КАТАРСИС

Мої батьки розповідали, що колись наша країна була настільки родючою й прекрасною, що її земля ніколи не пересихала від крові тих, хто приходив нас завойовувати. Тепер це лише казки, у які хочеться вірити. Адже нині жоден правитель не наважується привести свої війська до наших кордонів. Кожен із них мріє звести високі стіни на межі нашого королівства — Ансельма. Вони бажають нам сил і витримки, щоб ми залишалися живими в цій пастці якомога довше. Бо поки ми існуємо, напасть не звертає уваги на них.

Усе почалося незадовго до мого народження, близько двадцяти семи років тому. Над нашим королівством нависли важкі чорні хмари. За словами очевидців, вони день за днем повільно опускалися, аж поки не лягли на землю.

Тоді вчені припускали, що це просто щось не так із вітром, а священники закликали до молитов, бачачи в цьому кару за гріхи. Звісно, і ті, й інші не втрачали нагоди висміяти один одного. Але їх об’єднувало одне: вони нічого не розуміли й не знали, як цьому зарадити.

Люди звикають до всього — так вони звикли й до густого чорного туману, що огорнув нашу землю. Ніхто так і не зміг з’ясувати, чому він не виходив за кордони Ансельма й не зникав із часом. Він не впливав на вогонь смолоскипів і не робив землю вологою. Навіть сильний вітер чи дощ не мали на нього жодного впливу.

Багато хто, зокрема й мої батьки, намагалися втекти з-під цієї похмурої ковдри. Але жодна сусідня країна, знаючи про прокляття над нами, не хотіла приймати біженців. Людям доводилося довго вмовляти прикордонні війська сусідніх держав, але їм відмовляли через страх зарази чи інших невідомих наслідків. Повертаючись додому, вони знаходили свої оселі розграбованими мародерами. Довелося залишатися й звикати до нового життя.

Мені було п’ятнадцять, коли звичне життя змінилося знову. Того дня в чорному тумані з’явилися зелені спалахи й постійні світіння. Ми з батьками поверталися з ринку до нашого будинку в столиці.

Прямували вулицями, орієнтуючись на вказівники, розвішані кожні десять метрів. Навколо завжди лунав гамір міста, але побачити когось можна було лише на відстані п’яти-шести метрів. У цій густій темряві я, як завжди, блукала у власних думках, поки раптом не відчула, як мати боляче стиснула мою долоню. Її перелякане обличчя змусило мене повернутися до реальності.

Зелені спалахи були десь за темрявою, гриміли там, але світло від них сліпило, а звук змушував прикривати вуха. Це сяйво не знаходило перешкод у чорному тумані, відбиваючись від усього навколо. Уперше у своєму житті я змогла побачити далі, ніж на кілька десятків метрів. Силуети будинків і наляканих людей змусили мене заклякнути від страху сильніше, ніж грім чи спалахи. Зелене світло робило туман навколо прозорим.

— Смарагд, не стій! — крикнула мати, тягнучи мене за руку. — Додому, негайно!

Ми бігли швидко, часто зіштовхуючись з іншими людьми, які теж панічно шукали прихистку. Нехай видимість і покращилася завдяки спалахам, але це не дуже допомагало засліпленим очам, які давно забули, що таке яскраве світло. Більшість людей просто притискалися до землі чи ховалися в будинках.

Ми пробігали поворот за поворотом, тією ж дорогою, якою я проходила вже безліч разів. Але тоді я не впізнавала своє рідне місто — не звикла бачити його так добре.

— Чекайте, — тихо промовив батько, зупинивши нас і прислухавшись.

Крики та різний шум перекривалися громом. Але серед цього хаосу ми всі почули щось дивне. Ці людські крики звучали передсмертно, наповненими стражданням. Страх знову опанував мене. Я шукала розради поглядом у батьків, але вони так і не подивилися на мене у відповідь. Їхні очі вдивлялися в туман, а вуха ловили будь-який підозрілий звук.

Та коли ми почули гарчання позаду, всі ми одночасно озирнулися. Щось далеко йшло до нас вулицею, маючи людський силует. Воно похитувалося й гарчало, а очі його сяяли зеленим, наче слабкі вогники в ночі. Одягнене у рване закривавлене лахміття, ще здалеку воно занесло за голову якусь палицю, ніби готуючись до удару, і, прискорившись, побігло до нас.

— Тікаємо! — вигукнула мати.

Ми бігли все далі від потвори, яка загубилася десь позаду, за численними поворотами. Але страх не відпускав нас. Усі будинки були зачинені, а люди, немов здичавілі, ховалися у своїх оселях, боячись впустити чужинців задля прихистку. На дорогах почали зустрічатися розірвані тіла, а стіни деяких будівель обтікали свіжою кров'ю. Здавалося, щось полювало на людей у цьому тумані, під заклики зелених спалахів і грому.

Батько передав кошик із їжею, купленою на ринку, матері, а сам схопив вила, що стояли біля дверей одного з будинків. Тоді я подумала, що краще було б викинути кошик, щоб він не заважав бігти. Але тепер, оглядаючись на минуле, я розумію, що це нас би вбило.

Ми продовжили бігти й, майже діставшись дому, побачили найстрашніше, що я запам’ятала того дня. Над дорогою, метрах за п’ять від нас, ніби підвішені невидимими мотузками до неба, висіли тіла людей. Їхня кров повільно, мов густа смола, стікала на землю. Витікаючи з тіл, вона була ще червоною, але, торкаючись землі, чорніла й випускала густі випари того ж кольору.

Там залишалося місце, щоб пройти повз випари та кров, але матері однаково довелося силою тягти мене крізь це жахіття. Мабуть, якби не це, ми встигли б сховатися. Уже перед самим входом до будинку, позаду почувся жіночий сміх — холодний і пронизливий.

Вона сиділа, звісивши ноги, на одному з мерців, що висіли над вулицею, і пильно спостерігала за нами. Її руки й ноги були довші, ніж у звичайних людей. Жодного одягу — лише оголене, страхітливе тіло. Вона почала облизувати свої кігтисті, вкриті кров’ю пальці, коли батько наказав мені й матері сховатися в будинку.

Тоді ми бачили його живим востаннє.

Усю ніч ми провели у маленькому сховку під підлогою, вслухаючись у ті звірства, що відбувалися за стінами нашого дому. Ми мовчки сподівалися й молилися, аби батько залишився живим. Але з кожною хвилиною ця надія перетворювалася на гіркий самообман.

Наступного ранку, коли все трішки стихло, матір пересилила свій страх і вийшла зі сховку, щоб подивитися, що відбувається надворі. Вона наказала мені залишатися, але не сказала й слова, коли побачила, що я пішла за нею. Спершу ми прислухалися до тиші за дверима, сподіваючись не почути криків чи гарчання. Потім, прочинивши двері, ми зазирнули в щілину й, не побачивши нікого, відкрили їх ширше.

Батько лежав без ніг біля дверей нашого дому, весь у крові й ранах від гострих кігтів. Він загинув, до останнього захищаючи нас від тієї потвори. У його руках усе ще були зламані вила, вістря яких вкривала густа чорна кров.

Сама ж потвора лежала мертвою на іншому боці вулиці, вся усіяна арбалетними болтами й стрілами. Лише нещасна людина могла б розповісти, що саме відбувалося на вулицях міста тієї жахливої ночі. Зелені спалахи ослабли, але не зникли, як і важкий грім.

На вулицях всюди лежали тіла людей і монстрів, і деякі з них, судячи з гарчання, ще подавали ознаки життя й повзли до нас. Тоді вже я мала тягнути матір за руку до будинку, відчайдушно намагаючись не вірити в те, що батько загинув.

Зачинивши двері на важкий засув, ми притислися до однієї зі стін, прислухаючись до тяжких ударів по міцних дошках, які батько колись зробив своїми руками. Вікон у нашому будинку не було вже давно, адже світла завжди замало, щоб від них була якась користь. Та й матір казала, що зайві отвори в стінах у нашому районі — це запрошення для грабіжників.

Цього разу батько знову врятував нас: завдяки його старанням наш будинок витримав натиск тієї істоти, яка довго намагалася увійти. Зрештою, їй це набридло, і вона пішла своєю дорогою.

Тоді матір майже не розмовляла — лише плакала й губилася в думках та спогадах. Звісно, я теж не могла опанувати себе. Було важко не лише через смерть батька, а й через сльози матері.

Ми спали під ліжком, постеливши там ковдри, але в будь-який момент були готові сховатися під підлогу, навіть попри холод. День за днем ми сиділи в будинку, рухаючись повільно й обережно, майже не розмовляючи. Страх, що нас можуть почути, з часом слабшав. Але варто було лише за дверима пролунати холодному сміху, як він знову повертався, поглинаючи нас із головою.

Сморід гнилого м’яса й крові з кожним днем усе більше в’їдався в наші ніздрі, просочуючись крізь двері. А запаси їжі ставали дедалі меншими. Свічок майже не залишилося, але запалювати їх ми однаково боялися — аби не привернути уваги до світла за дверима нашого бідного однокімнатного будинку. Проте, за роки життя в темному тумані, наші очі звикли до браку світла. Ми знали свій дім напам’ять і завжди могли зорієнтуватися, де що стоїть.

Ми були в пастці в нашому домі, і я це добре розуміла, тому навіть не питала в матері, що робити далі. Вона й сама не знала. Залишалося тільки намагатися прожити якнайдовше в надії на порятунок, коли, можливо, якісь солдати короля постукають у двері й скажуть, що вже безпечно. Але у двері не постукали — їх спробували вибити.

Дошки не витримували, і незабаром у них з’явилася діра, пробита кігтистою рукою.

— Тихо, Смарагд, — прошепотіла мати, чомусь із посмішкою на обличчі. — Головне, виживи. Живи заради мене й батька.

Лише в останній момент я побачила око тієї потвори, що заглядала в діру, шукаючи нас.

Матір встигла сховати мене, закляклу від страху, під підлогу, де ми зберігали їжу й воду. Але сама, закривши мене там дошками й накривши скатертиною зі столу, залишилася зовні. Довго я не могла зрозуміти, чому вона вчинила саме так, чому не сховалася разом зі мною. Але тепер я знаю: вона намагалася привернути увагу монстра до себе й відвести його від мене.

Холодний жіночий сміх лунав у будинку, повільно наближаючись усе ближче й ближче. Я почула крик матері — розлючений і відчайдушний. Вона намагалася захиститися, але швидко загинула. Щось важке впало прямо над моїм укриттям, і між дошками звідти почала стікати тепла кров.

Хрускіт кісток і жадібне пережовування супроводжували мій жах годинами. Я не хотіла вірити в те, що відбувалося прямо наді мною. Я затискала рота й навіть носа, щоб потвора не почула мого страху чи плачу. Я вдихала й видихала, пересилюючи страх, що сковував усе моє тіло.

Лише коли знову почувся холодний сміх і кроки, які попрямували до виходу з будинку, я дозволила собі зарухатися. Спершу — пальцями, боячись, що навіть це може привернути її увагу, а потім руками й ногами. Я вже не розуміла, що саме витираю з обличчя — кров матері чи свої сльози, змішані із землею, на якій лежала.

Через кілька днів я спробувала виглянути назовні, але так і не змогла підняти дошки. Я промерзла й ослабла від голоду, тому моїх сил не вистачило, щоб підняти їх разом із тілом матері. Довго не могла з'їсти залишки їжі, здебільшого через те, що вони були зі смаком крові. Але через тиждень голод змусив мене це зробити.

Я їла й пила все, що було поруч. Жахливий запах і сильний біль у голові добивали мене. Я могла б загинути в цій могилі, яка мала слугувати мені сховком. Кожного разу, коли щось заходило обшукувати наш будинок, я вже навіть була не проти, щоб мене прикінчили. Але коли почулися приглушені людські голоси, я спробувала закричати. Та зробити це і попросити допомоги я не змогла — лише закашлялася. Втім, цього вистачило.

— Ти чув? — пролунав голос десь над моєю головою. Важкий і приглушений, наче його вимовляли крізь щільну тканину. — Хтось кашляв.

— Може, тобі знову здалося? — скептично відповів інший голос, такий самий глухий. — Після останніх днів мені теж увесь час щось ввижається чи вчувається.

— Та ні, звучало якось занадто реально й близько.

Я змусила себе закашляти ще раз, попри біль у горлі. І цього разу вони мене почули.

— Це тут! — почулося зверху, і дошки над головою трохи прогнулися. — Допоможи! Хтось під підлогою.

Спершу я почула, як вони відтягують залишки матері, а потім відривають від підлоги скатертину, просякнуту засохлою кров’ю. Коли ж вони підняли дошки, піддівши їх ножем, я на мить побачила перед собою монстрів. Проте ослаблий розум швидко розпізнав, що це були не страшні обличчя потвор, а маски. Переді мною стояли збирачі тіл, одягнені в закритий одяг, просякнутий олією. Їхні обличчя ховалися за масками, схожими на пташині дзьоби. Колись мені розповідали, що саме ці люди в такому одязі боролися з нашестям хвороб, із чумою.

— Ледве жива, — почувся приглушений голос з-під дзьоба маски.

Їхні руки одразу ж підхопили мене й витягли назовні. Просякнуте запахом смерті приміщення здавалося наповненим свіжим повітрям у порівнянні зі схованкою під підлогою. Та легко дихалося мені недовго, бо, побачивши те, що лишилося від матері… Мене б знудило, якби було чим.

— Заберіть її звідси, — сказав один зі збирачів двом іншим, які стояли надворі.

— Я… їсти, пити… — ледь прохрипіла я, коли двоє чоловіків підхопили мене під руки й витягли надвір.

Вулиця більше не була всіяна трупами; там навіть спокійно ходили люди, які пережили ці жахіття. Чорний туман усе ще залишався прозорішим, ніж зазвичай, як того фатального дня, але вже не було ані зелених спалахів, ані грому.

Мене протягли повз віз, завантажений тілами людей і монстрів, які спричинили це горе. Очі деяких потвор навіть після смерті світилися зеленим і викликали моторошні відчуття.

— Капітане Крул, знайшли її під підлогою одного з будинків, — звернувся збирач тіл до чоловіка, який сидів верхи на коні. — Голодна й кашляє. Куди її подіти?

Це був вартовий у легких латах  та з мечем. Його обличчя прикрашала густа, але коротка борода.

— Давайте її сюди, — сказав вартовий і взяв мене на коня. Він поморщився від запаху. — Спершу її треба відмити, я цим займусь. А ви продовжуйте. Треба якомога швидше спалити всі тіла.

Того дня капітан Крул відвіз мене до найближчого колодязя, де облив кількома відрами холодної води. У ту мить я вже не почувалася такою знесиленою, наче заново повірила, що зможу вижити.

Він забрав мене до казарм міської варти, де мене нагодували та одягли. Відтоді казарма стала моїм домом, адже сиротинці були переповнені. Не лише я пережила ці жахіття, і не лише мої батьки віддали свої життя, щоб їхня дитина могла жити.

Крул став для мене жорстким вихователем, але справедливим. Він ставився до мене, як до однієї зі своїх підлеглих.

Тепер мені двадцять сім років, і я теж стала капітаном міської варти. Капітан Смарагд.

Повернувшись до того, що можна назвати нормальним життям, я не втрачала думок про те, що це ще не кінець. Чорний туман став менш густим, але він не зник, як і мій страх та ненависть до того, що забрало моїх батьків.

Це повториться, я це відчуваю. І я маю бути до цього готовою.