КАТАРСИС

Нас зібрали в підземеллі, біля все тієї ж самої клітки, що здавалося дивним. Та тепер тіла монстра вже не було. Схоже, її готували для когось іншого. На верхніх поверхах є більш зручні приміщення, але з якоїсь причини саме тут, під землею, Марія пояснювала нам суть завдання та давала інструкції. Тут завжди прохолодно й темнувато.

Коли ми прийшли, то стали свідками повернення іншої групи, яка вийшла з печер під містом. Як тільки важкі двері зачинилися й вони з полегшенням видихнули, я помітила в їхньому натовпі Маяк. Мала знову ледь трималася на ногах, і лише чудом була при тямі. Зі страхом в очах вона поглянула на мене та сховалася за одного з чоловіків, що стояли поруч.

Марія швидко підійшла до групи й почала щось у них розпитувати. Ми не чули їхньої розмови, але й без цього було зрозуміло: повернулися не всі, а з собою вони нічого не принесли. Схоже, додаткової платні їм не буде. Але найбільше мене здивувало те, що Марія спершу відвела Маяк в одну з кімнат і замкнула її на замок. Лише після цього вона повернулася до нас. Очевидно, ми вирушимо в дорогу без малої.

— Чому Маяк не з нами? — запитав Бірґер, як тільки Марія підійшла до нас.

Без малої ми точно не знайдемо те, що потрібно вченим. Це просто нереально, адже завдання завжди передбачає пошук чогось унікального. А світ за межами міста величезний: шукати там щось — це як перебирати нескінченну купу сіна, сподіваючись знайти особливу соломину.

— На конях усі вміють їздити? — проігнорувавши запитання Бірґера, поцікавилася Марія.

Я одразу переглянулася з іншими членами загону. Здається, лише на обличчі Міти було написано, що вона справді вміє це робити. Марія, зрозумівши це, важко видихнула й задумалася. У цьому не було нічого дивного: після появи монстрів коней ставало дедалі менше, адже їх потрібно годувати, а в місті від них більше проблем, ніж користі. Зараз їх можна побачити лише в караванах з інших королівств. Хоча, з виразу обличчя Міти можна було здогадатися, що в знатних родів коні досі є.

— Я їх навчу, — сказала Міта. — Це не так складно, якщо коні привчені до вершників.

— Вони привчені, — кивнула Марія, і здається, трохи повеселішала. — Ваша ціль знаходиться в місті Леберехт. Це середнього розміру місто на північ від Лудвіга. Два дні верхи.

— І що там має бути? — стривожено запитав Берні. — Що нам там робити без Маяк?

— Вам потрібно буде вистежити особливого монстра, — із цілковитою серйозністю відповіла Марія. — Одного разу поруч із Леберехтом проходив караван, і з міста на них вибігла досить велика потвора. Вижити вдалося лише кільком вершникам. Ви маєте знайти цього монстра й убити його. У першу чергу нам потрібна кров, очі, серце та мозок, якщо це буде можливо. Якщо в істоти кілька сердець, бажано доставити всі. На конях уже закріплені спеціальні мішки для органів. Там також є всі необхідні припаси. Варта на воротах знає, що вас потрібно пропустити.

Зі сказаного Марією я зрозуміла, що серце є найважливішою частиною. Це нагадало мені той випадок, коли я вхопилася за серце відьми. Можливо, варто розповісти Марії все? Про сни та голос якогось чоловіка? Але чи можу я настільки довіритися вченим?

— Як воно виглядає? — запитала Кунц.

— Ті, хто вижили, змогли врятуватися, бо не роздивлялися монстра, — відповіла Марія, замислившись. — Але деякі нечіткі спогади вони все ж мають. Казали, що чули плач, схожий на плач немовляти. Сама істота велика, розміром із двох коней. У неї довге русе волосся. Це все, більше нічого не відомо.

— Ми точно впораємося самі? — запитала я, уявивши щось незрозуміле на основі мізерного опису Марії. — Може, ще кілька команд дасте?

— Інші зайняті не менш важливими завданнями, — похитавши головою, відповіла Марія. — Вважайте коней своїм підкріпленням.

Така відповідь викликала більше сміху, ніж розчарування. Вважати коней підкріпленням? Або вчені думають, що ми впораємося самі, або в них справді немає іншого вибору. У будь-якому разі ми маємо виконати це завдання.

Через деякий час, наповнений балачками, Марія привела нас до коней. Їх якраз підвели до виходу на вулицю, і на них справді було все необхідне. На кожному коні були звичайні мішки, імовірно з їжею та ковдрами, а також шкіряні мішки, схожі на великі бурдюки для води.

— У цих мішках спеціальна рідина, без якої органи швидко псуються, — пояснила Марія, торкнувшись одного з них. — Намагайтеся їх не пробити й не розлити рідину.

— А що це за рідина? — поцікавилася Міта.

Марія замислилася, перш ніж відповісти:

— Ця рідина, як і та, що вводиться в кров Маяк, отримується з деяких монстрів. Ми її дещо змінюємо, додаємо деякі компоненти, — нарешті відповіла вона й відійшла від коней. — Вирушайте зараз, час не чекатиме. І ще одне, Смарагд, у мішку на твоєму коні є стара карта. Вона допоможе вам звірятися з дорогою. Не рекомендую з'їжджати з неї: у тумані та без доріг карта стане марною, і ви майже напевно заблукаєте.

— Зрозуміла, — відповіла я, підійшовши до свого коня. — Сподіваюся, каравани досить часто проходять, щоб дороги не заросли травою.

Усі коні мали коричневий колір, але мій вирізнявся довгою гривою, заплетеною в безліч маленьких кіс. Я не знаюся на цих тваринах, але, дивлячись на це, могла припустити, що комусь явно було нічим зайнятися.

Всім вдалося осідлати коней досить просто, що стало значним полегшенням для Міти, яка мала нас навчити правильно триматися в сідлі. До самих воріт міста вона щось нам підказувала й пояснювала, але загалом усе було легше завдяки самим коням, які не вередували й не намагалися робити щось своє. Маю визнати, я очікувала побачити кілька падінь із коней, і це ще в кращому випадку.

Дорогою до воріт ми зустрічали звичайних людей, але тепер, сидячи високо в сідлах, я почувалася дивно. Незвично було дивитися на людей звисока. Бірґер, схоже, насолоджувався моментом, гордо випрямившись у сідлі, особливо коли ми проїхали повз кількох малих хлопців, які проводжали нас поглядами, сповненими заздрості. У ту мить мені захотілося дати йому по потилиці, щоб він не випендрювався, але його придуркувата посмішка сподобалася не лише мені, а й Кунц з Іво, які не стримали сміху.

Втім, гарний настрій тривав недовго.

— Поглянь, Смарагд, наш знайомий, — кивнула Кунц на одного з чоловіків біля великих воріт.

Це був той самий задира з таверни, який плюнув мені під ноги й назвав сукою. Стоячи серед п’яти підлеглих, він теж нас помітив. Його обличчя одразу спохмурніло й насупилося. Ми зупинилися біля нього, й кілька секунд між нами тривала мовчазна сутичка поглядів.

— Щось зачастили останнім часом назовні, — сказав він і знову плюнув на землю, але цього разу без зневаги, чи мені так здалося. — Не сиділося тобі у варті, а тепер туди тебе послали. Мабуть, більше й не побачимося, адже там і загинеш.

Мої супутники мовчали, залишаючи мені можливість відповісти капітану варти. І я не була проти.

— Якщо хочеш, можу попросити Крула — радника короля — перевести тебе на каравани. Будемо бачитися частіше, — єхидно промовила я, від чого його обличчя скривилося так, наче його змусили з’їсти кислу квашену капусту. — Якщо пощастить, то й помремо в один день.

— Звучить романтично, — додала Іво таким самим єхидним тоном. — Але ми поспішаємо й не маємо часу на балачки.

Здавалося, капітан хотів щось сказати, але перспектива бути переведеним до охорони караванів змусила його мовчати. Натомість він звернувся до своїх людей:

— Гей, там чисто?! — запитав він у вартових на стіні, які стежили за тим, що відбувалося за воротами.

— Чисто! — відповів хтось із них. — Хіба що там може бути щось невидиме, але тут ми безсилі!

— Твою ж матір бляха, — пробурмотів капітан і звернувся до своїх підлеглих: — Відчиняйте ці кляті ворота. Тільки обережно, дивіться, чи є ознаки невидимих монстрів, про які нам розповідали на зборах.

Пристосування варти до нових викликів цього разу полягало в тому, що, як тільки ворота почали відчинятися, двоє солдатів взяли відра з рідким брудом і вилили його в щілину. Бруд просто впав на землю, і після цього ворота відчинили повністю.

Не чекаючи запрошення, ми рушили вперед і нарешті покинули межі Лудвіга. Ворота почали зачинятися, ледь ми встигли пройти. У цей момент у мене тремтіли кінчики пальців. Немає більш небезпечного місця у світі, ніж наше королівство, покрите чорним туманом за межами високих стін. Там бродять монстри, й дуже легко заблукати, якщо зійти з дороги. Я одразу згадала слова Міти про те, що ми почнемо мерти як мухи. Сподіваюся, це не справдиться.

— Дай мені карту, — сказала Міта, підігнавши свого коня ближче до мене.

— Тримай, — сказала я, не надто замислюючись, і витягла з сумки паперову карту. — Думаю, від неї у твоїх руках буде більше користі, ніж у моїх.

Міта якийсь час мовчки дивилася на карту, а ми — на неї. Її погляд пройшов від Лудвіга далі на північ. Різні дороги, позначені різними лініями — суцільними, пунктирними, чорними, сірими та червоними. Для мене ця різниця була незрозумілою, але, судячи з упевненого тону, для Міти все було ясно:

— Від Лудвіга до Леберехта веде кам’яна дорога, — нарешті промовила вона й віддала мені карту. Я одразу сховала її назад до сумки. — Відгалуження лише ґрунтові, тому ми точно не заблукаємо. Йдучи кам’янкою, гарантовано вийдемо до Леберехта.

— Кам’яна дорога? — здивовано перепитав Берні, лише тепер глянувши донизу. — За стільки років вона майже нічим не відрізняється від ґрунтової.

— Не бійся, здорованю, я поведу вас, — відповіла Міта й показала пальцем на свою голову, даючи зрозуміти, що карту запам’ятала. — Та й із зором у мене, здається, краще, ніж у тебе. Он, дивись: каміння видно, навіть якщо воно під травою. Орієнтуватися є на що. Не заблукаємо. Дорогою ще мають бути села.

Настрій у Міти був аж надто гарний, як на те, що нас чекало попереду. Але краще вже хоч хтось буде таким завзятим і веселим, ніж усі з похмурими обличчями.

Позаду нас усе ще виднілися високі стіни та ворота Лудвіга, а попереду — дорога, яка входила в туман і наче зливалася з ним. У цьому тумані ми будемо як сліпі кошенята, тому варто тримати хоч вуха насторожі, щоб якась потвора не підкралася занадто близько.

Кинувши останній погляд на важкі ворота, я підігнала коня, зрівнявшись із Мітою.

— До біса все, вирушаємо, — промовила я без зайвого завзяття.

***

Дорруд стояв біля вікна, крізь яке добре було видно, як Смарагд та її команда збираються в дорогу. Йому подобалися успіхи цього загону, тому саме їм він вирішив довірити найбільш небезпечне й відповідальне завдання. Поки інші продовжуватимуть шукати залишки Єнса Йонатана в підземеллях, тягаючи за собою його доньку Карлу Йонатан, команда Смарагд вирушить за межі міста.

Зовсім скоро настане час для наступного кроку великого плану, який Дорруд задумав ще багато років тому. Цей план народився лише завдяки подіям, викликаним ворожнечею двох владних і амбіційних людей: колись давно колишній глава Союзу Вчених, відомий як Єнс Йонатан, перейшов дорогу королю Вольтеру. Союз Вчених тоді мав значно більше впливу, а головний учений своєю владою міг змагатися навіть із королем. Друзі в минулому, Вольтер та Єнс розтоптали свої зв'язки в угоду взаємній ненависті.

Король наказав схопити Єнса так, щоб ніхто не здогадався, куди зник головний учений. Люди Союзу не мали знати, де шукати свого ватажка й що саме з ним сталося. Солдати короля виконали наказ, не залишивши й сліду після викрадення. Але вбивати його не стали — навпаки, вони робили все можливе, щоб зберегти життя Єнса, якого катували й утримували в підземній в’язниці.

Король Вольтер особисто спускався до підземелля, щоб побачити страждання свого ворога. Тоді єдиним проходом до підземного світу був пролом у підвалі королівського замку. Але тепер, через багато років, учені також пробилися до тунелів.

— Щось не так? — запитала Марія, вирвавши Дорруда з роздумів.

— Що? Ні, Маріє, просто загубився серед думок про минуле, — спокійно відповів Дорруд. — Як обшуки тієї підземної в’язниці? Є щось?

— Залишки якихось записів, але вони в такому стані, що на папір це вже мало схоже. Прочитати неможливо. Символи на стінах камери не мають сенсу — це просто зашифровані прокльони, — відповіла Марія, поправляючи комір мантії Дорруда. — Загалом нічого корисного. З такими темпами справи можуть піти погано.

— Ти так кажеш, наче весь цей час ми не були на межі катастрофи, — сказав головний учений, замислившись. — Але спадок Єнса Йонатана справді може погубити нас усіх, якщо ми не зробимо свій хід першими.

— Як думаєте, Дорруде, ми справді обрали правильний шлях? Загине багато людей, навіть якщо це буде заради кращого майбутнього для тих, хто виживе, — запитала Марія, уникаючи його погляду.

Марія знала про плани Дорруда все, що він дозволив їй знати. Але вона не могла позбутися страху перед наслідками. Часом прокидалася серед ночі з думками про те, чим це може закінчитися, і вагалася.

— Не може бути місця для сумнівів, Маріє, — лагідно відповів Дорруд, поклавши руку їй на плече. — Ми лише пришвидшуємо те, що й так станеться. Так, монстри з’являться раніше, ніж мали б. Але ти знаєш, що населення нашого королівства зменшується з кожним роком через нестачу їжі, грошей і постійні напади монстрів. Ми не можемо чекати. Ми маємо пережити цей новий етап спадку Єнса Йонатана зараз, поки ще є сили та достатня кількість людей. Альтернатива нашій бездіяльності набагато гірша.

— Так, звісно, я це розумію, — відповіла Марія, кивнувши. — Просто страшно.

— Страх — це сила, Маріє, якщо його направити в правильне русло. Хай він змушує тебе працювати над нашим планом ще ретельніше. Це допоможе зменшити ризики для всіх нас.

— Це мудра вказівка, Дорруде, — відповіла Марія й фальшиво, але приємно для головного вченого, усміхнулася. — Я краще піду й займуся своєю роботою.

Дорруд залишився сам перед вікном, за яким тепер була лише порожня вулиця. Ще десять чи п’ятнадцять років тому тут не було б де яблуку впасти. Лудвіг, як і все королівство Ансельм, із кожною померлою людиною втрачав свої сили. Саме тому головний учений вирішив прискорити події. Королівство та його мешканці мають зіткнутися з останнім, за розрахунками вчених, етапом спадку Єнса Йонатана, поки ще є сили та ресурси.

Боротися проти чорного туману та Зла, якому приписують його появу, безглуздо. Це неможливо. Єдиний шлях вирватися з пітьми — пережити її, щоб вона, насичена ненавистю Єнса, вичерпала свої сили. Це боротьба на виснаження, і, за задумом Дорруда, спадок Єнса Йонатана має виснажитися першим.

— Твоя ненависть до цього королівства зрозуміла, Єнсе, — пошепки промовив Дорруд. — Але я не дозволю твоєму спадку його знищити. Чорний туман, твоє прокляття на нас за те, що тебе катували в підземеллях, не давали померти, за те, що зробили з твоєю дружиною та доньками… Я розумію це. І, можливо, на твоєму місці я б вчинив так само. Але…

Гірко посміхнувшись, Дорруд подивився у вікно, за яким пробігли двоє дітей, і повільно пішов до свого кабінету. Перед Союзом Вчених ще багато роботи, яку треба виконати.

Цього дня до великої клітки в підвалі принесуть того монстра, якого вдалося вбити загону Смарагд. Разом із ним доставлять і зуби, знайдені поруч. Усе це необхідно дослідити. Взагалі, дослідженню миє підпасти все. В ідеалі, навіть очі Смарагд, після того дивного випадку, який стався з нею.

Зайшовши до кабінету й зачинивши за собою двері на замок, Дорруд узяв одну з книг, що стояли на полицях шафи. Візуально розділивши сторінки навпіл, він розгорнув книгу й витяг звідти розписаний олівцем лист паперу. Книга опинилася на столі, а запис із формулами й планами — в руках старшого вченого. Ці записи містили результати багаторічних досліджень Дорруда.

Те, що принесло чорний туман, у Церкві й серед народу називають Злом. Для них це Зло — безликий ворог. Але для вчених, які знають, що це лише спадок, чи радше прокляття Єнса Йонатана, ворог має лице й ім’я. Саме тому лише Союз Вчених, на думку Дорруда, здатний захистити королівство.

Для цього потрібно більше складників того механізму, який зображувався на аркуші паперу. Більше частин тіла Єнса Йонатана та його речей. Більше слідів його ненависті, що вкоренилася в серцях монстрів. Більше уламків душі його старшої доньки Корнелії, чиє порожнє тіло досі лежить на останньому поверсі підземелля штабу Союзу Вчених.