КАТАРСИС

Підземелля Союзу Вчених завжди уявлялися мені чимось схожим на в’язницю. І виявилося, що так воно і є. Вони розташовані безпосередньо під штабом Союзу, що являє собою чотириповерхову споруду. Хоч вона і не така велична, як королівський замок, але виглядала досить високою і разючою.

— Смолоскипи тут заборонені. Як бачите, по підземеллю розставлені діжки. Те, чим вони наповнені, дуже добре горить, — пояснив вчений-наглядач, як тільки ми увійшли до підземель.

Двері за нами зачинили, через що нас швидко поглинула темрява.

Вчений зупинився біля полиць, потягнувся рукою до чогось і витягнув кресало. У пітьмі він діяв з такою впевненістю, наче міг би орієнтуватися тут із заплющеними очима. Кілька іскор від кресала — і в скляному ліхтарі загорівся гніт. Обличчя Бірґера осяяло здивуванням: ліхтарі давно стали рідкістю в нашому місті, де всі користуються свічками або смолоскипами. Частіше саме свічками, бо віск можна використовувати повторно.

Зачинивши маленькі скляні дверцята ліхтаря, вчений повів нас углиб. Стіни з червоної цегли, а в проходах траплялися металеві решітки та двері. У разі небезпеки їх легко можна було замкнути. Повітря тут було чистішим, ніж я очікувала.

Йдучи за нашим супроводжувачем, ми мовчки дивувалися масштабам підземель. Під нашою казармою також є подібні тунелі, але значно менші. Там рідко хто буває, хіба що затриманих порушників закону залишають на кілька годин. Тут же все було інакше: коридори простягалися вдалину, а підлога була всіяна  такими слідами, наче перетягували щось велике і важке.

— У нас тут три поверхи, але вам дозволено перебувати тільки на мінус першому і мінус другому, — сказав вчений, підходячи до решітчастих воріт і відкриваючи їх ключем.

— А це як? — запитав Бірґер.

Мене складно назвати грамотною людиною, але науці додавати та віднімати мене навчили. От тільки я теж у житті не чула про такі числа, які промовив вчений. Часто їх і не люблять через те, що не розуміють того, що ті кажуть: понапридумували різних слів, які ніхто, крім них самих, навіть ніколи не чув. Варто вченому сказати щось незрозуміле звичайній людині, і вона може зреагувати по-різному. Часом лізуть у бійку, думаючи, що це якась насмішка і що не завадить захистити свою честь кулаками. Одного разу мені довелося втрутитися в таку бійку на вулицях міста.

— Зараз ми на мінус першому, далі спустимося на мінус другий, — пояснив вчений і нарешті відчинив ворота, які страшенно заскрипіли. — Ми умисно не змащуємо їх, щоб чути, коли хтось заходить чи виходить. Або щось.

— Ми можемо вільно ходити по двох поверхах? — запитала я, поки він із жахливим скреготом зачиняв ворота за нами.

— Так, але нічого не чіпайте. Навіть якщо на підлозі лежатиме звичайна цеглина, краще не рухайте її. І все ж ви маєте бути поруч із місцем розтину, капітане, — відповів він і повів нас далі. — Усе, куди вам не можна, буде зачинено.

Коридори здавалися нескінченними, із численними відгалуженнями, що вели невідомо куди. Але коли ми спустилися на нижній рівень, усе змінилося. Тут світла вистачало: ліхтарі висіли на стінах і стелі. Місцями коридори розширювалися до кімнат, і всюди можна було побачити постаті вчених у сірих мантіях. Білу мантію, схоже, носив лише старший вчений Дорруд — або ж інші просто забруднилися до такого стану.

Люди в мантіях, зосереджені на своїх справах, байдуже проводжали нас поглядами. Хтось читав записи, хтось переливав кольорові рідини з однієї посудини в іншу. Бірґер захоплено спостерігав за цим, поки я не смикнула його за наплічник, змусивши йти далі.

— Капітане, воно кольори змінює. Було червоне, а стало зелене, — із дитячим захопленням сказав Бірґер. Я лише видихнула і закотила очі.

— Не забувай, де ми зараз, і зосередься, — відповіла я, пришвидшивши ходу, щоб не відставати від нашого провідника.

Ми пройшли ще кілька приміщень, заповнених людьми в сірих мантіях, і нарешті потрапили до потрібного місця. Це була велика зала, освітлена десятком ліхтарів. У самому центрі стояла величезна залізна клітка, яка виглядала так, наче могла стримати багатьох монстрів. Та навіть вона, здавалося, не змогла б утримати істоту, яка лежала всередині на масивному металевому столі. Це був той самий монстр, якого я вбила біля воріт міста.

Біля тіла працювали двоє вчених. Вони уважно оглядали потвору, щось обговорювали й записували на папері. Поруч стояв ще один стіл із розмаїттям інструментів. Їх зазвичай використовують під час розтину, свідком якого я вже була у минулому. Тоді варта знайшла тіло багатого містянина, але причина його смерті була незрозумілою. Один із вартових припустив, що чоловіка отруїли. Іноді без розтину не зрозуміти, отруїли людину чи її просто наздогнала смерть через слабке здоров'я. На тому розтині було ще декілька новачків, але я була єдиною, кого не вирвало від запаху та виду нутрощів.

— Можете починати, — сказав двом вченим наш супровідник, після чого кивнув нам і пішов геть. — У мене ще є справи.

— Так і скажи, що боїшся залишитися в зоні обмеження, якщо раптом ця штука оживе, — з посмішкою зауважив один із вчених у клітці.

— Ну звісно.

На щастя, неподалік вдалося знайти два стільці, і ми з Бірґером сіли навпроти клітки. Однак перші кілька хвилин нічого, крім нудної писанини, не відбувалося: вчені ретельно записували щось, перш ніж почати розтин. Їхній одяг — темні штани й коротко рукаві сорочки — відрізнявся від звичних мантій інших. На головах були прості налобні пов’язки. Освітлення в клітці було яскравим, і кожна деталь тіла потвори проглядалася чітко.

— Що робити, якщо воно і справді оживе? — запитав Бірґер, нервово роздивляючись клітку.

— У цьому місці правила прості, — відповіла я, стараючись говорити спокійно. — Ми або знову вб’ємо його, якщо встигнемо, або всі згоримо живцем разом із цим підземеллям. У будь-якому випадку доведеться діяти швидко.

Побачивши, як злякано він стиснув зуби, я додала:

— Бий у голову. Тут стеля низька, тож голова потвори точно буде нахилена. Це дасть тобі шанс.

Розтин розпочався за кілька хвилин. Вчені озвучували кожен свій крок, а їхні слова записував помічник за межами клітки. Їхній підхід був надзвичайно ретельним, і це радувало. Однак слухати їх нескінченні коментарі ставало дедалі важче, хоча й дозволяло уявити, що саме вони роблять, навіть не дивлячись.

Тіло монстра, складене з людських кінцівок, викликало в них серйозні труднощі. Деякі частини доводилося віддирати сталевими стрижнями, інші пиляти пилкою. З часом запах нутрощів ставав нестерпним, і ми відсунулися на кілька метрів. Година за годиною ми спостерігали, як вони діставали органи, кишки, розглядаючи їх і щось обговорюючи. Для нас із Бірґером це були просто шматки плоті, але вчені демонстрували справжній захват.

Бірґер швидко втратив інтерес і навіть почав виглядати блідим, тож перестав дивитися в бік клітки. Я ж спокійно спостерігала, жуючи яблучну сушку, яку ми взяли з собою.

У якийсь момент вчені повернули голову монстра так, що його обличчя наче подивилося прямо на мене. Щоправда, дивитися вже не було чим — мої удари добре пошкодили очі, коли я пробивалася до мозку. Довге чорне волосся, за яке я вхопилася того разу, все ще плавало у повітрі, наче у воді. Часом здавалося, що воно навіть рухається, ніби живе.

— Капітане, — перервав мої думки Бірґер, який знову глянув на монстра. — Здається, одне з облич на його тілі рухається.

На чудовиську було багато людських облич, але те, на яке вказав новачок, і справді рухалося. Рот відкривався і закривався. Воно знаходилося прямо на шиї монстра. Вчені, стоячи з іншого боку, цього не помітили.

— Тримайся міцніше за списа і не випускай його з рук, — скомандувала я, відкладаючи сушку вбік. Я підвелася на ноги й вихопила меча. — Гей, одне з облич рухається! Ви впевнені, що він мертвий?

— Що? Де? — занепокоєно озвався один із вчених. Його погляд заметався по тілу потвори, поки я не вказала на шию вістрям меча. Він задумався на якусь мить і сказав: — Це може означати, що одне з тіл, з яких утворився цей монстр, усе ще подає ознаки життя. Але це не означає, що сам монстр живий. Як думаєш?

— Думаю, що треба продовжувати розтин, — відповів інший. — Це можуть бути посмертні спазми, як часом буває в інших створінь. Запишіть у стенограму: одне з облич, яких ми нарахували дванадцять разом із власним лицем монстра, рухається так, наче... щось...

— Нашіптує, — підказав другий учений.

— Так, саме так, наче нашіптує, — підтвердив перший, але додав: — Проте слів не чути.

Цей спокій учених здивував мене. Водночас я помітила збентеження на обличчі Бірґера. Його хвилювання було виправданим: якщо щось піде не так, ми тут загинемо. Для мене бажання їсти зникло, адже навіть непохитний вигляд учених не гарантував відсутності проблем. Їхні помилки часто спричиняють проблеми, через що народ любить їх сильно менше за Церкву.

Невдовзі із монстра почало витікати щось чорне. Спершу мені здалося, що це кров, але ні — це був густий, наче смола, чорний туман. Він повільно стікав зі столу й розходився по підлозі, стелившись у всі боки. Судячи з байдужості вчених, це здавалося для них звичним. Я теж колись бачила щось схоже, але в менших кількостях. Тоді й монстри були значно меншими. Ми з Бірґером відсунули свої стільці ще далі, коли туман почав виходити за межі клітки.

— Поглянь, тут щось цікаве, — сказав вчений, що до цього копирсався в животі монстра. — Якийсь нарив чи... здається...

Запанувала тиша. У цей момент з нутра монстра виринула тонка жіноча рука з гострими кігтями, що одним ударом проткнула голову вченого. Це було несподівано. Колись я вже бачила подібні руки — у потвори, з якою бився мій батько. Спершу виднілася тільки рука, що утримувала тіло мертвого вченого в стоячому положенні, але коли він звалився на підлогу, нова істота почала повільно вилазити з нутра мертвого монстра.

Все так, як і того разу. Оголене тіло жінки з видовженими руками та ногами вилізло з нутрощів монстра, наче вона весь цей час ховалася там, очікуючи своєї миті. Її посмішка лякала більше, ніж смерть ученого. Чоловік, що залишився сам на сам із потворою в клітці, застиг, мов статуя. Він тільки й міг, що спостерігати, як істота облизує зі своїх пальців ще теплу кров. Але коли вона підвелася у весь зріст, усе ще стоячи на столі, він затиснувся в куток клітки. Потвора почала рухатися до нього, спершу йдучи по поверхні столу, а коли стіл закінчився, крокувала по повітрю на тому ж рівні. У цей момент я почула поруч важке дихання — хтось задихався від страху.

— Візьми себе в руки, — різко сказала я Бірґеру та вдарила його по обличчю долонею.

Моє власне тіло ще якийсь час не слухалося, думки поверталися до дня, коли загинув мій батько. Але я змусила себе опануватися та вирвалася з тих спогадів. Зірвавшись із місця, я підбігла до входу клітки, але не встигла навіть торкнутися сталевих дверей, як монстр перевів погляд на мене.

— Тривога! — раптом закричав чоловік, що записував розмови вчених. Він кинувся в один із коридорів.

Погляд істоти ухопився в мене. Обличчя її наче й було людським, але водночас від нього віяло чимось нелюдським, чужорідним. Здавалося, що всі її рухи та хижа посмішка — це лише інстинкти, позбавлені справжнього розуму. Її пронизливий сміх відлунився в підземеллі, і вона почала наближатися до мене, нарешті ставши на підлогу.

Чи є сенс битися? Будь-якої миті всі ми можемо перетворитися на попіл. Але... За мого батька, за матір, я маю хоча б спробувати помститися.

Істота крокувала до мене, витягнувши пазуристу руку вперед. Клітка все ще залишалася зачиненою на замок, і я сподівалася безпечно заколоти монстра через решітку. Коли я приготувалася завдати удару, учений, що лишався всередині, несподівано напав на потвору ззаду. У його руках був ніж, яким вони різали плоть монстра. Лезо легко пробило шию потвори, змусивши її нахилитися вперед і підставити мені голову. Не гаючи часу, я швидко завдала удару мечем, пробивши її череп і досягнувши мозку.

Проте...

— Капітане! — крикнув Бірґер, змусивши мене озирнутися.

Я побачила, як він лежав на підлозі, відчайдушно намагаючись утримати кігті потвори, що простяглися до його шиї. Спис, яким він оборонявся, ось-ось мав зламатися. Істота, що напала на нього, виглядала точно так само, як та, яку я щойно вбила. Шок змусив мене знову перевести погляд до клітки, де клинок мого меча стирчав із черепа вченого.

Я була впевнена, що завдала удару монстру, але те, що я побачила, заперечувало це. Втім, часу на роздуми не залишалося — я кинулася на допомогу Бірґеру.

Виставивши меча уперед, я вирішила протаранити нападницю, вклавши у цей удар всю свою вагу, щоб не тільки пробити череп, а й відкинути її від новачка. Мій удар пробив виставлену долоню істоти наскрізь, але не дістався її голови. Попри це, я все ж відштовхнула її від Бірґера. Проте замість того, щоб упасти на землю, потвора спалахнула зеленим світлом і розвіялася в густий чорний туман, який швидко охопив нас.

Новобранець, як і я, почав несамовито розмахувати зброєю, намагаючись вдарити щось у цьому тумані. Спис Бірґера кілька разів зачепив мої ноги, але мої лати витримали ці незначні удари. У цьому хаосі я зрозуміла: це щось, чому нас ніколи не вчили, і нам залишилося лише діяти інстинктивно.

Меч проходив крізь туман як через повітря, ні за що не чіпляючись навіть кінчиком клинка, але погляд мій все ж ухопився за щось, що було настільки чорне, що добре виднілося навіть в цьому тумані. Спершу я спробувала пробити це мечем, але щось ледь помітне захистило його, і у відповідь я отримала зелений спалах, який вибив меча з моєї руки з такою силою, що я навіть не була впевнена, чи разом зі зброєю не відлетіли й мої пальці: зброя зникла десь за туманом. Та потім я все ж ухопилась вільною рукою за той чорний об’єкт і потягла його до себе. Трішки густіший туман, у формі руки, спробував вдарити мене по долоні, але не встиг. Перед моїми очима опинилося людське серце, але таке чорне, що навіть могло здатися, що в мене в руках якась діра в просторі.

Серце билося, качаючи в себе та із себе чорний густий туман. Та воно завмерло, наче клякнучи від страху, коли я стисла його до болю в пальцях. В ту мить я відчула, як під моїми ногами зникла опора, а мене саму перевернуло догори дриґом. 

Останнє, що пам’ятаю, так це те, що та чорна хмара туману різко зайшла в серце, яке я тримала в руках, а Бірґер зі страхом дивився на мене. Потім болісний для очей зелений спалах, а після знову чорний туман навкруги. Я відчула, як падаю, не знаючи де саме знаходжусь. Наче я якусь мить тому була в підземеллях вчених, а тепер серед темної нескінченності. Чорний туман залишався на місці, а я продовжувала пролітати крізь нього, після чого впала на щось тверде, що змусило відчути біль у всьому тілі, а потім проїхатись ще нижче. Червона черепиця та її уламки, з’їхали з даху двоповерхового будинку разом зі мною. Так і не зрозуміла, на що саме впала серед вулиці, але встигла побачити, що мої пальці сильно увійшли в чорне серце, змушуючи його зупинитися. Свідомість покинула мене якраз після того, як декілька черепиць влучили прямо мені по обличчю.