КАТАРСИС

Близько обіду Міта повернулася до штабу Союзу Вчених, знову дуже неохоче залишивши Айві вдома без нагляду. Дім вчених їй уже остогид, вона мріяла, що колись, коли цей туман зникне, їй більше не доведеться сюди приходити; не буде потреби бачити обличчя старшого вченого Дорруда.

Він знову був у підземеллі, усе майструючи свій механізм: можна було подумати, що сам цей процес заміняв йому сон та їжу.

— Може, даси собі перепочити? — запитала вона, ставши біля старшого вченого. — Наближається відповідальний момент, і я б не хотіла, щоб ти припустився якоїсь помилки.

— За мене не переймайся, — відповів він і взявся витирати рушником свої пальці, замащені в зеленому слизі, про походження якого Міта могла лише здогадуватися. — Де Смарагд?

— Піду до неї пізніше, коли розповіси суть нашої вилазки. То куди та за чим я матиму з нею піти? Чого ще тобі не вистачає для цього… механізму?

Дорруд оглянув свій витвір, і якби не втома та ті виклики, що чекали на них усіх попереду, він би усміхнувся від проробленої роботи. Механізм був майже готовий, лишалися тільки незначні деталі: потрібно було дістати те, що робило Єнса Йонатана вченим — його цікавість, бажання до знань. І Дорруд здогадувався, де це можна було знайти.

— Один із загонів знайшов це у внутрішніх шахтах, — він кивнув на голову, вкриту безліччю очей. — Підете туди разом із Маяк, пошукаєте одну з частин Єнса.

— А той загін із цим не впорався?

— Вони мали лише вполювати цього монстра, а тому не ходили туди з Маяк, — Дорруд замислився, поглянувши на голову, вкриту очима, після чого пробурмотів, скоріше сам до себе: — Я відчуваю, що саме там має бути щось нам необхідне — останній елемент для нашого плану. Спадок Єнса Йонатана зазнає свого катарсису.

— Отже, ми підемо туди з Маяк та знайдемо те, що тобі необхідно, — трішки роздратовано промовила Міта: знову він назвав це прокляття спадком. Вона звернулася до вченого, що стояв далеко осторонь та вичитував щось із листа паперу. — Ти! Одягни в щось Маяк та приведи її сюди.

Вчений завмер, не звикнувши отримувати накази від когось, хто не носить білої мантії. Та варто було лише Дорруду кивнути, як вчений одразу ж пішов за Маяк.

— Як я розумію, Марія більше тут не показується? — запитала Міта, скоріше щоб просто зайняти себе чимось.

— Їй стало значно краще, — відповів Дорруд і несвідомо поправив комір своєї мантії: раніше це б зробила саме Марія. — Але боюся, що вона не повернеться до того стану, щоб знову працювати в нашому штабі. Марія все ще у своїй кімнаті, але пізніше ми знайдемо для неї краще місце, де вона зможе провести своє подальше життя в спокої.

***

Я навіть була рада, що Міта сама пішла до Дорруда та все дізналася, бо знову спускатися до підземелля вчених мені не хотілося. Щоправда, тепер, дізнавшись стільки правди від Марії, я вже не могла ставитися до Міти так, як раніше. Виявилося, що вона співпрацювала з Союзом Вчених куди тісніше, ніж усі інші службові собаки, такі, як я. Можна було бути впевненою, що все про мене та те дивне, що зі мною відбувалося, вона вже розповіла Дорруду. Мабуть, тепер вона мала ще одне завдання від нього — наглядала за мною.

До чого міг додуматися Дорруд? Можливо, він теж, як і я, побоювався, що я стану однією з тих огидних відьом? Слід на моїх грудях не зник — там досі чітко виднівся відбиток пальців того чоловіка зі сну. Єнс Йонатан — батько Маяк, справжнє ім’я якої Карла Йонатан, а також батько Корнелії. Так, Марія й справді розповіла мені дуже багато. Тоді вона не була спокійною, все ще боялася, але коли мова зайшла про те, що планували вдіяти Дорруд та Міта… Що ж, я розуміла її жах, це справді лякало.

Але що мене також лякало, так це те, що я могла зрозуміти задум Дорруда. Все звучало так логічно: прикликати нову катастрофу якомога раніше, щоб мати більші шанси її пережити. Нас у цьому королівстві й справді стає все менше, навіть смерть головорізів Церкви — відчутна втрата. Але хіба це справді кращий варіант? Невже немає можливості позбутися цього клятого туману без жертв? Щоб він просто взяв і зник, без тих жахів, які я бачила в дитинстві?

— Досить у хмарах літати, — сказала Міта та смикнула мене за сумку, яку я несла за спиною: там було трохи припасів та шолом. — Бувала там раніше?

Ми йшли вулицями міста. Я у своїх латах та з мечем, а Міта при своєму спорядженні. Маяк йшла з нами не пручаючись, закутана в довгий та сильно поношений кунтуш із капюшоном на голові. Поділ одягу тягнувся за нею по землі, ховаючи її босі ноги, а ланцюг був намотаний навколо шиї та схований за коміром. Міщани не вбачали в ній чогось незвичайного: для них вона була звичайною дівчиною, яку чомусь Міта вела, тримаючи за плече.

Мабуть, єдина, хто продовжувала дивитися на Маяк як на монстра, — сама Міта. Мені ж, після розмови з Марією, ще більше було шкода цю дівчину. Нехай вона й віддалилася від того, що означає бути людиною, але вона й не монстр.

— Звідти й раніше вилізали монстри, тому вартові туди часом навідувалися, щоб розібратися з ними, — відповіла я та поглянула на Маяк, що чомусь усе частіше на мене задивлялася. — Але я не спускалася униз, лише була свідком того, як інші це робили.

Коли Міта зайшла по мене вже з Маяк, я якось не помітила однієї зміни — мала більше мене не боялася, не намагалася тікати. Навіть навпаки, її беземоційне обличчя все частіше спрямовувалося до мене. І ось тепер вона навіть час від часу спотикалася, дивлячись не під ноги, а на мене з-під капюшона.

— Це єдине місце, де наше королівство може видобувати метали та вугілля, а тому всі ці роки робота там велася без упину та великими силами: блукати тими далекими тунелями можна дуже довго.

— Сподіваюся, ми там проведемо не більше як добу, — сказала я, добре розуміючи, що насправді ті шахти будуть найбезпечнішим місцем у Лудвігу, якщо Дорруд справді прикличе той жах, який задумав. Та все ж, що б не сталося, а ховатися я не збиралася. — Те, по що ми йдемо, справді таке важливе для вчених?

— Як сказав Дорруд, без цього можна обійтися, але краще все ж мати те «щось», — відповіла Міта та на якусь мить про щось задумалася: відчула, що я не просто так поставила це запитання? — Я теж не хочу пробути в шахті більше, ніж добу, тому пропоную просто повернутися до штабу навіть із порожніми руками, якщо це затягнеться.

— Здається мені, ти кудись поспішаєш, Міто?

— З чого такі думки? Так… насправді так, поспішаю. Моя донька не так часто бачить власну матір, розумієш? Я маю більше часу бути поруч із нею.

Схоже, що в цих словах, нехай вони й були використані для відводу уваги від того, через що вона насправді могла поспішати, була частка правди. Її рука, здавалося, виключно на емоціях через розлуку з дитиною, одразу ж смикнулася, тим самим ледь не зваливши Маяк з ніг. Дивно, хіба не мала вона, маючи дочку, ставитися краще до Маяк, якось співчувати?

— Впевнена, що ти добра матір, нехай і так подовгу зникаєш із дому, — сказала я та й сама поклала долоню на інше плече Маяк. — Давай я поведу. Схоже, вона більше мене не боїться.

Дивно, та спершу мені здалося, що Міта не сильно горіла бажанням це робити, але все ж за якусь мить нарешті відпустила Маяк та довірила її мені.

— Завжди можна бути кращою, Смарагд, у будь-якій справі, навіть в материнстві.

Тим часом ми підійшли до високої стіни, що оточувала Лудвіг, під якою показався й спуск у шахту. «Внутрішні Шахти» — якби не це місце, то нам би не було за що вимінювати їжу в сусідніх державах. Та що вже там… Якби не ці шахти, то нас усіх би вже не було серед живих.

Вози з вугіллям та різною породою, чоловіки з чорним від вугільного пилу одягом та з кайлами в руках. І саме натовп таких чоловіків юрмився біля спуску під землю. Схоже, їх щось гнівало, і вони всіма силами намагалися переконати іншого чоловіка, що стояв на одному з возів та намагався відстояти свою позицію. Одяг у нього виглядав дорогим, наче щойно прийшов з королівського замку.

— Послухайте! Того монстра вже вбили, немає причини боятися братися за роботу! — прокричав він, щоб перебити освистування та лайку. — Все, там уже безпечно! Ну не вперше ж у шахтах з’являється монстр, таке бувало й раніше!

— Ти його бачив узагалі?! — викрикнув хтось із натовпу. — Та в нього вся голова була в очах! Таких раніше з глибин не приходило! А як наступним прийде такий велетень, що нещодавно ворота в місто пробив? Підіймай нам платню, і тоді ми візьмемося за роботу!

— Та ви з голоду подохнете, як і всі інші, якщо не будете працювати прямо зараз! — уже не витримав чоловік на возі. — Якщо не підете, то знайдемо інших охочих! Їх завжди вистачить!

Чоловік на возі, якому таки вдалося заспокоїти шахтарів своєю погрозою, завмер у погляді на нас. Схоже, не очікував, що сюди навідаються озброєні люди. Зіскочивши на землю, він підійшов до нас, поки всі інші мовчки спостерігали.

Розмовляти з ним взялася Міта, показавши йому карту шахти та те, куди саме ми зібралися йти. Цей чоловік не дуже радів нашій появі, але щойно дізнався, що ми від вчених, одразу сховав свою нерадість.

— Зачастили ви до нас, — промовив він ледь не пошепки та з-за плеча поглянув на шахтарів. — Ну, може, воно й на краще. Ці сцикуни бояться зайти до шахт, хоча й мають міцні руки та кайла: будь-якого монстра могли б і самі завалити. Думається мені, при вигляді хоча б двох солдатів у них хоробрості побільшає.

— Ми з ними панькатися не будемо, навіть не сподівайся, — заявила Міта.

— Та я й не розраховував, — змахнув той рукою. — Вам однаково в ту частину шахти, де їм уже нічого робити. Там уже давно все викопали, одне каміння лишилося.

— Отже, мали запечатати, — Міта простягнула долоню.

— Я не маю ключа, — відповів він на її жест і вказав на невелику прибудову біля спуску під землю. — У вартового візьмете. Питань ставити про цю малу не буду, бо бачу по обличчях — пошлете куди подалі.

Те, чому ми притягли з собою малу дівчину, цікавило всіх: тільки й робили, що перешіптувалися, дивлячись на нас. І це ще пощастило, що Маяк потрібно було ховати від людей, інакше, я впевнена, Міта притягла б її до мене без цього кунтуша.

Ми пішли до тієї самої прибудови, і поки за нашими спинами шахтарів уже остаточно переконували таки взятися до роботи, отримали ключа та пару запасних ламп: у вчених вони були якісніші, але й ці зайвими я б не назвала.

Ми зайшли до шахти разом із шахтарями, але дуже скоро наші шляхи розділилися: вони пішли добре освітленим тунелем, а ми — закинутим та темним.

***

Марія розуміла, що втратила частину себе: її розум тепер не був ясним, не міг зосередитися на чомусь складному. Це лякало її, але вона намагалася ігнорувати цей страх, бо мала зробити те, що було в її силах. Тим паче, що тепер її не прив’язували до ліжка, адже вірили, що більше вона собі не нашкодить.

Усі вчені, включно з Доррудом, майже безвилазно працювали в підземеллі, а тому ніхто не завадив їй непомітно дістатися кабінету та увійти туди. Від вигляду порожнього крісла за столом старшого вченого їй стало сумно, виникло бажання піти до підземелля та хоча б поглянути на Дорруда, поправити комір його мантії. Та ці думки різко змінили напрям — у підземеллі також лежить Корнелія Йонатан, чия душа змушувала Марію клякнути від жаху. При одному спогаді про це Марія знову затремтіла, відчула, що ось-ось упаде на підлогу та зануриться в жах. Щоб не допустити цього, вона дістала з мантії ножиці та знову вколола себе ними в долоню. Біль відтіснив страх, послабив його. Але вона розуміла, що це не працюватиме завжди: потрібно поспішати.

Їй було зрозуміло, що задум Дорруда не позбавлений сенсу: він справді допоможе врятувати бодай когось. Але щось змушувало Марію вірити, що мав бути інший спосіб. Можливо, Дорруд ігнорував його умисно, а може, несвідомо, як учений, повністю зосереджений на власній версії та просто неспроможний повірити в альтернативу.

Закривавленими пальцями Марія взялася обшукувати стіл, залишаючи на ньому відбитки. До того, як Дорруд візьметься за реалізацію свого плану, події якого він часом називав катарсисом спадку Єнса Йонатана, він не з’явиться у власному кабінеті. Марія була впевнена, що він не стане витрачати час, щоб сюди дійти: навіть спатиме в підземеллі, якщо, звісно, взагалі не відмовиться від сну.

Весь стіл був усіяний різними записами, а погляд Марії бігав по них, намагаючись ухопитися за щось незнайоме. Усе це вона вже бачила раніше; зі всім цим вона вже працювала — не те, що треба. Вона хотіла все порвати, розкидати кабінетом та закричати з усіх сил, але погляд, наче сам, ухопився за книжкову шафу. Марія пригадала, що серед усіх цих книг була та, яку найчастіше бачила на столі Дорруда, коли заходила до його кабінету.

— Це воно… має бути воно… — ледь не благаючи, промовила вона та спробувала дістати з полиці книгу.

Закривавлені пальці затремтіли, не змогли втримати книгу, і та впала на підлогу, розкрившись і показавши свій секрет. Усього один розписаний олівцем аркуш паперу. Це здивувало Марію — вона очікувала побачити більше. Та чим довше вона вчитувалася в текст та формули, тим більше розуміла, що все це було лише тим, що мало наштовхнути на правильні роздуми, показати, в якому напрямку мислити. Усього лише кістяк плану Дорруда, тоді як повний його обсяг був лише в одному місці — його голові.

Та Марія не піддалася на безнадію, а ще раз завдавши собі болю, натиснувши на рану, взялася за роздуми. Вона добре знала Дорруда, як і його хід мислення, бо завжди ним захоплювалася, цікавилася. Мабуть, у деяких деталях вона навіть знала його краще за нього самого.

Година за годиною вона віддавала всю себе спробам зрозуміти написане. Спершу вся суть записів наче вислизала з її рук у ті миті, коли здавалося, що ось-ось і вона вхопиться за них. Але, старанно взявшись до справи, перериваючись лише для того, щоб завдати собі болю, вона все ж розгадала перші рядки, зрозуміла їхній сенс. Завдяки цьому все інше почало здаватися їй дедалі зрозумілішим. Чим далі погляд просувався текстом, тим швидшим ставав її темп, а обличчя — усе більше піддавалося страху. Не тому страху, який вона відчувала до Корнелії Йонатан, а особливому — до Дорруда. Як взагалі він зміг додуматися до такого плану? Як можна було таке вигадати, не маючи безумства?