КАТАРСИС

Знову вулиці Лудвіга стояли порожніми, як колись давно, коли монстри вперше напали на це королівство. Але цього разу на вулицях не було знайдено майже жодного тіла чи плями крові. Винятком були хіба що ті, чиє серце не витримало навіяного жаху: старі та хворі люди інколи хапалися за груди та падали вже мертвими.

Холод, якого не мало бути, покривав калюжі тонким шаром льоду.

Серед ясного дня, за мірками затуманеного Ансельма, всі його жителі бачили темні жіночі силуети в тумані. Немов сама з густого туману, ця примара являлася кожному в різних місцях і за різних обставин, наче в кожного була своя особиста зустріч із цією неспокійною душею.

Вона не говорила, лише плакала. Здавалося, вона когось шукає, проходячи крізь стіни й людей. Населення поховалося у свої будинки, а там і під ліжка та столи, варто було лише жалісному плачу пролунати в їхніх оселях. Здавалося, ніде не було безпечного місця.

Та це закінчилося так само різко й несподівано, як і розпочалося. Але люди не поспішали виходити зі своїх сховків. Лише деякі вартові наважувалися вийти на вулиці, щоб пересвідчитися, що місту більше нічого не загрожує.

Кожна казарма посилала своїх вартових на відведену їм територію, але всі дізнавалися одне й те саме: примарна жінка, що плакала; смерті слабких серцем; неймовірний, як на цю пору року, холод. Також кожна казарма, зібравши розвідані знання, посилала когось із вартових до замку короля Вольтера.

Король Вольтер слухав уже третю доповідь. Вона була абсолютно такою ж, як і попередні, змінилося лише обличчя доповідача. Але він вирішив усе ж вислухати їх, удаючи зацікавленість у кожному слові, щоб тим часом подумати, що з цим робити. Він розумів, що буде неправильно, якщо його підлеглі завершать свої доповіді, а він так і не знатиме, що сказати. Але час невблаганно наближався до тієї миті, коли він мав щось відповісти.

— Підсильте патрулі й збільшіть кількість вартових на стінах, — усе, що зміг сказати Вольтер.

Він озирнувся й побачив лише обличчя Грофта та Крула, які теж не знали, що додати. Погано, коли ні король, ні його радники не знають, що робити. Але в таких ситуаціях важливо не дати підлеглим здогадатися про це. Варто було дати надію своїм людям, щоб вони не сумнівалися у своєму королі.

— Можете йти до своїх казарм, — промовив король Вольтер вартовим, а тоді показово звернувся до Грофта й Крула: — Ми придумаємо, як від цього захиститися. Поки вартові оберігають нашу столицю, ми не повинні сидіти без діла. Дорруд і Атрід точно знатимуть, як розв'язати нашу нову проблему.

У кімнаті запанувала тиша, аж поки вартові не залишили її. Король нарешті дозволив собі прийняти зручнішу позу на стільці, яку не варто демонструвати перед звичайними підлеглими. Зрештою, піддані хочуть бачити сильного й упевненого короля, а не того, в кого болить спина від надто тривалого сидіння в одній позі.

— Послати за Доррудом і Атрідом? — запитав Крул, постукуючи пальцями по столу.

Це постукування король Вольтер упізнав: колись давно, ще до появи прокляття, він чув цю мелодію — неофіційний гімн вартових. Він пригадав старі часи, коли був молодим, але ці спогади вислизнули від нього, щойно Крул припинив вистукувати.

— Пошли до Дорруда, нехай приходить, якщо йому буде що сказати.

— А до Атріда?

— Думаєш, Церква чимось зможе допомогти? — гірко посміхнувшись, промовив Вольтер.

— Буде виконано, Ваша Величносте, — відповів Крул і покинув кімнату.

Нарешті стіни кімнати залишив той, хто заважав Вольтеру підняти тему, яку потрібно було обговорити. Примару бачили всі, включно з самим королем і його радниками.

— Грофте, це була старша донька Єнса Йонатана. Я впевнений, що бачив саме її обличчя, — голос короля здавався спокійним, але Грофт відчув у ньому легке тремтіння. — Одна з двох зниклих доньок колишнього очільника вчених.

— Зниклих? — перепитав Грофт. — Я мало знаю про ті події, мій королю. Чув, що їх хтось викрав.

— Мало хто знає правду про них, Грофте, майже ніхто, — король поглянув на свої долоні. — Коли Єнса ув'язнили, його сім’ю теж взяли під варту за моїм наказом.

— Теж у підземеллі?

— Ні, їх тримали в одному з маєтків неподалік від замку, — занурився у спогади король. — Їх добре годували, доглядали за ними. Спочатку я думав заподіяти їм щось, щоб відплатити Єнсу тим самим, що він зробив мені. Але з часом вирішив забути про них і зосередити свою ненависть на ньому самому. Проте Єнс вважав, що його сім’ю закатували: так я йому тоді сказав.

Слухаючи це, Грофт не дивувався, адже знав про конфлікт між Єнсом та Вольтером. Проте все, що стосувалося родини колишнього старшого вченого, залишалося для нього секретом.

— То куди ж вони зникли?

— У ту мить, коли чорні хмари впали на наше королівство, перетворившись на цей туман, з доньками Єнса сталося щось дивне. Молодша, Карла, втратила розум і здатність говорити. Її довго намагалися вилікувати, але марно. Також я бачив, як вона, стоячи перед вікном, за яким був лише чорний туман, усміхалася, дивлячись на когось там. Думаю, вона знала, хто там у тому тумані. До того ж вона зовсім не росла, Грофте, наче час для неї зупинився. Її волосся й нігті також не росли. Але врешті-решт, коли з’явилися зелені спалахи, вона кудись зникла. Хтось проник до того маєтку й викрав її. І я досі не знаю, хто це міг бути.

— Можливо, вона стала однією з тих монстрів, — припустив Грофт. — А що зі старшою донькою?

— Корнелія Йонатан померла в ту ж мить, коли Карла втратила розум, — сказавши це, король Вольтер стиснув долоні в кулаки. — Як сказала прислуга, яка наглядала за ними, старша донька померла без болю чи страху. Просто в одну мить перестала жити.

— Але вона не зникла, так, Ваша Величносте?

— Її поховали в усипальні під замком за моїм наказом.

— Але вона ж не королівської крові, — здивувався Грофт.

— Так тоді я вирішив, Грофте, вже не згадаю, чому саме знехтував традиціями. Можливо, її варто було поховати біля матері, на кладовищі для знатних родів.

— А що сталося з її матір’ю?

— Померла незадовго після зникнення свого чоловіка, від слабкого серця, як мені сказали, — король Вольтер підвівся з-за столу й важко зітхнув. — Ходімо, Грофте, поглянемо на залишки Корнелії. Хочу знати, чи вона досі там.

— Ми потурбуємо її спокій?

— Немає в неї жодного спокою, раз її дух блукає нашим королівством.

Зовсім непримітний вхід ззовні замку, що часто заростав в’юнкими рослинами, зустрічав відвідувачів усипальні вкрай рідко. Тут ховали лише королівських осіб: королів і королев, ненароджених і мертвонароджених дітей, а інколи навіть бастардів, якщо ті заслужили це за життя.

Сам король Вольтер рідко сюди навідувався, навіть попри те, що тут були поховані його дружина й син. Йому було важко спускатися сюди й стояти біля саркофагів своїх близьких. Куди простіше й спокійніше зайти до їхніх кімнат і помовчати, поринувши у спогади.

Вольтер і Грофт, відкривши важкі двері, спустилися сходами в підземелля під замком. Холодне повітря змушувало короля злегка тремтіти, через що смолоскип у його руках теж здригався. Але він опанував себе й упевненим кроком вийшов до першого приміщення, де були поховані його прадіди. Не затримуючись, він повернув ліворуч, а потім праворуч, проходячи повз саркофаги своїх далеких і не дуже родичів. Нарешті вони опинилися в приміщенні з трьома саркофагами, два з яких були закриті, а центральний ще чекав на свого мешканця.

— Я думав, Ви ведете мене до Корнелії, — тихо промовив Грофт. — Мені залишити Вас наодинці з сином і дружиною?

— Не варто, можеш залишитися, — сказав Вольтер, підходячи ближче до саркофагів.

Кам’яні таблички на двох саркофагах вказували, що тут поховані дружина й син короля, його кохані Янетта й Торстен. На центральному саркофазі імені ще не було. Король сумував за своєю сім’єю, але він не хотів помирати, боявся. Жити й правити вічно? Він був із тих, хто не відмовився б від такого.

Та його правління обіцяло бути важким: зелені спалахи в чорному тумані, які, як багато хто відчував, ще дадуть про себе знати; людей більше помирає, ніж народжується, і скоро може не бути ким правити; переживши спалахи та туман, якщо він після них повністю розвіється, доведеться якось захищатися від сусідніх держав, що захочуть захопити ослаблений Ансельм.

— На нас чекають важкі випробування, — пробурмотів Вольтер собі під ніс. — Ходімо, Грофте.

Достатньо було покинути приміщення з сім’єю короля й пройти до сусіднього, як перед Грофтом і Вольтером показався непримітний саркофаг, що самотньо стояв у напівтемряві, освітленій слабким світлом смолоскипа. Грофт одразу помітив, що на ньому не було жодного імені.

— Допоможи зсунути кришку, — промовив Вольтер і взявся за важку кам’яну плиту, яка ховала залишки Корнелії Йонатан.

Стараннями обох чоловіків кришка зсунулася, але лише настільки, щоб у світлі смолоскипа можна було розгледіти невелику частину вмісту саркофага.

— Скелет, — прокоментував Грофт. — Схоже, жіночий. А що саме Ви очікували побачити, Ваша Величносте? Думаєте, хтось міг забрати її рештки?

— Так, думав, — кивнув Вольтер, пройшовшись поглядом по черепу, що виднівся в саркофазі. — Та схоже, це було лише дивне передчуття, яке не виправдалося. Втім, тепер я буду спокійнішим і, можливо, зможу щось придумати щодо тієї примари.

— Вибачте за таку нахабність, мій королю, — промовив Грофт, посунувши кам’яну плиту на місце, після чого обтрусив руки від пилу. — Але я не думаю, що ми зможемо щось вигадати в цій ситуації.

— А я не думаю, що у нас є вибір, Грофте, — сказав король, наостанок поглянувши на саркофаг і попрямувавши до виходу. — Я не хочу втратити це королівство. Мої предки заплатили вдосталь своєю кров'ю, щоб його заснувати. І я просто не маю права віддати його ворогам, ким би ті не були.

***

Дорруд сидів у своєму кабінеті, розмірковуючи над тим, чи правильно вчинив, відмовившись піти до короля Вольтера. Король сам дав йому вибір, і ніхто не міг звинуватити старшого вченого у відмові. Тим більше, що сказати йому однаково було нічого. Проте це могло б стати можливістю дізнатися про хід думок Вольтера.

— Не час для цього. Потрібно правильно розставляти пріоритети, — сказав Дорруд собі, поглянувши на одну з книг на книжковій шафі, яка приховувала секретні записи.

Усі того дня бачили блукаючу душу Корнелії, і Дорруд теж не уникнув цього. На відміну від Марії, він сприйняв це просто й без наслідків. Для нього це була ще одна ознака того, що слід прискорити реалізацію свого плану. Потрібно було наблизити появу зелених спалахів, щоб гнів Єнса, який лежить прокляттям на королівстві, почав слабшати: щоб він витрачав свою міць на появу нових монстрів і аномалій.

Але що саме шукала Корнелія? Свого батька й сестру чи власне тіло, яке вчені викрали з королівського склепу, замінивши його на іншу померлу людину? Дорруд хотів це знати, адже Корнелія була невіддільною частиною Спадку Єнса Йонатана. Її душу буквально вирвало з тіла хвилею ненависті її власного батька.

Самого Єнса розірвав той гнів і образа, які виростив у ньому король Вольтер. Єнс вірив, що його доньок закатували, як і дружину, і навіть не підозрював, що в момент, коли він, охоплений гнівом, прокляв королівство, його діти були ще живі й неушкоджені.

Темні, як сам туман, емоції знищили його тіло, розкидали його частини підземеллям. Потоки темряви неслися, як вода в гірських річках. Його душу також розірвало на безліч уламків: любов до доньок і дружини; зацікавленість, яка робила його визначним ученим; провина за смерть дружини та сина короля. Але найбільшим і найсильнішим був уламок, повністю просякнутий ненавистю.

Саме ненависть Єнса Йонатана створила чорний туман і полонила в собі інші уламки його душі. Десь у цьому чорному тумані ненависті блукає уламок його любові до дітей. Він шукає Корнелію та Карлу, але не знаходить.

— Може, ви шукаєте одне одного? — замислившись, промовив Дорруд. — Блукаєте в пітьмі, наче сліпі кошенята. А якщо знайдете, то чи розвієте прокляття, чи лише посилите його своєю спільною образою на королівство?

За мить Дорруд зірвався з місця й вийшов із кабінету, попрямувавши до підземелля. Не час було займатися роздумами, коли кожна хвилина мала значення. Новий напад монстрів мав статися зовсім скоро, і це відчували всі. Хто, як не головний учений, мав працювати невпинно?

Спустившись до темних тунелів, Дорруд спочатку окинув поглядом плоди роботи своїх підлеглих, а потім попрямував до широкої зали. Там, у клітці, яка колись використовувалася для розтину монстрів, тепер стояв сталевий каркас — лише мала частина того, що мало з’явитися після завершення роботи.

Ніхто з присутніх навіть не уявляв, що саме збирає голова Союзу Вчених. Але водночас усі були заінтриговані, і їхні погляди часто зупинялися на Дорруді, який невтомно працював над загадковим механізмом. Проте ніхто не наважувався підійти й запитати, над чим він працює й для яких цілей ця конструкція призначена.

Минала година за годиною, а Дорруд усе продовжував складати механізм. Він постійно відходив на кілька кроків, порівнював побачене зі своїми записами, які залишилися в кабінеті: за роки роботи він знав їх напам’ять — кожну з тисяч деталей і елементів. Сталевий каркас поступово набував форми, на ньому з’являлися шестерні й кілька прозорих контейнерів. Згодом були додані сталеві та мідні трубки, а також кілька дзеркал, які відбивали одне одного.

Розум Дорруда був повністю поглинутий процесом, і він не одразу помітив, як хтось узяв його за плече й легенько потряс.

— Щось важливе? — запитав Дорруд, поглянувши на вченого, який замінював Марію.

— Повернулася команда з внутрішніх шахт. Принесли тіло впольованого монстра, — відповів підлеглий, вказавши на групу людей, які тримали щось замотане в тканину.

— Схоже, він більший, ніж описували шахтарі, — сказав Дорруд, підходячи ближче до істоти, розміром із людину. — Сподіваюся, органи не пошкоджені?

У відповідь капітан загону лише втомлено зітхнув і почав розгортати здобич. Перед очима присутніх з’явився монстр, схожий на звичайного оберненого, але з головою, повністю вкритою очима. Здавалося, на голові не було жодного вільного місця. Тіло мало порізи, але не такі, що могли б пошкодити органи. На шиї ззаду виднівся перебитий хребет, а сама голова ще демонструвала ознаки життя.

— Було щось особливе в цьому монстрі, окрім його голови? — запитав Дорруд.

— Він не нападав на нас, а лише ретельно розглядав і щось бурмотів, — відповів командир. — Що саме бурмотів, не скажу, бо не слухав.

— Отже, він вивчав вас, — здивувався Дорруд. — Наче вчений?

— Цього не знаю, ми в нього не запитували.

— Добре, добре, — промовив Дорруд, перевівши погляд із монстра на механізм, над яким працював раніше. — Вам заплатять, як і обіцяно. Але доведеться взятися за ще одну роботу.

— Нам би вже відпочити, — сказав капітан, озираючись на своїх людей, які виглядали виснаженими. — Уже другу добу на ногах.

— Вам більше заплатити? — Дорруд не сильно зрадів такій відповіді. 

— Справа не в грошах, а в тому, що ми вже з ніг валимося. Це четверте завдання за останні два дні. І хоча ця потвора не захищалася, її пошуки в шахтах забрали багато часу.

Тепер і Дорруд нарешті поглянув на обличчя членів загону: сонні, голодні, злі. Усі вчені теж перебували у схожому стані, але вони не відмовлялися від роботи. Щоправда, їхня праця мала зовсім інший характер.

— Вас нагодують і нададуть кімнати в нашому штабі, щоб ви не витрачали час на похід до таверни чи власних будинків, — сказав Дорруд, зрештою вирішивши дати загону час на відпочинок. — Але у вас на це не більше п’яти годин. Так, цього замало, але якщо ми не встигнемо, нас усіх чекає лише вічний сон.

Неохоче, але командир загону погодився на цю пропозицію. Після цього вони всі пішли, залишивши Дорруда наодинці з тілом монстра.

Дорруд, узявши ножа, почав відділяти голову монстра від тіла. Це було нескладно завдяки перебитому хребту. При цьому всі його думки були зосереджені на словах капітана. Якщо цей монстр не нападав, а лише спостерігав, наче вивчаючи їх, то його походження не пов’язане з ненавистю Єнса. Можливо, він був породжений тією частиною душі, яка належала Єнсу як вченому. Це вперше до рук Союзу Вчених потрапила така істота.

Дорруду навіть стало шкода, що монстра не привели живим, або хоча б не обезголовленим. Проте голова демонструвала ледь помітні ознаки життя.

Голова монстра, покрита очима, зайняла своє місце між дзеркалами в самому центрі механізму. Це викликало посмішку у Дорруда, адже він сприйняв це як подарунок долі: кілька слабких місць конструкції тепер не стануть на заваді.

Він знову взявся до роботи й знову перестав помічати все навколо. Дорруд, поглинутий процесом, навіть жодного разу не пригадав Марію, яка так важко пережила появу духа Корнелії. Йому було байдуже до своєї правої руки, адже його пріоритети були зовсім іншими.

***

Марію замкнули у її власній кімнаті й прив’язали до ліжка, щоб вона не нашкодила собі. Замість коси, у яку раніше було заплетене її золотаве волосся, тепер на її голові залишилися лише недоглянуті патли. Трохи волосся ще залишалося на її пальцях, якими вона в нападі безумства виривала його до того, як її зупинили підлеглі. У її погляді інколи з’являлися проблиски людського розуму, але частіше там був лише непроглядний тваринний страх. Її зуби скрипіли, очі хаотично бігали по стелі. Нігті впивалися в ліжко, кровоточили, але вона не відчувала болю: її повністю полонив страх.

Це сталося зранку, коли Марія, як завжди, прямувала до кабінету Дорруда. Вона мала відзвітувати перед ним, вислухати вказівки. Та водночас вона хотіла просто поглянути на нього, помилуватися: вона мовчки кохала його, тримаючи це почуття при собі. Вона навіть не розраховувала на взаємність, змирившись із тим, що для Дорруда немає нічого важливішого за його план. Можливо, коли чорний туман зникне, коли розвіється цей Спадок Єнса Йонатана, вона зможе сказати йому про свої почуття. І, можливо, тоді й він перестане бути сліпим і відповість їй взаємністю.

Піднімаючись сходами, вдивляючись під ноги й роздумуючи, що саме сказати старшому вченому, вона здивувалася, побачивши, що хтось наближається їй назустріч. Вона вже звикла, що їй завжди поступаються дорогою. Але, піднявши погляд, Марія побачила щось жахливе. Темна душа Корнелії Йонатан йшла прямо на неї. Раптом стало холодно, і в її свідомості почав відлунням звучати плач. Цей плач пронизував її розум тисячами крижаних голок. У коридорах штабу лунали людські крики — це інші вчені, охоплені жахом, тікали від того, що бачили лише вони. Але Марія мовчала, паралізована первісним страхом, повністю поглинута ним.

Крики затихли, примара зникла, а Марія все ще сиділа на сходах, намагаючись придушити страх болем. Вона рвала своє волосся, кусала губи, билася головою об стіну. Навіть після того, як Корнелія зникла й параліч відступив, їй не стало легше. Страх залишився й тільки міцніше заволодівав нею. Незабаром її підлеглі підбігли до неї, намагаючись спершу заспокоїти, а потім просто знерухомити.

Легше їй стало лише тоді, коли до її кімнати прийшов Дорруд. Холод на мить відступив, але повернувся так само швидко, як тільки старший вчений її покинув. У нього були важливіші справи, і це всі розуміли. Навіть сама Марія тоді не відчувала образи.

І ось двері її кімнати знову відчинилися. Марія, пробиваючись крізь страх, задумалася: а чи не Дорруд це?

— До… р-ру… де? — спробувала вона прошепотіти крізь зімкнуті страхом зуби.

Але перед її очима, на фоні стелі, з’явилося обличчя вченого-новачка. Він однозначно поспішав: однією рукою схопив її за підборіддя, знерухомив його, а іншою влив у рот рідину з невеликого глечика. Вода зі снодійним пройшла між її зубами й покусаними губами, і Марія її проковтнула.

Сумне обличчя новачка швидко зникло, і він пішов, залишивши після себе лише запах підземелля: запах тіл монстрів, реагентів і всього, з чим так часто стикаються члени Союзу Вчених.

Спочатку Марія, як і новачок, сподівалася, що снодійне допоможе й позбавить її страху. Вона вірила, що прокинеться і все буде, як завжди. Але хоч її тіло й заснуло, розум продовжував страждати у холодних кошмарах.

Вона опинилася у чорному нескінченному тумані, де повсюди були темні, туманні силуети. Їхні руки тягнулися до неї, хапали за шию, ненавиділи. А вона могла тільки плакати й боятися.

— Дорруде, Дорруде… мені так страшно… — прошепотіла вона, перш ніж силуети голосно заплакали й накрили її собою.