Придворне життя імператорського почту 2 том - Два камені

Після обіду, який відбувся у імператорських покоях, Золото вирушив до урочистої зали, де все ще ходили запрошені гості, страждаючи від похмілля. Поцікавившись станом деяких – хлопець наказав слугам поставити на фуршетний стіл кілька глечиків свіжої води і замінити всі страви, що стояли тут зі сніданку. "Гостей потрібно годувати тільки свіжим, а не цим невідомо чим," - дещо гидливо подумав молодик та махнув лакеям рукою, наказуючи забрати всі тарілки, незалежно від їхньої наповненості. Відвернувшись на деякий час до слуг, що вже уносили страви в коридор, Карл і не помітив, як до спорожнілого столу підійшла якась дівчина та сумно оглянула вкриту крихтами скатертину.

- Трапезу скасовують? - подивилася вона на рудого віконта.

- Ні, що ви, - почав повертатися до неї хлопець. - Зараз приніс... - спантеличено застиг, не очікуючи побачити зараз тут цю людину. - Ізабелла Піднебесна? - шоковано прошепотів Золото. - Що ви тут робите?

- Вибачте, - хутко сховала та очі. - Я не впізнала зі спини фаворита мого деверя. Ви не повинні були мене бачити, - почала розвертатися, бажаючи якнайшвидше зникнути з його поля зору.

- Ви розумієте, що я не можу не доповісти про вашу присутність імператору? Що ви тут робите? Хто вас запросив?

- Я... - пригальмувала дівчина. - Я сама прийшла, - невпевнено покосилася вона на парубка. - Вхід був не за запрошеннями, тож я вирішила... Що можу прийти.

- Тільки вчора хотіли вбити вашого чоловіка, - тихо вразився Карл, намагаючись не привертати до їхньої розмови зайвої уваги.

- Він утік ще вночі... - відвела герцогиня скептичний погляд і опустила очі на свої пальці, почавши мучити шнурок на корсеті: - А про ваші гульбища ходять певні чутки... Я думала, що можу скористатись можливістю насолодитись життям, за відсутності свого чоловіка, - ніяково покосилася Ізабелла на рудого, начебто просячи її зрозуміти.

- Я зобов'язаний донести Даніелю про вашу присутність, - категорично виразився Золото. - Коли ви прийшли? О котрій годині?

- Я була з самого початку.

- Ви застали оргію?

- Я в ній брала участь... - важко зітхнула дівчина.

- Ходімо зі мною, - рішуче підійшов до неї хлопець. - Даніель має знати про вашу присутність. Ви, як-не-як, дружина Філіпа.

- Ця зустріч не обіцяє мені нічого доброго... - безсило опустила вона руки.

- Мені шкода вас, але я зобов'язаний це зробити.

- Я це розумію... - знехотя відвела принцеса погляд і пішла за ним до імператорських покоїв.

Підійшовши до дверей, рудий попросив Ізабеллу недовго почекати в коридорі, тоді як сам увійшов усередину:

- Даніелю? - закрив він за собою спальню, проходячи до монарха.

- Так, Золотце? - весело відповів йому імператор, накидаючи на плечі каптан, попутно цілуючись з Олександром, що допомагав йому вдягатися.

- Я зараз ходив до наших гостей і декого зустрів.

- Кого ж? - повернувся до нього правитель.

- Ізабеллу Піднебесну. Вона стоїть зараз за дверима.

- Що?! – обурено вразився сюзерен. - Що вона тут робить?! Якого біса вона прийшла?! Вона свого чоловіка притягла?! Агате! – глянув він на дальнього родича. - Де мій пістолет?! Я його застрелю зараз!

- Зараз, ваша величність! - злякано вклонився Холодний та побіг у сусідню кімнату, аби принести зброю.

- Що вона тут забула? – спантеличився Людовік, що сидів зараз із Густавом на дивані.

- Вона брала участь в оргії, - швидкоплинно глянув на нього Золото.

- Що? - миттю всі округлили очі.

- Вона прийшла не тільки що? - не міг зрозуміти Даніель. - Вона з учорашнього вечора в мене під носом?! - вибухнув. - І я не знаю про це?!

- Вона сказала, що хотіла розважитися за відсутності Філіпа, - підкреслив Карл.

- Ця відсутність тепер буде вічною! - змахнув рукою імператор.

- Не думаю, що вона про це знає. Можливо, тобі варто поговорити з нею?

- Про що?! Про Філіпа?!

- Хоча б про те, що вона тут робить. Дуже незвично бачити її на нашому святі, що проводиться з приводу від'їзду її чоловіка. Тобі так не здається?

- Усім так здається, - підтвердив Агат, який повернувся із пістолем у руках. - Філіп так люто нас ненавидів, що ця Ізабелла повинна була тут отрути всім підлити перед оргією, щоб кожен грішник під час сексу помер. А вона зараз за тими дверима стоїть, - кивнув на вихід. - Тут два варіанти: або вона жахлива вбивця, що досі не додумалася піти, або... - перевів він погляд на покровителя. - Вона нас підтримує. Чи, принаймні, теж хоче розважатися. Про її любов до алкоголю знають усі, а розмах п'янки, що тут учора планувалася... - тактовно відкашлявся. - Вона могла прийти заради випивки, загалом.

Золото кивнув, підтримуючи ці слова:

- До того ж, я розпитував сьогодні гостей і вони скаржилися тільки на похмілля. В іншому, все було в порядку. За минулий вечір ніхто не отруївся.

Даніель був непохитний:

- Все одно я не хочу її тут бачити! - роздратовано пішов до дверей.

Відчинив. Зустрівся віч-на-віч зі своєю стривоженою невісткою:

- Що ти тут робиш? – почав кричати він на дівчину. - Я тебе не запрошував і на своє свято не кликав!

- Я хочу поговорити, - боязко видала та. - Наодинці.

- Про що нам із тобою говорити?

- Я... - знову почала схвильовано перебирати шнурок на своєму корсеті. - Я хочу приходити на ваші гулянки. Але так, щоб про це не знала ваша мати. Якщо ви дозволите.

Усі, хто почув це, здивовано округлили очі.

- Що? - спантеличено перепитав Даніель, не повіривши своїм вухам.

- Я хочу, - неголосно повторила Ізабелла, - приходити на ваші гульби, - швидкоплинно глянула на хлопців в глибині кімнати. - У вас весело... – повернулася вона до деверя.

- Нам потрібно поговорити наодинці, - взяв її за передпліччя монарх і потягнув далі коридором.

Лакеї зачинили двері до його покоїв. Фаворити здивовано переглянулися.

Завівши гостю в музичну кімнату, імператор посадив її на банкетку і сів навпроти в крісло. Пару перших секунд вони мовчали. Дівчина продовжувала мучити той шнурок.

- Ти ж у курсі, - почав нарешті правитель, - що вчора я збирався вбити твого чоловіка?

- Усе в курсі, - схвильовано кивнула та. - Я сподівалася, що ти досягнеш у цьому успіху... - відвела вона прикрий погляд.

- Ти не кохаєш його? – спантеличився Даніель.

- Таку людину складно кохати. Я давно вже хотіла стати вдовою...

- Ти намагалася його вбити? - акуратно поцікавився девер.

- Ні. Я не знала як. На кинджал я не наважилася, а отруту не змогла дістати. Ваша дуель була такою доречною... Якби тільки цей боягуз не втік, - прикро закінчила герцогиня. - Я намагалася переконати його вступити в дуель, але слова вашої матері виявилися сильнішими за мої.

- Матері? – насупився хлопець.

- Так, - кивнула Ізабелла, повернувшись до нього. - Вона прийшла до нас одразу після карнавалу, вигнала мене і кілька хвилин говорила з Філіпом. Після цього, він почав дивно поводитися. А серед ночі взагалі пішов. Я думаю, що це вона напоумила його втекти. Добре, що він не взяв із собою мене. Нехай, після того випадку з театром і постановкою про вашу сім'ю я і в опалі в Давида, але краще бути при імператорському дворі та в опалі, ніж невідомо де та з Філіпом... Сподіваюся, у нього там досить погана охорона і на нього напали розбійники. Не хочу, щоб він був у порядку, а потім ще й мене до себе покликав…

- Припускаю, що досить скоро твоя мрія стати вдовою здійсниться. Давид скоро вб'є його.

- Уб'є? – пожвавилася дівчина. - Коли?

- Не знаю. Але думаю, що скоро. У таких справах, Давид не любить чекати.

- Я сподіваюся, що він зробить це з жорстокістю. І так, щоб Філіп точно не вижив.

- Про це, можеш не турбуватися. Якщо Філіп виживе - Давид власними руками вб'є того, хто не впорався з убивством цієї купи жиру.

Та скривилася, пригадавши цю людину в усіх її подробицях:

- Не згадуй його. Я хочу забути ночі, проведені з ним в одному ліжку.

Співрозмовник навіть здивувався такій щирій реакції.

- Золото передав мені, що ти брала участь у моєму святі, - невимушено змінив Даніель тему.

- Так, - кивнула гостя. - Я хотіла залишитися непоміченою, але мій голод усе зіпсував...

- Я чув, що ти брала участь в оргії, - трохи нахилився до неї хлопець, ніби уточнюючи. - Це правда?

Дівчина кивнула:

- Я провела вечір із якимось графом.

- Хто він?

- Я не пам'ятаю. Але він одружений, тож це не важливо. Сподіваюся, що ти дозволиш мені приходити на твої свята і можливо, одного разу я знову його зустріну.

- Здається, він тобі сподобався.

Ізабелла наївно кивнула. Побачивши цю радість в очах, імператор якось сам собою посміхнувся:

- Мені здається, що ти не погана людина.

Та похитала головою:

- Я дійсно не бажаю зла тобі і всім твоїм хлопчикам. Я просто прошу дозволу приходити на твої гулянки. Я теж хочу веселитися.

- Невже, за стільки років, твій чоловік ніяк не вплинув на тебе? – задумався правитель та вирівнявся, опершись на спинку крісля. - Він же стільки років проповідував про честь і гідність, а тут як-не-як, оргії. Це тобі не світське чаювання.

Герцогиня невдоволено насупилася:

- Філіп проповідував честь і гідність тільки на словах. Якби він справді був таким, як він про себе говорив - він би зараз не втік. Та й узагалі він був би приємною людиною, але він був грубіяном, який ні з ким не рахувався. Звичайно ж він якось вплинув на мене за стільки років. Я ненавиджу лицемірів, - опустила дівчина руки на спідницю і стиснула кулаки. - І мерзенних товстунів, що вміють тільки говорити, але робити нічого не збираються. Таких людей, як цей Філіп - не повинно бути. Вони роблять світ тільки нещаснішим.

- Не можу не погодитися, - неоднозначно кивнув другий сюзерен. - Гаразд, я дозволю тобі приходити на мої свята, за умови, що ти не будеш засуджувати мене і моїх людей. А також, не будеш їм якось шкодити.

- Мені до них узагалі діла немає, - невинно похитала вона головою. - Я просто веселитися хочу.

- І насолоджуватися життям, - уточнив кивком Даніель.

- І це теж.

- Добре, - піднявся хлопець. - Можеш не їхати. Але, - суворо вказав на неї пальцем, - якщо я дізнаюся, що ти мене щойно обманювала і в тебе на думці зовсім не ті добрі-чарівні думки, що ти мені донесла...

- Даніелю - я чесна із тобою, - відкритим поглядом дивилася на нього Ізабелла.

- Просто немає до тебе довіри, - трохи відступив той і так бачачи, що вона його не обманює. - Ти - дружина Філіпа. А я його ненавиджу.

- Його ніхто не любить, - встала невістка.

- Є за що. Краще йди до свого графа, напевно. А я піду до свого почту. У цій компанії ми швидко забудемо такого гівнюка, як Філіп.

- Скоріше б уже Давид оголосив про його смерть... - попрямувала герцогиня до дверей.

- Я думаю, що це буде вже цього тижня, - подивився їй услід імператор.

- Сподіваюся, - тяжко зітхнула та й узялася за ручку дверей, після чого поглянула на Даніеля: - Дякую, що не засуджуєш мене й не ненавидиш, - зробила реверанс і вийшла.

Молодик ще трохи подумав, прокручуючи в пам'яті її слова, і повернувся до спальні.

Щойно фаворити побачили його - одразу ж зацікавилися тією розмовою.

- То як? - піднявся з крісла Золото. - Поговорили?

- Так, - дещо здивовано кивнув їм покровитель. - Ізабелла виявилася не такою поганою людиною, як її чоловік... Я думаю, що не станеться нічого поганого, якщо вона буде іноді приходити до нас і розважатися в компанії свого графа. Вона вчора вже й коханця собі знайшла, - підійшов до вина і трохи налив собі, відпив. 

- Швидко вона від свого чоловіка відмовилася, - спантеличився Агат. - Я думав, що вона з ним до кінця буде. Навіть у думках її складно запідозрити в готовності до зради.

- Думаю, Філіп просто залякав її, ось вона і боялася на ліво ходити. А зараз, їй боятися нічого, - оглянув усіх присутніх Даніель. - То що? Хто кататися на конях буде?

Після прогулянки, вже повертаючись до мисливського будиночка, Алмаз відпросився в імператора до палацу, що той доволі швидко схвалив, навіть не особливо замислюючись над тим, навіщо одному з його почту раптом знадобилося поїхати назад. Повернувшись у місце свого тимчасового перебування без Людовіка, Даніеля одразу зустрів занепокоєний і дещо засмучений Сапфір, який запитував, де ж його друг.

- Він поїхав до палацу, - зістрибнув із кобили Агат. - Сказав, що до вечері повернеться.

Густав несхвально покосився на нього. Він питав не цього Холодного, тож і його відповіді він чути не хотів.

Людовік же поїхав до палацу прямо на тому коні, на якому гуляв. Прибувши на місце, він першим же ділом попрямував до Давида. Прийшов до його покоїв, привів себе до ладу, подивившись у дзеркало, звідки на нього дивився геть незнайомий парубок із перемотаним оком, та сів у приймальні, чекаючи, коли монарх зможе його в себе прийняти.

Час тягнувся дуже повільно, тож навіть ті півгодини, що він чекав на банкетці, здалися молодику ледь не вічністю. Але ось, з покоїв вийшов камердинер і повідомив гостю про те, що імператор готовий його прийняти. Людовік піднявся, поправив свій костюм, попрямував усередину:

- Ваша величність, - глибоко вклонився він з порога.

Давид, лишень побачивши цю людину, спантеличено насупився, відпиваючи з келиха вино. Цей хлопець здавався йому знайомим, але він абсолютно не пам'ятав його ім'я.

- З якого питання? - невимушено запитав гостя господар цієї країни приміщення.

- Ваша величність, - знову вклонився перед ним блонин, склавши руки за спиною, - я прийшов просити у вас дозволу на розлучення.

- На розлучення? - ще більше спантеличився монарх. - Я розлученнями не займаюся, та й... - пройшовся по ньому очима, відчайдушно намагаючись згадати хто ж це.

- Я одружений з вашою фавориткою, - вирішив нагадати йому Людовік, бачачи це замішання в очах.

- Фавориткою? Ти ж, - вказав на нього келихом правитель, - з почту Даніеля. На тебе напали недавно, - кивнув він на перемотане око і шрами.

- Так. Але я одружений з Амалією. Ви просили нас одружитися ще кілька місяців тому.

- Так? – спантеличився монарх, зовсім не пам'ятаючи такого.

- Так, - кивнув йому підлеглий. - І я хотів би просити у вас дозволу на розлучення з нею.

- Вона тобі так не мила?

- Не в цьому річ. Шлюб, розумієте... Справа дуже тонка. Я хотів би одружитися по любові.

- По любові? Але ти ж содоміт, - все ще не розумів його Давид.

- Так, але... Загалом, я прийшов просити у вас дозволу на розлучення.

- Так? – задумався той. - А якого ти титулу? Можливо, Амалія втратить занадто багато.

- У мене нічого немає, ваша величність. Мої батьки відріклися від мене. Наразі, я просто пан із маленьким шматочком землі, який мені надав ваш брат. Живу я тільки завдяки утриманню його величності Даніеля. Власного доходу в мене, можна сказати, немає.

- Придумав би ти щось, щоб полегшити тягар нашої скарбниці... Гаразд, можеш розлучатися. Вона знайде собі когось вигіднішого.

Людовік вдячно вклонився, після чого вийшов і, мужніючи, вирушив до архієпископа, де на нього чекала розмова менш легка і приємна. Якщо в бесіді з Давидом, єдиною проблемою було те, що імператор просто не пам'ятав про цей шлюб, то з Гансом проблема буде не тільки з цим... Молодик справді боявся йти туди й про щось просити, однак, зробити це було необхідно.

Прибув до кімнати служителя церкви, доніс його слузі про свій візит і почав чекати, стоячи під дверима. На щастя, тут його прийняли практично відразу. Ймовірно, це було через здивування самого Ганса такому візиту. Чоловікові було навіть цікаво, навіщо до нього з'явився цей грішник. Зустрів він гостя, сидячи за конторкою, відволікаючись від якогось листа.

Людовік увійшов із поклоном:

- Ваше високопреос...

- Опусти це, - зупинив його архієпископ своїм величним жестом.

Той вирівнявся.

- Навіщо ти прийшов? – запитав чоловік.

- Я хочу просити розлучення.

- Розлучення? – спантеличився Ганс.

- Так, - кивнув блондин. - Я одружений з Амалією - коханкою його величності, якщо пам'ятаєте.

- Звичайно пам'ятаю. Ваш шлюб був тією ще подією.

- Так от - я хочу з нею розлучитися.

- Вона про це знає?

- Ні, але не думаю, що вона буде проти. Ми практично не бачимося.

- Ти ж розумієш, що для визнання шлюбу недійсним потрібні вагомі підстави?

- Ми з нею жодного разу не "спали". Наш шлюб не консумований.

- За весь цей час, ви так і не розділили ложе? – насупився архієпископ.

Хлопець похитав головою:

- До того ж, я мужеложець і регулярно їй зраджував. Можна нас розлучити на цій підставі? На тій, що я грішник і жахливий чоловік.

- Чому ти так прагнеш розірвати цей шлюб? - не розумів його служитель церкви.

- Хочу вступити в нове життя без будь-якого тягаря.

- У нове життя? – насторожився Ганс. - Ти збираєшся приймати іншу віру? На цій підставі, я буду зобов'язаний визнати ваш шлюб недійсним.

- Ні. Я залишаюся в цій вірі. Просто хочу... Хочу бути вільним, щоб робити зі своїм життям усе, що я хочу, не озираючись на дружину, якої я не хотів.

Архієпископ важко видихнув:

- Потрібно буде скликати колегію. Я не можу особисто визнати ваш шлюб недійсним...

- Коли можна буде це зробити?

- Завтра в нас будуть збори з приводу створення нового єпископства. Можна після них. Приведи свою дружину і нехай нотаріус принесе ваш шлюбний договір.

Людовік кивнув.

- Імператор знає, що ти зібрався зробити?

- Так. Я щойно ходив до їхньої величності і попросив дозволу. Вони схвалили, - кивнув придворний.

- Добре... - відвів чоловік втомлений погляд, повертаючись до конторки. - Можеш іти. Зустрінемося завтра, після зборів, - велично простягнув йому руку.

- Дякую велике, - зігнувся в поклоні норієць, підійшов, поцілував його перстень і пішов, не бажаючи більше нав'язувати цьому чоловікові свою компанію.

Тільки-но він вийшов, то одразу ж попрямував до своєї дружини, що була ні сном, ні духом про те, що він зібрався зробити. Знайшов її в салоні, коли вона весело базікала з якимись панянками:

- Амаліє, - стримано кивнув їй Людовік, не виявляючи до неї жодної прихильності.

Та глянула на хлопця і трохи скривилася, намагаючись стримати свою реакцію:

- Я й забула вже, що ти мій чоловік... - прикрила вона своє обличчя віялом, аби не показувати спотворену усмішку.

Ця гидливість, це щире неприйняття його нового обличчя, вкололи блондина так сильно, що він захотів її вдарити, нагадавши, що він їй чоловік, а не якась чужа людина.

- Якраз про це, - стримуючи обурення продовжив він. - Потрібно поговорити про наш шлюб.

- Про що нам говорити? - відвела вона погляд на подруг, демонструючи, наскільки їй цікава ця розмова і компанія загалом.

- Про те, що ти не маєш права так поводитися, приміром, - роздратовано схопив її передпліччя Людовік і силоміць підняв з крісла. - Я спокійно попросив тебе поговорити, - підтягнув він її до свого обличчя, немов змія шиплячи у очі. - Не нахабствуй. Чи тобі нагадати, з якої діри Давид дістав тебе, простолюдинко?

- Я не простолюдинка! - спробувала вирвати Амалія свою руку.

- Жоден куплений титул не зробить тебе тут своєю. Тож, будь добра, не хами. А то опинишся саме там, де й була, до зустрічі із імператором, - відпустив її.

- Чого тобі треба? - роздратовано відступила від нього дівчина.

- Завтра вдень ти маєш бути в палаці. Після того, як архієпископ закінчить свої збори - ми прийдемо до нього.

- Навіщо?

- Визнавати наш шлюб недійсним.

Та очі від шоку округлила:

- У сенсі?

- У прямому. Знайдеш собі нового чоловіка, а я стану вільним. Завтра, вдень. Не забудь, - розвернувся і пішов на вихід.

По дорозі до дверей, йому привітно кивнула якась незнайомка в білій карнавальній масці, яку супроводжував Сталь. Людовік мимохідь кивнув і їй.

Повертаючись назад у мисливський будиночок Даніеля, молодик просто не міг не думати про те, ким він став. У пам'яті спливало власне відображення в дзеркалі, перед покоями Давида, ця неприємна реакція Амалії, на очах у всього салону. "Я - потвора, - вронив блондин голову. - Справжнісінька. Я був прекрасний, як промені вранішнього сонця, а став... - болісно стиснувся. - Жахом, на який страшно дивитися навіть уночі... - зупинив кобилу. - Краще мені піти. Поїхати і ніколи не повертатися, - повернувся до якоїсь дороги, що вела в бік, від його місця призначення. - Не потрібно, щоб на мене хтось дивився. Хтось... - згадав Густава. - Хто мене кохає..."

До резиденції він таки приїхав, але в такому настрої, що нікого не хотілося бачити і нікому не хотілося показуватися. Виходячи з цього бажання побути наодинці, молодик сховався в зимовому саду, до якого, як казав сьогодні Густав, майже ніхто й ніколи не заходив.

"Я один, - продовжував себе мучити думками Людовік, сидячи в кріслі. - Самотній виродок... Таке обличчя не повинно існувати. Цей жах. Ця... потворність. Цей кошмар..." - упав він на свої коліна, закрившись руками від усіх на світі, і тихо розплакався.

Густав дізнався про його прибуття швидко, але шукати коханого не квапився, сподіваючись, що він сам скоро прийде до імператорських покоїв. Однак, минали хвилини, а Людовік все не з'являвся. Минуло пів години, перш ніж Сапфір вирішив сам піти на його пошуки.

Шукати йому довелося довго і безрезультатно до тих самих пір, поки він не відчинив двері в зимовий сад.

- Луї? - тужливо він покликав із коридору.

- Густаве? - не менш сумно відгукнувся той.

- Ти тут? - з полегшенням увійшов у середину парубок. - Чому ти не сказав, що поїдеш до палацу? - попрямував він до блондина. - Я чекав на тебе... - побачив його пригнічений стан і стурбовано підійшов. - Луї, що з тобою? - сів граф на підлокітник та обійняв його за плечі. - Чому ти так сумуєш? - нахилився до нього, заглядаючи в обличчя.

Той болісно відвернувся.

- Луї, що сталося на тій прогулянці? Даніель образив тебе? - співчутливо стиснув його плече коханий.

- Ні, все було гаразд... - відвів той погляд, витерши залишки сліз зі щоки.

- Тоді що таке? Чому ти плачеш?

- Я... - шмигнув він носом. - Потвора... - жалібно повернувся до хлопця. - Я ж був такий вродливий. Чому миттєво я став таким? - упав обличчям на його груди.

- Луї... - притиснув його до себе синьоокий, почавши гладити волосся і спину, заспокоюючи у своїх руках. - Ти не потворний... Ти дуже вродливий...

- Густав, ти осліп. Я - потвора.

- Ні, я прекрасно все бачу, - ласкаво поклав він долоню на його щоку і підняв це обличчя до себе. - Так, у тебе є пов'язка на оці, і так - у тебе є рани. Але все це заживе. Ця твоя половина, - кивнув парубок на вкриту шрамами частину обличчя, - буде такою ж гарною, як і друга, - провів долонею по незайманій шкірі. - Потрібно просто почекати...

- Навіть зараз, - болісно відвернувся блондин, - ти торкаєшся тільки красивого мене. Потворний я огидний...

- Є інша причина, чому я не погладив ліву твою частину... - засмучено показав Густав йому перебинтовану руку. - Я б зробив це, якби мені не було так боляче...

Той покосився на кисть і швидко відвів погляд, відчувши себе ніяково, через власні слова.

- Ти не потворний... - погладив його граф. - Ти просто поранений.

- Ні. Я - потвора, - впав не нього Людовік і болюче заплющив єдине робоче око.

- Луї... - співчутливо зітхнув Густав, притискаючи його до свого серця.

Наступного ранку, одразу після сніданку, Алмаз знову просив у Даніеля дозволу поїхати до палацу.

- Що ти там таке робиш, що тобі постійно туди треба? - спантеличився імператор. - Невже, тут так нудно?

- Що ви, ваша величність. Мені тут подобається. Просто в мене призначена зустріч.

- З ким? - миттю подивився на нього Густав.

- З архієпископом, - швидкоплинно глянув на нього блондин.

- Що?! - обурився їхній покровитель, у ту ж секунду змусивши всіх подивитись на нього і зацікавитись цією розмовою. - Із цим святошею? Якого біса він тебе викликає?

- Ні, ваша величність, ви не так зрозуміли, - поспішив заспокоїти його Людовік. - Він мене не викликає.

- Тоді навіщо тобі зустрічатися з ним? Я не хочу, щоб після розмови з цим святошею ти зіпсувався! - змахнув він рукою на підлеглого. - Мені подобається бачити, як ви з Сапфіром пестите один одного і я не хочу цього припиняти!

- Ні-ні, ваша величність. Я не збираюся кидати Густава, - обійняв норієць коханого за плечі. - Я просто хочу розлучитися з Амалією.

- З Амалією?

- Так, - миттю кивнув блондин.  - Пам'ятаєте, я вчора просив у вас дозволу на розлучення? Сьогодні, ми збираємося зайнятися цим.

- Гаразд, - трохи заспокоївся Даніель. – Але щоб до вечора ти вже був тут.

- Зайвий раз я там затримуватися не збираюся, - слухняно кивнув підлеглий.

- Можеш їхати, - прихильно махнув той від себе рукою, відвертаючись до Золота.

Людовік уклонився і вже зібрався йти на вихід, як Густав затримав його, взявши за край каптана.

- Так? - повернувся до нього коханий.

- Луї, я хочу поїхати з тобою.

- Зі мною? – усміхнувся йому норієць. - Але що тобі там робити? До того ж, - акуратно підняв його поранене зап'ястя, - ти не зможеш їхати верхи. Давай, я сам швидко все вирішу і скоро повернуся?

- Луї, - ніжно покликав його Густав і наблизився, перейшовши на шепіт: - зараз імператорські покої порожні. Ми можемо усамітнитися там, поки Даніель сидітиме тут, - обережно взяв парубка за руку.

- А ти впевнений, - насторожився той, - що йому це сподобається, коли він дізнається про це? - кивнув на повелителя.

- А ми йому не скажемо.

- Густаве, давай я поїду туди, розберуся з Амалією і швидко повернуся?

- Там у нашому розпорядженні буде ціле ліжко... – спокусливо протягнув синьоокий, стискаючи його долоню. - Ціле імператорське ложе...

- Мм, Густав... - болісно протягнув Людовік, уявляючи все це. - Я б із радістю, але зараз я зовсім не хочу засмучувати Даніеля. Тільки згадай, як він почав сприймати мене, після всього цього, - вказав на своє обличчя. - Він мене не шанує. Я хочу тебе, але я боюся...

- Хто дізнається, що ми займали його ліжко? Донести ж нікому. Ніхто не буде про це знати.

- Та є там... Ти вже й забув, але в тих покоях ще залишилися люди. Велетень той і його німфа. Вони донесуть Даніелю, та й не про це я говорю. А про те, що ми просто будемо разом.

- Луї, тільки не кажи, що не хочеш цього робити наодинці, але хочеш у нього на очах.

- Я хочу повернути його прихильність... - тужливо відпустив його руку блондин.

- Луї, я так давно без твоєї ласки. Я хочу її. Згадай, як ти горів на тому балу. Невже, твій вулкан згас?

- Ні, ні в якому разі. Просто... Мій страх перед Даніелем...

- Луї, я хочу тебе, - став до нього Густав впритул. - Хочу прямо зараз.

- Давай, увечері? - сумно відступив від нього норієць. - Давай, приймемо разом ванну?

- На очах у Даніеля?

- Так, - відвів він погляд.

- Луї, я кохаю тебе... - сумно протягнув граф.

- Я тебе теж кохаю, - поцілував блондин його в щоку, розвернувся і пішов.

Густав тужливо опустив плечі, подивившись парубку вслід. Імператор, який спостерігав весь цей час за їхнім інтимним шепотінням і ненав'язливими притисканнями, несхвально насупився: "Знову посварилися? Та скільки можна?"

Прибувши до палацу, Людовік одразу ж попрямував до свого нотаріуса, а потім і до єпископів, чиї збори ще навіть не почалися. Дізнавшись про приблизний час, коли йому варто заявитися до них зі своєю дружиною, молодик пішов у салон. Сів за один зі столів і почав грати з кимось у карти, краєм ока виглядаючи Амалію, що постійно проводила тут свій час.

Коли ж настав час розлучення, пан Кері покинув своїх тимчасових співрозмовників, залишивши карти на столі, і попрямував до тієї співачки, з якою був пов'язаний шлюбом. Відволік її від захопливої розмови зі своїми подругами:

- Єпископи вже мали закінчити. Ходімо, - жестом закликав її піднятися.

- Я не хочу з тобою кудись іти, - швидкоплинно глянула на нього дівчина, одразу відвернувшись до друзів.

Людовік насупився, не розуміючи цього нахабства:

- Це було прохання? – обурено нахилився він до неї. - Прошу не забувати своє місце. Ти й так уже достатньо отримала від життя. Встала і пішла зі мною до Ганса. Чи мені варту попросити зрушити тебе з місця?

- Не посмієш, - вороже подивилася на нього Амалія. - До того ж, - вальяжно помахала на себе віялом, - вони тебе не послухають.

- Хочеш перевірити? "Послухає варта імператорського фаворита чи ні?"

- Пф, ти не фаворит, а всього лише його хлопчик, - відвернулася.

Алмаз аж брови від такого підняв:

- Слухай мене, шльондро, - неголосно почав він їй, ледве стримуючи злість, - ти - простолюдинка, що просто сподобалася Давиду за свою зовнішність. Він тебе вже давно замінив якоюсь новою іграшкою, тож не поводься так, ніби ти все ще щось для нього значиш. Встала і пішла зі мною до архієпископа, поки я не змусив тебе силою.

- Ти не смієш зі мною так розмовляти! - обурено подивилася на нього співачка.

- До пана, ти маєш звертатися "ваша милість"! - схопив Людовік її за руку і силою підняв. - Лизоблюдка, що вважає себе дворянкою! Не забувай, хто ти така і скільки ти коштуєш! - потягнув її за собою в коридор.

- Відпусти! - намагалася Амалія вирватися з його лап. - Допоможіть! - просила вона про допомогу оточуючих чоловіків, що пропускали її слова повз вуха. - Врятуйте!

- Заткни свій рот, поки я його не заткнув сам! - злісно обернувся на неї власний чоловік.

- Ні! Давид не пробачить такого поводження зі мною! Він кине тебе в темницю!

- Якщо тільки тебе не викине за двері! Я вчора говорив із ним і не було видно, що він сильно тобою дорожить! - потягнув за собою.

До служителів церкви, вони прийшли не в найкращому настрої та вигляді. Єпископи з першого ж погляду зрозуміли, що ця парочка на ножах.

- Ваше високопреосвященство, - ривком відпустив дівчину Людовік. - Ми хочемо визнати наш шлюб недійсним.

Ганс важко зітхнув, дивлячись на це подружжя:

- Колеги, - звернувся він до своїх підлеглих, - прошу не розходитися і розглянути це прохання.

Усі повернулися на свої місця. Щойно кожен сів і приготувався слухати, архієпископ жестом дозволив молодим говорити.

- Ми одружені вже кілька місяців, - суворо і невдоволено почав їм Людовік. - За весь цей час, ми жодного разу не розділили ложе, крім того, - склав руки на грудях, - я зізнаюся в тому, що регулярно зраджував своїй дружині. Я не був хорошим чоловіком і далі перебувати в шлюбі з цією жінкою я не бажаю.

Присутні перевели погляд на роздратовану "дворянку".

- Що скажете ви? - спокійно запитав її Ганс. - Це правда, що за ті місяці, що ви прожили разом, ви так і не розділили з цим паном ліжко?

- Правда! - кивком підтвердила та. - Цей, - показала вона пальцем на чоловіка, - содоміт! Він жодного разу до мене не підійшов!

Приміщенням поширилося шоковане охання служителів церкви. Людовік обурено подивився на дівчину: "Ти розлучитися зі мною повинна, а не ображати".

- Він перелюбствував із чоловіками? - миттю запитав хтось.

- Постійно! - вигукнула йому Амалія. - Він постійно міняв мене на якихось хлопчаків!

- Яких хлопчиків?! - закричав на неї власний чоловік. - Мені Давид заборонив торкатися до тебе!

- Та ти поїхав на два місяці до свого хлопчика! - подивилася на нього дівчина.

- До хлопчика?! - почервонів той від злості. - Та я вб'ю тебе зараз! - схопив її руки, почавши заламувати за спину.

- Стійте! - миттю схвилювався Ганс і вдарив своїм молоточком по його підставці. - Стійте! Варта! Розніміть їх!

Солдати швидко підбігли і розтягнули подружжя по кутах.

- Замовкніть обидва! - піднявся архієпископ. - Говорити будете тільки тоді, коли вас про це запитають! Ви! - вказав він на дівчину. - Не кричіть! Ми всі прекрасно чуємо, що ви говорите! А ви! - показав чоловік на молодого пана. - Не намагайтеся вбити свою дружину!

- Вона назвала мого друга хлопчиськом! - обурився той. - Я маю це терпіти?!

- Тихо! - вдарив той молотком.

- Мого друга! - трохи тихіше висловлювався Людовіка. - Того, у кого я знайшов притулок, коли мене видавили звідси люди герцога Орільського! Він того ж віку, що й імператори! - зло подивився він на дружину. - Це те саме, що називати хлопчаками наших імператорів!

- Ми зрозуміли ваше обурення, але зараз замовкніть! - приструнив його Ганс.

Блондин невдоволено відвернувся, склавши руки на грудях.

- Ви, пані, - звернувся головний суддя до Амалії, - розкажіть, як усе було.

- Він, - невдоволено вказала дівчина на свого чоловіка, - покинув мене одразу, після нашого весілля! Він жодного разу не виявив до мене інтересу! Його хвилювали тільки його хлопчаки, з якими він проводить весь свій час!

- Не називай їх хлопчаками! - обурено крикнув на неї Людовік.

- Тиша! - заспокоїв усіх Ганс, повернувшись до молодого чоловіка. - Те, що розповідає ваша дружина - правда?

- Частково. Я одружився з нею, на прохання імператорів. Вони бажали бачити наш шлюб. Однак зараз, я не хочу бути пов'язаним із цією жінкою. Я її не кохаю і кохати не збираюся. Ми справді жодного разу не займалися сексом - це була вимога імператора Давида, перед нашим вінчанням.

- А її слова про вашу содомію?

- Правда. Однак я не потерплю, щоб моїх друзів називали хлопчаками.

Єпископи повернулися один до одного, почавши щось неголосно обговорювати. Їхні розмови тривали ще кілька хвилин, перш ніж дехто вирішив висловитися. Піднявся один зі служителів церкви:

- Цей шлюб не є дійсним, коли обоє з подружжя підтвердили те, що за весь час свого спільного життя вони так і не розділили одне ліжко. Однак, я прошу звернути увагу їхнього високопреосвященства до того, - шанобливо кивнув він Гансу, - що ми маємо справу зі страшним грішником, якого варто судити за його содомську поведінку.

- Я вас почув, - кивнув йому архієпископ, - але зараз ми маємо справу з визнанням недійсності шлюбу. Зі справою про содомську поведінку, нам слід розбиратися окремо.

Далі, піднявся інший єпископ:

- Погоджуся зі словами свого колеги, - кивнув він у бік попереднього промовця, - і додам, що, крім самого визнання в содомії, слід ще враховувати і перелюбство. Бо навіть із жінками, гріх залишається гріхом. А те, що цей чоловік перелюбствував із чоловіками, - вказав служитель церкви на Людовіка, - тільки обтяжує його провину, - кивнув і сів.

Ганс жестом погодився з ним. Оглянув своїх підлеглих:

- Хто-небудь хоче ще щось додати?

Усі мовчали.

- У такому разі, - повернувся архієпископ до грішників, що прийшли до нього на розлучення, - ваш шлюб визнається недійсним, бо ви: не жили разом, не ділили ложе, і перелюбство одного з вас є вагомою підставою для того, щоб визнати ваш шлюб недійсним. Ваш шлюбний договір, також, розривається, - вдарив молоточком по його підставці.

Нотаріус, який стояв увесь цей час осторонь, показово розірвав великий папір із розписами молодят. Дивлячись на це, Людовік відчув полегшення, а Амалія шоковано округлила очі. Вона зовсім забула про той договір, який колись підписувала і про те, які дотації він їй надавав.

Пан Кері вийшов із цього залу вже вільною людиною. А його колишня дружина - простою баронеткою, з позашлюбним немовлям на своїх руках.

Час був післяобідній, тож Людовік вирішив спочатку поїсти, провівши свою трапезу в імператорських покоях, а вже потім повернутися в мисливський будиночок. "Півгодини більше, півгодини менше - яка різниця?" - подумав він і попрямував у знайому вітальню. На свій подив, молодик нікого там не застав. Покої відверто пустували. Лише якась кішка ходила вздовж стін.

Виявивши цю безлюдність, Алмаз навіть спантеличився: "А де ті двоє? Вони ж постійно сиділи тут, - пройшовся кімнатами, нікого там не знайшовши. - Тут справді нікого немає..." - окинув він поглядом велике ліжко, уявивши на ньому свого Густава, що лагідно підзивав би до себе жестом. Важко зітхнув, відчуваючи в грудях таку досаду від упущеного випадку, що хотілося тільки випити. Налив собі вина, наказав слугам накрити собі стіл.

Закінчивши з ситною трапезою, Людовік знову пройшовся по покоях, дивуючись їхній безлюдності. Зупинився біля туалетного столика і дзеркала, яке було першим, що показало йому, на кого він перетворився, після того фатального вечора, і глянув на себе. Це прекрасне біле обличчя з сірими очима, ідеальним носом, гладеньким підборіддям і худими щоками, із м’якими вилицями над ними, було розділене на дві такі різні половини. Права частина сяяла своєю ідеальністю, своєю неможливою красою, тоді як ліва... Мала око, закрите бинтами, та шкіру, всипану багряними шрамами із запеченою кров'ю. На цю потворність просто не хотілося дивитися. Закрив долонею свої рани, відвернувши пониклий погляд убік.

"За що в мене забрали мою красу? - тужливо пішов Людовік у сторону. - Що я їм зробив, щоб стати таким? - знесилено впав він у крісло. - Ким я тепер буду...?" - ліг на коліна, зажурено обійнявши свої ноги і приховавши від інших вкрите шрамами обличчя.

У такій позі він просидів доти, доки не усвідомив, що в палаці перебуває вже надто довго.

"Потрібно повернутися, - піднявся він з місця. - Час наближається до п'ятої. Даніель просив повернутися до вечері..." - вирушив хлопець до стаєнь.

Назад, молодик їхав зовсім не швидко. Він чи то гуляв, чи то тягнув час. Кінь неспішно переставляв свої копита, тоді як його наїзник продовжував сумно думати про своє життя і свою долю в ньому. Здавалося, з Людовіка висмоктали всю радість і жвавість, висмоктали всього "Людовіка", залишивши на його місці одну лише грудочку нещасної і невпевненої в собі людини, яка втратила єдину цінність, що в неї була.

Прибувши на місце, Алмаз вирушив до зимового саду, знову бажаючи побути на самоті, однак щойно увійшовши, він виявив там Густава, який сидів у кріслі й сумно поїдав вже котре за рахунком тістечко. Хлопці люди поглянули один на одного.

- Тебе дуже довго не було, - зажурено почав йому Сапфір, доїдаючи десерт.

- Так, вибач, - попрямував до нього хлопець і сів поруч у друге крісло, поклавши руки на підлокітники і спрямувавши порожній погляд уперед.

- Щось сталося? - спостерігав за ним синьоокий.

- У тебе є щось таке, без чого ти - не ти? - знесилено впав той на спинку.

- Ти? - відставив парубок блюдце, з якого він їв.

Людовік покосився на нього:

- До мене, у тебе ж теж було щось дороге. Ось чим ти дорожиш, якщо не брати до уваги мене?

- Не знаю, - задумався той, відпивши трохи вина. - Мої знання?

- Із зовнішності.

- Тоді очі. Якби не вони - я б багато чого не досяг. Даніель би не звернув на мене увагу, ти б мною не зацікавився...

Друг відвів погляд:

- Можеш уявити, що ти позбувся їх?

- Позбувся очей?

- Так. Повністю. Уяви, що на їхньому місці більше нічого немає.

Густав позеленів від роботи своєї уяви. Залпом осушив келих, щоб не знепритомніти, від такої картини у своїй голові.

- Що б ти тоді робив? - сумно закінчив блондин.

Той відвів погляд на підлогу, почавши глибоко дихати, щоб привести себе до тями:

- Якби в мене не було очей?

- Так.

- Я б... Це було б важко, - подивився він на свого коханого. – Сліпим, я б став зовсім безпорадним. Але, якби... Якби ти залишився зі мною, - потягнувся він до Людовіка і взяв за руку. - Я б витримав. Зараз, коли я майже нічого не можу робити через свою руку, ти допомагаєш мені, ти дбаєш про мене. Якби я втратив свої очі і ти не покинув мене - я б упорався. Я б пережив це. 

- Втрата очей не змінила б тебе? - покосився на нього блондин.

- Змінила б. Дуже сильно. Але, якби в мене була така міцна опора, як ти - я б... Луї, я дуже сильно кохаю тебе. Втрата очей була б для мене катастрофою. Але втратити тебе - це більше горе. Я не хочу думати про те, що я б чогось позбувся. Я вже втратив багато чого, - показав він йому свою перемотану руку. - Я не впевнений, що моє колишнє життя повернеться. Можливо, мені доведеться навчитися писати лівою і робити все, що я робив до цього раніше правою - лівою. Можливо, ця рана не дасть мені відновитися повністю. Я вже змінився. Я вже став майже безпорадним. Але ти допомагаєш мені. Ти - моя права рука, у прямому сенсі цього слова. Якби я втратив ще й очі, з твоєю опікою і турботою я б упорався з цим. Я б продовжив жити далі. Луї, ти - найнадійніша людина, що мені зустрічалася. Я б упорався, якби ти був зі мною.

Коханий відвів погляд:

- Я говорив не про це.

- А про що? Луї, тебе знову долає смуток, з приводу твого обличчя?

Той кивнув:

- Я втратив себе. Хто я тепер?

- Ти - мій Луї. І ти все так само прекрасний, - обнадійливо стиснув Густав його пальці.

- Це неправда, - забрав той свою руку. - Я вкритий шрамами. У мене перев'язане око. Я - потвора.

- Луї, - піднявся синьоокий і підійшов до нього, став у ногах на коліна, - ти не потворний. Не говори про себе так. Твої шрами змінили тебе, але не спотворили. Краса людини - це не тільки її обличчя.

- А що? Що? - подивився на нього блондин. - Густаве, ти не бачиш цього? - з надривом показав він на рани. - Не бачиш цього? - вказав пальцем на бинт. - Я - жахливий.

- Якщо ти такий жахливий, то чому я все ще тут і переконую тебе в тому, що ти не правий?

- Не знаю, - відвів той погляд.

- Тому що я кохаю тебе і ти завжди будеш для мене вродливим. Ти просто поранений. Потрібно почекати, поки все це заживе. Ти не будеш усе життя з цими шрамами. Згодом, усе це затягнеться, залишивши після себе лише невеликі сліди. Нехай ти і не будеш таким ідеальним, як раніше, але ти все ще будеш вродливим і привабливим. Я все ще буду хотіти тебе.

- Ти брешеш. Ти брешеш, щоб утішити мене.

- Я не обманюю... Луї, - розсунув його коліна і наблизився до тіла, вирівнявся, витягнувшись до його обличчя, - подивися в мої очі.

Той недовірливо глянув на нього.

- Хіба я зараз брешу?

Людовік відвів погляд.

- Я сумував за тобою, поки ти був у палаці, - пригорнувся до нього Густав. - Я дуже за тобою сумував, - заплющив очі, поклавши голову на його груди. - Мені все одно, що ти будеш говорити про себе. Для мене, ти так само вродливий, привабливий і бажаний, як і раніше.

Коханий подивився на нього:

- Знаєш, - обійняв його блондин й тужливо притиснув до себе, - коли я прийшов у покої Даніеля, там нікого не було. Треба було тобі їхати зі мною. Ми б порушили тишу і спокій, що там панував.

- Ми можемо порушити їх тут, - відсторонився від нього коханий й подивився в сіре око.

- Але тут...

- Луї, - сповз він рукою на його пах, - тобі потрібно буде мені трохи допомогти. Я не зможу розстебнути ґудзики однією лівою.

- Я зараз зовсім не в настрої, - важко зітхнув норієць. - До того ж, скоро має розпочатися вечеря. Давай, просто посидимо разом і займемося чимось?

- Чим?

- Пограємо в "Гуся"?

***

Запрошую у телеграм групу по цій серії, яка називається "Кромійська імперія". Там можна обговорити твір і поділитися своїми думками.