КАТАРСИС

Зайшовши до лікарні, я зрозуміла, чому там було так весело. Не знаю, де саме Іво дістала вино, запах якого одразу ж відчувся в повітрі, але Бірґер уже виглядав сп’янілим. Крім них тут не було більше нікого.

Кунц лежала на одному ліжку з уміло перев’язаною шиєю, а Бірґер — на іншому з перебинтованою ногою та кількома дерев’яними планками, що закріплювали між собою кістку. Іво сиділа на стільці між ними й першою простягла мені пляшку. Помітивши, що я засумнівалася, вона вирішила мене вмовити:

— Тут усього на два ковтки. Кунц пити боляче, з Бірґера вже досить. Пригощайся.

— Дякую, не відмовлюся, — я спробувала вино на смак. — Це смачне вино? Мені просто особливо немає з чим порівнювати.

— Вино як вино, більше я сказати не можу, — знизала плечима Іво. — Знайшла його в підвалі того будинку, де стерегла Кунц. Йому багато років, але, наче, все ще годиться.

— Чому раніше не сказала? — я допила напій та відставила пляшку. — Могли б розбагатіти, якби прихопили з собою ще.

— Там була лише одна пляшка, на жаль.

Ми всі завмерли, коли Кунц, спершу прокашлявшись, заговорила:

— Можливо, ми ще побуваємо в Леберехті й знайдемо більше вина. Тоді й розбагатіємо.

— Лише в кращі часи, бо зараз туди повертатись я б не хотів, — прокоментував Бірґер. — Капітане Смарагд, уже знаєте про примару? Що думаєте?

Що я думаю? Думаю, що найстрашніше — це не те, що чекає на нас попереду, а те, що воно вже зовсім поруч. Ось що я думаю. Але я не планувала псувати настрій присутнім:

— Просто ще одна незрозуміла чортівня в нашому проклятому королівстві. Як завжди, маємо сподіватися на краще, а готуватися до найгіршого. Це завжди найкращий план, не прогадаємо.

Я підійшла до вікна та поглянула назовні. Ще було світло, а отже, я не проспала до самої ночі. Це була гарна нагода зайнятися деякими справами.

— Завтра вирушу з Мітою на наступне завдання, а тому маю бути готовою до нього, — промовила я до підлеглих, проігнорувавши їхній явний сором через це. — Піду до коваля, щоб зайнявся моїми латами. А ви швидше тут поправляйтесь. І ще дещо, дівчата, де мені знайти кімнату Марії?

— Вона зараз не в тому стані, щоб говорити, як нам сказали лікарі, — промовила Кунц. — З нею там усе дуже погано.

— Так, мені розповіли. То де її можна знайти?

— У кінці коридору, — відповіла Іво. — На дверях написане її ім’я та звання.

Я переконалася, що з моїми підлеглими все добре, а тому не стала залишатися з ними довше, ніж потрібно.

Спершу зайшовши до своєї кімнати, я накинула на себе свої лати, щоб не нести їх у руках, і пішла до Андре. Моєму залізяччю добряче дісталося під час подорожі до Леберехта.

Поступово починало темніти, це навіть у тумані відчувалося, але сильно поспішати я не стала, бо добре знала, що Андре ледь не живе у своїй кузні. Він віддає всього себе своїй справі й цим заслуговує на повагу. Щоб я пішла до якогось іншого коваля, а не до нього? У жодному разі.

Дорогою в мене виникло відчуття, що люди потроху почали відходити від наслідків появи примари. Все ще перелякані та змучені обличчя, але вони все ж виходили з будинків і йшли кожен у своїх справах. Правда, у місті однаково було тихіше, ніж завжди. Навіть вартові пленталися вулицями, розмовляючи дуже тихо.

Та дещо лунало так само голосно, як і завжди: молот дзвінко бив по металу на ковадлі.

— Ну й ну, — посміхнувся Андре, щойно я зайшла до його майстерні. — Жива, Смарагд?

— Сподіваюся, що жива, — відповіла я й одразу ж взялася знімати з себе лати. — Поправиш мені залізо, Андре?

— Та це за милу душу, — кивнув він і ще кілька разів ударив молотом по заготовці, схожій на майбутній ніж. — Згодиться. Однаково не на стіл до короля піде.

Залишивши на собі лише одяг, я сіла на стілець і взялася спостерігати за єдиним, що могло зацікавити в майстерні: роботою майстра. Спершу Андре ще трішки потримав клинок ножа в печі, розігрівши його до світіння, після чого щипцями опустив у чорнувату рідину. Рідина зашипіла, і вже за мить Андре дістав звідти загартований метал. Робити руків’я він не став, мабуть, вирішивши зосередитися на моїх латах.

— Чому таку міну скорчив? — із посмішкою прокоментувала я здивування Андре, коли він розгледів стан мого обладунку.

— Та от дивуюся, як ти ще жива ходиш, — промовив він і став оглядати все те, над чим йому доведеться попрацювати.

— Мені щастить, що ще не загинула. Справді щастить, якщо подумати.

— Щастити довго не буде, ти це розумієш? — Андре взявся за інструмент і почав розбирати обладунок.

— Я не покладаюся на удачу, а просто радію, що поки що вона на моєму боці. Звісно, колись вона все ж повернеться до мене сракою.

Маю визнати, спостерігати за роботою Андре — це просто насолода для очей. Його міцному тілу метал піддається з такою простотою, що навіть дивом дивуєшся. Дуже вже швидко пошкоджені частини обладунку замінювалися на нові.

За процесом ми обговорили останні події в місті. Я розповіла дещо з того, що сталося за межами столиці.

Із почутого від нього я дізналася, що пережив появу примари він досить просто. А от його дружина й діти сильно злякалися: так я також дізналася, що в нього є родина. Раніше я про це й не думала, адже він узагалі не носив на собі обручки. Навіть не впевнена, що вона в нього колись була. Маю визнати, що шкода було це почути: часом хочеться побути безрозсудною.

Так минула далеко не одна година, і мої лати знову виглядали надійними. Але, враховуючи мій нещодавній досвід, я попросила в нього ще дещо:

— У тебе є зайвий шолом?

— Шолом? Для чого він тобі? — здивування Андре було доречним, адже вартові дуже часто відмовляються від шоломів ще при отриманні латів.

— У мене був досвід битви з людьми, Андре, і довелося прикривати голову рукою від стріл.

— Схоже, твоя подорож за стіни була набагато цікавішою, ніж ти мені розповіла, — промовив він і відкрив одні з дверей у майстерні: там була комора з полицями. — То який шолом? Твого розміру в мене є плоскомордий бацинет і топхельм. Ще є старенький армет, зроблений ще моїм батьком.

— Покажи батьківський шолом, — зацікавилася я, але не настільки, щоб встати й підійти до комори.

По правді кажучи, я навіть не знала, чим відрізняються один від одного ті шоломи, які він назвав. От настільки я була байдужою до залізяччя на голові. Але назвати те, що показав Андре на моє прохання, залізяччям, я не змогла.

— Цей армет батько зробив ще до появи чорного туману. Його замовив якийсь знатний чоловік, але потім загинув від монстрів. Тож цей красень лишився припадати пилом тут. Я навіть не пропонував його багатим замовникам, щоб зберегти як пам'ять про батька.

По шолому було видно, що він більше робився для вихваляння та турнірів, ніж для бою. Виглядав міцно, але занадто вже прикрашеним для звичайної вартової.

— Точно хочеш віддати його мені? — запитала я й одразу ж отримала схвальний кивок. — Лише якщо витягнеш із нього це червоне пір’я. Це ж не проблема?

— Ні, не проблема, — кивнув він, після чого поставив шолом переді мною на стіл. — Воно легко дістається. Ось, бачиш? Ще тут є такий ось виступ, що розблоковує забрало, якщо на нього натиснути. Поки не натиснеш, його не відкрити. Це також дозволяє зафіксувати його піднятим, щоб не тримати рукою.

— Андре, та в тебе просто очі щастям загорілися, — прокоментувала я радісне обличчя коваля.

— Просто я майже навчився робити такі ж шоломи, але не маю для цього особливої можливості. Витрачати дорогоцінні матеріали на те, що ніхто не купить, дуже затратно в нашому становищі. Але якщо ти носитимеш цей шолом, можливо, хтось із багатіїв запитає в тебе, яка майстерня його виготовила.

— Я обов’язково вкажу на твою майстерню, якщо запитають.

— Добре, а тепер давай покажу ще дещо, — Андре перевернув шолом і показав його внутрішню сторону. — Як бачиш, шолом має невеликі розміри, і через це підкладка в ньому не дуже товста. Також, щоб його одягти, спершу обов’язково треба відкрити забрало.

— Дякую, Андре, — промовила я й одягла шолом, після чого натиснула на виступ, і забрало впало, клацнувши об металом.

Спершу здавалося, що мені трішки тисне, але як тільки важка рука Андре стукнула по шолому зверху, то все стало на свої місця, буквально. Огляд покращився, і прямо перед очима опинилася вузька щілина та безліч маленьких отворів, завдяки яким огляд був кращим, ніж я очікувала. Ні в щілину, ні навіть в отвори для дихання стріла б не пройшла.

— Носи на здоров’я, — я побачила посмішку Андре через забрало шолома, після чого його руками це ж забрало було підняте. — Але однаково не давай себе бити чимось важким по голові.

— Скільки я тобі винна за нього?

— Просто не помри, бо це буде поганою славою для майстерні, — відмахнувся він.

— Дякую, Андре, дуже дякую, — відповіла я та зняла шолом. — Лати я вже можу забирати, так?

— Звісно, я вже закінчив, — він закрив піддувало печі, від чого полум’я там сильно зменшилося.

Наступала ніч, Андре пішов додому. А що мені робити? Кращим та єдиним рішенням було піти до Марії, а потім приєднатися до Кунц, Іво та Бірґера. Щоправда, думаю, що вони, на відміну від мене, вночі спатимуть.

Колись Крул казав мені, що якщо заснути вдень, цим зіпсуєш собі декілька діб. Старий уже вкотре мав рацію.

***

Залишивши лати та шолом у власній кімнаті, я пішла до Марії, захопивши із собою свічника: вже було достатньо темно, щоб без нього не обійтися.

Я на мить зупинилася перед дверима та завмерла, піднявши до них кулак. Із розказаного мені раніше, вже було зрозуміло, що мені ніхто не відповість: зайшла до Марії без стуку. У кімнаті було темно, ніхто так і не зайшов сюди, щоб запалити свічку, а вона сама лежала прив’язана до ліжка. Марія спала, але дещо мені все ж здалося незвичним: поставивши свічку на стіл біля ліжка, я помітила, що її тіло було напруженим, дихання важким, обличчя нагадувало мертве.

— Маріє?

Щось підказувало мені, що, хоч вона й спала, краще було б її розбудити: не варто змушувати її бачити жахливі сни. Я взяла її за плечі, ще раз здивувавшись тому, наскільки її тіло здавалося закам’янілим.

— Маріє! — вигукнула я та затрусила її так, що й ліжко не встояло на місці, неприємно заскрипівши по підлозі.

За мить її тіло обм’якло, обличчя перестало бути схожим на посмертну маску, очі розкрилися. Вона важко вдихнула, так, ніби не робила цього довгий час. Здавалося, вона не могла повірити в те, що прокинулася: її погляд здивовано оглядав кімнату, наче дивлячись крізь мене. Деякий час я просто спостерігала за нею, але потім узялася розв’язувати мотузки, які не давали їй нормально поворухнутися. Та мої дії мали неочікувані наслідки: Марія нарешті побачила мене, скривилася від жаху та беззвучно заплакала; знову її тіло напружилося, наче скуте страхом.

— Та що ж із тобою сталося? — запитала я та нарешті повністю звільнила Марію від мотузок.

— Це ти, Смарагд? — наче вмить перемінившись, запитала Марія. — Не Корнелія?

Мені доводилося бачити тих, кого називали божевільними, і в Марії я помітила щось схоже. Страх заволодівав нею на якусь мить, а вже в наступну вона дивилася на мене звичайними змученими очима. Але що мене зацікавило більше, так це ім’я, яке вона назвала.

— Так, це я, — кивнула я та допомогла Марії сісти. — Хто така Корнелія? Ти можеш розповісти мені більше?

— Корнелія? — перепитала вона, схопившись за голову. — Ти… схожа на Корнелію, дуже схожа.

— Послухай, Маріє, це важливо, — я сіла поруч із нею. — За межами міста мені наснився дивний зеленоокий чоловік, який теж називав мене Корнелією. Що це все означає?

Здавалося, я знову її втратила: вона тонула у власних роздумах, нервово гризла чи то нігті, чи, може, пальці, часом здригалася та з острахом дивилася на мене. Зрештою вона встала з ліжка. Тоді я й помітила, що гризла вона все ж не нігті: з кінчиків її пальців капала кров.

— Смарагд, я маю тобі розповісти дуже багато того, за що ти можеш зненавидіти мене, — промовила вона та затремтіла, після чого хаотично озирнулася, наче шукаючи щось. — Дорруд… він запланував дещо страшне, невідворотне…

— Що саме?

Відповіді я не почула: Марія мовчки підійшла до шафи та дістала з полиці невеликі ножиці, які блиснули у світлі свічки. Вона вдарила себе ними в долоню, заскиглила від болю, але здавалося, що їй від цього стало легше, немов вона так відганяла той сковуючий страх. Безумство в очах наче відступило.

— Мені важко зосередитися на роздумах, Смарагд, тому слухай мене уважно…