КАТАРСИС

Я блукала цим туманом так довго, що вже забула, як це — не бачити його. Він був повсюди, куди не глянь: нескінченний, всеосяжний. Він поглинув мене того дня, коли в ньому спалахнули зелені вогні. Тоді я відчула поштовх — різкий, сповнений чиєїсь близької ненависті й розпачу, — а коли отямилася, королівство немов спорожніло. Усе залишилося на своїх місцях: кожен будинок, кожен предмет, але люди зникли. Немов я опинилася в іншому світі — точній копії нашого, але безлюдному, оповитому пітьмою.

Поруч не було нікого — ні рідних, ні чужих, — але чому я постійно відчувала їх? На мить здавалося, що ось вони, десь зовсім близько, майже видимі… Та їх не було. Спершу я тішилася хоча б цим відчуттям, але згодом зрозуміла, що воно мучило мене. Я була немов потопельниця, якій лишалося змахнути руками лише раз, щоб дістатися до поверхні й ковтнути повітря, але скільки б я не борсалася, вона залишалася недосяжною.

Я відчувала Єнса Йонатана — мого батька — скрізь, де простягався цей туман, але це відчуття лякало й гнітило. Його ненависть і розпач змушували мене тремтіти. Здавалося, від нього лишилися лише ці темні емоції — найгірше, що в ньому було.

Мені боліло від того, що я не могла відшукати ні батька, ні сестру, але я продовжувала блукати туманним королівством: порожнім, холодним для душі. Та одного дня мій біль став нестерпним — він ледь не зламав мене, мало не розірвав серце.

Як завжди, я блукала поза стінами Лудвіга, гукала рідних, а потім повернулася до міста й попрямувала туди, де батько проводив більше часу, ніж удома, — до штабу Союзу Вчених. Там він колись працював заради науки й кращого майбутнього для нашого королівства. Я сподівалася знайти хоч щось, намагаючись не думати про те, що за ці роки обійшла все вздовж і впоперек, не раз побувавши й там, у домі науки.

Щось тягнуло мене до підземелля вчених — невидима сила ніби шепотіла йти саме туди. Незабаром переді мною відкрилася простора зала з великою кліткою посередині. У цьому місці я відчула чиюсь присутність — знову хтось був поруч і водночас недосяжний. Але це не були мої рідні.

Я нікому не чинила зла, навіть не думала про таке, тож коли щось завдало мені болю, мене охопила гірка образа. Чим я заслужила, щоб невидима сила вирвала моє серце з грудей? Навіщо його в мене забрали? Хіба мало я настраждалася, блукаючи цим туманом стільки років? Тоді я, мабуть, уперше розгнівалася — сама не знаючи, на кого.

Серце зникло — я більше не відчувала його в грудях, але біль палав і різав. Усе немов розчинилося: я опинилася в суцільному тумані, а потім заснула. Мені наснився сон: я сиділа на підлозі будинку, прикриваючи тіло скатертиною. Потім хтось увійшов, і за мить я робила щось жахливе… Смак людської плоті й крові.

Що за кошмар? Чому це привиділося мені? Де б не була моя сестра Карла, я сподівалася, що її доля легша за мою.

Жалюгідно… Колись я обіцяла Карлі, що завжди буду поруч, захищатиму її від бід. Та я не змогла вберегти навіть себе — ні своє серце, ні спокій душі.

Як же боліло в грудях… Хотілося померти — як і безліч разів за ці роки, — але я не могла покінчити зі стражданнями. А що, як десь у тумані Карла чекає на мене, на мою допомогу? Я не маю права здатися, мушу шукати далі.

Без серця, але з болем у ньому, я блукала й гукала Карлу й батька. І тоді сталося щось дивне. Ледве чутне гудіння й зелене світло зародилися десь у Лудвігу, вабили мене назад до штабу вчених. Я відчувала батька — цього разу інакше, ніби тепер точно зустріну його там. Але водночас мене скував страх: адже саме там хтось раніше забрав моє серце.

Мені перехопило подих, коли я почула її голос, щойно спустилася до підземелля:

— Корнеліє, — прошепотів голос Карли. — Я тут, сестро. Допоможи нам… Ти чуєш мене?

Вперше в цьому тумані з’явився орієнтир. Вперше я знала, куди йти. Немов нічний метелик, що летить на полум’я, я йшла спершу за гудінням і зеленим світлом, а потім — за голосом моєї сестри.

***

Мало що пам’ятаю, крім тієї ненависті, що пожирала мене тоді. Моїх рідних убили, закатували, а я сидів ув’язненим у підземеллі — безсилий, нікчемний. Що я за батько, якщо не врятував своїх дітей? Що я за чоловік, якщо не вберіг кохану дружину?

Тоді я був певен, що їх жорстоко вбили, що від них не лишилося й сліду. Та минуло багато років, і я відчув, що Корнелія десь поруч. Її голос часом звучав так близько, що я просто не вірив власним очам, які чомусь відмовлялися її бачити. Але де поділися всі інші? Здавалося, я залишився сам на все королівство, закутий у цей проклятий туман. Він гудів, шепотів, кричав — моїм же голосом, вивергаючи прокляття на тих, хто знищив мою родину. Я розумів цю ненависть, адже вона була моєю, але її вага душила мене. Головний біль став нестерпним: я звикав до нього, хоч він і затьмарював мій розум, не даючи тверезо мислити.

Стільки запитань лишалося без відповідей. Куди поділися всі? Чому я відчуваю себе так, ніби мене розірвали на шматки? Як я вибрався з темниці, куди заточив мене Вольтер? Король Вольтер… колись мій друг, а тепер — ворог, чий зв’язок зі мною обірвав один нещасний випадок. Він відплатив кров’ю за кров, катував мене, і я зненавидів його за це. Та більша частина моєї ненависті розчинилася в чорному тумані — у мені самому для неї майже не лишилося місця, поступившись розпачу й надії знайти рідних.

Найбільше я боявся за Карлу — світло мого життя, мою дорогоцінну молодшу дочку. Її присутності я не відчував ніде, і це нашіптувало найгірші думки. А моя дружина? Її могилу я знайшов на кладовищі, але не міг сказати, коли вона померла. Скільки часу я провів у темниці? Скільки блукав туманом? Якщо вона справді померла, я навіть радів — радів вірити, що вона в спокої, вільна від страждань цієї пітьми.

Може, варто сподіватися, що й Карла загинула? Від самої думки, що вона могла опинитися в цьому туманному світі — мертвому, сповненому ненависті, — мене охоплював жах. 

Ні. Я шукатиму її, скільки б часу це не забрало.

У пошуках я блукав вулицями міст, степами, лісами, печерами, перекрикуючи прокльони, що виривалися з туману. Часто натрапляв на місця, які роздирали мені душу спогадами про рідних. Там я проливав сльози, оплакуючи втрачене минуле.

Але як учений я помічав дещо дивне. У місцях, де я плакав, спалахувало зелене сяйво, а туман густішав, збирався в згустки, що вібрували. Ці явища не зникали — вони накопичувалися по всьому королівству. Та одного дня все змінилося: гримнув грім, згустки туману набули монструозних форм і зарухалися, немов нападаючи на когось невидимого. Ненависть, що тліла в тумані, вибухнула з новою силою. Багато днів я ховався від неї — гнітючої, важкої. Ніколи не був вірянином, але тоді молився, щоб Карла й Корнелія не відчули того самого.

Минуло чимало часу з тих перших громів і зелених спалахів. Згустки зникли з міста, а туман став прозорішим, світлішим. Спершу це вселяло надію — потік ненависті слабшав разом із ним.

Роками я шукав далі, аж поки не забрів за межі Лудвіга, у зелені степи, давно сховані туманом. На диво, там я зустрів людину. Спершу подумав, що це Корнелія — я відчував її, був певен, що це вона. Та перед мною постала незнайомка. І все ж її серце кричало до мене — серце моєї Корнелії, сповнене болю й страждань.

Гнів спалахнув у мені, а туман лише роздмухав його. Як вона посміла завдати болю моїй дитині? Як наважилася забрати її серце? Воно не належало їй — воно кликало мене, благало про порятунок. Я кинувся вирвати серце Корнелії з грудей самозванки, але не встиг я його дістати, як вона розтанула в тумані. Знову я не зміг захистити свою дочку від страждань.

Та я не здавався. Ішов далі, не знаючи куди, поки ноги не привели мене до шахт Лудвіга. Там я зустрів його — жахливого й огидного, але водночас доброго й розумного. Монстр, чия голова була всіяна очима, відлякував мене й водночас притягував — у ньому я бачив частину себе. Він здавався більшим ученим, ніж я, чий зв’язок із наукою тепер видавали лише закривавлена мантія й спогади. Він розглядав мене, наче досліджуючи, і водночас себе — ніби намагався збагнути, ким є і звідки взявся.

Довго ми залишалися разом. Я намагався говорити з ним, але він лише бурмотів щось незрозуміле — жодного чіткого слова. Та хоч він і не відповідав, як людина, мої монологи приносили спокій. Нарешті хтось живий, хтось, хто вислухає — те, чого я прагнув після десятиліть блукань туманом.

Але одного дня сталося лихо. Монстр відірвався від своїх звичних справ і завмер, втупившись у порожнечу — ніби бачив те, що мені було невидиме. Він бурмотів жвавіше, ніж раніше, розглядаючи щось у темряві. Я підійшов, сподіваючись розібрати хоч слово, але замість цього став свідком жахливого.

Щось, невидиме для мене, але явне для нього, почало різати його — наче ножами чи мечами. Страх горів у кожному його оці, виривався в болісних звуках. Його били з усіх сторін, а я стояв безпорадний, не знаючи, як зарадити. Нарешті щось перебило йому хребет на шиї. Він почав падати… але не впав — просто зник, ніби припинив існувати в цьому світі.

Я знову опинився сам, як корабель, загублений у темному морі без команди. Тепер я кликав не лише дочок, а й безіменного друга, сподіваючись, що він все ще був живим. Я оплакував його, блукав шахтами в пошуках — його чи їх, — аж поки щось дивне не потягнуло мене назад до місця, де він загинув.

Там мала бути Корнелія — я відчував її, так сильно прагнув обійняти. Але мої кляті очі знову її не бачили. Я простягав руки, орієнтуючись лише на відчуття її присутності, та марно — воно різко віддалилося й згасло. Я залишився ридати в порожнечі.

Та розпач швидко поступився новому поклику. Щось спалахнуло, загуділо, повело мене до себе, як маяк манить корабель крізь темряву. Я боявся, що там чекає лише біль і втрата, але найменший шанс на щось добре змушував іти вперед. Я поспішав, як дозволяли зранені ноги — сліди катувань, що не гоїлися роками. Часом намагався бігти, але слабкість брала гору.

Поклик привів мене до другого дому — штабу Союзу Вчених. Спершу я подумав, що джерело в моєму кабінеті, де колись так гірко загинула родина короля Вольтера, але ні — мене тягнуло в підземелля. Зелене сяйво вабило, змушувало тремтіти від передчуття чогось кращого.

Але що це?

Жахлива конструкція з металу, дзеркал і живої плоті. Незбагненна, вона на мить розбудила мою цікавість — доки я не побачив голову, всіяну очима. Я підійшов ближче, намагаючись зрозуміти, що мій безіменний друг міг накоїти, щоб заслужити таку долю. Поруч лежав череп — дивний та… мій?

Гнів охопив мене. Я озирнувся, шукаючи винуватця, але навколо панувала мертва тиша. І раптом по черепу потекла чиясь кров. Саме в цю мить я, зрозумівши, що вона належала Корнелії, не стримав гніву. Водночас все навколо сколихнулося, затремтіло та спалахнуло зеленим. Я кричав, чи то під впливом цієї дивної конструкції, чи від власної впевненості в тому, що ця кров слугувала доказом — її вбили, позбавили життя мою любу Корнелію.

Мій розум тонув у жахітті, змішаному з гнівом і розпачем. Спогади — далекі й близькі — вислизали з мене. Але тоді я помітив їх: обриси людей, що проступили в зеленому світлі. Нарешті я бачив, на кого вилити свою ненависть. Поруч стояла примарна постать, закриваючи очі й тримаючи щось у руках. А вдалині, ледь помітна, виднілася вона — жінка зі степу, та, що забрала серце моєї Корнелії. Її контури розпливалися, мабуть, через відстань від конструкції.

Кров пролилася знову. Жах і гнів затьмарили розум. Востаннє я побажав їм усім смерті — нехай страждають, нехай жалкують за скоєне.

***

Важко бути у власному тілі, відчувати все, але не мати над ним влади. Скільки років я ув’язнена в собі? Давно — з того часу, як з’явилися зелені спалахи.

Пам’ятаю, як моя сестра впала мертвою, а я втратила контроль над своїм життям. Потім мене викрали: сірі мантії, болючі уколи, порізи, холодне підземелля. Вчені досліджували мене, як колись мій батько — тварин. Я була для них не людиною, а об’єктом, можливістю щось відкрити. Рік за роком я спостерігала, як вони знущаються з мого тіла, що жило само по собі. Воно рухалося, щось робило, але хто ним керував? Я кликала того узурпатора, кричала — та чула лише тишу.

Коли мене випускали з темниці, я бачила, як учені копали в підземеллі — лопатами, кайлами. Навіщо вони проривали шлях углиб? Лише через роки я дізналася: одного дня мені накинули на шию ланцюги й укололи щось жахливе — зелену рідину. Вона наповнила мене таким неприродним сильним страхом, що я бігла прямо до його джерела.

У приступах жаху навіть моє тіло не контролювало себе. Страх штовхав його на безглузді вчинки, дратуючи тих, хто мене супроводжував. Спершу головним був чоловік — добрий, лагідний. Він не називав мене монстром, давав одяг, щоб я не мерзла. Та коли ми наблизилися до джерела мого страху, дія зеленої рідини вичерпалася. Їм набридло ганятися за мною підземеллями, тож вони вкололи ще більше — щоб покінчити з цим швидше.

Тоді я ледь не збожеволіла. Мій жах досяг піку, і тіло, піддавшись йому, впало в підземну річку. Я наковталася холодної води. Коли мене витягли, я дізналася, що той добрий чоловік потонув. Відтоді головною стала жінка, яка ненавиділа мене ще до того — а тепер почала бити.

Вона била завжди — жорстоко, знаючи, куди вдарити, щоб завдати найбільшого болю. Називала мене монстром, погрожувала смертю, звинувачувала в загибелі того чоловіка. А я у відповідь страждала, не здатна промовити й слова, пояснити, що не винна, що не володію сама собою.

Жах та побої зробили моменти, коли мене вели в мою холодну темницю — бажаними. Я вже не мріяла про рідних — відчувала, що їх немає серед живих. Те, що я знаходила для вчених, було залишками мого батька. Усе, чого я прагнула, — щоб припинилися побої, порізи, уколи.

Дні зливалися в один. Мене водили підземеллями — різні люди, одні приходили та йшли, інші гинули. Там, у підземеллях, блукали справжні монстри — жахливі, смертельні, — але мене не чіпали. Вчені казали, це тому, що я сама така ж. Це лякало до глибини душі — я не хотіла вірити, що перестала бути людиною. Намагалася не думати про те, що не росту, не вмираю від голоду чи холоду вже стільки років.

І ось я опинилася в миті, що мала щось змінити. Марія увірвалася до моєї темниці, схопила мене за руку й повела до Корнелії, яку теж понесла з собою. Я знала Марію давно — роки з нею та іншими вченими розвинули мій розум, хоч тіло залишалося незмінним: я дізналася багато різних слів, почала розуміти реалії життя. Але цього разу вона була іншою: закривавлений одяг, рани на руках і ногах, очі, сповнені прийняття неминучого. Вона була до чогось готовою.

Усе змінилося, коли спалахнуло зеленим, затремтіло й загуркотіло. Те, що керувало моїм тілом, відступило. Я відчула щось дивне — близькість рідних. Корнелія була поруч — не її мертве тіло, а душа. А батько… Я не просто відчувала його, як колись у шахті, — я бачила його. Примарна постать стояла біля Дорруда, осяяна зеленим світлом.

До чого це все веде? Що я маю зробити, щоб знайти спокій для нас усіх? Я не знала відповіді, але вперше за довгі роки відчула тепло — слабке, ледь помітне, ніби від далекого вогнища. Може, це був знак, що страждання добігають кінця? Уперше я насправді відчула, що не сама — і це давало сили діяти.