КАТАРСИС

Єдина на весь Лудвіг карета, оточена охороною, зупинилася прямо навпроти входу до штабу Союзу Вчених. Люди, що проходили повз, навіть не намагалися стримати цікавість і почекати, поки власник такої розкоші вийде з неї. Натомість вони поспішали зайнятися своїми справами. Насуплені обличчя охоронців лише пришвидшували їхні кроки.

Король Вольтер, відчинивши дверцята карети, поглянув на будівлю штабу. Кожна цеглина цієї споруди нагадувала йому про Єнса Йонатана — колишнього друга, а згодом ворога. Спершу в його пам’яті постали дні молодості, коли вони разом будували плани на світле майбутнє Ансельма, а потім — гіркий спогад про те, що зруйнувало їхню дружбу. Але, відкинувши ці думки, він вийшов із карети.

За королем вийшов радник Грофт. Обидва піднялися сходами й підійшли до дверей штабу. Вольтер важко постукав, і незабаром двері відчинилися, відкривши здивоване обличчя молодого вченого.

— Ваша Величносте? — розгублено промовив той, глибоко вклонившись.

— Дорруд зараз тут?

— Так, Ваша Величносте. Старший вчений у своєму кабінеті. Показати дорогу?

— Було б дуже добре, — кивнув король.

Йдучи коридорами штабу, Вольтер повільно оглядав знайомі деталі інтер’єру. Його обличчя щоразу кривилося від спогадів. Грофт, як завжди мовчазний, слідував за своїм королем. Він знав історію, що пов’язувала Вольтера та Єнса, але ніколи не насмілювався розпитувати про це.

Перед дверима до кабінету Дорруда король завмер на мить, знову занурившись у спогади. Цей кабінет раніше належав Єнсу Йонатану. Тут сталася трагедія, яка зруйнувала їхню дружбу та перетворила колишніх союзників на запеклих ворогів.

— Можеш йти, — тихо промовив Грофт до вченого.

— Як накажете, — вклонився той і швидко зник.

— Увійдіть, — почувся голос з-за дверей після того, як король постукав.

— Дорруде, я прийшов обговорити важливу справу, — промовив Вольтер, заходячи до кабінету. Він не чекав запрошення й одразу сів на стільця біля столу.

Дорруд, старший вчений, нехай і з запізненням через здивування, але все ж підвівся зі свого місця. Грофт залишився стояти позаду короля, відмовившись сідати. Він був готовий захищати Вольтера, якщо така необхідність раптом виникне.

— Ваша Величносте, — подивовано мовив Дорруд, вклонившись. — Ви могли просто наказати, і я б прибув до вашого замку.

— Я вирішив навідатися особисто, — відповів король, жестом наказуючи Дорруду сісти. — Єпископ Атрід стверджує, що ви займаєтеся чимось забороненим. Мені б дуже не хотілося, щоб це виявилося правдою.

У кабінеті старшого вченого запанувала важка тиша. Дорруд не поспішав виправдовуватися, а король не бажав підганяти його до розмови. Їхні погляди були спрямовані на підлогу, наче вони обоє намагалися уникнути зустрічі очима. Лише Грофт, радник короля, не зводив погляду зі старшого вченого, чиї руки весь цей час були сховані під столом.

Радник поступово наближав свою руку до кинджала, захованого в складках одягу. Його інтуїція кричала, що кожна хвилина мовчання дає Дорруду час на обмірковування можливого нападу. Така вже робота радника — передбачати небезпеку, навіть якщо вона примарна.

— Доказів він не надав, так? — нарешті перервав тишу Дорруд, повільно поклавши руки на стіл, щоб не нервувати Грофта. — Ваша Величносте, ми працюємо виключно над тим, щоб зняти це прокляття з нашого королівства. Це ж саме те, заради чого ви дозволили існувати Союзу Вчених, чи не так?

— Так, це єдина причина вашого існування, Дорруде. І єдина причина, чому ваша організація отримує фінансування з королівської скарбниці, — холодно відповів король. — Нам доводиться витрачати величезні суми на закупівлю їжі в інших королівствах, тоді як частина коштів іде на ваші дослідження.

— Ваша Велич…

— Мовчи, Дорруде, — перервав його Грофт, голосно і різко.

Король підняв руку, заспокоюючи радника, і продовжив:

— Я продовжуватиму виділяти гроші, бо все ще бачу надію у ваших стараннях. Але якщо ти будуєш якісь плани за моєю спиною чи займаєшся чимось забороненим, я зміню своє ставлення. До мене дійшли чутки про людину, яка впала з даху будинку в центрі міста. Кажуть, її забрали твої вчені. І ще я знаю про два загони вершників, які покинули місто. Можеш це пояснити?

Дорруд замислився. Падіння Смарагд, якщо спостерігати зі сторони, могло виглядати, як просте падіння з даху, що могло полегшити пояснення. Але як сказати про це королю так, щоб він повірив?

— Ваша Величносте, це Смарагд впала, — сказав він, частково говорячи правду. В таких ситуаціях краще не ризикувати повною брехнею. — Ми збирали туман у банку з певної частини міста. Тому й послали її на дах того будинку.

— Ви послали вартову в латах на дах заради завдання, яке міг виконати будь-який хлопчина з вулиці за кілька мідяків? — насупився Вольтер.

Король не став заглиблюватися в абсурдність пояснень Дорруда. Вольтер, як і більшість інших, давно звик до того, що дії вчених здаються логічними тільки їм самим.

— У нас завжди бракує вільних рук, Ваша Величносте, — відповів Дорруд, наче виправдовуючись. — Тоді ми саме готувалися до розтину монстра, і єдиною, хто міг виконати це завдання, була капітан Смарагд. Вартові без чіткої причини свої лати не знімають. А послати когось із мирного населення означало б нести відповідальність за його смерть, якби він упав. Ви ж знаєте, як народ ненавидить Союз Вчених.

Король трохи розслабився, здавалося, частина його підозр розвіялася. Але він ще не закінчив.

— Гаразд, Дорруде. А що стосується вершників? — запитав Вольтер, перевівши погляд на підлогу біля шафи.

У кабінеті старшого вченого знову запанувала напружена тиша. Король Вольтер втупився у підлогу, де нові дошки різнилися кольором від старих. Це місце завжди нагадувало йому про жахливий день, коли він втратив свою дружину Янетту та сина Торстена. Тоді всього кілька крапель їдкої речовини, випадково розлитої Єнсом Йонатаном, забрали їхні життя за лічені хвилини. Ці спогади досі переслідували Вольтера, часом здаючись такими живими. Іноді йому здається, що він чує їхні голоси в коридорах замку, наче вони ось-ось вийдуть з-за одного із поворотів чи закутків.

— Я послав лише одну команду, Ваша Величносте, — сказав Дорруд, перервавши важку тишу.

— Так, я знаю, — кивнув король, все ще дивлячись на підлогу. — В іншого загону був дозвіл від єпископа Атріда.

— Що? Навіщо йому це? — здивувався Дорруд, ледь не підвівшись зі стільця.

— Це я в нього ще запитаю, як тільки закінчу тут, — сказав Вольтер і нарешті відірвав погляд від підлоги, повернувши увагу до старшого вченого. — А зараз поясни, чому твої люди вирушили за стіни.

— Як і завжди, Ваша Величносте, за частинами тіл монстрів, — почав пояснювати Дорруд. — У місті монстрів небагато завдяки варті на стінах. Але останнім часом з'явилися нові потвори, і ми мусимо їх якось вивчати.

— Це пов'язано з тим нападом на караван? — поцікавився Грофт. — Хіба у вас є підхожа для цього зброя?

Напад на караван біля Леберехта став великою проблемою. Без регулярного постачання місто приречене на голод і занепад. Але більшість впливових осіб у столиці воліли обходити це питання стороною, пропонуючи караванам змінювати маршрути.

— Так, саме того монстра вони мають вполювати, — підтвердив Дорруд. — Щодо зброї, то наші люди та найманці самі обирають те, що вважають найбільш ефективним. А загін Смарагд — це вмілі бійці, яким можна довірити таку справу. А монстр... Нам потрібне щось унікальне, щоб дослідити й використати його особливості.

— Нові монстри, стривожені мешканці, зелені спалахи, — замислено промовив Грофт. — Усе це нагадує, що незабаром може повторитися напад, як той, що ми бачили багато років тому. Пора берегти людей, які допоможуть пережити цю біду, а не посилати їх на смерть.

— Я розумію ваші побоювання, — відповів Дорруд. — Але вважаю, що потрібно діяти на випередження, бо це наш єдиний шанс.

— На цьому все, — король несподівано підвівся зі стільця, зупинивши будь-які подальші дискусії. — Ми всі маємо зробити все можливе, щоб захистити залишки нашого королівства та народу. Ви займайтеся своїми дослідженнями, а ми забезпечимо оборону.

Наостанок Вольтер знову поглянув на місце, де нові дошки приховували сліди тієї фатальної події. Його голос, хоч і спокійний, змусив Дорруда напружитися:

— Я б хотів поглянути на ваші підземелля.

Дорруд миттєво задумався, чи є таке прохання простою цікавістю, чи король щось підозрює. Зберігши холоднокровність, він відповів:

— Звісно, Ваша Величносте. Підемо разом.

Старший вчений розумів, що король не має дізнатися про тунелі, пробиті Союзом Вчених під містом; про ув'язнених доньок Єнса Йонатана чи про те, що саме стало причиною появи чорного туману. Усе це могло поставити під загрозу не лише його роботу, а й існування Союзу та самого королівства.

За наказом Дорруда, як тільки король Вольтер чи його люди з'являться в штабі, все, що необхідно, сховають: прохід у підземелля замаскують так, що навіть вогонь свічки не сколихнеться від протягу; Карлу Йонатан присплять та сховають, замурувавши в сховок за стінами; а Корнелію Йонатан, її порожнє тіло, закопають прямо в підземеллі. Навіть тіло монстра, впольованого загоном Смарагд, приховають від очей короля. Саме тому, чим ближче вони наближалися до підземелля, тим спокійніше ставав Дорруд. Дорога першим рівнем підземелля далася йому легко, як і другим.

Вольтер та його радник із цікавістю дивилися на зайнятих своїми справами вчених, які навіть не звертали уваги на сторонніх. Мабуть, таку нахабність, як не помічати короля, можуть собі дозволити лише ті, кого жартома називають книгоїдами.

— Тут проводився розтин того велетня, Ваша Величносте, — Дорруд обвів поглядом простору залу з кліткою посередині. — Учора його тіло було майже повністю знищено, оскільки ми закінчили дослідження. Залишили для себе лише найнеобхідніші частини.

— І яку назву ви йому вигадали? — Грофт підійшов ближче до клітки та оглянув підлогу в ній, особливу увагу приділяючи багряним плямам біля входу.

— Поки що ми цього не робили, раднику Грофт, — відповів Дорруд та краєм ока помітив, як король Вольтер наближається до одних із дверей. — Щось не так, Ваша Величносте?

— Ці двері занадто міцні, щоб бути між звичайними кімнатами, тобі так не здається? — Вольтер важко поглянув на Дорруда в очікуванні відповіді. — Що за ними?

Ті самі двері, за якими прохід у підземелля під містом, де колись Вольтер утримував Єнса, а пізніше там і зародилося прокляття чорного туману. Дорруд випередив короля по дорозі до дверей та, діставши ключа, відчинив їх. Вони важко відкрилися, показуючи королю Вольтеру те, що ховали за собою: дерев’яна шафа, обставлена прозорими скляними посудинами, наповненими жахливою на вигляд та запах рідиною, шматками тіл монстрів. Не те що король, а навіть Дорруд, який уже звик до такого запаху, прикрив носа та відійшов на кілька кроків.

— Ох, ну і жахіття, Дорруде, зачини ці кляті двері та більше ніколи їх у моїй присутності не відмикай, — крізь долоню, якою прикривав носа, промовив король. — Навіщо вам ця гнилятина?

— Гниття — процес, який необхідний для отримання деяких особливих властивостей… Це частина роботи, Ваша Величносте.

— Мій королю, думаю, нам варто навідатись до єпископа Атріда, — промовив Грофт, що теж взявся прикривати носа, хоча й знаходився найдалі від дверей. — Сподіваюся, церковний ладан переб’є цей жахливий запах.

Як тільки Дорруд залишився в підземеллі сам на сам зі своїми людьми, а король та його радник покинули штаб Союзу Вчених, він із полегшенням видихнув та попрямував до місця, де мали закопати тіло Корнелії. Те, як лопатою розгрібають землю, він почув ще коли спускався сходами на нижній рівень. Копав лише один чоловік, а інший стояв поруч зі смолоскипом.

— Досить лопати, розгрібай руками, — сказав Дорруд та зупинився біля чоловіків. — Обережно, щоб не пошкодив її.

Без зайвих слів чоловік відкинув інструмент та почав працювати пальцями. Він обережно знімав верхні шари землі, у кожен рух вкладаючи всю свою увагу. Зовсім скоро показалося білосніжне обличчя дівчини. Здавалося, це порожнє тіло застигло в тому часі, коли їй було двадцять п’ять років. Жодних ознак розкладання, наче вона просто спить. Та тіло порожнє: немає душі.

— Далі я сам, — промовив Дорруд. — Залиште мене наодинці.

— Звісно, як накажете, — промовив учений та вставив смолоскип у кріплення на стіні.

Дочекавшись, поки вони підуть, а їхні кроки припинять лунати з-за дверей, Дорруд став на коліна перед тілом Корнелії Йонатан. Він продовжив викопувати її, так само обережно розгрібаючи землю з її тіла: спершу голову, потім груди та живіт, а за тим і руки з ногами. Її білосніжна шкіра була білішою навіть за ту довгу сорочку, що прикривала тіло дівчини. Доторкнувшись до її щоки, він повільно перевів пальці до її ока, після чого відкрив його. Зелені, або ж навіть смарагдові очі, як і у всієї родини Йонатанів. Та життя в них не було.

— На диво, ти дуже схожа на Смарагд, — прошепотів він та взяв бездиханне тіло на руки, після чого підвівся на весь зріст. — Лише очі в неї сірі, а не зелені.

Смолоскип довелося залишити на місці, адже руки вченого були зайняті. Та це не завадило йому понести Корнелію темним коридором до однієї з кімнат нижнього рівня підземель учених. Там теж було темно, але кращим зором для Дорруда послугувала саме пам’ять. Він поклав її холодне тіло на охайне ліжко, після чого вийшов та зачинив двері.

— Послати когось, щоб попередити Смарагд, уже запізно, — пробурмотів він сам до себе. — Клятий Атрід, відвічна проблема. Сподіваюся, вони якось упораються.

Піднявшись сходами до просторої зали з кліткою, Дорруд побачив, як його піддані повертають усе, що було замасковано, до первинного стану. Також до нього підійшла й Марія.

— Усе пройшло добре? — запитала вона та знову, як і часто це робить, поправила мантію старшого вченого. Її погляд зупинився на забруднених руках Дорруда.

— Так, цілком.

— Зі знахідок загону Смарагд ми забрали все. Послати інший загін на пошуки чогось корисного?

— Так, обов’язково, — кивнув Дорруд. — Усі наші загони мають бути зайняті пошуками. Ми не можемо дозволити собі та їм ігнорувати розвідку підземелля. Як тільки вони повернуться, то нехай одразу ж вирушають по новому завданню. Просто пообіцяй їм більшу платню, якщо будуть відмовлятися.

— Може, все ж послати когось на підкріплення до Смарагд? — занепокоєно промовила Марія та перевела погляд на вчених, які переносили гнилі частини тіла монстрів від проходу в підземелля.

— У нас немає ні зайвих людей, ні кращої спеціалізованої зброї для них. Просто не переймайся через це,

— Дорруд обтер долоню об долоню, намагаючись позбутися бруду. — Спробуй знайти ще людей у місті, нам би не завадило більше рук.

— Добре, я зрозуміла, Дорруде. Щось іще?

— Тіло Корнелії, його б не завадило обмити від землі.

— Я займуся цим.