранці...

- Можливо, попросити Золото запитати про це?

- Як варіант, - задумався норієць.

- І тоді, ми завжди будемо на ліжку, - радісно штовхнув його синьоокий своїми сідницями у пах.

- Так, Густаве, - насупився той і відсторонився, - давай уже спати. Обговоримо все це завтра.

- Кохаю тебе, - швидкоплинно він поцілував його і відвернувся.

- Я тебе теж, але тримай себе в руках.

- А може... - загадково почав хлопець. - Тримати мене в руках будеш ти? У тебе це дуже добре виходить. Особливо з тим, як я поранений... - показово жалібно він протягнув.

- Густаве, - важко видихнув Людовік на все це зваблення, - скоро. Скоро я тебе буду не тільки руками тримати. Почекай. Просто потерпи трохи.

- Гаразд... - тяжко видихнув той. – Нехай, на нашому святі будуть устриці.

- Любиш їх? – зацікавився коханий.

- Це афродизіак... Нагодую тебе ними і вже жодні відмовки тобі не допоможуть, - хитро посміхнувся синьоокий. - Сам будеш до мене лізти.

- Ох, Густаве... Я думаю, що й без них мене буде не зупинити.

- Подивимося, - задоволено відповів той і заплющив очі.

Людовік зітхнув, думаючи про те, яка ж довга ніч на нього чекає тоді, коли він перестане нарешті говорити «ні». "До п'ятої ранку мучив? - згадував він слова Даніеля. - Мене він до наступного вечора не відпустить..."