КАТАРСИС

Мало хто може заснути, коли в небі, за цим чорним туманом, так сильно гримить. Блискавки й грім у багатьох пробуджують неприємні та холодні спогади. Я теж не можу спати, постійно очікуючи, що замість звичайних спалахів побачу за вікном зелені.

Лежачи на ліжку, я вслухалася в теплий літній дощ, усе ще сподіваючись, що він приспить мене хоча б на кілька годин. Але коли я майже зімкнула очі, дощ припинився, залишивши після себе лише приємний запах, що просочувався крізь напіввідкрите вікно. Та, очевидно, поспати вже не вийде — крізь тонкі стіни й підлогу вже було чути голоси вартових, які готувалися вийти на патруль і замінити нічну зміну.

Варта міст завжди була численною й заміняла нашій країні армію. Саме вона захистила залишки людей після останнього нападу монстрів. Але навіть серед варти мало хто вижив. Як розповідали старі, яким пощастило дожити до наших днів, деякі монстри не помирали навіть після того, як їм відрубали голову чи пробили списом серце. Багато хто пам’ятає заслуги варти, тому служба в ній — бажана для молодих хлопців і чоловіків, які потребують роботи. Жінок у ряди варти беруть рідко, і в нашій казармі, одній із багатьох у місті, я така одна.

— Капітане, час вставати, — пролунало за дверима після короткого стуку.

— І справді, — тихо відповіла я, скидаючи ковдру. — Уже йду!

Як тільки важкі кроки віддалилися від моєї кімнати, що на верхньому поверсі двоповерхової будівлі, я почала одягатися.

Одяг варти вже давно адаптований до нових реалій. Це прості штани й сорочка, кількість яких можна змінювати залежно від пори року. А поверх завжди вдягаються обладунки, зроблені найкращими ковалями королівства. Король виділив достатньо золота, щоб варта була максимально ефективною. Між пластинами латів завжди є шкіряні й тканинні вставки, щоб обладунки менше шуміли. Шоломи носить мало хто, адже практика показала, що краще мати добрий огляд, ніж захищену голову.

Мої обладунки трохи відрізнялися від чоловічих через мою статуру. Різниця незначна — ковалеві не довелося витрачати багато часу, щоб підганяти заготовки під мене. Неозброєним оком різниці навіть не видно.

Одягнувши обладунки, я кілька разів підстрибнула, щоб переконатися, що все закріпила правильно. Буде погано, якщо під час бою якась частина захисту відпаде чи повисне, заважаючи рухам.

Сьогодні я із ще кількома вартовими маю вийти на зовнішню стіну, щоб замінити нічну зміну. У місті монстрів більше немає, але за його межами все ще бродять створіння, що залишилися після останньої навали. Ні про яке фермерство чи полювання за таких умов і мови бути не може. Королівство купує їжу в сусідніх країнах, обмінюючи її на те, чим наші землі завжди славилися: метали, вугілля. Каравани стали звичною справою, і саме при їхньому супроводі гине найбільше вартових. Але торгівля не заважає сусіднім країнам тримати свої кордони з нашою землею закритими. Ми досі в пастці, у власному домі.

Взявши свій меч і підвісивши його на шкіряному ремені, я покинула кімнату. Повз мене пройшов один із вартових, що тримався за поранене плече. Рана не виглядала глибокою, тому я не звернула на це особливої уваги. Це звична справа: головне, що він залишився живим і в змозі далі нести службу.

Спустившись на перший поверх, я побачила до болю звичну сцену. Всі, хто повертався з нічного патрулювання, їли так, наче не бачили їжі цілий тиждень. І це при тому, що більшість нашої їжі в сушеному вигляді: м'ясо, хліб, овочі — усе, що можна засушити. Інакше припаси псувалися б ще в дорозі з інших країн. Уже й не пам’ятаю, коли востаннє їла щось смачне. Найкраще, на що можна розраховувати, — це каша зі смальцем.

— Капітане, — окликнув мене молодий вартовий років двадцяти. Він підійшов разом із товаришем того ж віку. Обоє новачки, і обидва сьогодні будуть зі мною на варті. — Комірник видав нам їжу, як ви й наказували.

Він тримав у руках невеликий мішок, у який я завжди беру їжу із собою. Краще їсти дорогою до посту або вже на місці, ніж витрачати на це час, який можна було б присвятити кільком додатковим хвилинам сну.

Щодо новеньких, то я вже провела з ними кілька змін на патрулюванні. До бою справа поки не доходила, тому важко сказати, чого від них очікувати.

Хлопця з мішком звали Бірґером. У нього було коротке світле волосся й блакитні очі. Він виглядав слабким, але сили мав достатньо. Його товариша звали Мелькер. Виглядав він майже як Бірґер, але мав чорне волосся й карі очі. Вони не були братами, хоча багато хто так думав через схожі риси обличчя.

Обидва були озброєні списами, адже цю зброю легко освоїти та дешево виготовляти. Більшість вартових віддають перевагу довгій зброї, що дозволяє тримати дистанцію. Деякі носять із собою лише арбалети й ножі для підстрахування — ця зброя теж добре себе зарекомендувала.

— Добре. Сьогодні ми на стіні, над головними воротами, — промовила я й кивнула на двері, закликаючи вирушати. — Поки ми не прийдемо, нічна зміна не зможе піти на перепочинок. Не змушуймо їх чекати.

Вийшовши на вулицю, можна було побачити, що життя в місті не зупинилося. Деякі люди прямували за їжею, яку видавали в малих кількостях. Інші безцільно блукали туманом в пошуках чогось цікавого.

Що стосується туману, то він залишився таким же прозорішим після зелених спалахів. Видимість покращилася, але все ще не до рівня, який, за розповідями, був до мого народження. А через нічний дощ під ногами знову утворилося болото, що лише підсилювало враження вічної похмурості.

— Капітане, — звернувся до мене Мелькер, побачивши, що я дивлюся на туман. — Як думаєте, якщо знову будуть ті зелені спалахи, чи є шанс, що цього разу туман не лише стане прозорішим, а й зовсім зникне?

— Так, якщо ми переживемо ще одну «аномалію», як це називають деякі вчені, — додав Бірґер, — може, зможемо побачити старий світ у всій його красі?

Подібні думки раніше виникали й у мене, але капітан Крул завжди лише розводив руками чи знизував плечима, коли я питала його про це. Я любила завалювати його питаннями, на які він не знав відповідей. І не дивно: найбільші уми королівства вивчали тіла вбитих монстрів і сам туман, але так і не дійшли до чогось конкретного. У нас багато теорій, але немає жодного підтвердження.

На запитання новобранців я не відповіла, лише прискорила ходу, змушуючи їх поспішати за мною.

Лудвіг — найбільше місто серед усіх найближчих країн, тому гуляти в ньому можна цілими днями. Щоправда, дивитися тут особливо нема на що. Усі прекрасні високі будівлі, якими завжди славився Лудвіг, сховані в тумані. А цирк, що колись вражав жителів небаченими на наших землях тваринами, закрився ще за мого дитинства, втративши можливість подорожувати країною. Мабуть, тварин з'їли під час одного з періодів голоду, що часом виникали через погане постачання. Хоча серйозного голоду не траплялося, бійки за їжу все одно були частим явищем у скрутні часи.

Колись я мріяла побачити зелені поля й ліси за межами міста. Але з часом зрозуміла, що краще їх не бачити, адже саме ті місця зараз найнебезпечніші. У мене все ж є невелике бажання дожити до старості в спокої.

Стіни міста були високими, близько двадцяти метрів, тому піднятися на них кам’яними сходами — те ще завдання. Раніше, коли чорний туман ще був густим і майже непроглядним, за ним навіть не було видно, де закінчуються стіни й наскільки вони високі. Тепер туман став трішки світлішим, і через нього навіть видно силуети вартових, які з нетерпінням чекали нашого приходу.

Піднявшись нагору, ми привіталися так, як це заведено у варти, — стукаючись кулаками. Спершу це здавалося мені дивним, але з часом я навіть звикла й полюбила такий жест. Це краще, ніж торкатися чиїхось, часом брудних і масних, долонь.

Ми опинилися прямо над масивними воротами. Нам пощастило, адже на цьому місці на стіні була затишна надбудова, де можна було спокійно провести день. Головне — залишити хоча б одного вартового біля бійниці, щоб він спостерігав за околицями: чи не наближаються до воріт каравани або монстри. Часто трапляється, що приходять ті й інші разом. Для таких випадків у надбудові є середніх розмірів дзвін.

— Бірґере, до бійниці. Стоятимеш там до обіду, — наказала я, сівши за стіл і почавши діставати їжу з мішка.

— Слухаюся.

Мелькер підійшов до Бірґера, щоб тому не було нудно, і вони про щось розмовляли. Мене їхні балачки мало цікавили — головне, що обидва дивляться туди, куди треба. Першою їхньою розмовою була вже набридла тема: хтось десь розповідав, що бачив дивну безлику істоту в чорній мантії з капюшоном. Така собі міська легенда, але вона не сильно виділялася споміж інших.

Скоріш за все, це буде ще один нудний день, у найгіршому випадку сповнений криків якоїсь потвори в тумані за стінами. Як правило, це бідолахи, які колись були людьми, але з невідомих причин стали монстрами. Їх легко впізнати за одягом, що залишився з їхнього минулого життя. Ще вони люблять брати до рук якийсь предмет як зброю. Востаннє, коли я брала участь у бою, одна з таких потвор розмахувала чимось схожим на відірвану людську руку. До речі, удари нею виявилися досить сильними.

— Капітане, поки все спокійно, — сказав Мелькер, намагаючись розігнати нудьгу.

— Скажеш, якщо буде щось незвичне, — буркнула я у відповідь. — І ще, Мелькере, пройдися стіною й перевір, чи ніяка морока не намагається її перелізти. Далі, ніж до інших надбудов, не йди. Там є кому цим займатися.

— Так, слухаюся, — завзято відповів він і тут же рушив виконувати наказ. — Я швиденько, Бірґере.

Поки Мелькер пробігся спершу в один бік, а потім в інший, мене почало хилити до сну. Спати на посту небезпечно й заборонено, але це лише за уставом. Насправді якщо хоча б одна пара очей продовжує спостереження, можна собі це дозволити.

Капітан Крул завжди дозволяв собі дрімати й закривав очі на тих, хто робив те саме. Казав, що сон — це єдине, що не дозволяє нам збожеволіти в цьому проклятому тумані.

Старий зараз має непогане місце в королівському дворі й у свої шістдесят усе ще сповнений сил. Я досі не розумію, як такий старий бійцівський пес вирішив залишити пост капітана й прийняти пропозицію стати радником короля Вольтера. Можливо, вирішив звільнити своє місце для когось іншого.

За цими роздумами мене почало хилити до сну. Ще до кінця не зрозумівши, чи встигла я побачити щось уві сні, я прокинулася від сильного удару по воротах під нами. Здавалося, стілець підскочив разом зі мною.

— Що за?.. — я не встигла договорити, як удар повторився. — Якого біса?! Куди ви дивилися?!

— Капітане, там нічого немає! Ми нічого не бачили, хоча не відводили очей від того місця! — закричав наляканий Бірґер.

Скочивши на ноги, я підійшла до бійниці, але звідси неможливо було побачити, чи є щось впритул до стіни та воріт. Ворота були заглиблені в мур, тому моя спроба розгледіти джерело ударів була майже безнадійною.

— Бірґере, бий у дзвін, підіймай тривогу, потім спускайся вниз! Мелькере, бери списа й іди за мною!

Знизу, біля воріт, теж були вартові, і їхні панічні крики глушилися лише від постійних ударів у ворота. Поки я з Мелькером спускалася зі стіни, до цього хаосу додався звук дзвону, який мав зібрати половину варти міста.

— Що там таке? — запитала я в вартових, які щосили намагалися укріпити ворота, підпираючи їх усім, що траплялося під руку. В хід йшло навіть відверте сміття.

— Ви нам скажіть! Яку чортівню ви сюди пропустили?! — злісно вигукнув їхній капітан.

Сказати мені не було чого. Мої підлеглі прогледіли щось велике, і відповідальність за це лежала на мені. Але зараз не час шукати винних. Ворота довго не витримають — тріщини вже почали з’являтися. Їх та стіни давно треба було перебудувати під нові реалії, адже навіть отворів для гарячої води над проходом не було: ми не могли розгледіти, що саме завдавало ударів.

— Капітане, що нам робити? — запитав Бірґер, який щойно припинив бити в дзвін і спустився вниз.

— Усі за зброю! — викрикнула я, вихоплюючи меча. — Чекаємо на підкріплення! Що б там не було, ми не можемо пропустити його в місто й залишити ворота без захисту!

Біля воріт було затісно через вартових, які вже стояли там, тому я й двоє новачків стали за їхніми спинами, готові використати зброю. Удари не припинялися. Потвора не втомлювалася, лише сильніше гатила у важкі ворота.

Першим не витримав масивний засув. Ворота залишилися висіти на петлях, розчинившись в сторони. Усе, чим вони були підперті, полетіло у вартових, збивши кількох із ніг.

Але перед нами нічого не було. Лише густий туман, що заповнив собою прохід. Усі завмерли в очікуванні ворога, але ніхто так і не з’явився.

— Що за дурня? — запитав Мелькер, нервово перебираючи пальцями по древку списа. — Капітане?

— Не знаю, — відповіла я, зробивши кілька кроків уперед, повз нерухомих вартових. — Я перевірю.

Чим далі я наближалася до розчинених воріт, тим важче мені було дихати. Я майже ніколи не виходила за межі міста, а страх перед невідомістю завжди переслідував мене. Але хтось мав зробити це, і провина за ситуацію лежала на мені — це я пропустила істоту непоміченою.

Довкола було чутно лише важке дихання вартових та мої кроки по калюжах, що залишилися після нічної зливи. Але ні, не лише дихання вартових. Щось важко дихало попереду, зовсім поруч, і я помітила це лише зараз, мабуть, через безсонну ніч. Не встигла я озватися, як мене з неймовірною силою відкинуло назад, і водночас пролунало моторошне ревіння. Щось невидиме почало прориватися до міста.

Я спробувала встати, коли відчула під собою землю. На обладунках залишилася глибока вм’ятина, але завдяки їхній конструкції я, здається, відбулася лише синцями. Меч залишився в моїй руці — я привчила себе ніколи його не випускати.

— Воно невидиме! — викрикнула я до переляканих вартових, які витріщалися на мене. — Воно наближається до вас!

Вартові лише виставили списи вперед, намагаючись угледіти хоч щось у густому тумані. І тільки тепер вони помітили сліди істоти в багнюці. Здавалося, вона мала дві ноги, але величезних розмірів. Потвора мала бути заввишки з чотири метри.

Серед розкиданого по землі сміття, яким вартові марно намагалися укріпити ворота, я побачила дерев’яне відро. Воно лежало під однією зі стін проходу. Я швидко підбігла до нього й схопила. Але коли гарчання пролунало зовсім поруч, я впала під стіну й притиснулася до неї, наче налякане дитя, що ховається під ковдрою.

Воно зупинилося біля мене. Дві величезні ямки в калюжі видали його місцеперебування. Одна з них зникла, коли я побачила, як щось невидиме, з чого стікала вода, наближалося до моєї голови. Потвора завдала удару по стіні, і лише в останню мить я встигла схилити голову, відчувши, як дрібні уламки каміння посипалися на мене.

На мить я не могла повірити, що уникнула смерті. Але було ясно, що потвора спробує зробити це ще раз. І тільки завдяки моїм новобранцям, які кинулися на невидимого ворога зі списами, я вижила. Їхні вістря не досягли цілі — щось відбило списи в сторони, а Мелькера та Бірґера відкинуло назад. Потвора була величезна й до біса сильна, але повільна.

Поки новачки стримували її, я зачерпнула відром багнюки з калюжі й вихлюпнула на істоту. Відро за відром, я продовжувала, поступово проявляючи її постать. Монстр складався з людських рук і ніг, по всьому тілу якого рухалися обличчя.

Він накинувся на вартових. У кілька митей дехто з них опинився розчавленим, а інші втекли. Але, на щастя, прибуло підкріплення — кілька десятків бійців. Завдяки багнюці на монстрі вони швидко зрозуміли, куди бити. Потвора, вирвавшись із проходу, кидалася на людей, але отримувала удари з усіх боків.

— Мелькере, Бірґере, ви цілі!? — крикнула я, підбігаючи до них. Вони лежали на землі, налякані та брудні.

— Моя рука, капітане, що з нею? Я не можу її дістати! — закричав Мелькер.

Монстр наступив на його руку, втиснувши її разом із латами в землю. Під брудом я помітила бруківку, і мої найгірші здогади підтвердилися. Руку не лише втиснуло, але й розплющило об каміння. Погнуті лати затисли рану, тому кровотеча не була надмірною, але все одно небезпечною.

— Чорт, — прошепотіла я, відпускаючи його руку. — Лежи й не рухайся. Бірґере, зачини ворота й знайди щось, щоб їх заблокувати. Потім допоможеш Мелькеру.

Ми — вартові цього міста. Наш обов’язок насамперед захищати ворота, навіть якщо доводиться жертвувати пораненими. Такі правила.

— Слухаюся, капітане, — відповів Бірґер і побіг до воріт, намагаючись не дивитися на те, що залишилося від руки його друга.

Я ж, заховавши меча, взяла спис Мелькера. Вартові оточили монстра, завдаючи ударів списами й арбалетними болтами. Проте, здавалося, ці атаки не заподіювали йому серйозної шкоди. Лише людські обличчя, що вкривали його тіло, корчилися від болю, реагуючи на рани. З їхніх ротів виривався густий чорний туман, який обволікав істоту, роблячи її добре видимою.

Тепер монстр більше не приховувався. Його голова була вкрита довгим чорним волоссям, що рухалося так, ніби плавало у воді. Виставивши спис уперед, я підготувалася до атаки.

— Розійтися! — крикнула я, пробігаючи повз вартових, які звільнили мені дорогу.

Спис глибоко увійшов у спину потвори, залишившись там застряглим. Поки монстр продовжував розправлятися з вартовими, я залізла на древко списа. Вчепившись у довге волосся, я підтягнулася ближче до голови. І тільки тепер це жахливе створіння звернуло увагу на мене. Його численні руки й ноги почали хаотично рухатися, намагаючись скинути мене. Але вже було пізно.

Підтягнувшись до голови, я встромила меч у його очі, які тепер палали зеленим сяйвом. З кожним ударом це сяйво слабшало, поки остаточно не згасло. Не гаючи часу, я продовжувала завдавати ударів навіть тоді, коли велетень почав падати.

Падіння було болючим. Навіть у полегшених обладунках я відчула удар об землю. Лежачи на спині, я дивилася у затуманене небо, уявляючи сонце, якого ніколи не бачила.

— Смарагд, ти жива? — почувся голос старого вартового, який нахилився наді мною, затуливши уявне сонце.

— Скільки у нас втрат? — промовила я, приймаючи його руку, щоб підвестися.

На моє запитання відповіддю була тиша. Вартові оглядалися, підраховуючи вбитих. Загалом, понад десять мертвих і ще кілька тяжкопоранених.

Кинувши погляд на прохід у стіні, я зрозуміла, що, хоча один із новобранців утратив руку, він принаймні залишився живим. Мелькеру доведеться відрізати залишки кінцівки, але його життя, скоріш за все, вдасться врятувати. Щоправда, для нього служба закінчилася, бо не всі можуть пристосуватися до такого каліцтва, хоча бувають і винятки. Ворота Бірґер вже зачинив, знайшовши запасний засув.

Ті, хто не був зайнятий пораненими, розглядали мертвого монстра. Його тіло, схоже на купу переплетених людських кінцівок і облич, викликало у всіх огиду й страх.

— Думаю, варто його спалити, — промовив інший капітан, коли з тіла монстра почав виходити густий чорний туман. Люди інстинктивно відступили на кілька кроків назад. — Але де взяти дрова? Таку тушу без розпалки не спалиш.

Деревина в місті, як і все, що не вирощується тут, — велика рідкість. Проте правила вимагають знищувати тіла таких істот, якщо Союз Вчених не забере їх для досліджень.

Я залишила це завдання іншим і підійшла до Мелькера, що лежав непритомний, та Бірґера, який сидів поруч і тихо плакав.

— Ти зупинив кров? — запитала я, ставши поруч. Бірґер кивнув, витираючи обличчя.

— Ось що означає бути вартовим, Бірґере. Багато хто гине, втрачає кінцівки. Але служба добровільна. Якщо захочеш, можеш її залишити.

— У жодному разі, капітане. Я собі цього ніколи не пробачу, — відповів він, стримуючи сльози. — Моя родина пережила появу монстрів лише завдяки варті. Якщо серед нас не залишиться добровольців, людям у цьому місті буде кінець. Я продовжу службу заради своїх рідних. У нас немає іншого вибору.

— Так, на жаль, вибору немає, Бірґере, — важко зітхнула я. — Ти добре себе сьогодні показав, новачку. Ви обидва. 

Мій погляд зупинився на мертвій потворі, що лежала посеред вулиці.

— Ніколи не чула про таких. У мене дуже погане передчуття щодо цього випадку.