КАТАРСИС

Чи важко було усвідомити ті зміни, що відбулися в моєму житті та житті всього королівства? Насправді те, що моє тіло лежало мертвим, а я продовжувала жити в іншому, хвилювало мене куди менше, ніж те, що чорний туман нарешті зник. Я покинула штаб Союзу Вчених дуже егоїстично, залишивши Бірґера, Кунц та Іво оплакувати мою власну смерть, нічого їм не пояснивши: вони сиділи біля мого тіла, а я насолоджувалася небом, нехай воно й було затягнуте дощовими хмарами. Вони здавалися величезними та швидкими, і водночас виникало відчуття, ніби вони скоро впадуть всією своєю вагою на нас. Вітер їх не жалів, крутив і ганяв, часом даючи змогу розгледіти за ними синє небо.

На мій подив, померлих під час нападу монстрів було не так уже й багато. Поруч зі штабом так і взагалі лежали лише тіла вчених. А от від монстрів не лишилося й сліду — зникли, ніби їх і не було: жодних тіл, жодної зеленої крові.

Усе ж готовність до таких подій дала про себе знати: хтось був готовий битися, а хтось — ховатися в заздалегідь підготовлених місцях. Неприємно про таке думати, але все вказувало на те, що план Дорруда міг і спрацювати, хоч і залишався найкривавішим варіантом.

Я поглянула на тепер уже свої долоні, оглянула руки та босі ноги. Незвично мати таке худорляве тіло після того, як усе доросле життя носила важкі лати. Здавалося, варто мені лише взятися за залізний панцир, як я не втримаюся і впаду. Молоде та слабке тіло, що дісталося мені у спадок від змученої душі.

— Дякую тобі, Корнеліє… — промовила я пошепки.

На мої долоні впало кілька крапель, і я знову поглянула на небо. Вперше я бачила, як краплі падають з неба на землю, а не просто з’являються в тумані, як це здавалося раніше. Я б так стояла під дощем дуже довго, якби мою увагу не привернуло дещо інше — вартові, які супроводжували когось важливого: королівська карета повільно наближалася до мене. Не варто було й сумніватися, хто саме там був — король Вольтер.

Карета зупинилася біля мене та входу до штабу, і дуже швидко з неї вийшов сам король. За ним збирався покинути карету й Грофт, але король йому завадив: монарх завмер на виході від здивування, дивлячись на мене.

— Як це розуміти? — запитав ніби сам у себе Грофт, усе ж спромігшись протиснутися повз короля.

— Корнеліє…? — нарешті промовив король, на що я кивнула.

Говорити я зовсім не хотіла, бо боялася, що не втримаю гніву та викажу королю все те, що краще тримати в секреті. Я пам’ятала свої страждання, спричинені наслідками дій короля, а також добре відчула на собі й муки Корнелії. Дивним чином я навіть пам’ятала ті моменти її життя, яких ніколи не бачила.

Грофт не піддався такому ж здивуванню, як король, і тому швидко покликав до нас вартових, які теж з подивом роздивлялися мене. Усі люди в цьому королівстві знали мене в обличчя — бачили ту примару Корнелії, яка колись з’явилася в пошуках рідних.

— Але як? — мовив Вольтер. — Ти ж похована під моїм замком.

Я поглянула на нього зі здивуванням та нерозумінням: про що ти таке кажеш?

— Ваша Величносте, здається, вона не зовсім у своєму розумі, — насторожено промовив Грофт. — У будь-якому разі ми тут не для цього. Пропоную вирішити наші справи, а вже потім ставити запитання молодій леді.

Ще якусь мить король мовчав, а потім усе ж віддав наказ:

— Посадіть її в карету, нехай чекає на нас там, — сказав він двом вартовим, які одразу ж узяли мене за руки та повели.

Усе так, як і має бути. Мене залишили в кареті, і я сиділа там, мов німа тінь серед оббитих м’якими тканинами стін. Вікна були закриті завісками, і я не стала їх відсувати, лишивши для себе тільки малу щілину.

З часом дощ припинився, залишивши після себе лише калюжі: саме в них я й дивилася, вдивляючись у відображення. Неба там майже не було видно, зате можна було бачити будинки та кількох вартових, що ходили біля карети. Втім, усе це я могла бачити й без калюж, але щось привертало мою увагу саме у відображенні — ніби там був інший світ, такий схожий на наш.

Голоси вартових звучали приглушено, губилися в шумі їхніх лат і кроків, що часом ступали в ті самі калюжі. Мабуть, вони говорили про мене — про Корнелію. І от коли по тій калюжі, в яку я дивилася, пройшли хвилі від важкого взуття, я нарешті перевела погляд на штаб.

Крізь щілину між завісками я побачила, як вартові виводили звідти людей. Спершу вони вивели двох учених, одну з яких я впізнала, бо бачилася з нею раніше в їдальні. Слідом показалося двоє хлопців, зовсім ще підлітки — налякані, але їх одразу ж відпустили.

Та найбільше мою увагу привернули інші затримані: Кунц, Іво та Бірґера роззброїли, зв’язали їм руки мотузками й приставили до них вістря мечів, наче це вони були винні у всіх бідах, що сталися цього дня. Було гірко й водночас по-дивному приємно розуміти, що вся ця ситуація хвилювала їх менше, ніж моя смерть: їхні обличчя казали про це.

А поруч із ними була і Марія — бідолашна нещасна Марія, від якої лишилася лише тінь того розуму, що був у неї раніше. Вона виглядала так, ніби розум остаточно покинув її: посміхалася, але ця усмішка була порожньою, неприродною, наче маска, що трималася на обличчі невідомо навіщо. Вона не слухалася наказів варти, і ті з жалем терпіли її вибрики, не знаючи, що з нею робити. Якоюсь мірою вона все ж померла в тому підземеллі разом зі мною.

Без супроводу варти вийшла й Міта, поруч із якою йшла Карла, а за ними нарешті показалися король із Грофтом. Король поклав руку на плече Карли та оглянувся, після чого віддав наказ.

Карлу повели до мене, а Міта без перешкод пішла своєю дорогою. Схоже, ніхто не збирався затримувати доньку багатого роду. Вона поспішала до дочки, але все ж кілька разів оглянулася на Карлу: її обличчя спотворила гримаса — суміш сорому й провини. Схоже, вона нарешті зрозуміла, що весь цей час била не якогось монстра, а дівчину, яка зовсім не заслуговувала на те, що пережила.

Спершу до карети зайшла Карла й сіла навпроти мене, а за нею до нас приєдналися король із Грофтом. Останній одразу ж занурив руку кудись під одяг, явно тримаючись там за кинджал. Такий у нього обов’язок — оберігати короля від можливих небезпек.

— Цих до в’язниці, — промовив король, перш ніж зачинити дверцята карети.

Варта одразу ж повела двох учених, Марію та моїх колишніх підлеглих до найближчої казарми, де на них чекала доволі тісна в’язниця: я там бувала, а тому знала напевно.

Карета рушила з місця, Карла підняла на мене погляд і ледь помітно усміхнулася. Так, ми обидві знали, ким були, і обидві мали берегти цей секрет.

Поки карета їхала, час від часу колихаючись на нерівностях дороги, король і Грофт розпочали розмову. Не було схоже на те, що вони намагалися щось приховати від мене.

— Їх необхідно допитати, — сказав Грофт, потираючи підборіддя. — Якщо вони знали, що планував Дорруд, ми не можемо лишити їх без покарання. Але я б радив не карати їх надто жорстоко, Ваша Величносте, бо нам тепер потрібні люди ще більше, ніж коли ми були під тим туманом.

— Так, тепер туман не відлякуватиме завойовників від Ансельма, — кивнув король, на мить затримавши на мені погляд. — Всі житимуть, Грофте, навіть зрадники. Ми обов’язково покараємо всіх, але не так жорстоко, як, мабуть, варто було б.

Було видно, що король бажав розмовляти саме з тією, кого вважав Корнелією — зі мною, — але доля королівства змушувала його відкласти це на потім. Та все ж у його погляді я вловила дещо непросте.

Я пригадала ті спогади Корнелії, що спливали в моїй голові. У той час, коли він тримав рідних Єнса Йонатана в одному з маєтків, а самого старшого вченого катував у підземеллі, він знаходив час на те, щоб навідуватися до Корнелії. Смуток через втрату дружини та сина штовхав його на пошук розради, якою й стала вона — молода, гарна та розумна донька тодішнього старшого вченого. І ось тепер у його погляді знову з’явилися проблиски тих почуттів.

Я відвела погляд, відхилила завісу та виглянула у вікно. Там виднівся королівський замок, найвищі вежі якого тепер не ховалися за туманом. Справді велична споруда.

Карета зупинилася перед замком, і всі ми з неї вийшли. До короля та Грофта одразу ж підбіг посильний із вістями, які мені було приємно чути.

— Отже, Крул живий, — повторив почуте Грофт. — Незначне поранення не стане на заваді такому міцному чоловіку, як він.

— Добра новина, — кивнув король. — Саме такі, як він, нам і потрібні понад усе. Та він важко сприйме смерть Смарагд, це вже точно.

Добре, що Крул лишився живий. По правді кажучи, я була впевнена, що, кинувшись у битву, він міг загинути. Просто не могла уявити, щоб він відсиджувався десь у безпеці, поки на людей нападали монстри. Сподіваюся, він переживе і мою смерть.

Було б ще добре дізнатися, як там Берні з його залишками людей, а також коваль Андре. Судячи з того, що я бачила дорогою до замку, загиблих було не так і мало, та я сподівалася, що бодай мої знайомі уціліли.

Король наказав служницям замку зайнятися мною та Карлою, а потім відвести нас до наших кімнат. Голос його звучав спокійно та м’яко, але я все ж знала, що ця людина жахлива у своїх секретах.

***

Спершу служниці нас зводили до ванної, вода в якій була теплою, пахла травами, але розслабитися це не допомогло. Увесь час я ловила на собі їхні стривожені погляди — боялися мене і трохи менше боялися Карли. Дивилися на нас так, ніби ми були живими примарами.

Я та Карла досі мовчали, ніби й справді були німими, і це лише підсилювало тривогу служниць. Досить швидко вони відмили нас, витерли й одягли в сукні, після чого з полегшенням повели до їдальні, де й залишили наодинці з їжею.

Перед нами стояла звичайна каша з м’ясом та підливою, яку я взагалі бачила ледь не вперше за останні роки. Запах був неймовірний, особливо після років сушеної їжі й прісних каш у казармі. Я спробувала шматок м’яса — теплий, насичений смак, але апетиту не було. Я відсунула тарілку й поглянула на Карлу, яка теж не надто цікавилася їжею.

— Схоже, Міта все зрозуміла, — тихо сказала я, здивувавшись своєму голосу. Я глянула у вікно, де вже частково було видно блакитне небо. — Схоже, шкодує через те, що робила з тобою.

Карла сиділа рівно, склавши руки на столі. Виглядала як дитина, але в погляді ясно читалася доросла людина. Її душа зростала у в’язниці власного тіла, і це робило її справді далекою від того дитинства, яке вона мала б прожити.

— Вона стільки разів била мене… — прошепотіла Карла, опустивши погляд. — Було так боляче… Але я не триматиму зла. Думаю, я готова пробачити й жити далі.

— Вам варто зустрітися та все обговорити, — сказала я й поглянула на неї. — Вона провинилася перед тобою більше, ніж могла б спокутувати, але якщо ти готова пробачити…

Карла кивнула, але не відповіла: ми прислухалися до кроків, що наближалися.

Двері відчинилися, і до кімнати ввійшов король Вольтер у супроводі вартового та служниць.

— Відведи її до кімнати й стій там на варті, — сказав він вартовому, кивнувши на Карлу.

Карла підвелася, кинула на мене швидкий погляд і пішла за служницями та вартовим. А Вольтер поглянув на мене.

— Корнеліє, а ти йди зі мною.

Я встала й пішла слідом за королем. Попереду виднілася його спина з притиснутою до попереку рукою. Колись, я впевнена, це був міцної статури чоловік, але тепер його молодість давно минула.

Йшли ми в тиші, без зайвих очей: більшість варти мала розбиратися з наслідками появи монстрів. Він довів мене до однієї з кімнат і зупинився, пропонуючи зайти першою.

Я відчинила двері, увійшла до кімнати й оглянулася.

Це були королівські покої: велике ліжко, стіл із графином вина та крісло, що стояло навпроти каміна. Вікно зашторене, через що в кімнаті панував напівморок. Затишно, але гнітюче, ніби стіни тиснуть на тебе. Мабуть, саме тут король ночами оплакував своїх рідних, намагався змиритися з тим, що їх уже не повернути.

— Ти багато що забула, Корнеліє, — сказав він, зачиняючи двері. — Забула, як розмовляти, і, припускаю, втратила спогади про те, що сталося багато років тому. Та думаю, це навіть на краще.

Король підійшов до стола, налив собі в келих вина, після чого поглянув на мене.

— Коли загинули моя дружина та син, я довго побивався й гнівався, але… Самі лише зустрічі з тобою в тому маєтку повертали моїй душі краплі спокою.

Я сіла на край ліжка, не чекаючи дозволу, й усміхнулася. Він відповів тим же, але в очах його промайнула ледь помітна невпевненість.

Король підійшов до вікна й розшторив його, ловлячи промені сонця своїм обличчям: у нашому степовому королівстві погода часто змінювалася швидко. Він покривився, примружився, але все ж змусив себе поглянути на сонце.

— Грофт казав, що ти можеш виявитися відьмою, — промовив він і випив вина. — Але ти не схожа на тих потвор. Одну я вже бачив сьогодні — чомусь досі лежить у підземеллі вчених, хоча інші монстри позникали. Втім, не час про погане, Корнеліє.

Вольтер одним ковтком осушив келих і поставив його на стіл, після чого сів поруч зі мною.

— Я кохаю тебе, Корнеліє, — сказав він тихо й упевнено. — Покохав ще тоді, коли тримав вас під вартою, до того, як з’явилися монстри. Ти ж пам’ятаєш, як я приходив тоді до тебе?

Він глянув на мене з надією, але я насупила брови, удаючи, що намагаюся пригадати. Усередині я кипіла — не від його слів, а від того, що він зробив із нами всіма. Але я мовчала.

— Грофт також запропонував виставити тебе як мою дочку й віддати заміж за будь-кого, хто погодиться нас захистити від нападу сусідів, — продовжив він, і в його голосі почулася злість. — Але то все дурня. Наше королівство розбите й слабке, і нам не варто розраховувати на будь-які союзи, особливо якщо нам немає чого запропонувати у відповідь. Тому ти не будеш моєю «дочкою», а станеш королевою. Будемо сподіватися, що ще довго сусідні держави боятимуться прокляття, нехай цей туман і зник, а також будемо ростити наших спадкоємців, які піднімуть Ансельм із колін.

Не знаю, яку ненависть до цього чоловіка я відчувала більше — свою чи ту, що лишилася у спадок від Корнелії. Але я не могла просто помститися йому без наслідків для себе й усього королівства, включно з тими, кого я з упевненістю могла назвати друзями.

Потрібно більше часу. Потрібно більше жертв із мого боку.