КАТАРСИС

Прийшовши до тями, я зрозуміла, що під моїми ногами немає твердої поверхні, а навколо лише темрява. Якби не важке дихання збоку та не мої рухи руками, якими я намацала чиюсь голову, я б не збагнула, що мене хтось несе, закинувши на плече. Недовго думаючи, я зрозуміла, що серед нас лише у Берні вистачило б сили нести мене в обладунках.

— Як відчуття? — запитав він із натугою.

— Я нічого не бачу, — промовила я тремтячим голосом. — Я втратила зір?

— Ха-ха, — посміявся Берні, опускаючи мене на землю, де я нарешті відчула щось тверде під ногами. — Зараз зніму, почекай.

Лише коли він опинився позаду й почав щось смикати на моїй потилиці, я зрозуміла, що на очі мені зав’язали щільну тканину. Голова здавалася чужою, наче затерпла, тому я спершу навіть не помітила цієї пов’язки. Як тільки Берні зняв її, в очі вдарило світло ліхтарів усіх інших, які мовчки дивилися на мене.

— Ох, твою ж… — протягла я, прикриваючи очі долонями.

— Це Міта сказала тобі очі чимось прикрити, — промовила Кунц і кивнула за мою спину.

Примружившись, я обернулася й побачила Міту. Вона, як і Берні, виглядала втомленою. Щоправда, на її плечі лежала непритомна Маяк.

— Що з нею? — запитала я, протираючи очі.

— Не знаю, — байдуже відповіла Міта, переклавши малу на інше плече. — Ти нарешті прокинулася, тож ходімо далі. Я жахливо хочу вийти з цих підземель і прийняти гарячу ванну.

— Так, звісно, — відповіла я, оглянувши всіх інших, щоб переконатися, що всі цілі й присутні, а потім рушила за Мітою. На щастя, вона мала гарну пам’ять і точно знала, як вибратися. — Гаряча ванна зараз дороге задоволення. Тут навіть про теплу вологу ганчірку мріяти не завжди доводиться.

— Я можу собі дозволити дрова, — задумливо сказала Міта з сумним обличчям. — Я розумію, що деревина в Лудвіг доставляється не без крові. Але якби не можливість полежати в теплій воді, я б уже давно склала ласти. І, Смарагд, забула сказати: те око зараз у Кунц, тому тримайся від неї подалі, поки ми не здамо його вченим. Схоже, воно подіяло тільки на тебе.

При одній згадці про те, що сталося, мене пройняв холодний страх, змусивши здригнутися. Очі досі нили, але добре, що кровотеча припинилася.

— Спершу ті зуби в Іво, потім мої очі… Часто таке буває? — запитала я, поглянувши на Іво, яка час від часу трималася за живота, ніби боячись, що в ній можуть бути ще якісь частини тіла.

— Нічого подібного, Смарагд, — відповіла Міта, коли ми нарешті вийшли в те просторе приміщення, де нас минулого разу атакував монстр. — Наша робота стає дедалі небезпечнішою. Скоро ми почнемо гинути, як мухи. Якщо тобі цікава моя думка.

Її слова, враховуючи досвідченість, викликали тривогу. Однак я сподівалася, що смерть омине нас стороною.

Дорога назад була важкою, але надія побачити сонячне світло, нехай і під клятим чорним туманом, додавала сил. Всю дорого, аж до самих дверей із підземелля, де її забрали вчені, Маяк до тями так і не прийшла. Нових синців на ній не було, а значить це точно не через Міту.

До нас підійшла Марія, яка розпитала про знайдене око й уважно його оглянула. Судячи з її виразу обличчя, ми принесли щось справді важливе. Потім вона уважно вислуховувала Міту, яка щось пояснювала й вказувала на велику карту. Здається, Міта домалювала на ній розвідані нами тунелі. Припускаю, що вона також повідомила про місце, де залишилося тіло того дивного монстра.

— Смарагд, у тебе засохла кров навколо очей, — промовила Марія, коли нарешті відірвала погляд від карти. Вона підійшла до мене ближче, тримаючи в руках око, на що я відповіла кількома кроками назад. — Щось сталося? 

Я одразу ж доторкнулася до шкіри біля очей і справді відчула щось засохле. Хоча я вмилася ще в підземеллях, схоже, зробила це абияк.

— З моїх очниць текла кров, коли я поглянула в це око, — відповіла я, на мить пригадавши ті моторошні відчуття. — Краще тримай його подалі від мене, Маріє.

— Було ще щось дивне? — запитала вона з цікавістю, відходячи трохи далі.

— Іво виблювала людські зуби. Після того, як на нас напав той монстр, — втрутився Берні й злегка хлопнув Іво по плечі. — Не свої.

— Придурок, — роздратовано відповіла Іво.

— Ви їх принесли з собою? — запитала Марія, не зважаючи на незручність, яку відчувала Іво. — Як на них реагувала Маяк?

— Там залишили. Вона ніяк не реагувала, — в розмову втрутилася Міта. — А тепер, якщо ми закінчили з балачками, я б хотіла нарешті піти.

— Хм, тоді можете бути вільні, — відповіла Марія, глянувши на важкі двері до підземелля. — Завтра піде інша команда, а ви будьте готові на післязавтра. Тільки підете не в підземелля, а назовні.

— Назовні? — здивовано запитала я, озвучивши думки всіх інших. — Навіщо?

— Поясню пізніше. А зараз ідіть займайтеся своїми справами, — сказала Марія, немов відрізала. — На виході вам видадуть невелику платню за сьогодні. Вважайте, що це вам за старання.

Міта, Берні та його найманці пішли одразу, а Кунц та Іво залишилися осторонь, обговорюючи щось між собою. Я ж залишилася поруч із Бірґером і Марією.

— Ти щось хочеш запитати? — поцікавилася вона. — Не факт, що я дам відповідь, навіть якщо знаю її.

— Маяк точно монстр? — запитала я, поглянувши в напрямку, куди вчені понесли дівчину.

— Так, вона монстр, і на цьому ми завершимо цю розмову, — з кам’яним обличчям відповіла Марія й пішла, даючи зрозуміти, що я маю задовольнитися цією відповіддю.

Чим довше я перебувала поруч із Маяк, тим більше сумнівів виникало щодо того, що вона просто монстр, якого використовують для пошуків. Я не бачила в ній нічого від тих туманних потвор, а навпаки — лише людське. Але, можливо, це лише мені здається. Наш ворог не раз показував свою хитрість, тому я б не здивувалася, якби вона виявилася потворою, яка намагається бути схожою на нас.

— Смарагд, — окликнула мене Кунц. — Не хочете піти з нами до таверни? Якраз буде куди витратити зароблене.

Випити мені б не завадило, як і Іво, судячи з її вигляду. Тож я одразу ж кивнула Кунц у відповідь і разом із ними та Бірґером попрямувала до виходу з підземель Союзу Вчених. Завдання було важким, тому ми мали право провести цей, як виявилося, вечір за кухлями пива.

На весь Лудвіг таких закладів можна порахувати на пальцях однієї руки, тому тут завжди було людно, особливо під вечір. Проте для нас знайшовся вільний стіл, що не могло не радувати. Я сіла поруч із Бірґером, а Кунц та Іво розмістилися навпроти.

На диво для мене, люди навколо веселилися та виглядали щасливими. Ні, я, звісно, їх розумію: до всього звикаєш, особливо за стільки років. Але я дивилася на все це крізь призму того, що сталося з нами в підземеллях. Та все ж згодом радісний настрій відвідувачів закладу почав перебивати наші похмурі думки про небезпечний похід у темні глибини.

Єдине, що змушувало мене час від часу кидати насторожені погляди з-під лоба на один зі столів неподалік, — це п’ятірка капітанів варти. Вони теж випивали та жваво щось обговорювали. На щастя, я їм не трапилася на очі. Не хотілося вислуховувати звинувачення чи докори.

— То, Смарагд, як тобі наша компанія? — поцікавилася Кунц і зробила кілька ковтків пива. — Я маю на увазі загалом, а не тільки мене та Іво.

— Ви надійні люди, — відповіла я й теж спробувала напій: досить непоганий на смак. — Але до найманців я все ж ставлюся з осторогою.

— О так, ми теж, — нарешті посміхнувшись, промовила Іво. — Але вони нас ще жодного разу не підводили. Не скажу за всіх, але Берні їх добре вимуштрував. Йому можна довіряти, хоча він і найманець. Вони ризикують своїми життями часом навіть занадто віддано.

Бірґер сидів поруч мовчки, лише слухаючи. Новачок, здається, не знав, що можна додати, чи, можливо, просто соромився щось сказати в оточенні жінок. Що ж, я йому не нянька, нехай собі мовчить і п’є пиво.

— Хі-хі. До речі, про Берні, — засміялася Кунц у свій кухоль. — Ти на нього гарно впливаєш, Смарагд. До твого приєднання до нас він не втрачав нагоди сказати якийсь хтивий жарт чи загалом не добирав слів. А тепер ходить серед нас неначе святий.

— Ну, я цього точно не планувала, — посміхнулася я у відповідь, помітивши на шиї Кунц щось цікаве. — Звідки цей шрам? Схоже, що від ножа.

Іво та Кунц одразу переглянулися й усміхнулися. Здається, за цим стоїть якась весела історія, а не трагічна.

— Декілька років тому я спробувала приготувати суп, — почала розповідати Кунц і зробила ще кілька ковтків пива. Здається, напій їй дуже припав до смаку. — Я взагалі не вмію готувати, щоб ти розуміла. Бігала від казанка до столу, постійно щось випускала з рук і злилася на себе через це. І в якийсь момент перечепилася через свою ж ногу й упала на підлогу з ножем у руці. Шиєю прямо на ножа. Думала, що не виживу, але, на щастя, Іво була поруч і швидко мені допомогла.

— І як супчик? — запитала я, приховуючи посмішкою здивування від такої незграбності Кунц. Упасти на ножа — це треба постаратися.

— О, він був зовсім поганий, — покривилася Кунц.

— Не слухай її. Я кращого в житті не їла, — заперечила Іво, щоки якої вже почервоніли від випитого. — Усе ніяк не можу вмовити її приготувати ще.

— Щоб я себе точно вбила? Ну дякую, — засміялася Кунц.

— Зрозуміло, нудно вам не буває, — відповіла я на почуте й перевела погляд на капітанів за іншим столом.

— А що ти, Смарагд? Є щось цікаве з минулого розповісти? — одразу ж запитала Кунц.

Її запитання змусило мене задуматися. Звісно, в моєму житті мало б бути щось веселе чи цікаве, але я так і не змогла нічого пригадати. Варто було лише згадати себе молодшою, як одразу перед очима поставали смерть батьків і їжа зі смаком крові матері. Моє кисле обличчя одразу дало зрозуміти Кунц та Іво, що продовжувати цю тему не варто.

Ми всі мовчки, із задумливими обличчями, взялися пити вміст кухлів. Коли вони спорожніли, і господар таверни знову наповнив їх, настрій для розмов повернувся. Я одразу ж поставила своє наступне запитання:

— Що скажете про вихід за стіни міста? Думаєте, там буде небезпечніше, ніж у підземеллях?

— Звісно, що небезпечніше, — здивовано відповіла Іво. — Монстрів у підземеллях мало, якщо порівнювати з тим, що ховається за стінами Лудвіга. Хоча й ззовні їх теж не так багато, як було раніше: багатьох повбивали вартові на стінах, а також охоронці караванів.

— Ти, як я розумію, за стіни особливо не виходила? — поцікавилася Кунц, на що я лише кивнула. — Пощастило. У тих містах і селах, де не було стін, усі загинули дуже швидко, у перші ж дні зелених спалахів. А там, де були стіни, люди почали вмирати від голоду.

— Деяким вдалося дістатися Лудвіга й вмовити охорону впустити їх, — несподівано додав Бірґер, ловлячи наші здивовані погляди. — Біля мене по сусідству живе жінка, яка врятувалася з міста, де був голод. Вона зізнавалася, що їй довелося їсти свого чоловіка, щоб вижити й нагодувати дітей. Через це в неї були проблеми із прихильниками Церкви, але загалом місцеві її зрозуміли й не звинувачували. Однак те, що сталося з іншими людьми за межами столиці, — це справжній жах.

Часом Бірґер здається мені не таким вже й наївним, яким виглядає. Він думає, вміє говорити, і язик у нього добре підвішений. Щоправда, випивка дається йому непросто — по очах видно, що вже сп’янів, через що, мабуть, і насмілився нарешті щось сказати.

— Бірґере, ти не думав зайти до Мелькера? — запитала я.

— Завтра збирався, — сумно відповів він, барабанячи пальцями по спорожнілому кухлю. — Тільки не знаю, як йому сказати, що я більше не вартовий. Як він це сприйме? Ми ж разом мріяли бути вартовими ще з дитинства.

Я не встигла відповісти Бірґеру, бо всю мою увагу привернули насторожені погляди Кунц і Іво, спрямовані вбік. Подивившись туди, я побачила, як п’ятеро чоловіків у капітанських латах сиділи й розглядали мене. Ось і початок очікуваних проблем.

По їхніх обличчях було зрозуміло, що вони мене впізнали, а коли я поглянула у відповідь, усі їхні сумніви розвіялися. Я знала їх усіх, адже перетиналася з ними на різних капітанських зборах. Проте їхні імена пригадати не могла — вони всі були не з моєї казарми.

— Будуть проблеми? — насторожено запитала Кунц.

Ми стали свідками того, як капітани один за одним піднялися з-за свого столу. Випивка вже вдарила їм у голови, що було видно по їхніх перекошених від злості обличчях.

— Сподіваюся, що минеться, — відповіла я й дочекалася, коли всі п’ятеро підійдуть до нас.

Я провела поглядом по кожному з них і спокійно кивнула, немов питаючи, в чому справа, чи просто вітаючись.

— Смарагд? — запитав один із них, найвищий із п’ятірки.

Його погляд лише тепер ковзнув по Бірґеру, на якому теж були лати, що свідчили про його колишню службу у варті. Але основна увага капітана була спрямована на мене, його злісний погляд наче впивався в мене.

— Так, я Смарагд, — відповіла я, повернувшись до нього.

— У нас багато людей загинуло через вчених, — ледь не заскрипівши зубами, промовив він і стиснув кулаки. — Та й зрадників ми не любимо.

— Нагадай мені, як тебе звуть? — спокійно запитала я, поки Бірґер спостерігав за мною. Мабуть, чекав, коли почнеться бійка.

Бити обличчя я не планувала. Нехай я й випила, але оцінювала наші шанси тверезо.

— Браян, — прогарчав він, показуючи, що терпіння в нього вже майже на нулі.

Ім’я допомогло мені згадати, з якої казарми цей Браян. Бувала там кілька разів ще на початку служби. Саме цій казармі вчені створювали найбільше проблем, тож не дивно, що для них це питання стало особистим.

— Браяне, ти знаєш, хто такий Крул? — запитала я. Очі чоловіка одразу ж забігали, наче він пригадував щось. Коли я зрозуміла, що він усе ж згадав, про кого йдеться, продовжила: — Якщо тобі щось не подобається, звертайся до радника короля Вольтера.

— Якого біса? — ледве не зашипів, наче змія, капітан, що стояв позаду.

— Союз Вчених отримав мене не без дозволу Крула, — холодно сказала я, пильно дивлячись капітанам в очі. — Можу попросити його, щоб він усе вам особисто пояснив, якщо у вас є таке бажання.

Ті, хто знають мене та Крула, знають і те, ким я для нього є. Крул ніколи не дасть мене в образу. Хоча, якщо чесно, я досі точно не знаю, з ким саме домовлялися вчені щодо мене та Бірґера. Але впевнена, що Крул усе це схвалив. Прикриватися його ім’ям — випробувана тактика, яка завжди працювала.

— Сука, — злісно кинув Браян і плюнув на підлогу біля мене.

На цьому їхні аргументи вичерпалися, і я лише провела поглядом, як вони один за одним рушили до виходу з таверни. Ненависть ненавистю, але ризикувати насидженими капітанськими місцями вони не стали б. Удалося владнати все словами, хоча я розуміла: якби вони випили ще по кухлю пива, то, ймовірно, на слова вже не зважали б.

— Обійшлося без насильства, — видихнула Кунц, проводжаючи вартових поглядом.

— Ми б однаково їх побили, — пробурмотів сп’янілий Бірґер.

— Ми б не побили п’ятьох здорових досвідчених чоловіків, Бірґере, — остудила я його запал. — Вчися оцінювати ситуацію, інакше битимуть тебе.

— Так, капітане, — понуро відповів він.

Добре, якщо Бірґер справді запам’ятає мої слова. Альтернатива — отримати по зубах у якості уроку від якогось дуболома з варти. Саме такі «уроки» зазвичай стають найкращим вихователем для новачків. Молоді, в яких ще дитинство в одному місці грає, часто створюють проблеми й нариваються. Пригадую, як одного разу мені самій довелося вдарити одного з новачків у живіт, щоб відучити його красти наші харчі. До того я намагалася пояснити це словами, але він не сприймав їх серйозно.

— Пізно вже, — промовила я, перервавши тишу, яка панувала між нами деякий час. — Ви де живете?

— У вчених, — відповіла Іво. — Підемо разом. Але спершу треба допити те, за що заплатили.

З нас усіх, хто зібрався в таверні, лише Бірґер мав власний будинок. Насправді я теж могла б уже придбати якийсь із порожніх будинків, але бажання це зробити так і не виникало. Довгий час моя кімната в казармі добре виконувала роль власного місця. А тепер та, яку мені виділили вчені, замінює мені дім. Цього мені вистачає. Але колись я все ж житиму у своєму домі, десь за межами міста, під ясним небом. Буду спостерігати за тим, як сонце сходить і заходить. Але для цього ще потрібно стільки всього зробити й пережити…