КАТАРСИС

Після підйому на поверхню, до свіжого повітря та, нехай і слабкого, але сонячного світла, нам обом стало легше.

Коли з шахти вийшла Міта разом із Маяк, я сиділа на мішку з вугіллям і намагалася зібратися з думками. На той момент дивне відчуття в серці вже затихло, а страх відступив. Сама Міта майже не дивилася на мене, але було відчутно, що вона готова схопитися за зброю в будь-який момент.

— Сподіваюся, нас туди більше не пошлють, — сказала я й простягнула до Міти руку, на що одразу ж отримала ланцюг.

Ланцюг я знову намотала навколо шиї Маяк і сховала за комір її одягу.

— Є місце в сумці? — запитала Міта й нарешті поглянула на мене, хоч і швидко відвела погляд. — Цей монстр і так привертає багато уваги, а нам ще не вистачало чуток про мале дівчисько з людським черепом у руках.

Не довго думаючи, я зняла зі спини сумку й дістала звідти шолом. Тим часом Міта силою вирвала з рук Маяк череп, після чого той опинився в моїй сумці. Наче відчуваючи провину за те, що нам довелося забрати в Маяк її «іграшку», я віддала їй шолом, якого вона притисла до себе. Покинувши шахту, мала виглядала сумною, але все ще не беземоційною.

— Міто, я…

— Як тільки я побачу, що ти… якщо ти ставатимеш оберненою, то я виконаю свою обіцянку, — перебила мене Міта. — Те, що ти робила там, у шахті, було дивним і навіть лячним, але недостатнім для того, щоб я дотрималася слова. Тож давай просто підемо до штабу й віднесемо череп.

Не можу сказати, що реакція Міти була чимось несподіваним чи незаслуженим, але чомусь я все ж відчувала образу. Дивно, наче сама не своя: раніше б я навіть не звернула на таке увагу. Чи, може, це не я відчуваю образу…

Щойно я торкнулася нагрудника поверх серця, як Міта відірвала мене від цих лякаючих роздумів:

— Ходімо, Смарагд.

Шахтарі все ще працювали під землею й рідко з’являлися тут — лише щоб винести мішки з вугіллям чи викотити з шахти вози з камінням. Тож помітити когось зайвого в цьому місці було дуже просто. Він прийшов сюди однією з вулиць і, побачивши нас, одразу ж зупинився. Це був Крул.

— Смарагд, радий тебе бачити, — весело промовив він, і я сама відчула радість у серці — свою й щиру.

Старий і Міта, що здалося мені трохи дивним, привіталися легким поклоном. Та, мабуть, це нормально, коли вона — з багатого роду, а він — радник короля.

— Ходімо, ходімо, донечко, — сказала Міта, забираючи в мене Маяк і ведучи її далі, при цьому натягнувши на обличчя фальшиву усмішку.

Я добре знала Крула й лише по його очах зрозуміла, що він не повірив у спектакль Міти. Проте він вирішив не звертати на це уваги й зосередився на мені.

Він оглянув мене з ніг до нагрудника, наче, як і раніше, командирським поглядом перевіряючи, чи добре я закріпила лати. Я вже була готова відповісти йому ностальгічною усмішкою, але, щойно він поглянув мені в обличчя, на його власному з’явилося здивування.

— Ти змінилася, вже не та юначка, яку я привів до казарми колись давно, — промовив він і жестом запросив приєднатися до нього в прогулянці вулицею.

— Раз ти тут, то це щось важливе?

— Грофт дав мені список капітанів варти, яких необхідно замінити, — Крул дістав аркуш паперу й передав його мені. — Я вже побував у двох казармах і не зовсім розумію, чим ті капітани були погані: підлеглі їх хвалять, репутація в них добра.

Я пробіглася поглядом по списку, але так і не зрозуміла, чого саме від мене хотів Крул. Майже всіх цих людей я не могла пригадати за іменами. Знала лише тих п’ятьох, хто був із моєї колишньої казарми.

— Я добре знаю лише ось цих, — вказала я пальцем на імена. — Вони теж добре робили свою роботу.

— Чи можеш ти пригадати, що спільного мали бодай ці п’ятеро? — запитав Крул, явно занепокоєний таким наказом.

Зі спільного я могла згадати лише те, що всі вони любили випити. А хто не любить? У нашому королівстві більше немає способів відпочити.

— Вибач, але нічого такого не пригадую, — сказала я, повертаючи Крулу список. — Ти, випадково, не думаєш, що король остерігається повстання? Можливо, він хоче прибрати з посад недостатньо вірних командирів?

— Ні, Смарагд, я так не думаю, — усміхнувся Крул. — Повстання в нашому королівстві неможливе.

— Чому це?

— Усі розуміють, що король робить усе можливе, аби це королівство не загинуло: ніхто не тримає на нього зла, — сказав він і кивнув у бік шахт. — Навіть шахтарі, насправді, працюватимуть й без платні, добре розуміючи, що у нас немає вибору. Мабуть, лише Церкв… Смарагд, чи ці капітани — віряни?

Я знову поглянула на список, перед очима промайнули якісь спогади, але жоден із них не підтверджував їхню належність до вірян. Похитавши головою, я з питанням подивилася на Крула:

— То що саме не так?

— У мене є деякі побоювання, — Крул оглянувся, перевіряючи, чи немає поруч небажаних слухачів. — Вольтер і Грофт до чогось готуються, але тримають це в секреті від мене. Та якщо це не пов’язано з відмовою від Церкви… Що ж тоді?

— Відмова від Церкви? — перепитала я.

— Так, її розпустять, а Атріда і його наближених, — кажучи по секрету, — завтра затримають. Людям уже не потрібна віра, вона їх не заспокоює, — перейшовши на шепіт, сказав він. — Але якщо ці капітани не віряни, то чому їх захотіли замінити? Точно наближаються якісь зміни.

— Це не обов’язково буде щось погане, хіба ні?

— У наших умовах не варто очікувати нічого доброго, Смарагд. Навіть розпуск Церкви може вилізти боком.

— Їхній розпуск зумовлений лише витратами? — запитала я, теж понизивши голос.

Тепер вже Крул подивився на мене із запитанням в очах, але швидко відвів погляд.

— Схоже, тобі є що сказати, Смарагд. Я тебе слухаю, — мовив він, а потім, знову озирнувшись, додав: — Я триматиму це в секреті, якщо треба.

Розповісти йому лише про нашу сутичку з найманцями єпископа Атріда чи також розкрити план учених? Знову кляті сумніви. Мабуть, ніщо так не мучить людину, як вибір, від якого залежить життя: помре більшість — але швидко, або ж усі — і довго? Як вплине на все це те, що я розповім Крулу про план Дорруда? Можливо, краще обійтися напівправдою?

— Коли ми вирушали за стіни міста, до Леберехта, на нас напали найманці, — щойно я це сказала, обличчя Крула скривилося — чи то від гніву, чи від смутку. — Їх було всього четверо, трьох ми вбили. Четвертий зник. Як сказав один із них, їх найняла Церква.

— Чому про це не було доповіді?

— Ми доповіли ученим, — знизала я плечима. — І тобі слід знати ще дещо.

— Я уважно тебе слухаю, Смарагд.

— Я відчуваю, що зовсім скоро знову з’являться монстри й зелені спалахи. Це питання декількох днів, можливо, навіть завтра.

— Що? Як?

Обличчя Крула збліднуло. Всі знали, що катастрофа повториться рано чи пізно, але я сказала йому, що це станеться вже скоро. Мабуть, не варто, щоб він знав, через кого саме, але він має бути готовим віддати необхідні накази варті.

— Просто відчуваю це, без доказів чи підґрунтя, — збрехала я. — Мабуть, варто приготуватися, Круле: заборонити варті випивати найближчими днями; роздати зброю всьому населенню, навіть якщо це буде просто старий побитий спис; придумати, куди сховати старих і дітей.

— Це лякає, Смарагд, але я прислухаюся до твоїх слів, — відповів він і зупинився просто на перехресті. — Насправді король давно все підготував на такий випадок. У нас є сховки та запаси зброї. Навіть якісь лати й кольчуги заготовлені. Я віддам відповідні накази.

— Дякую, Круле, — сказала я від щирого серця, відчуваючи провину за те, що не сказала всієї правди.

Ми попрощалися на перехресті. Він пішов до наступної казарми, а я — до Штабу Учених, несучи за спиною череп Єнса Йонатана.

Намагалася зайвий раз не думати про свою ношу, але перед очима постійно з’являвся образ того змученого чоловіка. Мабуть, варто дякувати долі, що він так і не побачив мене в шахті, інакше знову спробував би дістати з мене це серце.

***

— То де вона зараз? — запитав Дорруд у Міти, спостерігаючи за сумним обличчям Маяк. — Ти покинула її з тим черепом десь у місті?

Обличчя Карли Йонатан викликало в нього інтерес, адже всі попередні роки воно залишалося беземоційним. Але зараз був не найкращий час для цього — роботи ще багато.

— Її для розмови зупинив Крул, — відповіла Міта, передаючи Маяк ученому-помічнику й знову наказуючи йому: — Переконайся, що вона у вас буде добре зачинена.

— Що саме він хотів?

— Не знаю, — Міта знизала плечима й покрутила в руках шолом Смарагд. — Я сама ледь придумала, як приховати від нього Маяк: вдала, ніби це моя донька.

Обличчя Міти скривилося: ну хіба вона могла змусити свою милу Айві ходити містом у якомусь лахмітті? Від самої лише думки їй ставало огидно, що довелося назвати того монстра своєю донькою.

— Зрозуміло, — відповів Дорруд і втомлено протер долонями обличчя. — Сподіваюся, той череп скоро буде тут. І все ж це було нерозумно: дарма ти залишила його в неї. Хто знає, як це могло на неї вплинути. Адже те місце й череп — споріднені одними й тими ж емоціями.

— Якщо хочеш мене звинувачувати, то роби це людською мовою, а не своєю науковою дурнею, — роздратовано відповіла Міта. — Краще скажи, що ти думаєш про її очі. Чому вони стали зеленими, як у відьми?

— Стали зеленими? Вони ж у неї були сірими… — Дорруд замислився й кинув погляд услід Маяк, яку вели до її кімнати. — Спершу зникло те серце, про яке вона казала, а потім стався той випадок за межами міста…

— Яке серце зникло? Ти про що взагалі?

— Коли ми розтинали того велетенського монстра, з нього вилізла відьма. Тоді Смарагд билася з нею й змогла вихопити її серце з чорного туману, після чого була телепортована над місто.

— Теле… Забудь, — махнула рукою Міта, почувши чергове незрозуміле слово. — Ти думаєш, що в ній зараз серце відьми?

— Це лише припущення, — відповів Дорруд і поглянув на свій механізм. — Міто, якщо в тебе є така можливість, продовжуй наглядати за Смарагд.

— То, може, краще замкнути її та приставити варту? Якщо вона почне перетворюватися на відьму, це погубить нас.

— Не будемо все настільки ускладнювати. Немає жодних доказів, що вона стане однією з них.

— Але її очі стали зеленими, Дорруде, — заперечила Міта. — Це не буває просто так, без причини. У всіх відьом вони теж зелені.

— Можливо, ти маєш рацію, — все ж погодився він. — Та все ж на ці розмови немає ні часу, ні сил. Міто, якщо вона тобі здається небезпечною, стеж за нею.

— Ну чудово. Я краще проведу цей час із дочкою.

— Мені час братися до роботи, — закінчив розмову Дорруд і залишив Міту стояти з роздратованим виразом обличчя.

Міта не знала, ким була Маяк, як і не знала про Корнелію. Звісно, вона подумала про відьом, коли побачила зелений колір очей, але й гадки не мала, що це був колір родини Йонатан. Усі рідні Єнса мали зелені або навіть смарагдові очі.

Дорруд припускав, що у Смарагд знаходилося серце Корнелії, чия душа блукає туманом, шукаючи батька та сестру, але не може знайти їх, через що гнівається й породжує відьом — таких схожих на себе.

А тепер, якщо Міта не помилялася, її очі стали зеленими…

***

Я зустріла Марію одразу на вході до штабу — вона сиділа на сходах і трималася за голову. Виглядала просто жахливо, але все ж зустріла мене усмішкою, нехай і ненадовго.

— Я знаю, Смарагд, знаю, — промовила вона, озираючись навколо. Дарма — всі учені майже безвилазно сиділи в підземеллі. — Я розгадала задум Дорруда. Знайшла його таємні записи.

— То він спрацює, цей задум?

— Смарагд, проблема не в тому, що він спрацює, а в тому, як саме, — Марія показала мені розписаний аркуш паперу. — Тут він описав усе коротко, але напрям його роздумів зрозумілий.

Я не розуміла, про що вона говорить. Для мене це був просто лист із дивними написами, весь заплямований кривавими відбитками пальців Марії.

— То що нам робити, Маріє? У мене з собою череп Єнса Йонатана, — я зняла сумку й показала її вміст. — Мені нести його Дорруду?

Але Марія, здавалося, навіть не слухала мене. Замість цього вона схопила мене за руку й потягла в закуток, наче боячись підслуховування.

— Слухай уважно, Смарагд, — сказала вона й несподівано знову вдарила себе ножицями по нозі. — Я не буду при тямі достатньо довго, тому ти маєш слухати мене уважно.

— Добре, я слухаю, — відповіла я, водночас запитуючи себе: як я зможу відрізнити її слова науковиці від марення божевільної? Для мене це може звучати однаково, тож чи є сенс вірити тій, що втрачає розум?

— Дорруд хоче, щоб ненависть і образа Єнса Йонатана вичерпали себе на породження нових монстрів, але так загине багато людей, — повторила Марія вже відоме й на мить завмерла, ніби до чогось прислухаючись. — Але що, якщо допомогти Єнсу та Корнелії знайти одне одного? Показати їм Карлу? Можливо, тоді вони знайдуть спокій, а їхня ненависть розвіється?

— Так ми зможемо позбутися туману без смертей, так? — почуте здавалося неймовірним, тож я вирішила перепитати: — Але як саме це зробити? Ти розповідала про це Дорруду?

— Ні, ще не казала, — понурилася Марія. — По правді, я впевнена, що він мені не повірить. Але все ж варто піти до нього прямо зараз. Вона підвела на мене змучений погляд і тихо додала: — Ти допоможеш мені дійти?

— Тобі заборонили спускатися в підземелля?

— Вони думають, що я більше не здатна бути ученим, — відповіла млосно Марія. — Ходімо, поки я ще можу нормально висловитися перед Доррудом.

Марія йшла попереду, задаючи темп, але щойно ми дісталися спуску в підземелля, я вийшла вперед.

Дорогу нам заступив учений, що стояв на варті — той самий, який колись показував мені та Бірґеру шлях до клітки. Було дивно бачити його з палицею в руках: зброя не пасувала ученим.

— Вибачте, Маріє, але вам не можна, — сказав він із соромом на обличчі. — У мене наказ.

— Це важливо, — Марія показала йому аркуш паперу. — Дорруд досі не розповів вам про свій задум?

Підлеглі старшого ученого не знали, над чим насправді працював Дорруд. Я навіть гадки не мала, як Марія збирається переконати вартового пропустити її. Ситуацію ускладнювало те, що закривавлений лист і її рани лише додавали впевненості в її ненадійному стані. Він не пропустить її за жодних обставин — я б на його місці вчинила так само.

— Почекай тут, Маріє, я сходжу сама, — сказала я, на подив Марії. — Я попрошу його вислухати тебе, але цей лист краще залиш при собі. Не думаю, що він повірить моїм словам, якщо я принесу йому запис, який ти взяла без дозволу.

Поки йшла, я не могла придумати, з чого почати розмову. Просто попросити його вислухати Марію чи одразу сказати, що мені відомо про його задум? Можливо, він буде добрішим до Марії, якщо я покращу йому настрій…

Я дістала із сумки череп Єнса Йонатана.

У напівтемряві, якою я йшла, він виглядав зловісно. Але пригадуючи свої зустрічі з Єнсом, я розуміла, що та, в шахті, була менш болісною, хоч і лякаючою. Здавалося, ніби тоді сам Єнс був іншим — добрішим, навіть… люблячим.

На мить мені здалося, що в очницях черепа спалахнули дивні зелені вогники. Я зупинилася, спробувала зрозуміти, чи це лише здалося. Але череп лишався таким же мертвим. Натомість із моїх очей потекли сльози.

Я одразу ж сховала його назад у сумку.

Я не хотіла плакати, не відчувала жалю. Це все те кляте серце, що билося в моїх грудях: серце відьми, серце Корнелії Йонатан.

Коли я дісталася більш освітлених і людяніших місць підземелля, то помітила, що всі учені були заглиблені у свої думки, майже не займаючись роботою. Щось обтяжувало їх, змушувало хвилюватися та боятися майбутнього.

— Отже, все-таки він їм усе розповів, — прошепотіла я й витерла обличчя від сліз, які нарешті припинили текти.

Діставшись місця, яке вже ставало мені ріднішим за власну кімнату, я побачила Дорруда — від нього щойно відійшли збентежені учені. Схоже, саме в залі зі своїм творінням, яке мало змінити долю всього королівства, він і розповів їм про свій намір.

Мине ще трохи часу, і про це дізнається навіть той вартовий.

Кроків за десять від Дорруда стояла Міта, з огидою дивлячись на те, що він збудував із плоті та металу. В руках вона тримала мій шолом і, щойно побачила мене, поспішила віддати його.

— Дорруде, — звернулася я до нього, приймаючи шолом від Міти. — Марія хоче з вами поговорити. Вона чекає біля вартового.

Я дістала з сумки черепа й віддала його Дорруду, натомість поклавши туди шолом.

Ні шолом, ні навіть припаси цього разу не знадобилися.

— Смарагд, що з твоїми очима? — запитав він, розглядаючи череп.

— Та, мабуть, щось потрапило, поки йшла сюди, — відповіла я, здивувавшись, що якесь незначне почервоніння могло так привернути його увагу. — Вже точно не від важкої долі плакала.

— Ні, я про їхній колір, — уточнив він і підійшов до свого «механізму», де встановив череп Єнса поруч із головою багатоокого монстра. Після цього відкріпив одне з дзеркал. — Поглянь.

Він підніс дзеркало до мене, але в руки давати не став — правильне рішення, бо інакше я б його не втримала й розбила.

У дзеркалі на мене дивилися дві пари зелених очей — два смарагди. Знову на мене найшов страх, знову затремтіли руки. Ось чому Міта так різко відреагувала на мене в шахті. Ось чому Крул відводив погляд.

— Це сталося ще в шахті, — чомусь лише зараз Міта визнала за необхідне це сказати. — Краще розкажи все, що знаєш, щоб у нас не виникало зайвих думок стосовно можливих небезпек.

Рука Міти не лежала на руків’ї естока, але була поруч із ним. Дорруд одразу ж відійшов від мене й повернув дзеркало на місце.

Звісно ж, вони бачили в мені загрозу.

Я зібралася з силами, адже не могла собі дозволити й далі піддаватися страху. Що толку від тремтіння рук і неспокійного розуму? Краще зосередитися на тому, що справді важливо.

— Я знаю про план, який ви задумали, — сказала я. Здивування з’явилося лише на обличчі Міти. Сам Дорруд лишався спокійним. — Але, мабуть, варто все ж покликати сюди Марію й вислухати її.

— Вона знає, що з тобою відбувається? — запитала Міта.

— Ніхто не знає, що зі мною відбувається, — відповіла я й замислилася, чи варто розповісти Дорруду все.

Але він і так уже здогадався. Цього й варто було очікувати від старшого ученого.

— У тобі серце Корнелії, а тепер і очі стали такими ж, як у неї.

Тепер уже Міта з подивом подивилася на Дорруда, не зовсім розуміючи, про що йдеться. Схоже, він був із нею не зовсім відвертим. Та ось у тому, що вона розповідала йому про мене все до єдиного, я навіть не сумнівалася.

— Так, схоже на те, — промовила я й відвела погляд. Було незручно дивитися на них чужими очима. До того ж у відповідь ловила насторожені погляди — наче спрямовані не на мене, а на когось іншого. — Але більше я нічого не знаю. Тож варто покликати сюди Марію.

— Що саме вона хоче мені сказати?

— Нехай її приведуть сюди, вона все розповість і покаже, — вперто відповіла я. — Я не учена, тому просто не зможу пояснити.

Схоже, мені вдалося переконати Дорруда, і він одразу ж віддав наказ найближчому вченому:

— Піднімися та приведи сюди Марію, — промовив він, а потім звернувся до трійки інших: — Візьміть зброю й стійте біля мене. Оберігайте моє творіння за будь-яку ціну.

Троє чоловіків негайно взялися за зброю: ніж, коротку палицю та навіть короткий меч. Вони стали біля механізму й насторожено переглянулися між собою, а тоді кинули погляди на мене. Так, для вчених я була небезпекою. Я їх розуміла.

Час минав. Міта, здавалося, намагалася щось розгледіти в мені, а Дорруд приділяв більше уваги своєму механізму. Але щойно привели Марію, всі одночасно перевели погляди на неї.

— Що це за рани? — запитав Дорруд. — Ти знову собі зашкодила?

Його обличчя було втомленим, але навіть крізь виснаження проглядалися жаль і… розчарування. Мабуть, раніше він усе ще сподівався, що Марія оговтається й повернеться до роботи вченою.

— Не варто звертати на це увагу, — відповіла вона, підходячи до нього. — Я при своєму розумі.

Марія несміливо потягнулася до його мантії, щоб поправити її, але в останню мить передумала. Мабуть, боялася забруднити її своєю кров’ю. Дарма, адже якщо придивитися, мантія й так була де-не-де вимащена якоюсь зеленою рідиною.

— Тоді я уважно тебе слухаю, — сказав Дорруд і кинув погляд на закривавлені записи в руках Марії. — Ти зрозуміла, що саме там записано?

— Так, зрозуміла, — Марія швидко пробіглася поглядом по аркушу. — Але я впевнена, що є інший варіант: можливість покінчити з туманом і не погубити людські життя.

Почуте не здивувало Дорруда, наче він уже знав про таку можливість. А от Міта з подивом глянула на нього.

— Є лише одна спроба, щоб позбутися Спадку Єнса Йонатана, — похитавши головою, відповів Дорруд. — Ти пропонуєш дати йому зустрітися з Корнелією та Карлою? Ймовірність того, що це спрацює, занадто мала, щоб витратити на неї нашу єдину можливість.

— Поясниш? — втрутилася Міта.

— Усе дуже просто, — відповів Дорруд і взяв із рук Марії свої записи. Здавалося, йому було боляче бачити їх закривавленими. Боляче за Марію. — Цей механізм спрацює лише один-єдиний раз, після чого ми вже не зможемо повторити спробу. За моїм планом зняття Спадку Єнса Йонатана майже гарантоване, а за планом Марії — ми ризикуємо втратити все, покладаючись лише на удачу.

— Тоді тут і думати нічого, — відповіла Міта. — Я не хочу, щоб моя дочка жила в цьому клятому тумані.

— Так, ми будемо дотримуватися мого плану, — затвердив свої наміри Дорруд і підійшов до механізму, перевіряючи його. — Це відбудеться сьогодні ж.

Мені навіть здалося, що від його слів повітря навколо стало холоднішим. Дещо невідворотне наближалося.

— Почекай, — вирвалося в Марії. — Шанс на успіх не такий малий, просто дай мені пояснити, Дорруде, прошу тебе. Це не забере у нас єдину спробу.

— Міто, — він проігнорував слова Марії. — Нехай твої люди починають роздавати зброю міщанам.

— Дорруде…? — Марія промовила це майже безнадійно, але він ніби забув про її існування, віддаючи наказ ученому з палицею:

— Піди до писаря. Хай напише від мого імені та відправить до королівського замку листа, у якому розпише, що, за нашими спостереженнями, саме сьогодні знову з’являться монстри та зелені спалахи, — він вимовляв усе чітко, навіть попри втому, що явно давалася взнаки. Але учений із палицею продовжував стояти, мов укопаний. — Кожна мить твого зволікання забирає час у варти міста на підготовку.

— Т-так, — поклонився він і побіг із підземелля.

— І нарешті ти, Смарагд, — звернувся він до мене, і від його слів мене охопило погане передчуття. — Буде краще, якщо ти та Марія перейдете в одну з кімнат для утримання монстрів. Там є клітки, які захистять вас від нападу.

— Що? — я відступила. — Я не покину людей! Я буду битися з монстрами!

— А хто захистить людей від тебе? — Міта дістала зброю. — Не сприйми це як мову ворожнечі, Смарагд, але тобі краще піти за мною та перечекати в клітці.

Я переглянулася з Марією, марно шукаючи в ній порятунку:  та довіри Дорруда до неї було не більше, ніж до мене. Що б вона не сказала, а їй не повірять, бо вважають, що вона не сповна розумом. То що ж нам робити?

— Прошу, не пручайтеся, — сказав Дорруд і, взявши Марію за плече, підвів її до Міти. — Вам варто усвідомлювати, що це заради загального блага.

До зали зайшов десяток учених, усі озброєні, тому я навіть не думала чинити опір. Разом із Марією ми рушили попереду Міти.

Відчувала себе дивно: колись, коли ще була вартовою, я так само вела затриманих порушників закону до в’язниці, а тепер і сама опинилася на їхньому місці. Знову мене мучили сумніви, адже правда знову була на боці Дорруда — я небезпечна.

— Наліво, — скомандувала позаду Міта, коли ми зупинилися перед двома дверима. — І, Смарагд?..

— Так?

— Ти тримаєш на мене образу?

— Ні, я розумію, — погодилася я, хоча визнавати це не хотілося.

— Міто, послухай, — Марія зупинилася й обернулася. — Той план, про який я там розповіла, має значно більші шанси на успіх, ніж сказав Дорруд. Для нього не доведеться використовувати той механізм так, що він більше не зможе працювати.

— Поглянь на себе, Маріє, ти вся тремтиш, постійно тиснеш на свої рани, — скривившись, відповіла Міта й злегка штовхнула її в спину. — Переконати мене не вдасться, тому просто йдіть цими сходами.

Сходи вели на нижній поверх, у кінці ледь світив догораючий ліхтар. На відміну від верхнього рівня, тут не було навіть натяку на тепло: сиро й прохолодно.

Спустившись, ми пройшли повз кілька дверей і зупинилися лише перед тими, що були в кінці коридору.

— Смарагд, ми маємо спробувати той план, про який я розповіла, — прошепотіла Марія, відкриваючи двері. — Прошу, довірся мені. Шанси значно вищі, зате ми врятуємо стільки життів.

У темряві кімнати виднілися обриси двох вузьких кліток, у яких можна було лише стояти. На мене нахлинули спогади: тіснява, холод, голод і запах крові. Колись я пережила те, чого не побажала б жодній дитині. Але все йшло саме до цього, а Марія пропонувала альтернативу.

— Не зупиняйся, заходь, — Міта підштовхнула мене в спину, і щойно я зробила крок уперед, вона потягла мого меча, знімаючи його з ременя.

Я прийняла рішення: довірюся Марії, якою б ненадійною вона не здавалася.

Вхопившись рукою за меч, я ще сильніше штовхнула його на Міту, від чого та не втрималася на ногах і похитнулася назад. Та я не дала їй упасти — схопивши за руку, потягла поперед себе до кімнати з клітками.

— Маріє, відкрий клітку, — промовила я, ледве встигаючи відвести від обличчя вістря Мітового естока.

— Сволота! — викрикнула Міта, але не встигла повторити випад: я штовхнула її ногою в живіт, і вона впала біля клітки, боляче вдарившись головою об ґрати.

— Вибач, але ти не лишаєш вибору, — промовила я, поки Марія відкривала клітку.

Я наступила на вістря її зброї, не надто покладаючись на те, що вона лише вдавала, ніби біль від удару головою повністю її поглинув.

Марія приготувала клітку, взяла ключ, що висів біля дверей, і, підібравши мого меча, стала чекати.

Крик Міти точно почули — хтось уже йшов до нас, тож я не стала зволікати. Вибивши есток із руки Міти ногою, підняла її й заштовхала до клітки. Вона вдарила мене в щелепу, раз у ніс, але все ж швидко опинилася замкненою.

— Сюди! — викрикнула Міта, як тільки почула кроки.

— Що саме тобі потрібно, щоб здійснити свій план? — запитала я в Марії, даючи їй есток Міти, а сама взяла в неї свого меча.

— Вони тут, у сусідній кімнаті, — промовила вона, насторожено поглянувши на світло, що спускалося до нас сходами. — Корнелія та Карла тут, і вони нам потрібні. Але…

— Стій позаду! — вигукнула я й одягла шолом.

До нас наближалися озброєні вчені. Усього троє чоловіків, погано озброєних і без захисту. Це буде неважко, але… Вони не погані люди, вони просто налякані. Вони бояться того, чим я можу стати. Я для них — уособлення зла. Але ціна, що стояла на кону, змушувала мене все ж підняти зброю.

Я побігла їм назустріч, виринула з темряви й ударила латною пальчаткою першого в обличчя. У відповідь відчула, як мене вдарили палицею по шолому, а тоді лезо меча спробувало влучити в забрало.

Їхні руки тремтіли. Вони не були солдатами.

Я продовжила рухатися повз них, завдаючи удар за ударом. Одного схопила за мантію й ударила головою об стіну.

Ризику для мого життя поки що не було, тож я не пролила їхньої крові, залишивши позаду себе трьох непритомних учених.

— Маріє, виходь! — промовила я й побігла сходами вгору, щоб не дати їм зачинили двері.

Марія вибігла, переступила через своїх колишніх підлеглих, взяла в одного з них ключі й зайшла до однієї з кімнат, де мали утримувати Корнелію або Карлу.

Я не встигла —  вчені побачили мене та втекли за двері, які зачинилися просто перед моїм обличчям і замкнулися на ключ.

Мені тільки й лишалося, що виглянути крізь невелике віконце на Дорруда, який уже щось робив зі своїм механізмом. Двері утримували вчені, навалившись на них своїми тілами. Один із них спробував ударити мене по шолому вістрям меча, але я вхопилася за його клинок, вирвала зброю з рук і затягла до себе.

Тим часом позаду з’явилася Марія з Корнелією та Карлою, яку я пообіцяла собі більше ніколи не називати ім’ям, даним ученими. Корнелія лежала на спині в Марії, наче непритомна. Молода, гарна — такій ще жити й жити, — так сказав би Крул.

На мить мене охопило жахливе усвідомлення того, якими ж схожими були всі відьми на Корнелію. Усе вказувало на те, що саме її неспокійна душа породила тих зеленооких монстриць. І я теж стала більш схожою на неї — схожою на відьом.

Тільки б усе минулося…

Вибору в мене не лишалося, тому я почала таранити двері всією масою свого тіла та лат, добре відчуваючи, як учені з того боку відскакують від ударів. Та вони швидко поверталися й знову навалювалися на двері своїми тілами. Замок теж тримався міцно.

Мені до останнього не хотілося цього робити, але коли крізь віконце у дверях почало пробиватися зелене світло, а мої вуха вловили дивне гудіння, я схопилася за зброю.

Знову протаранила двері всією силою, виставивши вперед вістря меча, відібраного в учених. Його клинок важко пройшов між дощок, зарипів, пробираючись крізь міцну деревину, але все ж смикнувся у відповідь, здригнувся від чийогось пораненого тіла. Пролилася перша кров, а з нею я почала відчувати щось дивне. Гудіння та спалахи за дверима, наче поєднавшись із запахом крові, проникали в мою свідомість.

Своїм тілом я продовжувала тиснути на двері, але розумом пручалася дивним відчуттям. Серце здригалося, скоріше вібрувало в резонанс із гудінням механізму.

Руки та ноги охопила дивна легкість.

У відьом завжди видовжені кінцівки…

Не хочу мати такі ж. Потрібно поспішати.

Я схопила власного меча й завдала ним кілька ударів по віконцю, намагаючись не помічати бризок крові, після чого востаннє протаранила двері, вибивши замок.

Деякі частини механізму оберталися, важко гуділи. Голова, вкрита очима, світилася зеленим, сліплячи всіх навколо. Дорруд тримав над механізмом дрібну прозору посудину з кров’ю. Обличчя старшого вченого було сповнене страху, але він упевнено на щось чекав, наче готувався пролити ту кров на механізм.

— Ні, ні… — промовила я розгублено, щойно відчула, що з моїх очей щось потекло.

Не сльози.

Усе стало багряним.

Дорруда від мене заступило семеро вчених. Зелені спалахи світили їм у потилиці, тоді як моє забрало виявилося безсилим проти сліпучого світла. Кров на очах справлялася з цим куди краще — завдяки їй я могла розгледіти бодай їхні силуети.

Треба позбутися їх, розчистити шлях для Марії, встигнути зупинити Дорруда, поки не перетворилася на відьму. Ми одночасно кинулися один на одного, готові бити з усієї сили, але раптом усе навколо здригнулося. Земля затремтіла, і ніхто з нас не втримався на ногах. Будівля затряслася; скляні посудини, розставлені на полицях, попадали й розбилися; Дорруд майже зник за зеленим сяйвом, але одне було зрозуміло — він пролив ту кров. Однією рукою він тримався за механізм, а іншою прикривав обличчя.

— Смарагд, швидше! — пролунало десь за моєю спиною.

На жаль, крик Марії став сигналом не лише для мене, а й для вчених. Ми всі підвелися на ноги й зійшлися в битві. Їм було важко боротися зі мною: я в латах, шоломі й з мечем, і єдиний спосіб мене здолати — повалити на землю та знерухомити. Якби вони були навчені бою й мали бодай якийсь захист, а не самі мантії, я б уже лежала заколота. Вони намагалися обійти мене, нападали по черзі, але кожна спроба коштувала їм крові й закінчувалася їхніми смертями.

Один із них кинувся зі спини й штовхнув мене з усієї сили, але за мить уже лежав із перерізаним горлом. Я вправно рухалася в латах, адже носила їх останні роки, немов другу шкіру. Інші теж спробували збити мене з ніг: хтось ухопився за руку, хтось закрив долонями забрало, але всі вони попадали, щойно я навмання змахнула мечем. Ще троє вчених загинули, лишивши стількох же, що стояли переді мною.

— А-а! — закричала я, сама злякавшись власного крику. Чи то шолом зробив його таким чужим, чи то зміни в мені.

Спершу втік один із них, а за ним побігли й двоє інших. Тепер між мною та Доррудом не лишилося нікого. Але Союз Вчених має багато людей, і в будь-яку мить сюди можуть набігти нові сили з підкріпленням.

Піднявши меч, я кинулася на Дорруда, але побачене зупинило мене: поруч із ним з’явилася постать, і в ту ж мить зелене сяйво від механізму ослабло, гудіння стихло. Це був Єнс Йонатан. Його примарний силует із жахом дивився на червону кров, що стікала по його черепу. Те, з яким розпачем він на неї дивився, дало мені зрозуміти: кров Корнелії чи Карли — кров його рідної людини. Дорруд робив те, що мало розгнівати Єнса, змусити його пробудити монстрів, вичерпати останні сили на це. 

Сам Дорруд не відводив очей від Єнса. Він боявся його, але не відступав. Здавалося, він справді вбачав у всьому цьому порятунок для нашого королівства й був готовий віддати за це життя.

Я почала повільно наближатися до них, сподіваючись не привернути уваги примари Єнса, але зрештою він усе ж помітив мене й поглянув своїми заплаканими, змученими очима.

— Відступи, Смарагд, не підходь ближче, — промовив Дорруд. — Стримай монстра в собі, не підкоряйся йому.

— Я при своєму розумі й не дозволю тобі знову принести той жах, який я пережила в дитинстві, — відповіла я, рушивши вперед, готова все закінчити. — Не намагайся збити мене з пантелику, Дорруде. Я людина, поки бачу твою власну сліпоту.

— Поглянь на себе! Ти стала вищою, твої лати затісні для тебе! — сказав він і дістав із мантії ще одну посудину з кров’ю, після чого розбив її об механізм, знову привернувши увагу Єнса до нього. 

Єнс Йонатан розгнівався, закричав і схопився за власне волосся. Усе затремтіло, десь на поверхні загуркотів грім — я була певна, що й зелені спалахи не змусять себе чекати. Моя рука мимоволі стиснулася на грудях, де раптово розлився біль. Дихати стало важко, шолом здавався розпеченим казаном над вогнем. Спершу я підняла забрало, глибоко видихнула, але полегшення не відчула. Зрештою я скинула шолом убік і, як могла, латними рукавицями протерла обличчя від крові.

— Смарагд! — закричала Марія.

Я озирнулася. Корнелія лежала на підлозі, Карла з розбитим носом — поруч із нею, а Марія стояла з естоком біля горла. Міта вибралася з клітки, а поряд із нею був один із вчених — той, що раніше лежав непритомним біля кліток. Моє небажання проливати зайву кров обернулося проти мене.

— Смарагд, негайно відійди від Дорруда, інакше я переріжу їй горло! — вигукнула Міта й притиснула есток ближче до шиї Марії, підтверджуючи свої слова.

Здатися? Ні. В очах Марії я побачила інше: ще не кінець, ще можна все змінити. Вона постукала кулаком по грудях, потім указала пальцем на мене й на механізм. Вчених важко зрозуміти, особливо такій простій вартовій, як я. Але одне було ясно: ми всі заплатимо ціну за те, що станеться далі.

Ігноруючи біль у грудях, я кинулася до Марії. Вона, попри поріз на шиї, учепилася пальцями в руку Міти. Я наближалася швидко — мої кроки стали ширшими, а лати справді тіснили руки й ноги. Спершу я спробувала вдарити Міту, але вона прикрилася Марією. У ту ж мить я стрибнула до вченого поруч — більше я не повторю своєї помилки. Тепер він уже не підведеться. 

Та Міта, попри погрози, не поспішала вбивати Марію. Вона не була поганою людиною. Відкинувши вчену, Міта кинулася на мене. Запах крові діяв на моє тіло, розпалював його, змушував жадати ще більше пролитої крові. Але розумом я знала: я не хочу шкодити Міті, не хочу, щоб її дочка пережила те, що колись пережила я. Та вибору не лишалося — Міта теж робила це заради своєї дочки, готова віддати життя. Вона не відступить. 

Я завдала удару зверху, але Міта відскочила й контратакувала, залишивши поріз на моїй щоці. Ми були не в тісному коридорі, і в таких умовах вона почувалася впевненіше. Міта спробувала вдарити ще раз, але я відвела її вістря долонею й зробила випад. Вона миттю підскочила назустріч, схопила мою руку з мечем і різко потягнула на себе. Мій клинок ковзнув по її нагрудній пластині. 

Ось вона — різниця в підготовці. Я вчилася битися з монстрами, а її — людину зі статками — тренували кращі дуелянти. Спершу я падала прямо на неї й готувалася навалитися всією вагою, але за мить Міта відскочила й підставила мені підніжку. Впавши на живіт, я одразу перекотилася. Та перше, що я побачила, — холодне вістря її естока, що наближалося до мого обличчя. Ця мить розтягнулася в часі. Я встигла розгледіти її очі: два блакитні вогники тремтіли в очікуванні моєї смерті.

Мене знову врятувало те, що від мене не залежало. Марія вчепилася в руки Міти — мабуть, як і я раніше, моя супротивниця пошкодувала, що намагалася пролити менше крові. Але Міта швидко вдарила Марію в ніс і знову замахнулася на мене, поки я намагалася підвестися. Я вже приготувалася прийняти цей удар, коли щось накрило мене зверху: постать із чорним волоссям і смарагдовими очима.

Обличчя Карли було в сльозах. Вона приклала долоню до моєї щоки.

— Корнеліє, — прошепотіла вона, перевівши погляд на серце в моїх грудях. — Я тут, сестро. Допоможи нам… Ти чуєш мене? 

Попри здивування від її голосу, я глянула на тіло Корнелії, що лежало неподалік: нерухоме, бліде та… поглядом спрямоване на нас. 

— Зникни, монстре! — закричала Міта й відкинула Карлу. Та не встигла вона завдати мені удару, як щось змінилося. 

Так, щось змінилося… Але що саме? Це відчули всі навколо, хоча ніхто не розумів природи цих відчуттів. Немов ми перебували тут, але водночас десь в іншому місці — так близько й так далеко одночасно.

— Щ-що це? — промовила Міта з тремтінням у голосі й випустила есток із рук. Вона розглядала свої пальці, ніби відчувала на них щось невидиме. 

Тим часом у тих, хто мав довге волосся, воно почало здійматися вгору, наче плаваючи у воді. Дрібні камінці й уламки посудин також піднялися до стелі. Ми могли б і далі спостерігати за цим, але раптом я й Міта перевели погляди на Корнелію. Її тіло залишалося на підлозі, але водночас вона підводилася — ніби роздвоюючись. У одному світі вона лежала нерухомо, а в іншому наближалася до нас.

— Це та Корнелія? — запитала Міта, яка ще мить тому намагалася мене заколоти. Її погляд ковзнув до Єнса Йонатана, що все ще гнівно вдивлявся в механізм.

— Міто, вони тут, — відповіла я, знову зазирнувши в її блакитні очі. — Усі Йонатани, що колись припинили жити, зібралися в цьому місці. Але вони не бачать одне одного, продовжують шукати. Відчувають, що поруч, але водночас невблаганно далеко. Їхні душі як ті нічні метелики, що злетілися на сяйво того механізму.

— А Матір? — розгублено запитала Міта й знову схопила есток, цього разу готуючись захищатися від Корнелії, яка вже наближалася.

— Вона померла не такою смертю, як її рідні, — сказала я й поглянула на дві бліді босі ступні, що зупинилися біля мене. 

Міта завмерла, наставивши зброю на Корнелію. З наших ротів почала йти пара — стало холодно. Але Корнелія просто стояла поруч: її очі ніби не помічали нас, проскакуючи повз, наче ми були частиною холодної кам’яної підлоги чи просто ледь видимі для неї. Карла стояла осторонь і озиралася — вона теж відчувала присутність рідних, але не могла їх побачити.

Я маю показати їм, зібрати їх усіх в одному місці, в одному світі. Вони не повинні більше блукати в тумані в пошуках спокою, не повинні страждати.

Міта не встигла зреагувати, коли я вдарила її по обличчю — досить сильно, щоб навалитися на неї й знерухомити. Але моя увага одразу перемкнулася на Корнелію.

Старша дочка Єнса підійшла до мене й присіла, наблизивши своє обличчя до мого майже впритул. Гарне, але мертве, порожнє й лякаюче. Її смарагдові очі вдивлялися в мої — отже, вона все-таки бачила мене, чи принаймні мої очі.

— Ти вбила моїх рідних? — пролунало в моїй голові, хоча вуста Корнелії залишалися нерухомими. — Навіщо ти забрала моє серце? За що ти так зі мною вчинила? Я лише шукала свого батька й сестру…

— Корнеліє, — промовила я, не зважаючи на спроби Міти вирватися. — Ти стільки років блукала в тумані, оповита ненавистю й самотністю… Я не вбивала твоїх рідних, але хочу допомогти тобі їх знайти.

— Моє серце, — озвалися вуста переді мною, а її рука потягнулася до моїх грудей. — Так болить, так важко б’ється.

— Корнеліє, — сказала Марія, підійшовши ближче. Її ніс був розбитий, а очі видавали, що вона на межі.

Та в погляді Марії було не лише безумство — вона дивилася на мене з жалем. Отже, говорячи про плату…

— Їй потрібне серце, щоб побачити рідних, — стримуючи емоції, промовила я й чомусь глянула на Міту, що досі лежала піді мною. Її брова була розсічена, але в очах уже не горіла ненависть до мене. — Я не хочу помирати, Корнеліє. Дуже боюся більше не побачити неба. Але я готова повернути тобі твоє серце.

Спершу кінчики її пальців, а потім уся долоня занурилися в мій нагрудник, крізь шкіру й ребра. Знову той біль — той самий, що я відчула раніше, коли це серце намагався вирвати Єнс. Я не стримала крику: хоч це серце й було чужим, воно відчувалося так, ніби я прожила з ним усе життя.

І ось його стало видно: чорне й живе, воно витягалося з мене тонкими пальцями Корнелії. По її обличчю покотилися сльози. Здавалося, їй було шкода мене. Якою ж невинною вона була за життя, як же не заслужила такої долі.

В очах потемніло, світ навколо зник.