КАТАРСИС

Леберехт не мав стін чи достатньої кількості варти, а тому не дивно, що тепер перед нами було порожнє чи навіть мертве місто. Кам’яні будинки заросли рослинами, а червона черепиця на дахах, здавалося, ось-ось обвалиться та з’їде.

Ми ж самі зупинилися на під’їзді до поселення, якраз там, де відбувся напад на караван. Дорога, якою він їхав, проходила прямо поруч із містом, тому ми намагалися поводитися тихо, щоб не дати про себе знати тому монстру. Я та Міта спустилися з коней та підійшли до розкиданих уламків возів, трупів вартових і коней.

— Поглянь, Смарагд, — Міта присіла та вказала пальцем на глибокі сліди.

Заглиблення були досить великими, мабуть, утричі більші, ніж якби їх залишила людина. Та і судячи з форми та кількості пальців, це й було щось із людськими ногами, лише збільшеними. По сліду можна було зрозуміти, що ця потвора, завбільшки з двох коней, як і казала Марія, вибігла з міста, після чого хаотично рухалася серед каравану, а потім забігла назад до Леберехта. Що дивно, тіла майже не виглядали так, наче їх хтось намагався з’їсти. У когось була розчавлена голова, а хтось помер від втрати крові, але на жодному з них не було слідів від зубів. У всякому разі, не таких великих, які б могли залишитися після велетенської потвори. А от малих укусів вистачало: можливо, бродячі монстри чи тварини.

— І все-таки добре, що в нас тепер є хоча б два списи, — промовила я та поглянула на вартових, убитих монстром. — Та й у них можна дещо позичити. Думаю, люди Берні будуть більш ефективні саме зі списами.

Серед усієї тієї зброї, що лишилася лежати в цьому місці, чогось справді корисного було не так і багато. У кращому випадку знайдеться ще два списи. Мечі нам точно не потрібні, а саме їх тут і була більшість.

— То що будемо робити? — поцікавилася Міта, оглядаючись на інших моїх підлеглих, які залишилися стояти осторонь. — До вечора ще довго, тож можемо зайти до міста вже зараз.

— Я б спершу спробувала розвідати місто, — відповіла я, знизавши плечима. — Подібним ніколи не займалася, але припускаю, що це було б кращим рішенням. Виманити її сюди, на відкритий простір, це буде нашим останнім дурним вчинком.

— Так, теж думаю, що битися буде простіше саме в місті. Там і засідку можна буде легко організувати, й втекти за потреби.

Мовчки кивнувши та погодившись, я першою вирушила до нашого загону, а одразу ж за мною рушила й Міта. Розмова тривала досить довго, в основному через мене. Все ж я не з тих командирів, які придумують плани. Моє діло у варті було простим — виконуй наказ та стеж, щоб інші їх теж виконували. Але зрештою ми прийшли до згоди, що краще буде зайти до міста та зайнятися розвідкою ще до настання вечора.

Коней довелося знову сховати в одній із будівель. На краю міста якраз знайшлася одна міцна, на перший погляд, із непоганими дверима. Вони напоєні в попередньому селі та нагодовані, а тому зможуть нас дочекатися.

Я з Мітою, Кунц та Іво йшли однією стороною вулиці, а всі — другою. Йшли обережно та намагалися не шуміти. Не тільки в мене виникали складнощі з тим, щоб заспокоїти дихання. У будь-який момент та потвора могла на нас напасти. Та й звичайних монстрів у місті мало бути багато. Час від часу навіть було чути якісь звуки, наче хтось намагався вибити двері на сусідній вулиці.

— Пощастило, що місцеві стали монстрами так давно, — промовила тихо Міта, заглядаючи у вікно одного з будинків. — Більшість із них уже давно порозходилися кудись за межі міста: полями блукають.

— Кунц, Іво, поглядайте на дахи будинків, — відповіла я та теж заглянула у те саме вікно.

Розкидані стіл та стільці, а серед кімнати лежить скелет із залишками трухлої мотузки на шиї. Видно, ця людина досить швидко вирішила піти з життя на своїх умовах. Скелетів взагалі по місту було багато, але ми не звертали на них особливої уваги, адже вони не можуть встати та напасти на нас. Втім, варто мені було лише про це подумати, як череп вішальника зарухався. Ми з Мітою вже міцніше схопилися за зброю, але як тільки з черепа виліз невеликий щур, то ми з полегшенням переглянулися.

— Що у вас там? — почулося від Берні з іншого боку вулиці.

— Нічого, — похитала я головою та кивком наказала загону рухатись далі.

Ми проходили будинок за будинком, вслухаючись у все, особливо намагаючись почути щось схоже на плач немовляти. Але нічого, крім якогось стукоту, що продовжував лунати з іншої вулиці, ми так і не почули.

Ми вже не бачили входу до міста, але і його центру так і не дісталися. Як і в більшості міст Ансельма, в центрі майже завжди має бути площа та мерія. Саме там, на мою думку, буде непогане місце для бою та засідки на монстра. Має бути як відкритий простір на самій площі, так і непогані місця для засідки на суміжних вулицях поруч.

Все здавалося занадто вже простим, але коли пролунав голос Іво, все стало на свої місця:

— Відьма на даху, — не дуже голосно, щоб не підіймати галасу, сказала вона.

Лише за її поглядом та напрямком арбалета ми всі помітили відьму. Її голова виглядала з-за даху, що був над нами. Здавалося, наче вона вже якийсь час за нами слідкує. Чомусь усі відьми дуже схожі між собою, особливо чорним волоссям та рисами обличчя.

Ми всі завмерли в очікуванні нападу, але вона все так само лише спостерігала за нами, не показуючи навіть нижньої частини обличчя зі сховку. Її зеленуваті очі бігали поглядом по кожному з нас, але затрималися саме на мені. У ту мить я навіть відчула, як моїм тілом пройшовся холодок. Та це не тривало довго, і погляд її переметнувся кудись назад по вулиці, звідки ми прийшли. Я дозволила собі необачність — теж поглянула туди.

Не знаю, що саме сталося першим: побачила чотирьох чоловіків метрів за п’ятдесят від нас, які ховалися, притискаючись під стіни та закутки, чи, може, стрілу, що так швидко наближалася. З нас усіх лише я та Міта дозволили собі відвести погляд від відьми, а от Кунц, яка продовжувала тримати на прицілі монстра, навіть не підозрювала, що за мить стріла проб’є їй шию.

— На нас напали! — вже не стримуючись, закричала я та швидко стала так, щоб сховати за собою Міту, Кунц та Іво.

Не знаю, що там із Кунц, встигла лише побачити її здивоване обличчя та стрілу, що увійшла їй ззаду в шию й показала гострий наконечник біля горла.

На щастя, Бірґер, Берні та його люди теж швидко зреагували. Їхні щити зараз були більш ніж необхідні. Саме в їхній щит, а потім і в мій нагрудник, поцілили ще дві стріли, відскочивши від міцної сталі. Хто б не був тим лучником, а стріляв він досить вправно. Поцілити чітко туди, куди хочеш, дуже складно, адже на політ стріли завжди впливає те, що від стрільця не залежить. І саме завдяки цьому, я впевнена, він не влучив мені в незахищену латами голову.

Троє з нападників почали рухатися у наш бік. Один низький, лисий, із досить великим арбалетом, яким не постріляєш з такої відстані, як і з лука. Він тримався позаду інших двох і не здавався таким же небезпечним, як вони.

Другим із трійки був чоловік у кірасі та кольчузі. Пов’язка на оці давала надію, що хтось із нас зможе вдарити його збоку, якщо така можливість буде. От тільки в руках він тримав списа, а тому обійти такого не буде легким завданням.

І наостанок, попереду всіх, ішов, без перебільшення, двометровий чоловік, увесь покритий кольчугою. Мабуть, єдиним незахищеним місцем було обличчя. Та й то його борода викликала відчуття, наче впорається із захистом не гірше. Але подібний захист можна пробити — в нас є підхожа для цього зброя. От тільки величезний фламберг давав зрозуміти: перед нами той, хто звик битися проти людей, а не породжень туману. Подібна зброя неефективна проти монстрів, куди краще взяти звичайного короткого чи півтораручного меча.

Усі троє йшли на нас упевнено, наче це на їхньому боці чисельна перевага, а не на нашому. І весь цей час по нам продовжували прилітати стріли. На щастя, всі ті, хто мав поганий захист, стояли позаду захищених членів загону. Але що стосується відьми, то я просто не могла собі дозволити перевести свою увагу з людей на неї. Тут доведеться покластися на Міту та… Так, судячи із того, що я чула позаду, Іво та Міта навряд чи допоможуть. Здається, вони зайняті тим, щоб зупинити кровотечу в Кунц. Та й на такій не надто широкій вулиці місця для всіх нас і так небагато.

— Ви хто в біса такі? — запитала я, як тільки чоловіки підійшли ближче, і з-за їхніх силуетів вже не прилітали стріли. Вочевидь, лучник погано нас бачив за спинами своїх людей.

— Забудь, Смарагд, — відповів натомість Берні. — Це наймані головорізи. Будьте обачні, бо можуть бути ще.

І, наче в підтвердження слів Берні, одноокий та двометровий без зайвих вагань накинулися на нас. Мені дістався саме одноокий зі списом, а от здоровань із розбігу вдарив мечем по Берні, який швидко заблокував удар щитом. У цей момент я навіть пошкодувала, що не маю ні щита, ні шолома. Та часу на роздуми про це не було, і вже за якусь мить я лише дивом встигла відбити своїм списом випад одноокого. Його побите часом та битвами вістря лише здавалося ненадійним і затупленим, а насправді я навіть помітила, як з моєї голови впало кілька зрізаних волосин.

Водночас позаду теж почулися звуки бою та голос Міти до Іво:

— Я нею займуся, а ти добре затисни її рану! Бірґере, сюди, швидко!

Завдяки холодному сміху було неважко здогадатися, що відьма не збиралася й надалі сидіти на даху та спостерігати за тим, як люди вбивають один одного без жодних монстрів. Та ворог переді мною не давав і миті, щоб оглянутися назад, тому тільки й залишалося, що сподіватися на Міту та Бірґера, який поспішив їй на допомогу. Новачок ледь встиг перебігти з одного боку вулиці на інший, як у нього одразу ж влетіли стріла та болт із важкого арбалета. На щастя, він цього навіть не помітив, і лати виконали свою роль: захист у вартових важкий і надійний, бо має витримувати в першу чергу удари монстрів.

Ми опинилися між нападниками-людьми та відьмою. І саме перші були більшою проблемою. Краєм ока поглядаючи на бій між Берні та його людьми проти здорованя, який самотужки встигав захищатися від списів і бити у відповідь, я зрозуміла, що мені ще пощастило з супротивником.

Ухилившись від випадів кілька разів, а потім ще пару, я зрозуміла, що одноокий не такий вже й швидкий: треба було увійти в ритм, і не більше того. В якусь мить я навіть змогла завдати удару у відповідь, спершу відбивши його вістря вбік від мого обличчя, а потім повела своє власне йому в коліно. Нормальний захист у нього був лише на торсі, і це стало моєю перевагою. Але хоч я й пробила кольчугу, яка мала захищати насамперед від ріжучих ударів, цього виявилося недостатньо, щоб почути від нього хоч якісь звуки болю. Здавалося, наче це для нього не проблема.

Наші вороги взагалі не відчували страху, і саме це мене лякало найбільше. Позаду нас відьма, нас більше, але вони взагалі не показували сумніву.

Почулося клацання арбалета, але не такого, як у Кунц чи Іво. Цей звук був важчим і супроводжувався ударом бронебійного болта об мій нагрудник; лише такий зміг би застрягти в моєму обладунку, зробивши маленький отвір. Болт влучив збоку, прямо з того напрямку, де я побачила огидно усміхнене обличчя лисого чоловіка. Сволота знала, де нагрудник має найтонший захист. У ту ж мить одноокий, ухопивши списа двома руками, наче для захисту, ринув на мене всією вагою свого тіла. Мій випад у відповідь був відбитий його списом, а я відчула, як мене понесло назад. Здається, це був той самий перехід від оборонної стійки до нападу, якого мене колись навчали. Шкода, що без практики проти людей це навчання мені не допомогло вчасно зреагувати.

Я впала на спину, перечепившись через щось п’ятою, а одноокий стояв переді мною та вже готувався завдати останнього удару. Він навів побите, але гостре вістря мені в голову. Я спробувала прикрити обличчя спершу списом, а потім, відкинувши його, своїми руками, наче це був кулачний бій. Від латів на руках у такій ситуації більше користі, ніж від списа в руках лежачого.

В останній момент, між своїх рук, я побачила, як спис несеться до мене, і спробувала не дозволити йому пройти мій імпровізований захист посередині, натомість відвівши його вбік. У мить удару я забула про все на світі, наче моя свідомість погасла. Також я заплющила очі, наче це могло якось допомогти. Але коли я зрозуміла, що жива та не відчуваю болю на обличчі, лише на лівій руці, то дозволила собі відкрити їх і поглянути на те, що сталося.

Зліва біля моєї голови в бруківку увійшло вістря списа. Воно завмерло там, але вже за мить почало дивно тремтіти. Провівши поглядом по вістрю, потім по древку, я поступово почала бачити й самого одноокого. Він ледь стояв на ногах і, скоріше, тримався за списа, щоб не впасти. По його кірасі стікала свіжа кров: арбалетний болт влучив йому прямісінько в рота, пробивши зуби та наповнивши його кров’ю.

Лише тепер я дозволила собі перевести погляд назад, все ще лежачи на дорозі. Там я побачила знесилену Кунц, яка сиділа, спираючись на стіну будинку. У її шиї досі стирчала стріла, але тепер уже обламана з обох боків. У руках вона тримала розрядженого арбалета. І не схоже було, що в неї вистачило б сил, щоб знову його зарядити.

Ще далі стояла Іво, яка пускала болти один за одним по відьмі, що здавалося, вела рівний бій із Мітою та Бірґером. Їм би не завадила допомога, але в мене ще були справи, які потрібно було вирішити.

Одноокий нарешті впав на коліна, а потім і на спину. У цей самий момент я сама почала вставати, прикривши обличчя долонею, щоб убезпечити себе від чоловіка з арбалетом, який узагалі не втратив азарту в очах від смерті одного зі своїх. Але його арбалет не цілився в мене, а в когось позаду. Він зібрався стріляти в спину тих, хто бився проти відьми. Я б не встигла не те щоб стати між ним та його ціллю, а навіть руку виставити, щоб хоч спробувати перехопити болт.

Та спис, кинутий одним із найманців Берні, який зміг відірватися від бою зі здорованем, змусив покидька відскочити, а потім із явним острахом почати потроху відступати. Він розумів, що якщо я вже встала на ноги, то легко їм не буде. Його погляд бігав довкола, наче шукаючи шляху до втечі. Особливо коли я дістала свого меча.

Зброю я тримала однією рукою, а іншою прикривала своє обличчя, щоб захиститися від їхнього лучника. Мабуть, мої лати були для нього справжньою проблемою: вони захищали все — від грудей до кінчиків пальців, і жодна стріла не могла їх пробити. Якщо тільки не влучить у незахищені місця, звісно.

— Міто, стріляй! — коротко вигукнула я, сподіваючись, що Бірґер протримається проти відьми хоча б якийсь час.

Майстерність Міти дала про себе знати. Поки я, стоячи на місці, спостерігала, як лисий повільно задкує, залишаючи свого мечника з нами наодинці, вона встигла дістати лука та пустити стрілу в лучника, який усе ще стояв поодаль і намагався влучити в когось позаду мене. І коли я побачила, що стріла Міти поцілила куди треба, а лучник звалився на землю, я нарешті змогла дозволити собі зійти з місця: тепер я могла залишити Міту, Кунц, Бірґера та Іво без свого захисту.

Я швидко побігла на лисого, але наздогнати його не вдалося — лише змусила забігти в один із будинків. Там, я була впевнена, він довго не затримається й спробує втекти далі. Його очі видавали, що хоробрістю там і не пахне — лише смерділо підлістю та брудною хитрістю.

Зупинившись, зрозумівши марність спроб наздогнати його, я обернулася назад, де Берні та його люди намагалися впоратися з найнебезпечнішим із ворогів. Але тепер двометровий мечник не змушував наших найманців сидіти в обороні, а з усіх ніг біг на мене. Мабуть, лише зараз він побачив, у якому скрутному становищі опинився. Так сталося, що, погнавшись за арбалетником, я опинилася на шляху відступу цього велетня в кольчузі.

Берні рушив за втікачем, а його люди кинулися до бою з відьмою, біля якої вже лежав на землі Бірґер. Іво та Міта самотужки протистояли потворі. На щастя, ця відьма не мала здібностей тієї, яка напала на нас у штабі Союзу Вчених. Інакше всі ми, разом із нападниками, уже були б мертві.

Мабуть, єдине, що я встигла зробити, — це спробувати зупинити відступаючого мечника та дати Берні шанс використати свій спис. Але разом із мечем, якого я так і не встигла наставити куди треба, цей велетень збив мене з ніг, наче переляканий кінь на повному ходу. Він біг напрочуд швидко та легко, як для людини з таким мечем і кольчужним захистом усього тіла. Ні я, ні Берні не змогли б його наздогнати — наші лати були надто важкими. Велетень теж забіг у ті ж двері, за якими виднілися ще одні, що вели вже на іншу вулицю.

Відьма спробувала втекти, коли її почали оточувати. Вона намагалася видертися на стіну будинку, щоб дістатися даху, але удари списами в спину змусили її впасти на дорогу. Її швидко добили, виколовши очі й кілька разів проткнувши череп у різних місцях.

Поки всі інші займалися відьмою, Міта та Іво повернулися до Кунц. Вони намагалися придумати, як остаточно зупинити кровотечу. Я ж вирішила трохи постояти й поспостерігати за лучником, що лежав серед вулиці. Він виглядав мертвим і не рухався, але в якусь мить усе ж спробував оглянутися.

Я сховала меча й взяла до рук свого списа. Оглядаючись на кожні двері, повз які проходила, я повільно пішла до нього. Він бачив мене, але навіть не думав намагатися втекти. Можливо, це була засідка, а можливо, він уже змирився зі своєю долею. Та коли я стала біля нього, ніхто на мене так і не напав.

Старий дід із досить ясними очима лежав у калюжі власної крові. Його зброя та стріли лежали поруч. Дорога на вигляд стріла Міти з легкістю пробила пару накидок і груди старого. Міта ніколи не економила на зброї — їй це просто не було потрібно.

— Ти знаєш, що я хотіла б дізнатися, — промовила я, відбуцнувши його лук і колчан убік.

— Я вмираючий найманець, а не вірний солдат, — сказав він із посмішкою, наче з очікуваним полегшенням. — Тому я з радістю проведу свої останні хвилини життя за розмовою.

— Рада це чути, — я підвела вістря списа ближче до шиї старого. — Хто вас найняв?

— Церква найняла, — слабким голосом відповів він. — Нас було лише четверо.

На ці слова я змогла лише беземоційно кивнути. Бо вірити на слово навіть помираючій людині не варто.

— Ваш мечник та лисий втекли.

Я оглянулася, щоб переконатися, що згадані мною люди не готуються напасти. Натомість побачила лише Берні, який не поспішаючи йшов до мене.

— Детмар та Ґодо, — назвав імена старий. — Обидва хитрі, наче лиси, честі навіть як на найманців мало.

— Не знаю, що він тобі вже розповів, але про честь — це точно в яблучко, — сказав Берні, зупинившись біля мене. — Кунц буде жити, якщо рана не загниє. Бірґер теж буде в порядку, але сильно вдарився потилицею, коли його відьма з ніг звалила.

Ми відбулися малими втратами, як на таку небезпечну ситуацію. З іншого боку, ми справді досить гарна команда з досвідченими й вмілими людьми. Якби ми були найманцями, то точно стали б одними з найдорожчих у всьому королівстві.

— Він каже, що їх Церква найняла і що їх було всього четверо, — промовила я, умисно зачепивши вістрям списа стрілу, що стирчала з грудей старого. Старий навіть не покривився.

— Може бути, — промовив Берні із сумнівом. — Той Детмар — найнебезпечніший виродок зі всіх, яких я знаю. Таке відчуття, наче він народився з мечем у руках та кольчугою на тілі.

— Так, я помітила.

Спершу оглянувшись назад на інших, а потім ударивши старого списом у скроню, щоб він вже точно не оклигав, я пішла назад. Берні спершу обшукав убитого лучника, мабуть, у спробах знайти якісь листи чи гроші. Але вже за мить він, так нічого й не знайшовши, йшов поруч зі мною.

Іво з почервонілими від сліз очима сиділа поруч із Кунц. Сама ж Кунц, втративши чимало крові, тепер мала на шиї щільну пов’язку з добряче намотаної тканини. Якби перев’язкою займалася я, то весь час боялася б, що Кунц не зможе дихати. Але Міта добре зробила свою справу й тепер мовчки стояла з Бірґером та найманцями, роздивляючись мертву відьму.

Потвора лежала обличчям догори. Я лише тепер помітила на її животі дивну рану.

— Здається, щось відкусило від неї шматок живота, — мовила Міта й штрикнула вістрям естока відьму прямо в рану, так наче її було погано видно й ми б її без підказки не помітили.

— Пощастило нам, що вона була поранена, — сказав Бірґер, тримаючись за потилицю. — Але її так міг поранити лише той монстр, за яким ми прийшли. Та хіба таке може бути?

— Так, теж не пригадую, щоб ці паскуди намагалися вбити одне одного, — сказав Берні, відвівши долоню Бірґера від його голови. — Досить уже чіпати рану, новачку. Ти її собі так до мозку розчешеш.

— Якби не ця відьма, ті найманці підібралися б до нас ще ближче, — пробурмотіла я собі під носа. — Треба бути уважнішими.

На мої тихі слова інші лише мовчки кивнули. І справді, якби не погляд відьми, ми б давно вже лежали мертвими. Звісно, ми б почули наближення нападників у кольчузі та кірасі, але арбалетник тоді вже зміг би підійти ближче, щоб його зброя стала максимально смертельною. Така необачність могла вартувати нам життя.

— Ниє паскуда, — покривився новачок і знову приклав долоню до рани.

— Ті двоє ще можуть повернутися, тому будьте обачні, — промовила я, знову оглядаючись на тіло того старого лучника. — І наше завдання все ще треба виконати. Берні, нехай твої люди відведуть Кунц до будинку, де ми залишили коней, і повертаються до нас.

— Її не можна залишати там саму, — заперечила Іво. — Я буду з нею.

— Нас і так мало, Іво. Тут кожна пара рук потрібна, — відповіла їй Міта.

— Я не запитуватиму дозволу. Саму я її не залишу, навіть якщо Смарагд накаже це зробити.

Усі погляди одразу ж звернулися до мене, очікуючи моїх слів. Але змушувати Іво змінити свою думку я не планувала. Очевидно, що для неї за Кунц нікого важливішого немає.

— Добре, Берні, нехай твої люди відведуть Кунц та Іво до коней, а потім повертаються, — сказала я й поглянула на нього, очікуючи його схвалення. Наказувати найманцям без його дозволу я не могла.

Міті моя згода не сподобалася, що було очікувано.

— Ви її чули, — змахнув рукою Берні. Після цього його люди разом з Іво, підтримуючи Кунц під руки, рушили назад дорогою.

На місці, де весь цей час була Кунц, лишилася чимала калюжа крові. Але жити вона буде, як мені вже сказали.

Поки ми чекали на повернення людей Берні, нам довелося вбити двійку обернених, що прийшли до нас. Мабуть, вони почули звуки бою чи запах крові. Після відьми та людських нападників ці звичайні монстри вже не здавалися чимось складним. Я пробила списом голову одному, а Берні спершу збив іншого щитом на землю, а потім дозволив мені прикінчити і його.

Подумати тільки, як люди за стінами, як і я раніше, до неймовірного бояться навіть цих слабких монстрів.

***

Детмар та Ґодо зустрілися там, де їхній загін залишив коней, біля одного з виходів із міста. Обидва важко дихали й виглядали так, наче їм пообіцяли гори золота, а натомість дали жменю багна. Завзяття швидко змінилося розчаруванням після невдалого нападу.

— Таки треба було слухати старого, — сказав Ґодо, після чого важко сплюнув, намагаючись віддихатися. — Тупо було ось так нападати, навіть зі спини. Та нам ще, вважай, пощастило, бо потвора на нас не кинулася, а з ними в бій полізла.

— Ти ж сам був за те, щоб ось так напасти й скоріше звалити до столиці.

— Та я думав, що буде як минулого разу. Нас подібна тактика ніколи не підводила. Здавалося, вони одразу здадуться на нашу милість. Ми майже підібралися до них ззаду, але щось нас видало.

— Так, ми їх недооцінили, — відповів Детмар, поглянувши на свого меча. Його погляд одразу зачепився за численні зазубрини на лезі. — Тепер спробуємо інакше.

— Ти хочеш спробувати ще раз? Нас тепер лише половина, а в них лише одна чи то вбита, чи то поранена.

— Так, нас тепер лише половина, а винагорода та ж сама, — після цих слів обличчя Ґодо одразу змінилося. — Я спершу думав, що старого можна буде прирізати при поверненні, щоб не ділитися з ним, але тепер проблема вирішилася сама собою. Навіть більше — з Інкеном теж ділитися не доведеться.

— Ну тоді варто спробувати, — кивнув Ґодо та задумався. — Але зробити це треба грамотно. Ех, знали б ми, де вони коней сховали, могли б там організувати засідку. Напевно, вони, як і ми, в якийсь із будинків завели. Як думаєш, тією ж дорогою повертатимуться? Може, там на них наскочити? Я двох із них можу з арбалета зняти, якщо із засідки та з близької відстані.

— Ти простеж за ними, спостерігай і чекай на гарну мить. А я огляну будинки на тій вулиці, де ми їх зустріли, — сказав Детмар, його очі світилися азартом. — Якщо буде нагода, спробуй когось убити й тікай сюди, до коней. Або просто повертайся по мене. Я чекатиму на тебе тут.

— А до того ти що робитимеш? Мені, значить, цим клятим містом за ними лазити? Ти лучницю їхню бачив? Вона ж мене будь-де побачить і стрілу пустить, що я й писнути не встигну. А тобі що — в гіршому випадку їхніх коней порізати? Нечесний розподіл ризику.

— Пропонуєш мені в кольчузі та з моїми розмірами за ними нишпорити? Ти роби свою роботу, а я свою. Потім зустрінемось тут і доб’ємо всіх, хто лишиться.

— Добре, домовились, — неохоче погодився Ґодо.

Закінчивши розмову, Ґодо пішов шукати загін вчених, а Детмар, ще трохи перепочивши, вирушив шукати будинок, де могли бути сховані їхні коні.

На щастя для Детмара, загін вчених не очікував, що матиме справу з людьми, а тому не дуже старався заховати своїх коней від людського ока. Достатньо було вийти на ту вулицю, де вони вперше зійшлися в бою, як одразу почулися чиїсь кроки. Високий найманець швидко сховався за поворотом, намагаючись не сильно шуміти кольчугою.

З його схованки було добре видно тіло старого лучника, але Детмар не звернув на нього особливої уваги. Повз нього пройшли п’ятеро чоловіків зі щитами та мечами, а з ними дві жінки, одну з яких несли на руках. Так Детмар і зрозумів, що старий Арен лише поранив її, а не вбив. Одна з жінок не втратила нагоди кілька разів вдарити тіло Арена, тоді як інші обійшли його стороною.

Детмар задумався, чи не напасти зараз. Він уже бився з людьми Берні й розумів, що ті не надто вміло б’ються. Та й дві жінки навряд чи становили серйозну небезпеку. Варто лише напасти зі спини, і половина з них полягла б ще до того, як вони зрозуміли б, що сталося.

— До біса, — прошепотів він, висунувшись зі схованки, щоб краще роздивитися, куди саме йдуть вороги.

Семеро людей, озираючись, зайшли до будинку біля самого виходу з міста. Ще трохи почекавши, Детмар зібрався підійти ближче, але в ту ж мить знову сховався, коли мечники Берні вийшли з будинку й рушили назад, звідки прийшли. У кількох із них, на додачу до мечів, були й списи.

— Ваші душі забрати ще встигну.

Наразі було небезпечно нападати на мечників — звуки бою точно почули б інші. Детмар був упевнений, що зміг би одразу вбити пару зі спини, але інші могли б затримати його достатньо довго, щоб підкріплення встигло прибути.

Зваживши це, він вирішив на якийсь час забути про цих ворогів і перевів погляд на будинок, де залишилися дві жінки. Це мала бути легка ціль. Лише потрібно було трохи почекати, поки решта відійдуть якнайдалі.