Збірка коротких фантастичних розповідей

Марина добігла до своєї цілі та зупинилась на хвилину, щоб віддихатись. Дівчина відчувала, як свіже повітря обпікало її легені, а в її свідомості повставали суперечливі роздуми, про які вона не задумувалась в той момент, коли швидко погодилась на цей вчинок.

Марина витягла з карману контейнер, підняла кришку вентиляції та відчула неначе її щось зупиняє. Перед очима вмить виник спогад із нещодавнього минулого, коли вони разом із доктором Польовим стояли на зовнішньому балконі та спостерігали за натовпом внизу.

- Марино, як ти думаєш, чи є в нас вибір, чи ми зв’язані невидимими нитками з іншими і можемо вчиняти тільки у відповідності до обставин, які штовхають нас на цей самий вибір? - запитав доктор Польовий.

- Я думаю у кожного є право вибору, - сказала Марина та очікувала, що він із нею погодиться.

- У нас є право вибору тільки якщо ми достатньо свідомі, щоб зрозуміти кожен із варіантів, вирахувати наслідки та знати, що із ними робити в майбутньому. А якщо ми вибираємо не задумуючись, то у нас ніколи не було право вибору.

Марина поправила пасмо волосся та намагалась вловити до чого веде доктор Польовий.

- Думаєш, ті люди внизу всі свідомо приєднались до руху проти сучасних технологій? Багато із них вступили до організації лише тому, що хочуть бути частиною чогось більшого та робити начебто щось важливе. Вони протестують проти наших розробок, але навіть не здатні усвідомити їхню важливість.

- А чому б це місто не перемістити в інше місце? І ці люди витратили б багато часу, щоб нас знайти, - невимушено запропонувала Марина.

- Це місто може левітувати, але не може літати. Це зовсім інші технології, які не застосовувались тут. Послухай Марино, ти ж знаєш, що ти дуже важлива в цьому проєкті? Знаєш, що ми тебе не просто так створили? - запитав доктор Польовий та взяв дівчину за плечі, а Марина тільки кивнула, - тоді тобі пора дещо важливе розповісти, ходімо.

Доктор Польовий повів Марину із балкону в середину лабораторії. Вони пройшлись скляними коридорами до приміщення, із якого не було прямого доступу назовні. Доктор Польовий приклав свій зап’ясток до сенсору і через хвилину двері із товстого скла відчинились, впустивши їх.

Доктор Польовий підійшов до металевого багатогранника в центрі кімнати та пройшов кілька рівнів безпеки. Хвилин через п’ять до них виїхав невеликий прямокутник, на якому на м’якій підстилці лежали кілька металевих контейнерів. Доктор Польовий взяв один з них та дав Марині. Після цього вони швидко покинули цю кімнату.

Повернувшись до лабораторії, доктор Польовий наказав Марині заховати контейнер до таємної кишені в куртці. Дівчина одразу так і зробила.

- Послухай, в цьому контейнері знаходиться зразок важливого вірусу, над яким ми працювали останні десятиліття. Він повинен викликати позитивні генетичні мутації, які дозволять людям еволюціонувати. Але тільки тим, хто вакцинований, а інших він вб’є із ймовірністю у 91,2%. Саме людина, на якій випробували першу версію, змогла покращити його формулу, а також модифікувала технологію, завдяки якій ми створили тебе, - пояснив доктор Польовий.

Марина відчувала, що він зараз дасть їй дуже важливе завдання і від цього у її кров поступило значно більше адреналіну, змушуючи переживати дівчину нові відчуття.

- Ми ще не отримали дозвіл випробовування цього вірусу у великих масштабах, але якщо ці люди зможуть прорватись сюди, то ти повинна будеш пошири вірус по вентиляції міста. Всіх мешканців вже вакциновано, тому все буде добре.

- Але чому саме я?

- Цей план не схвалено, а ти занадто важлива, щоб тебе наказали. Послухай, ці люди дуже жорстокі, а особливо якщо дізнаються хто ти, - сказав доктор Польовий, коли помітив її наляканий погляд, - Тому слухай, що ти повинна зробити…

Марина стояла із контейнером в руках та відчувала, що в неї немає вибору. Вона ще раз приклала до синця під оком шматок розбитого скла та витерла з губи кров, а потім висипала вміст контейнеру.